Звивисті дороги корони

Іван Корсак

Білий скелет навпроти темної стіни все ще знущально сміявся своєю обвислою щелепою – Іван Степанович встиг лише підхопити ліхтаря, а його помічник Петро Грицанчук попідруки підтримав ошелешеного історика. Заціпеніння, яке тривало якусь мить, видавалося цілою вічністю, такою тягучою, безкінечною і болісною, в якій вистуджувалася і гусла кров.

Раптом Грицанчук здригнувся, як здригається людина з тяжкого і жахітливого сну.

– А дайте мені ліхтаря, – докинув до Галицького тоном, яким наказують молодшому за званням.

Петро нагнувся і тим ліхтарем став собі присвічувати, мов загубив у цьому порохові щось вельми дрібне.

– Усі чудеса часто просто банальні, – сухо, навіть ображено мовив Петро. – Хтось підпер скелет до стіни, а нитку від трухлявої дошки, на яку наступили, простягнув до кісток руки та щелепи. От вони й захиталися…

Іван Степанович не мав сили навіть розсміятися, а історик, ледве оклигавши, взявся обтрушувати з себе пилюгу.

– Я йому і до матури пам’ятатиму, він у мене матиме добру оцінку, – бурчав і пригрожував комусь Володимир Олександрович. – На таке тільки Микола здатен, недарма просився до вітру і той вітер так довго виглядував.

Якийсь час вони втрьох ще віддихувалися від витівки шибеника, а тоді ліхтаря забрав Галицький.

– Хай тепер я піду першим…

Під млявим і лякливим світлом гасового ліхтаря вони видивлялися, як тільки могли, кожну цеглину і кожен камінець, а чи не заявиться ще яка несподіванка, якась загадка і щаслива знахідка – про зниклу корону забобонно навіть думати не хотілося. Під тихий пурхіт древньої пилюки з-під ніг Іван Степанович в’язав ниточку роздумів, як би могла, якими шляхами, потрапити в Лучеськ, в Любартівський замок, корона короля Юрія II. Галицький уявляв велелюдний бенкет у Володимирі після вдалого полювання, гамір і здравиці за довгими столами, що парують стравами зі щойно запечених мисливських здобутків.

– За короля Юрія II! – виголошує тост, піднімаючи келиха, боярин зі щасливо-улесливою усмішкою на обличчі та крижаними очима.

– За короля Юрія з Руської землі, спадкоємця і продовжувача Волинсько-Галицької держави, короля, в якого кров Рюриковичів воєдино з’єдналася з кров’ю легендарної династії П’ястів, творців Королівства Польського!

– За короля Юрія, що долучає нас до освічених європейських світів!

Король Юрій II мовчки і незрушно слухав боярські слова, коли щирі, коли награні й безсоромно-підлабузницькі, за якими довгими тінями лягала хіба прихована злоба… Так, справді у його жилах по материній лінії тече кров Рюриковичів, так, по батькові він із гілочки П’ястів, що заклали підмурівок і зводили стіни польської держави. Так, він щиро хоче продовжити справу древнього роду Рюриковичів, добре життя і славу дати цьому краєві та людові, витягнути його з цупких лап азійської, дикої і навіженої орди, прилучити до європейської освіченості. Він помічав, але не збирався зважати на криві і ненависні боярські погляди, що кидали каменюками йому услід, коли запрошував собі іноземних порадників, – боялися, ненаситні, що їм поменшає з королівської казни та ще урветься злодійство. Він, король Юрій II, має достойно продовжити славні діла свого діда, короля Юрія І, про якого безпристрасні літописці розказуватимуть: «Був він муж добрий, ласкавий і для духовенства щедрий, за його влади тішилася українська земля миром і славилася багатством».

Внук підтверджує ще дідові договори з прусськими хрестоносцями, що прибували у княжий Володимир з неблизького Кенігсберга, договори, під якими стояв дідів підпис: «Юрій І, Король Руський, Великий князь Київський, Ладимирський, Галицький, Луцький, Дорогичинський». Так само за прикладом діда домовляється, хоч із немалим трудом, із константинопольським патріархом та імператором про продовження визнання митрополії та призначення на кафедру свого митрополита – Федора Галицького.

