Опівнічні дзвони

Іван Корсак

Уже другого дня спільної праці з Грицанчуком Іван Степанович завдав своєму помічникові додаткових клопотів.

– Ми люди в місті нові… Однак маємо знати тутешні настрої, однаково істотно, прихильні вони до нас чи ні. Маємо знати думки, тривоги істинні і мнимі, навіть чутки. Тож раджу заводити чимбільше знайомств, вечорами не оминати кав’ярні.

– Гарне завдання, – мугикнув весело помічник. – От якби під нього ще кошти.

– Густо не буде, – потішив відразу Галицький. – З цим жорстко тепер, і відомо чому. Маємо покладатися здебільшого на себе і власну кмітливість.

Тепер щоранку помічник доповідав про останні міські події, Галицький у кілька штрихів додавав своє, і вони з десяток хвилин тусували все те, як колоду карт, та розкладали, немов пасьянс – мінливий, дивовижний, рідко схожий на попередній.

Цього разу Грицанчук, переказавши найголовніше, на якусь мить зам’явся, вагаючись, вести мову далі чи ні, але Іван Степанович його сам підохотив.

– Дріб’язок, напевне, але кажи.

– Подейкують, що в Старому місті, близько до опівночі, на храмовій дзвіниці спалахують якісь вогники, а потім озивається дзвін. Не кожного дня, але трапляється… Кажуть, то душа викопаного на кладовищі і зниклого невідь-куди мерця не може ніяк упокоїтися та тужить, і як нікого вже нема, то б’є у той дзвін.

Витриманий і завше не по літах статечний помічник ураз оживився, рвучко жестикулював, показуючи рукою, як б’є у дзвони та неприкаяна душа, – чимось його зачепила, вочевидь, ця історія.

– Але то усе зоставалося б бабськими балачками, якби до цього якісь мудрагелі не приплітали серйозніші речі. Мовляв, нова влада не зможе ніколи дати порядку і ладу, бо гріховні справи заводить. У церквах, говорять вони, замість споконвічної церковнослов’янської мови починають правити українською, чого не було зроду-віку…

– Зроду-віку якраз було, – не стримався Іван Степанович.

– А тому до гріховної влади, – вів помічник далі, – не слід іти на державну службу. Не вельми спішити також виконувати її зарядження.

Обоє примовкли, кожен своє розмірковував, врешті Галицький немов уголос подумав:

– Кожній бабці рота не зашиєш… Але якби перевірити якось ту неприкаяну душу?

– Іване Степановичу, я перевіряв. То таки правда, – опустив долу очі Грицанчук, мов вельми прикре та недозволене щось учинив.

І він оповів свою пригоду.

Близько опівночі Грицанчук вирішив для певності походити вулицями Старого міста, отакий собі неспішний перехожий бреде, та й годі. Міщани берегли гас, тож вогники в вікнах гасли один за одним, влягалася тиша над засніженими вулицями. Грицанчук пройшовся, поскрипуючи підошвами по мерзлому снігові, дорогою раз і вдруге, перейшов на інший бік і знову шпацирував. Він сторожко вслухався в тишу, але її ніщо не порушувало, крім поодаль неспішного цокоту копит – місто об’їжджали кінні патрулі. Раптом на високому дереві біля дзвіниці спросоння ворона каркнула, Грицанчук кинув оком у той бік – і собі не повірив. У вікні дзвіниці зблиснув вогник, він чітко побачив його, хто би й що йому казав, а таке ніяк не могло привидітися. В ту ж мить озвався дзвін, озвався не так голосно, як у свято чи перед вранішнім богослужінням, бамкнув тричі і змовк. Грицанчук, що мав сили, кинувся до хвіртки, але її на ніч замикали. Не лишалося нічого іншого, як перелізти через огорожу з металу – обачно, щоб не поранитися об гострі, як наконечники списів, кінцівки штирів.

На дверях висів амбарний замок.

Він ще оббіг довкола дзвіниці, та тільки час згаяв, а тоді таким же штибом, як на подвір’я, переліз знову на вулицю.

Тут так само була порожньо, тільки якийсь хлопчак теліпався неспішно.

– Ти нічого зараз не чув? – не стримався і спинив малого.

– Ні-чо-го, – подивовано розтягнув той слово. – Ще ото дзвін бамкнув.

– А часто він отак… бамкає?

– Ні, тільки інколи, – байдуже знизав плеченятами. – Бабуся казали, мабуть, під повню, як неприкаяні душі тужать.

– А чого це ти, парубче, пізно так вештаєшся? – раптом поспитав Грицанчук.

– Мати до сусідки сірники послала позичити. А то нічим підпалити вранці, – і хлопчак, заторохтівши пуделком сірників, рушив собі.

– Ось така химерна історія, – доказав Грицанчук.

Вони сиділи за столом один навпроти одного і дивилися один одному в вічі з таким виразом, мовби помічник зібрався покепкувати з Галицького, а той у свою чергу вагався – сприйняти почуте на віру чи ні.

– Я йшов якось на роботу, – озвався Іван Степанович, – і знехотя подумав: такий старовинний замок, де має водитися всяка всячина, разом із привидами, скарбами і ще чимось подібним – нічого такого тоді не було. В таку пору, певне, подумав… А тут тобі нараз і привиди, і скарби неоціненні, ще й неприкаяні душі на додачу. Сам копатимеш нову загадку, чи хай вже мені дивовижа?

– Спробую, – невпевнено відказав помічник.