6. Захарій і Кость провідують Меласю
Григорій Квітка-Основ’яненко
Старий Скиба журивсь кріпко, одначе дяковав богу милосердному, що сироті таке щастя лучилося. А усе-таки хотів надвечір побігти до пана та подивитись на свою Меласю; так-бо Кость сказав:
– Ні, таточку, не ходіть іще сьогодні, та й завтра не підемо. Нехай сестра роздивиться, розглядить усе, бо вона того зроду не бачила й не була меж такими людьми. Тепер їй усе дико, усе не так, як вона зна; вона скуча, а як побачить нас, так і учепиться за нас і руками, і ногами, притьмом не захоче там зоставатись.
– Добре, сину, нехай і по-твоєму. Перетерплю і завтра, тільки не знаю, як то перетерплю.
– А ось як, таточку! Чи є вам діло, чи нема, поїдете у город. Поки вернетеся, от і вечір, то так і незчуєтесь, як день пройде.
– Так-таки і зроблю, – сказав старий Захарій, і увесь вечір просумовав, і не пустив Костя від себе.
Дуже нехотячи поїхав Скиба ранком у город, хоч Кость йому і діло знайшов – то того купити, то те у чоловіка узяти, затим щоб він пробарився у городі увесьденички.
Вернувсь смерком додому, послав за Костем; чи повечеряли, чи не повечеряли, а мерщій спати. А і не спить же то старий нітрохи, його і сон не бере. Чи проспівали перші півні, вже він і зскочив, вже б то запрягати і бігти до Меласі.
Кость став його уговорювати, що ще, каже, сама глупа північ, – так куди! Наш старий розходився так, що ну! І поки, каже, доїдемо, то і день буде; і пани, він знає, дуже рано, опівночі устають, і усе таке, щоб притьмом зараз їхати; і посила Костя запрягати, і сердиться на нього, що він такий непроворний… Сяк-так зібралися, поїхали, тільки що стало на світ заньматись.
Приїхали, так що ж бо? У панськім дворі і ворота замкнуті, і усі хвіртки позапирьовані, нікуди ні увійти, ні улізти, і усі у дворі лоском сплять. Нічого їм робити – заїхали до чоловіка і перебули, аж поки ворота повідчиняли. Тогді пішли у двір. Не вспіли увійти у панські хороми, як ось біжить до них панночка, та так і повисла старому Скибі на шию, і облива його слізьми… Той відступається, вона за нього:
– Таточку-голубчику, ти мене цураєшся!
Кинулась на шию Костеві:
– Братику-соколику, і ти мене не пізнаєш!
Коли ж розглядаються, аж се їх Мелася!.. І таки іменно Мелася, тільки вже вбрана зовсім не так, як була. І плаття на ній хороше, красне, та з цвітками, і головка вже стрижена, з косицями, що у панночок мотаються та теліпаються, і таки і обута, і прибрана таки зовсім лучче, чим придворні дівчата.
Старий Скиба, як тільки міг, виціловавши свою Меласю, віддав її братику, а сам, зложивши руки, дививсь на неї і опісля каже:
– Я вже до тебе боюсь і приступити. Чи се ти, моя дитино, чи не ти? Бак, яка ти пишна.
– Та я ж, таточку-лебедику! Я таки ваша Мелася, як і була, усе однаковісінька. От бачите, як мене нарядили, що я іще і сама себе не тямлю!.. О, що мені тут, татусю, і ти, братику, хороше та прехороше! Отсе убрали так: коли б же ви побачили, чим мене годують, на чім я сплю, яке мені плаття ще шиють, так і уві сні не можна того побачити!
– Хвали, доню, за те бога, – сказав старий, – і поусякчас дякуй і молись богу за своїх благодітелів.
– А що найбільш усього, – зміг вже, переплакавши, Кость сказати, – роби те, що їм вгодно. Вчись, сестро, якомога, вчись усьому тому, чого тебе будуть вчити. Так роби, щоб не тільки не було на душі гріха, та щоб достойна була тієї милості від бога, що він на тебе, бідну сироту, посила через таких добрих панів.
Та й багато дечого розумного говорили і Кость, і таки сам Захарій, усе навчали Меласю; а Мелася усе їм хвалилася, що як то пани люблять її і жалують, і усім наділяють.