Король Юрій II незрушно слухав боярські панегірики і тільки один раз на знак вдячності кивнув головою та надпив із золотого келиха. Тільки ковток встиг – як раптом світ захитався, чомусь зеленіти став, закружеляв у повільному танку; ще за мить король похилився і отруєний неймовірної сили трутою упав мертвим.

Ураз зчинився лемент і крик, задзвеніли і забряжчали вихоплені мечі, на прю пішли прихильники короля проти ворогів його, шкереберть летіли столи з так і не спожитим добром; у цьому шарварку непросто було розібратися, де свої, де чужі, прокльони і стогін змішалися із дзенькотом криці, а людські постаті мов закружляли у неймовірному, лиховісному вихорі.

…Іван Степанович тепер підземеллям ішов повільно і скрадливо, ніби молодим ненадійним льодом, кожного разу спершу роздивляючись, куди ступати. Він думав, що в тому шарваркові, який зчинився при смерті короля Юрія II, зовсім не складно комусь, можливо, з рідні, було непоміченим вихопити із колотечі і приховати корону.

Так-то воно так, міркував далі Іван Степанович, але ж відомо, що згодом, коли польський король Казимир III Великий захопив Львів, то вивіз серед іншого добра дві корони. Одна, можливо, належала колись королю Данилу Галицькому, а інша – внукові і праправнукові, королям Юрію І і Юрію II. Доля корони Данила начебто відома, її потім переробили на митру перемишлянського єпископа, а друга… Раптом несподівана думка, як світлячок у безпросвітній темені, сяйнула і не згасла: а якщо не було другої? Себто була, але не корона, а її близька копія: він десь читав, що король Юрій II серед різних новацій узявся облаштовувати щось на зразок музею-галереї, і одним із перших експонатів мала стати копія його королівської корони. Той, хто зумів її вихопити з безладу і кривавого побоїща після отруєння боярами короля, так само міг замінити оригінал на підробку, тим паче майстерну, на музейний експонат.

Імовірність висока, думав далі Іван Степанович, цілком можливо таке. А як далі корона з княжого Володимира могла тихцем перекочувати в Лучеськ, у замок Любарта? Але й тут могла знайтися логічна стежина. Любарт був одружений із донькою Лева Юрійовича Галицького. Природно, що у збереженні корони була зацікавлена насамперед родина, вона мала зробити все, щоб не втрапив королівський вінець до чужих лихих рук, зберегти символ влади і спадкоємності до кращих часів, які, проте, не відав ніхто, через скільки років чи через скільки прийдешніх віків можуть настати.

Крок за кроком ішли вони втрьох, обачно та тихо ступаючи, і тільки металева ручка гасового ліхтаря тихо поскрипувала в цій бездонній підземній глухонімій тиші. Раптом Іван Степанович нараз приспинився і жестом руки зупинив подорожніх – йому не сподобався пагорбок на землі, за кілька кроків попереду, видався він йому чомусь відносно свіжим.

– Відійдіть назад за ріг підземелля, – наказав упівголоса.

Він присвітив собі під ноги і, віднайшовши замашний кавал цеглини, спершу примірявся, а як шпурнув у намічене місце, різко і сам заховався за кам’яний поворот.

Оглушливий вибух струсонув підземелля, посипався на голови пісок і гухнула проходом вибухова хвиля, захоплюючи з собою незайманий віками сірий порох, засліпивши очі мандрівникам, гухнула і з дикою силою пішла гуляти довгими кам’яними ходами, відлунювати, стогнати і знову вертатися назад.

Примітки

корона короля Юрія II – цей Юрій 2-й ніколи королем не титулувався, тільки князем. Князям корона не положена. – М. Ж., 28 травня 2024 р.

митру перемишлянського єпископа – перемишлянських єпископів (у місті Перемишляни) ніколи не бували, були перемиські (у місті Перемишлі). Йдеться про митру перемиських єпископів. – М. Ж., 28 травня 2024 р.