2. Захарій і Васька Скиби усиновляють сиріт

Григорій Квітка-Основ’яненко

Чи зна хто ту біду, як куди – нехай бог боронить усюди – увалиться, чи у село, та хоч і у сім’ю, яка болість? От вже біда тогді, так так! Недужий стражда, усі вбиваються коло нього, ніхто не зна, що йому робити, чим йому помагати. Недужий бажа солоного, а воно йому не годиться; він хоче на прохолоду, а йому б треба лежати у теплі: нікому навчити, роблять по його, та після того і ховають.

Тут же одно лежить, на божій дорозі, гляди – друге звалилось, третє стогне, часом і уся сім’я лоском ляже!.. Навідались би сусіди, так і в них лихо, і по усім хатам біда, по всьому селу скрізь страждають. Лікарів нема, нікому поради дати; тільки знахури та знахурки тут вже пораються, аж скільки видно! Такого дадуть, таким підправлять, що недужий і видужав би швидко, і устав би, так же як вип’є ліки, так до вечора йому і амінь! Там у хаті батька кладуть на стіл, а у другій мати п’ятьох сиріточок покинула, там дівку замість вінця та вбирають у домовину! Та так по усьому селу, усюди біда! І не приведи господи!..

Таке лихо постигло те село, де жив Захарій Скиба. Вже не знали, що й робить від гарячки, що увалилась і поралась по селу вже більш, чим два тижні. Що в бога день ховають! На однім кінці села ховають, з другого кінця біжать, що помер такий-то. Город далеко, лікарі не наїжджають; хто ще не звалився, ходять по похоронам та об собі бога просять, щоб помилував від біди.

Захарій з жінкою своєю Ваською ще держались, і як діточок дасть бог, так вони об собі і не турбувались; знай ходили по дворам, де недужому яку поміч давали, а де об помершому трудилися, щоб помогти у похоронах; і тільки їх і діла було.

Поховали вони сусіда свого, щирого приятеля, і ув один день зранку сиділи над його жінкою, що вже на ладан дихала; як ось кличуть їх, що жінчина дядина на тім кінці села, за річкою, померла. Треба їм іти її ховати. Пішли, і як тамечки опізнились, то й заночували з діточками. Уранці, давши порядок дядининим дітям, пішли додому.

йдучи біля того сусіда, що помер, а жінка учора вмирала, зайшли вони в хату провідати її… Господи милостивий! що там робиться?.. Таки настояща пустка! Болящої жінки вже нема. Видно було, що як померла, так її швидко і поховали. Дещо ще-таки поприбирано, хтось-то й ночував, та, мабуть, уранці і пішов. Хата нетоплена, багато дечого порозкиданого лежить, а двоє діточок самі собі валяються по долівці.

Дівчинка тільки що іще по другому годочку, мабуть, впала з полу на долівку, а хлопчик, так що по четвертому году, возиться коло неї, силкується підняти її, та не здужа: що озьметь її рученятами під плечиці або, не знаючи, що робити, стане піднімати її за ноженята, та як силочки нема, а воно його переважить, то він так і плюхне на неї; і вона, і він плачуть собі, сердешні, і не тямлять нічого, тільки що плачуть… Лихо та й годі!

Як же побачив хлопчик, що увійшли люди, він підняв головку та, силкуючись, і каже: «Бач… ляля бебеся… вава ля-лі… паче ляля!» – і само почало плакати.

Захарія та Ваську, дивлячись на се, аж сльози пройняли. Далі Захарій, думавши, думавши, перехрестився та й каже жінці:

– А що?

– Атож, – сказала йому Васька, утираючи сльози.

Зараз вони стали молитися богу, вдарили по три поклони й узяли: Захарій Костя – сього-таки хлопчика, а Васька – дівчинку, Меласею звали; перехрестились іще та й пішли з хати до себе. Зараз попрохали панотця, відправили молебень в себе у хаті і прийняли сих сиріточок за рідних собі дітей.