Як тут і визирнули і пан, і пані, що прислухались, що будуть вони меж собою розговорювати. От як вийшли і стали їх за розумнії речі похваляти, і Костуся похваляли, що пареньок був вже важненький, бо вже йому був шістнадцятий год, та зростом вигнало його так, що думати можна було, що йому ще й більше. Та був собі красивенький, штепно вбирався, і одежа на ньому лепська, і був собі звичайненький, і на розумні речі бойкий. От пани його і полюбили, розговорювали з ним про усе розумне і усе похваляли. Далі звеліли Меласі попоштувати своїх гостей. Батечки! чого там не подавали? – звісно, як у панів.
Погостювавши там до півдня, треба і додому збиратись. Пані і дала Меласі, щоб подаровала, буцімто від себе, Костеві платок на шию бумажний, красний та хороший, а старому Захарію пояс добрий. Та тут же пані і сказала: «Коли будеш, Меласю, хороше вчитися і будеш слухняна, то і усякий раз буду тобі давати чим наділяти твоїх родичів: і вам, – каже, – буду уво всім помагати, у чім вам нужда, аби б вона добра була».
Мелася кинулася їй руки ціловати, а Захарій, дякуючи, осмілився і каже:
– А найпуще вам, добродійко, за те дякую, що Мелася і в вас Мелася. Будьте ласкаві, не перехрещуйте її на панське імення: нехай зостається так, як і у віру уступила: Мелася та й Мелася.
– Не бійся, старичок, – сказала пані, – я й сама не люблю переміняти імення. Нехай зостається повік Меласею, щоб часом не забула, з якого вона роду, та щоб не загордилась.
З тим наші і пішли. Землі під собою не чують, що Меласі лучилося таке щастя і що пани і до них добрі.
Сього і розказовати нічого, що Захарій та Кость дуже частенько провідовали свою Меласю і за усяким разом усе більш бачили, що вони однаковісінько добрі до неї, люблять її і вбиваються за нею. І Мелася-бо добре робила: письма узялася якраз і незабаром читала добре і церковне, і гражданське, а писала – так і у волості так невміли, як вона вміє: рівненько та дрібненько, неначе мачком посилано. А що то за голосок був у неї, так точнісінько мов гуслі грають, як вона співа; так от і заставляють було її співати сюю пісеньку:
Кудрявая березонька сама собі в полі;
Ой, тяжко їй, сердешненькій, в такій лихій долі!
Всі нивоньки дрібен дощик гаразд поливає,
На зелену ж березоньку краплини немає!
Сонце зверху припікає, сухий вітер сушить,
Ніхто ж то об березоньці, ніхто й не потужить!
Розпустила листя своє, рісочки набрала;
Покропила коріннячко, здоровіша стала.
Оттак бідна сиріточка сама собі маяче;
Кругом її ходять люди, а її ніхто не баче,
Ніхто не зна сердешної, ніхто не приголубить!
Всіх у долі вона бачить, сама ж світом нудить.
Сьогодні лихо, завтра горе, й ні з ким розділити,
Не дають мені добрі люди гаразд і потужити.
Щемить дуже моє серденько, сохну, сама бачу!
Тільки моєї й порадоньки, як гірко я заплачу.
Як же стане пісню кінчати, то не вдержиться і справді заплаче, а пани і стануть її пестовати.
Чого-то вона в панів не навчилась? Опріч того, що навчили її богу молитися хороше і усе по книжкам, а то і усю цихвіру вивчила і про усі царства знала. Вміла і цвіточки малювати, мов живі. Та й що то, – усе вміла. Частісінько з панами проїжджалась і заїздила до Захарія і до братика, і вже було без гостинців не приїде ніколи. Пані сама їй чого-небудь дасть і скаже:
– На, Меласю; поїдеш до своїх, так от їм на гостинець.
А придворні усі любили її, бо дуже добра була до них до усіх. Не загордиться ні проти кого і не заставить кого, щоб їй що зробили; сама попереду кинеться і за другого діло справить. Ще й любила, як її розпитують, як вона у мужицтві жила, як пряла, мазала, мила, як коня поганяла: усе було без сорому розказує.
А така жалослива була до усіх! Коли, було, хто проброїть або і справді прошкодить, що притьмом треба провчити, без чого вже не можна, то вона кинеться і до панеї і до самого пана, і просить, і молить, і руки їм цілує, а вже без того не відійде, що випросить та й випросить. Усі двором їй дяковали, і бога за неї молили, і любили більш, чим саму панночку, що таки трошки сердитенька була. Звісно, від розкоші ніжна собі була.