Телеграма у Київ

Іван Корсак

У приміщенні міського телеграфу до віконця підійшла молода, не дорого, але елегантно вдягнута жінка і подала текст телеграми. «Київ Бібікова 24 Супруненку Андрію Григоровичу Тітка важко захворіла тчк Передайте ліки».

Телеграфіст пробіг очима акуратним почерком писані рядки і, доки готував квитанцію, знічев’я докинув:

– Погода ще така, тільки хворість кличе.

Жінка на знак згоди лише кивнула і дещо манірно поправила капелюшок.

– Певне, старенька вже тітка? – не вгавав телеграфіст, що нудився годинами без діла і радий був хоч словом із кимось перекинутися.

– О, так, вельми поважний вік, – тільки й відказала відвідувачка й озирнулася на двері, очевидно, поспішаючи.

Уже за порогом жінку спинили двоє чоловіків у цивільному.

– Даруйте, пані. Ваші документи.

– Ви тільки в молодих жінок їх перевіряєте? – всміхнулася лише кутиками вуст. – Бодай би представилися.

Один із чоловіків виймав посвідку, а другий узяв документа молодої жінки і двічі кинув погляд то на обличчя її, то на документ. Врешті байдуже, тоном без смаку і кольору, як переварена вода, буркнув:

– Щасливо.

Жінка ображено клацнула замочком сумочки, а чоловіки, виждавши, доки вона заверне за ріг будинку, зайшли до телеграфіста. Повертівши і покрутивши невідправлену ще телеграму, знизали плечима.

– Як вона себе поводила? – перепитали у телеграфіста.

– Та чогось особливого… Хіба поспішала. А може, то просто знервована – все-таки рідня…

Чоловіки між собою перезирнулися.

– Що робитимемо?

– У нас ще на першому курсі казали: краще переїсти, аніж недоспати.

Вже через сотню кроків жінку знову спинили, цього разу двоє військових патрулів.

– Документи, будь ласка.

Жінка тільки спантеличено блимнула з-під капелюшка.

– Чи ви не виспалися сьогодні, щойно ж перевіряли.

– Воєнний час, пані. Ми не зобов’язані вам давати пояснення.

Старший патруль довго дивився документа, навіть до очей підніс його ближче, наче збирався понюхати.

– Тут чомусь дата якась розмита, маємо з’ясувати…

Він не встиг доказати, що то мав би з’ясовувати, як дістав блискавичний удар у шию руба долонею – заточився й повільно упав, як підрізане дерево. Другий хапнувся було за кобуру, та не встиг, як болісний удар у живіт зігнув його навпіл, як складаного ножика.

Візник, що дрімав поруч, стримуючи час від часу застояного коня, лише очима закліпав від такого видива. Враз жінка скочила до нього, схопила лійці – він лише рота встиг широко розкрити, мов на вимогу зубного лікаря, і кулею вилетів зі свого пригрітого сідала й розтягнувся на бруківці.

Круто розвернувшись, жінка так щедро батогом почастувала коня, що той зірвався з місця вскач, аж передні колеса підіймалися. Патрулі схопилися, кинулися було услід, але гуркіт коліс бруківкою все віддалявся, аж доки і зовсім не стих за поворотом.

Урешті вдалося впіймати іншого візника, рвонули було навздогін, та догнали лише на околиці, біля кладовища. Кінь сумирно похитував головою, відсапуючись, а дуга охляп лежала на гриві – один гуж на хомуті був перерізаний.

Чоловіки спантеличено перезирнулися.

– І що ж то було?

– Не повірю, що це мадам. Чоловічисько, ще й добре муштрований.

– Хтозна. Хоч усяке буває…

– Не кажімо нікому, бо засміють.

– Тут не до смішок. Негайно вертаймося, доповідати потрібно чимскорше.

Хоч державна машина була молодою зовсім, як слід не відлагоджена і регульована, ще частенько скрипіла, а то й зовсім примхливо й негадано пригальмовувала, та цього разу вдавалося діяти невідкладно. Контррозвідка взяла під контроль пошту, телеграф, залізницю, налагоджувалися контакти з приватними візниками. Терміново пішов запит про київську адресу, вказану в телеграмі. Відповідь не забарилася: ніякий Супруненко Андрій Григорович там не проживає, ніхто такого не знає, в зазначеному будинку до того ж навіть квартир ніяких нема, бо то відділення місцевого ломбарду.