Звивисті сліди

Іван Корсак

Грицанчук і зрадів, і скривився, мов від яблука задовго до Спасівки: з’явилася ниточка, точніше кінчик її лише, за який можна вчепитися – і вийти на викрадачів корони Юрія II, більше того, повернути державі саму корону.

Петро особливо тішився і радів, що підтверджується, здається, його здогад про польський слід у викраденні цієї історичної цінності. Вчора офіціант із ресторану «Акваріум», що на вулиці Головній, інформатор надійний, який не за гріш, а з душею сприймає українську справу, пізно ввечері прийшов із цікавим донесенням. Він не міг достеменно передати почуте, але, на думку його, мова велася між двома відвідувачами ресторану про купівлю вельми цінної речі – передача тої цінності й оплата мають відбутися в ресторані одразу по двадцятій годині. Офіціант поміж гармидером підпилої публіки і ресторанною музикою чув лише окремі слова: «король», «…тисячі злотувок», «резиденція», «замок Любарта». Польський слід, гадав Грицанчук, тут вірогідний вельми, бо, поперше, корона – також реліквія королівської династії П’ястів, а по-друге, з різних джерел надходили вісті про посилення польської розвідки в краї.

А скривився, мов від недозрілого яблука, яке терпко скрипить на зубах, Петро Грицанчук з того, що так невчасно від’їхав у Київ Галицький, і тепер хлопець має сам, лише на розсуд своєї молодої голови, діяти і чинити. Не було куди відступати чи відкладати справу, і він негайно попросив з Рівного на підмогу кілька своїх колег, чиї свіжі обличчя тутешні не знали і які не викликали б підозри.

Ще за добрих півгодини до наміченого часу Петро й один із запрошених зайняли столик так, аби весь зал проглядався, ще четверо їхніх сиділи неподалік. У ресторані «Акваріум» Грицанчук нечасто бував, не по кишені, то в цьому місті найдорожчий такий заклад, що пишався іменитими своїми відвідувачами. На стіні навпроти з дарчими написами висіли портрети Карла Маннергейма, Павла Скоропадського, Антона Денікіна та ще знаних кількох парсун – ковзнувши поглядом по їхніх мундирах з аксельбантами, орденами, медалями і таким же ще причандаллям, Петро мимоволі всміхнувся. Розказував Галицький, як тут він обідав із київським гостем, що приїжджав на інспекції. Господар чемно вклонявся, мовляв, йому за честь приймати, вони теж дякували, тільки киянин наостанок докинув:

– А портрети Денікіна і Скоропадського треба зняти.

Господар ураз наїжився, мов у нього великі гроші в позичку попросили.

– Не зніму. Але можу продати.

Гості не втрималися від усмішки.

– А що, всі троє вже ваша приватна власність?

Господар тону не прийняв, тільки відказав похмуро:

– Денікіна продам зі знижкою, Скоропадський не продається, а Маннергейма – лише за німецькі марки.

Тимчасом за стіл у куточку присів урядовець із міської управи, вони не віталися навіть, просто бачив десь у коридорах; присів, зробив замовлення і довгенько сидів одинцем, хіба час від часу виймав кишенькового годинника.

Офіціант поглядом показав Грицанчукові на самотнього гостя.

Хвилин за десять після двадцятої до нього підсів невисокий, в літах панок, вифранчений і вилощений, з чорним метеликом на білосніжній сорочці. Вони довго про щось балакали, кільця диму з сигари панок пускав так вправно, що вони довго кружеляли над головами, не розпливаючись, мов сизі хмари навколо високої гори, врешті міський урядовець виставив на стіл чималу картонну коробку. Панок зазирнув у неї було нетерпляче, як зголоднілий у каструлю, звідки тягне зманливо вельми й наваристо, тільки носом хіба не підшморгнув, а тоді поліз у нагрудну кишеню, напевне, дістати портмоне.

Грицанчук устав із напарником і ступив тих кілька кроків до їхнього столу, решта сиділи напоготові – урядовець, здається, все зрозумів, схопився як ужалений, і очі його забігали кішкою з палаючої хати. Панок і собі схопився, а Петро так міцно обняв урядовця, що той аж кавкнув, а тоді став дружньо плескати по спині наче давнього вельми товариша і шепотіти на вухо:

– Тріпнешся – застрелю…

В панка обурено здійнялися брови:

– Прошем пана?

– Дуже прошем, – сухо відказав Грицанчук. – Ви обоє заарештовані.

Спершу на них ресторанні гості було кинули стривожені погляди, та швидко вспокоїлися – ет, зустрілися давні друзяки.

На допиті все з’ясувалося швидко і тепер вже Грицанчук сидів похнюплений та в’ялий, мов обмолочений сніп. То була не корона, а церковна річ, напевне, єпископська митра. Панка змушені були відпустити, він звичайнісінький колекціонер антикваріату, звідки знаття міг мати, законно чи незаконно йому продають.

– А все-таки, – доскіпувався Грицанчук, – що означали ваші слова у попередній розмові: «король», «…тисячі злотувок», «резиденція», «замок Любарта»?

Урядовець трохи відтанув, як перемерзла шинка, подавно в хату внесена, морщив лоба і старався згадати.

– Я тільки розказував, що ця митра могла належати тутешньому єпископові лише після указу польського короля. Резиденція єпископа була в замку Любарта. А за митру я попросив півтори тисячі злотувок.

– Шкода, що окрім в’язниці суд не здатен присудити ще півтори тисячі батогів…

З митрою наступного дня подався Петро до директора тутешньої української гімназії, бо від Галицького знав, що пише той великий і серйозний труд з історії української церкви.

Директор довго й обачно, мов то був виріб з тоненького й вельми крихкого скла, крутив у руках митру та приглядався, аж доки не знайшов напис латиною.

– То митра, здається, Діонісія Жабокрицького, королівським універсалом його затвердили на Луцькій катедрі. Як російські війська прийшли в край в час війни зі шведами, він утік аж в Угорщину. На свою голову повернувся в 1708 році, його схопили, вивезли сперш до Петербурга, а звідти уже до смерті на Соловки. Він там гарно зійшовся з архієпископами холмогорськими Рафаїлом Краснопольським та Варнавою Волостковським, до слова, теж українцями, які мали нещастя прибути під сяйво північне ще навіть раніше.

Химерна доля, журився по тому Грицанчук, була в останнього українського короля Юрія II, такі ж химерні, звивисті й заплутані сліди його корони.

Боронитись судилося від різного ворога.