З інспекцією

Іван Корсак

Михайло постав у луцькому тісненькому кабінеті Галицького як видиво, яке тільки хіба може приснитися: Іванові Степановичу аж очі протерти хотілося.

– Вважай, прибув з інспекцією, – сміявся Василюк зі спантеличеного несподіванкою товариша. – Папір уже пред’явити чи потім?

Вони обнялися, Галицький все прицмокував від утіхи такою негаданою зустріччю.

– Швиденько балакай про свої ревізорські діла, бо підемо обідати, – не давав Василюкові спокою господар.

По обіді вони попорали свої справи в банку, у соборі зустрілись з владикою, оглянули тутешню друкарню, де Луцька міська управа друкувала гривні, і тепер спокійніше вже йшли вулицею мимо магазинчиків і кав’ярень, де люд юрмився та копошився у звичних своїх заморочках – наче й не було війни, що бабахкала і палахкотіла зліва і справа, попереду й позаду, хіба небо і земля під ногами були ще спокійнішими.

– В цікавий час ми живемо, – знайомив Галицький з містом. – Ця вулиця за п’ять-шість останніх років вже втретє міняє своє ймення. Була Шосовою, у війну світову перехрестили на імператора Миколу II. Зараз звемо Головною, але як піде отак життя, то за століття ще п’ять назв перейме.

Іван Степанович майже вгадав: вулиця справді за те століття міняла своє ім’я дев’ять разів, кожен новий загарбник хапався перехрестити на свій копил.

– А знаєш, я побував недавно в твоєму селі, – ні з сього ні з того згадав Михайло. – Югина досі не відає, що ти живий. Як і більшість сільчан, повірила похоронці. Тепер то звична біда, мало не щодня як не в одному місці села, то в іншому зривається голосіння і крик жіночий.

Якась підозра ворухнулася в думці Івана Степановича, як скрадлива миша в темній кімнаті, черконули його товаришеві слова: нащо він серце йому бунтує, нащо йому чіпати те, куди іншим зась зазирати… Він на Михайла раптово озлився, хоч розумів, що тому болить без фальші, без пустопорожнього вдавання істинного товариства, для чемності і для годиться, але навіщо йому ятрити те, що й без нього ниє і судомить?

– Це ти навмисне приїхав? – штриконув мстиво, з неприхованим ні на мачине зерня роздратуванням.

– Так вийшло, – крутнувся було сперш Михайло, а тоді, впіймавши зелені іскри в його колючих очах, бубухнув, як голяком в ополонку. – Навмисне. Не буду брехати, за тобою вона тужить і досі.

Галицький міг насварити Василюка як заманеться, тільки не здатен був образити холодним, як вуж передзимної пори, «а яке твоє діло».

– Облиш, – опустив голову. – Там болить…

Наїжачені, вони стояли один проти одного, як глянути збоку, готові схопитися за петельки.

– Облишмо, Михайле, – в очах Галицького тепер читалося швидше благання людського прощення, благання простою мовчанкою облегшити біль, що досі, тихо лиш ниючи, ще чемно поводив якось себе, а тепер, розворушений, озвався на повну силу – і не мав більшої сили Галицький здолати його.

– Не облишу, сам за своє щастя постояти повинен, – Михайло знав, що то жорстоко, він тільки хотів підібрати ту міру жорстокості, яка б здолала й зламала опір природної душевної делікатності – в інших випадках, може, й істинної та присущої людині порядній, а тут, радше, забобонної, надуманої, на його розсуд, якоїсь неправильної, а тому й неправедної.

– А ти про неї подумав? – Михайло знайшов-таки у собі відвагу піти на жорстокість крайню, гостру, як хірургічний ніж.

Галицький не здужав навіть уже відказати, тільки дивився поглядом, як дивиться на мисливця ним смертельно поранений звір – або добий, або дай відійти у спокої.

Але Василюк був уже по той бік порога відваги, перебоявся завдати йому нового болю, мало того, десь ворушилася в нього на думці підказка, що саме зараз той біль може стати і найпершими, і найкріпшими ліками.

– Як себе не шкода, то нема в тебе права робити її нещасною.

Галицький тільки головою скинув, як спросоння скинеться, буває, ненароком заснула людина.

– Краденим ще ніхто не розжився, обікраденим чужим щастям і я не розбагатію. А може, їй з Купріяном добре? Вони вінчані, може, доля ще їм не скупитиметься…

Іван Степанович десь відчував товаришеву правоту, але так слабенько, мов крізь шинелю вогонь багаття. Життєвий досвід підказував йому чинити чомусь інакше, так, як він чув колись від знайомих авіаторів жартівливу, але часто досить мудру їх приповідку: як не знаєш що робити – не роби нічого. Він, звісно, не був закінченим і завершеним фаталістом, на війнах з вірою в сліпий фатум він просто не вижив би, але тут геть інша петрушка, тут справді треба сповна покластися на писане цими похмурими зимними небесами – інакше горе накоїть і собі, і Югині.

– Ти дитина, Іване. Я тоді сам до Югини поїду, – Михайло не мав що втрачати більше.

Він сказав і пошкодував вперше за всю розмову, зиркнувши на товариша, і вперше засумнівався в своєму праві вказувати комусь звивини й напрями чужої долі – бо хто він такий? Що може він знати – мураха дрібна, геть мізерна й нікчемна, – що в душах інших людей і що їм належить пройти, пережити, зазнати випробувань і страждань? Чи має під нігтем бодай того права вирішувати за когось, з височіні гордині власної вказувати – то ж не височінню виявитись може, а впадиною, гріховною прірвою…

Більше вони до цієї розмови не поверталися, а досвітком Василюк від’їхав назад у Київ.