8. Мелася і Антон Васильович
Григорій Квітка-Основ’яненко
Що год, то пані усе більш любила Меласю, і хоч їй був ще шістнадцятий год, та вона у неї була усюди. Усі комори, усі інбари і кладові – усе було у неї на руках і від усього ключі у неї. Вона і за дівчатами гляділа, вона усе видавала і усе записовала, скрізь вона, пані мало усього знала, а усе було на Меласі. Порядком же усе робила, нічого не пропадало, і ніхто на неї не плакавсь, а усі двором її любили.
А що вже куповати для панеї і для-ради панянки, та хоч би і для самого пана, так така ретива була, що ще хто скаже: «оттого треба купити», то вже Мелася і біга, і збирається, і треба їхать, і швидше куповати, усяке діло покине та біжить у город. А що вже купить, так що саме ні найлучче, а дешево так, як вже ніхто так не купить. Мабуть, вміла добре торговатись!..
Та ні, тут не те. Ось як воно діялось.
У городі був купець і торговав усяким крамом: чого тільки панам треба, усе у нього було, усі до нього прибігали. А через те був собі кріпко багатий, мав двоє хоромів у городі і свої лавки, та усе ж то муровані. П’ять прикажчиків їздило по ярмаркам і знай гроші до нього звозили.
Він жив з усіма приятельно, пани його любили і водилися з ним, а простий народ шановав і поважав його. Жінка його була добра хазяйка і господарство содержувала на порядках. Хоч поусякдень, то раді були гостям, бо було з чого. Роздавали і на бідність, поміг великою сумою на новостроющу церкву, до другої дзвін купив аж у сто пудів, а до третьої цвинтар обвів мурованою стіною.
Одним один був у них синок, Антон Васильович. Не відкотилося яблучко від яблуні. Такий же був і богобоязливий, і чесний, і розумний, і тихий, як і батько. Красивий та красивий, і усе було сидить у лавці та книжки чита. І як батько йому увесь торг ізвірив, так він було з лавки і не виходить; а іще найбільш тільки що пообідав, зараз і біжить у лавку, ухопить книжку у руки, та трохи чи і не сторч розгорне, держить перед собою, а сам очей не зведе з дороги, що видко, як хто у город уїжджа. Коли ж побачить, що біжить бричечка (вже він її добре знав), то вже він і сам не свій. І прилавок зміта, і всякий товар налагоджує, і сам не зна, за що узятись, аж поки не ускочать у лавку дві молоденькі, мов паняночки. Одна з них чи поклонилась, чи ні – зараз і каже:
– Торгуй же, Меласю, тут своє, а я піду за своїм ділом.
То Мелася, хоч і веселенька, і поспішаючи ускочила у лавку, а тільки через поріг, то й почервоніла і ні слова не промовить; а Антон Васильович собі стоїть, дивиться на неї і спитавсь би то, так забув, як і люди говорять.
Далі Мелася схаменеться і пита:
– Чи… є у вас… Антоне Васильовичу… теє… от і забула… постойте… згадаю.
– Я ж вас просив, судариня, – каже Антон Васильович, – щоб ви мені сказали, як вас величати? Ви мене і по батюшці кличете, а я не знаю, як вас…
– Та я ж вам казала, що я не судариня, а тільки Мелася, і більш мені ніякого величання не треба. Ви усе думаєте, що я панянка, а я з роду мужичка, прозиваюсь Скибина, тільки що годованка панеї, та закупаю їй усе…
Оттак вони то об сім, то об тім і розговорюють, аж поки не прийде до них Марфуша (се-то вона завсегда з Меласею їздила) та не нагада, що вже пора їхати; а то без неї та не купує, той не продає, тільки що розговорюють собі та поглядають один на одного веселенько. Як же нагада їм Марфуша, тоді Мелася і згада, чого їй треба, а Антон Васильович подасть їй щонайлуччого товару і ціну озьме саме послідню, без усякого бариша.
Еге!.. так тим-то Мелася і любила їздити куповати, що Антон Васильович їй дешево уступав?.. може!.. Се ж так вони собі спершу розговорювали, що ні об сім ні об тім, і не знать об чім, а там далі-далі – вже вони і багатенько де об чім розговорювали.
Раз Антон Васильович похвалився Меласі, що він вже дума женитися.
– Намітив, – каже, – собі у одної панеї годованочку, красивеньку та розумненьку, що міри нема; вона у неї і закупщиця, і економка, і усе, і коли б тільки вона пішла за мене, то я був би самий щасливий чоловік на світі…
Мелася, сеє слухаючи, господи! і червоніла, і соромилася, і не знала, куди й дітись… Утекла б з лавки, так Марфуші нема, і та її не знайде; так і стоїть, похиливши головку, та хусточку ту, що у ручечках держала, вертіла-вертіла, аж у шматочки її порвала…
Аж ось, на її щастя, убігла Марфуша і питається:
– А що, Меласю, чи усе купила? Пора вже їхати.
– Ось зараз, тільки відміряють. Мірте ж! – так каже Мелася і сама не зна, що і для чого міряти…
Не луччий же був і Антон Васильович. Попав якесь-то полотнище що лежало перед ним, та й давай міряти. Знай міряє та лічить. Вже аршинів десять наміряв, а усе лічить: чотири, чотири да вп’ять чотири… А Мелася вийняла, скільки захопила, мілочі, та й склала перед ним, і каже: «Давайте ж здачу».
А Марфуша так аж за боки береться, так регочеться з них… Що будеш робити з таким народом!.. Що ж, були колись і ми такі! Коли згадають і про мене мої ті, що були колись для мене Меласями, то не дадуть збрехати…
Не десять разів приставав з таким Антон Васильович до Меласі, аж поки вже – і то через Марфушу – добився до свого, що сказала:
– Як, – каже, – моя благодітельниця захоче… так і я… зроблю… поблагословившись у мого батенька, що мені більш, чим рідний… Та ще… щоб і ваші… не сказали чого. Я ж кажу, що я ніщо більш, як мужичка, і братик в мене простий.
Антон Васильович аж побоживсь, що, каже:
– І батюшка, і матушка чули про вас усе добре; вже й бачили вас не раз, полюбили і благословляють, – каже, – мене, і ось туж-туж я з батюшкою приїдемо до ваших благодітелів за добрим словом і за моїм щастям.
Оттак вони, усе потолковавши, і стали збиратись починати своє діло.