10. Кость іде в солдати замість Терешка
Григорій Квітка-Основ’яненко
Кость стояв окроме від усіх та тільки дивився на усе, що діється, а сам блідий-блідий, як полотно. Бачить, що усьому кінець, перехрестивсь, підійшов до Терешка і як пихорне десяцьких, так аж де опинились, узяв його за руку і віддав жінці:
– Не журись, сестро, – сказав їй, – озьми дітського батька, живіть собі!
А сам підійшов до голови і каже:
– Повеліть Терешка відпустити. Я йду за нього охотою.
Та з сим словом кинувся до Захарія, впав перед ним навколішки і каже:
– Таточку рідненький! Не поборони мені у сім разі!.. благослови мене на нове щастя!..
– Що… що се ти, сину, задумав?.. – ледве зміг Захарій сказати, та не встояв і присів на лавку.
– Хочу довг свій віддати, – сказав Кость бодро, – як ви мене пожалували, від видимої смерті ослобонили, так я тепер, бачачи гірку долю сих сиріток, хочу їх защитити, іду за їх батька охотою богу і государю служити. Не бороніть мені, тату, благословіть мене, нехай сі страждущі оживуть.
– Чи на те ж я тебе призрів і викохав, щоб ти мене при старості, що вже одною ногою у ямі стою, покинув без усякої помочі, як билину у полі, на усі лиха і біди? – сказав Захарій і заплакав, як мала дитина. Який би нечувственний зміг без усього дивитися на старика, що від великої біди плаче кривавими слізьми!.. І при таких сльозах ще таки зміг Захарій говорити і каже:
– Зглянься на бога! Побійся його, не віддавай мені за те добро, що, може, я думав зробити тобі, не віддавай мені великим горем!.. Ти мене живого у йму кладовищ, ти моє серце на шматочки рвеш!.. Гріх тобі!..
– Нема, тату, ніякого гріха мені, – так казав на весь голос Кость, а усі ж то старики так і обступили їх, і слухають, що з них буде. Терешко ж стоїть, як дерев’яний, не чувствує нічого, що край його робиться. А жінка його впала перед образами навколішки, і хлопчиків своїх постановила, і тільки що дивиться на святії образи, та не зна, чого їй бажати, не промовить слова, а жде від бога милості. Хлопчики не знають, що робити, плачуть та поклони б’ють… Янголи святі, вірно, тут літали і веселилися, дивлячись, що тут діється…
Кость же каже своє:
– Нема, таточку, тут мені ніякого гріха. Ти ослобонив мене від смерті не для себе, а для миру божого і для усіх людей. Ти мене до розуму довів ти мені дав урозуміти, що мені треба меж людьми зробити для них. Як же я, глядячи, що можу ослобонити діточок від такої смерті, від якої мене ослобожено, як би я дививсь тільки і не поміг би їм? От я і викупаю їм батька. Тепер вони будуть щасливі. Я одинокий, ніхто через мене не постражда; а Терешко занудивсь би, покинувши сім’ю… сім’я – велике діло… а жінка його звелась би нінавіщо!..
– А про мене, про моє сирітство при старості, про мої немощі нічого не подумаєш? – сказав сердешний старий.
– Бог мені свидітель, що, покидаючи вас, серце моє таки точнісінько неначе ріжеться тупим ножем, та ще й каленим… Жалко мені вас, – сказав Кость та швиденько і втер слізку з очей.
А там вп’ять став бодро казати:
– Не одні ви, тату, зостаєтесь. У первих, бог милосердний, і перед ним ваші добрії діла з нами, сиротами, і з другими, котрим бідним помагали. Вони, сії діла, прикличуть на вас милость божу. У других – сестра моя Мелася, дочка ваша; вона вже в таких годах, що от туж-туж вийде за хорошого чоловіка, за купця, що хоче її узяти, от вам і син буде, вони вас доглянуть і не доведуть вас потерпіти ніякої біди. А ось же іще. Терешко, йди сюди! Я тобі вертаю і батька, і жінку, і діточок, і щастя, сам же йду на труд, на нужду і, – воля божа, – може й на смерть. За се дай мені на дорогу саме тільки щастя, більш мені нічого не треба. Прийми мого отця, мою радість, мою втіху, моє усе, що маю дорогого на сім світі! Прийми його на свої руки. Шануй його, бережи, не доведи його ні до якої нужди. І гляди! коли його старість що-небудь потерпить і він сплакне, та хоч здихне через тебе, то знай, що я там перед богом милосердним, де як салдат швидше буду, чим ти, я виплачу, я вимолю на тебе усі біди, усі нещастя тут на сім світі, а на тім, як явишся, я не дам тобі покою до суду, до віку, буду тобі попрікати, буду тебе мучити і не пущу у царство. Я нагадаю тогді тобі і теперішню радість твою і сім’ї твоєї… тогді тільки розкажу, що терпить теперечки моя душа; і того з тебе буде!.. Пам’ятуй добре, що за сльозоньку батькову мало мені твоєї усеї і дітей твоїх крові. Надіюсь на тебе, і затим, не боячись нічого, іду у божу дорогу. Благослови мене, тату, потім нас усіх… І я стражду, боюсь, як ти не подозволиш; а он і ті – ні живі ні мертві, ждуть своєї долі.
