7. Кость не хоче женитись
Григорій Квітка-Основ’яненко
Що таки вдвох, Скиба з Костем, ходили до Меласі, а то й сам Кость бігав до сестри у таке урем’я, як їй гуляти. Та як прийде до неї, то і підуть у садок і посідають у беседці; то Мелася і чита йому усякі розумні книжки, а Кость, слухаючи, якщо добре натрапить, то і заміча собі на душі, щоб так і робити. А далі і сам узявсь за гражданське. Тільки сестра йому показала, він зараз і поняв, і не забарився сам вже читати. То було сестра йому надає книжок додому, та не таких книжок пустомельних – ні, він і сам від них цурався, а таких, де усякії науки і премудрості понаписовані; таких було набере, та й читає, і витверджує, і виписує для ради себе, що треба.
Та й парень же був, так так! – на усе село. Вже йому і дев’ятнадцятий год, а його нігде у худім ділі не чути було, тільки що добра слава йшла. Парубки його поважали і усе перенімали з нього. Старики дітям показовали на нього, що хоч і сирота, а яка то розумна, і тиха, і звичайна дитина. А що вже дівчата – так ну! І снився він їм кожній.
Бо то був гарний, а як ще підріс, то став ще красивіший. Уси чорні, як соболь, узенько підголював, та на білому лицю, та при рум’яних щоках так настояще, як є тая картинка! Брови – як на шнурочку, а очиці, чорні, бистрі, та як поведе ними на яку дівчину, так не бійсь – не всидить, побіжить за ним, куди захоче. А що вже жартовливий, та з прикладами, та усе з розумними, і усе до діла, так тільки одного б його і слухав.
Котрі були по селу красивіші і багатіші дівчата, ті вже ждали от-от прийдуть від Костя старости; не одна обіщалася дванадцять п’ятінок говіти, не їсти і не пити нічого, аби б Кость її узяв; не одна, тихенько від матері, по п’ятінкам пряла на свічечку, щоб Кость її узяв. А Кость і овва! Ходить коло них, шапка йому набакир, люлька у зубах, руки позакладовав по кишеням, та тільки, буцімто не хотячи, озирнеться туди, де прочує, що про нього кажуть. Та що ж? Зирнув через плече, плюнув по-московськи, піднявши вгору лівий вус, і нужди йому нема, моргонув – і не дивиться ні на одну, хоч яка б хороша не була.
Стане, було, йому Захарій казати:
– Оженився б вже ти, сину! Слава тобі господи, тобі вже дев’ятнадцятий год, пора стати хазяїном; і мою старість звеселив би, допливши до берега, пішов собі, як і усі добрі люди. Нехай вже Мелася йде, як їй бог дасть і як з нею пани зроблять – сказано, відрізана скиба від нашого хліба, – а ми своє будемо думати. Чимало дівчат, що і я бачу, коло тебе так і в’ються, як тії ясочки, і у вічі тобі заглядають; коли б вміли, приворожили б тебе до себе. Пособери, яку вгодно. Вже я знаю, що тобі гарбуза не піднесуть, хоч би і в Дениса Крутопляса. От дівка бойка, так так, на усе село. Га, кажи?.. коли так, то й так, і зробимо так.
– Тату! – сказав на те Кость, – ось послухайте мене, що я вам скажу. Ну, пожалуй, я і оженюся, стану хазяїном, буду хліб робити, дякуючи поперед богу милосердному, а далі вам іменно, як батьку рідному, що вбивалися за мною і наділяєте мене чималим добром. От я житиму у всякому приволлі! Та так живе і усяк, хто тільки затим дума жити, щоб з голоду не вмерти. Не так воно є, таточку! Кому милосердний бог відкрив світа через письмо та через розум, так треба жити на світі затим, щоб яке добро робити другим; чи услуговувати у чім, чи старатись за людей та, – що нужди, – хоч і біду яку потерпіти, хоч і постраждати за кого, щоб я недаром жив на світі! Ох, таточку! що то мені хочеться таке що-небудь зробити, щоб від того добро було або бідному, або хоч нашому селу, та готов би душу свою положити, аби б зробити що добре. Оттакі думки як озьмуть мене, так тут у мене у грудях мов що кипить, а серце – так і чую, як колотиться. Така думка і ошиба мене, що я таки дождусь свого, натраплю на те, чого так кріпко бажаю; та затим-то не хочу і одружитися, не хочу чужого віку заїдати. А то, пожалуй, є дівчат і бойких, і мудрих; пальцем кивну, так десятками побіжать за мною, куда захочу. Цур їм! Нехай ськають свого, а я буду дожидати свого.
То Захарій, слухаючи таке, махне рукою та й скаже:
– Як собі знаєш, сину! Ти письменний, а я темний собі, так я і не второпаю тебе.
Тут же від батька достається Костеві, щоб оженився, а тут, як прийде до сестри, побачать пани і нападуться на нього:
– Женись, Костю, женись! На весілля ми тобі поможемо. Бери, яку хоч, у нас дівку з дворових, самої луччої не пожаліємо, без куниці відпустимо.
Та шутки ради і гукнуть:
– Дівчата! ідіть усі сюди! Вибирай, Костю, яку хочеш.
І набіжать Матрьошки, Палажки, Наташки, Парашки, Дуняшки – скільки їх там буде у дворі; вилізе і Стеха, що ще при старих панах панські полумиски перемивала і що й досі дівує, а тепер, думаючи, чи не уподоба її, вийде і вона. Стануть перед Костем: та гребішок свій у косі підтопирює, щоб ще вище стояв, та ніженьками переступа, щоб побачив, що вона у червоних черевичках та у біленьких панчішках, та косинку свою знай обсмикує, що дуже відтопирилася, та передником грається, буцім їй і нужди мало, а щоки ж то як жар, інша, захилившись за других, очицями пильно, як не з’їсть, дивиться на Костя, щоб – гм, догадавсь… та й розказати усього не можна, чого вони там не робили, щоб тільки Кость їх узяв. А пани, дивлячись на се, потішаються та регочуться.
А Кость стоїть собі, мов у лісу, і йому нужди мало до усіх до них. Передивившись на сюю кумедію, подякує панам за їх ласку, що об ньому стараються, поклониться і скаже:
– Ще до якого часу підожду.
Мелася собі знай напада на братика, щоб оженивсь:
– Женись та женись. Ось я тобі знайду дівчину, що вже мені спасибі скажеш. От озьми мою приятельку, Марфушу. Що за добра душа! І розумна, і звичайна, і до роботи невсипуща; вона усе і по мужицтву зна – не позабувала. А що вже любить мене, так і господи! Та й я її кріпко люблю: не з’їм, не зоп’ю нічого без неї, і не засну, коли вона біля мене не лежить. Вона й тебе, братику, кріпко любить і признавалась мені, що «коли б, – каже, – твій братик мене узяв, то я повік щаслива була б». Озьми її, братику-соколику! І тобі буде гаразд, і мені дуже добре, що моя приятелька та буде мені невісткою.
– Нехай, сестро, опісля, – скаже було Кость та й закине на друге що-небудь.
Частісінько, як Мелася з Костем сидять, то й Марфуша з ними. І що то вже перед Костем вона і баляси точить, і усякі вихиляси строїть, щоб то Кость націлив на неї; а Кость – хто його зна, що він думав? Сидить було проти неї, дивиться на неї, задумається, далі здихне, топне ногою і пішов по хаті мовчки ходити.