5. Пан бере Меласю на виховання
Григорій Квітка-Основ’яненко
А се, днів через два, Захарій щось робив собі у хаті, а Мелася пряла, як ось рип! у хату… хто ж то? Той пан, що отсе недавно у Захарія розпитовав про Меласю.
Захарій трошки було зрябів, а далі, знаючи, що пан є добра і проста душа, – і нічогісінько. Кинувся лавку змести, а Мелася ухопила килимок і підослала сісти панові.
Пан не погордився нічогісінько, сів і почав просто Захарію казати: «Знаєш, чоловіче добрий, що я тобі скажу?»
– А що зводите, добродію? – спитав звичайненько Захарій.
– От що, – каже пан, – твоє удовецьке діло, ти собі одинокий. Як тобі вчити і доглядати твою… як пак її зовуть?
– Мелася, добродію! – сказав Захарій, а у самого серце і заколотилося, а сам дума: «До чого ся річ дійде?..» А Мелася, хоч ще і дівча було, а зараз догадалась, що се об ній щось хотять радитись, та мерщій на піч, та відтіля і прислухається, і часом визирне відтіля.
От пан і каже:
– Ми то з жінкою, як ти поїхав від нас, так ми довгенько розговорювали, що тобі з нею робити? хто її навчить, чому треба, хто її доглядить і хто оборонить від лихих людей, що, бачачи, яка вона красива, так і нападуть на неї, як рябці на голубку, і погублять її. Хто її від такого лиха убереже?
– Бог, добродію! Він не дав їй пропасти, як вона, зоставшись сиротою у пустці, мов билинка у полі, що туж-туж біда б її постигла, та милосердний господь послав же нас з жінкою, і нам, грішним, сподобилось сполняти його святу волю, доглядіть і вигодовать сиріток. Той же бог, отець наш, не оставить її і теперечки і відведе від усякого зла.
– Так треба ж, приятелю, її вчити усьому доброму, тогді і вона розумітиметь, що добре, а що худе, і буде знати, чого цуратися і стерегтися, а чого держатися.
– Правда ваша, добродію, свята правда! Де ж мені при моєму, будучи, одиночестві і при моєму таки достаткові навчити її чому, чи реместву якому, чи що у них по-дівочому? Стало бить, нехай пряде до якого часу.
– Тобі, чоловіче, і нічим, і нігде тому її обучити, чому я думаю. Знаєш що? Господи благослови! Віддай її до мене, у мою сім’ю. Жінка моя просить тебе. Вона буде в нас замість дитини, в нас тільки і є, що синочок та дочечка. От думаємо, що дочечка наша охотніше буде вчитися, як і твоя Мелася з нею вчитиметься.
Скиба, похиливши голову, стояв і мовчав. Що йому було казати, коли в нього серце так і трепеще від радості, що його Мелася, його радість і втіха, буде у добрих панів замість дитини жити, усьому навчиться, світ їй відкриється, і сама буде мов панянка. Він, сеє усе подумавши, не знав, що йому казати, як йому дяковати панові за таку милость. А пан його уговорює і каже:
– Соглашайся, старий! Не віднімай щастя у сироти. Я їй те дам, чого ти, як би не хотів, не можеш дати. Я її усьому навчу, награжу, повік зділаю щасливою. А як ти сьому поборониш, то гляди, щоб не було гріха на твоїй душі…
Захарій так і поваливсь йому у ноги і каже:
– Чи можна, щоб я у свого дитяти, у сироти, віднімав щастя, що бог їй через вас посила? його свята воля нехай буде з нами, грішними! робіть, як знаєте…
– Тепер же спитаємось її, твоєї Меласі, – сказав пан, – чи хоче ще лишень вона? А навряд: бач, ще і нічого, а вже плаче…
Старий Скиба кинувсь до неї, вивів її, вона, таки хоч плачучи, та сказала:
– Я не того плачу, що не хочу до вас, а мені жалко татусі. Я вже його, мабуть, ніколи і не побачу…
– Як се можна? – сказав пан. – Як захочеш, так і бачитимеш його хоч що в бога день…
– А братика? – спитала Мелася, усміхаючись, а сльози таки втираючи.
– І братик нехай хоч поусякдень приходить. Коли захочеш, тогді його і побачиш. Сама захочеш, то і поїдеш, бо ти в нас пішки не ходитимеш.
– А письма вчитимусь?
– І письма, і усього доброго, чого мої діти вчаться. Тільки старайся сама об собі, – так казав пан, приголублюючи її, а далі поцілував у голову і каже: – Поїдемо зо мною, поживи; коли через тиждень не захочеш в нас жити, то ми відпустимо.
– Добре ж, поїду. Нехай же братик прийде.
Не забаривсь прибігти і Кость. Що ж то зрадовався він, як почув, що таке щастя трапилося сестрі! І панові дякує, і Скибу просить, щоб не журився, і сестрі приказує, щоб як можна вчилася усьому і щоб слухала і шановала своїх благодітелів.
– Сестро, – каже він їй, – не журись ні об чім. Ми сироти, божі діти. Померли наші рідні батько й мати, мусили і ми вже з голоду вмерти. Ти просила папи; я поліз з полу пошукати, чи не знайду де хліба, а ти полізла за мною та й впала на долівку. Устати і злізти вп’ять на піл ми обоє вже не здужали; прийшлось було нам обом і голодною, і холодною смертю вмирати; так же господь послав нам отсього янгола. Він з покійною жінкою своєю нас не покинув, призрів і веде нас до добра. Бог узяв у нас і другу матір. Що б ти була без неї? Як би ти у своєму сирітстві пробувала? І панотець, і я журилися, вбивалися по тобі, молилися господу милосердному, а тут і є поміч його свята. Сестро, Меласю! не плач і не журися. Се таке тобі щастя бог посила, що нам і уві сні не снилося.
– Та я не журюсь, – сказала Мелася, обнімаючи його, – а плачу з радості… та коли б ви швидше з панотцем мене провідали…
Обіщали їй і ходити, і провідовати частіш, і усе їй обіщали; зібрали її і проводили, а таки не можна без того, що й Кость сплакнув; а що вже Захарій плакав, так не менш, як і сама Мелася. Як увостаннє обняла його, так насилу рученята розвели, а усе-таки не хотіла зостатись, бо бачила, яке їй добро буде. Поїхала ж наша Мелася, хоч і в свитинці, та у колясці, мов панночка…