– Костю мій милий, – став його старий ще обнімати та прохати, – обдумайся, що се ти робиш, на яке мученіє йдеш! Опісля роздумаєшся, будеш і на мене жалковати.
– Тату, я не вітер який, я вже не хлопець, не блазень. Я розумію, на яке велике, на святе діло йду. Чоловікові треба, скільки його сили є, робити не для себе, а щоб добро було усім. Так я давно думав і усе бажав, щоб мені не просто прожити на світі. Так мені бог поміг. Іду за брата, за його діточок, іду за тебе, тату! Бог, видячи моє діло, тебе не оставить і наградить. Іду за увесь мир християнський, готов кров проливати. Вб’ють мене, заміню тим якого доброго чоловіка, а по смерті бог царство дасть, як єсть я мученик! Тут би я був мужик і більш нічого, і наука б моя пропала, і, може б, іще і розбездільничився; а тут я знаю, що я салдат, защититель і віри святої, царя, отця нашого, і миру усього, і твій, тату! Церква за мене молиться, а опісля поминатиметь і без граматки вашої… Ні, тату, не держи мене. Послухаю тебе, зостанусь з тобою: яково ж тобі буде дивитись на сих сиріточок? Нехай і не пропадуть вони, ми їх озьмемо до себе, та їм батька, а матері їх мужа не вернемо. Яково тобі, кажу, буде, як ти подумаєш: через мене ся жінка бідствує і діточки страждають!.. Тогді і те добро, що нам зробив, і те тобі у гріх піде, а мене зоставиш цілий вік тут не жити, а нудитись!..
І що то йому багато такого розумного говорив, що вже Захарій не знав, що й казати… Сплакнув, помолився, підняв руки до бога і сказав: «Бог милосердний, що тебе для сього часу сохранив від явної смерті і дав тобі таку добру душу, той, з небеси видячи. твою думку, нехай благословить тебе рукою мене грішного, що сподобив викохати таку дитину, що йому і міри нема!» Далі обняв його кріпко, заплакав дуже і сказав:
– Костю! сину мій!.. Тяжко мені… і радісно!.. Служи!.. Вірю і надіюсь, що за се діло бог тебе не оставить!..
– Бозю! не зостав мого дядька Костю! – крикнуло менше хлоп’ятко, а за ним і старший, і мати, і Терешко кинулися поклони бити і просити бога, щоб не зоставив його. Старий Назар, що усе моливсь навколішках, так, не устаючи, і приповз до ніг Костевих. Той підняв його, і обнялись собі. Назар довго дививсь йому у вічі, усе держачи його за руки, далі і каже:
– Чи ти чоловік?.. Ні, ти янгол, від бога присланий, щоб мене помиловати, оборонити від біди…
І що то вже дяковав йому, що вернув його на світ божий! Не можна того ні розказати, ні написати, що там було, яка дяка Костеві, яка молитва за нього!.. А він же то веселенький, раденький, мов яке щастя знайшов, усіх цілує, усіх просить, щоб доглядали батенька його; кинеться до нього, стане його розважати, щоб не журився за ним, щоб не жалковав на нього, та усе такими розумними словами, що далі довів до того, що старий сказав:
– Тепер я і сам бачу, що ти дуже велике і добре діло зробив. Я вже не журюся, а прошу бога, щоб тебе помиловав і дав би мені іще побачити тебе.
– І побачите, і порадуєтеся об мені. Будемо іще у щасті жити, – казав Кость і усе розпоряджав: що було його, то дарував кому, то батькові віддавав про його нужду; усе рішав, а сам, мов на панство куди збирався, моторненький, радісінький, аж біга.