Спориш на порозі
Іван Корсак
У підземеллі замку Любарта, коли Іван Степанович шпурнув за ріг кавал цеглини в міну, гримнув оглушливий вибух, посипався на голови пісок і з дикою силою повітряна хвиля погнала довгими кам’яними ходами віковічний порох. Вибух стався так зовсім близько, як тоді, двадцять першого травня тисяча дев’ятсот шістнадцятого, рвонув снаряд зовсім недалечко від поручика 8-ї армії Івана Галицького.
В діючу російську армію мобілізували його вже в перші тижні, не раз траплялося солоно й пересолоно, але того травня шістнадцятого він не забуде.
Рівно о третій ночі струсонулося небо, спалахи на шматки роздирали темінь, але то не травневі громи взялися, не виспавшись, за роботу, і не блискавиці зібралися наближати світанок. Рівно о третій ночі почалася артилерійська підготовка прориву, що назвуть згодом іменем Брусилова, того самого генерала, що згодом служитиме червоним, стрілятиме у своїх недавніх колег-офіцерів, зате напише другий том круто антибільшовицьких мемуарів, і сина якого розстріляє також колега, Антон Денікін, – тобто зраджуючи по черзі й одних, і других, і обох заразом.
Рівно о третій ночі заговорили гармати і балакали вони своєю вогненною мовою до дев’ятої ранку, а тоді вже почався наступ на геть пошматовані і перекопані російськими снарядами, як грядки під цибулю, австро-угорські позиції ерц-герцога Фрідріха. Кричали «ура» полтавці й чернігівці разом із омцями і тамбовцями, пригинаючись і тримаючи навпереваги гвинтівки з багнетами, йдучи на штурм окопів і на бігу стріляючи, окопів, де засіли буковинці і галичани разом із німцями та австріяками. Галицькому також хотілося кричати, спотикаючись біжучи, кричати із кривди й образи, дивлячись, як із налитими кров’ю очима українці вбивають українців, невідомо за чий шкірний і підлий інтерес, присмачений та присолений густо з обох імперських рук погано прикритими побрехеньками.
Швидко рвалась уперед восьма армія, ось уже й підступи Луцька, зблиснули на сонці мокрі після нетривалого дощу куполи церков… І зблиснув поряд із Галицьким, зовсім неподалік, вибух вогню, спалах на короткий лише момент, що у пам’яті відкладеться назавше, – звуку, надтріснутого й оглушливого, він вже не почув; по сліпучому спалахові враз все погасло, мовби вітер рвучкий загасив свічу, раптова темрява огорнула все, чорна й густа, а тоді наступила вселенська тиша і забуття.
Він не пам’ятав, як виносили його з-під обстрілу санітари, не пам’ятав ні дороги, ні перших тижнів у військовому госпіталі. Тільки як кліпнув нарешті повіками, то побачив над собою бородате і насмішкувате лице у пенсне.
– З приїздом, – засміялася сивувата борода.
– З-звідки? – не зрозумів Галицький, вимовивши це з трудом, бо щелепи чогось заіржавіли.
– З того світу, – назвала борода точну адресу. – Тепер дзуськи від мене ще раз туди втечеш.
Рани не поспішали гоїтися, тим паче настала літня немилосердна спека, нестравний госпітальний дух не вивітрювався навіть через цілодобово відчинені вікна, нудьга і стогін, несила переносити страждання й біль поранених та покалічених… Виписали його аж під осінь, надавши місячну відпустку перед поверненням на фронт.
Але відпустка для Івана Степановича стала мукою ще більшою за госпітальну. Він ішов своїм селом, наче цвинтарем, бо чоловіків замела війна, а жінки пропадали в полі, навіть не видно було шмаркатої дітлашні, що голими заденятами звично світила край дороги, певно, її також із собою позабирали матері. Галицький відбив каменюкою дошку, якою навскоси забиті були двері його рідної хати, і постояв на порозі хвилю. Крізь щілини між дошками східців проростав спориш – похоронку на батька приніс поштар через три місяці, як почалася війна, а ще за місяць по тому відійшла й матір.
Якби не пилюка на рушниках над іконами, та ще на столі і на лавах, то видавалося би, що господарі от-от вийшли, десь тут близько, порають собі господарку. Горщики й миски акуратно розставлені біля вустя, з-за ікон визирає пучок зілля разом із маківками, свячених матір’ю на Маковія, ледь чутний запах трав, сушених до зими на черені…
Увечері, забачивши вперше за тривалий час світло у віконці Галицьких, приходили сусіди, переступали поріг тихо і скрадливо, немов до покійника в дім, так само тихо гомоніли, оповідали сільську новину, хто вмер і хто народився, розпитували, а коли та клята війна скінчиться.
Іванові Степановичу в рідному селі не пощастило з перших днів – ще по дорозі сюди він втрапив під зливу, рясну, хоч і нетривалу, бо вже небавом блиснуло сонце, немов сором’язливо вибачаючись за ненароком завдану прикрість. Але ослабленому організмові й того стачило, бо вже наступного ранку відчув він початок гарячки, спершу легенько так, мов ледве торкаючись пальчиками, пробувала вона його обачненько, а далі ломити тіло почало все дужче, до вечора голову вже хто немов набив вовною, і він зліг. Добре, що сусід нагодився та покликав тутешнього фельдшера, власне, Югину так звали за звичкою, бо давно вже земський лікар зник за курявою воєнних доріг, а фельдшеру перестали платити.