11. Кость на службі

Григорій Квітка-Основ’яненко

Голова не звелів його у залізо ковати, хоч він і некрут був. Таки розсудив, що не втече і що такому треба дати волю, щоб порядок у хазяйстві дав. То от Кость і був дома у батька, а туди, опріч Назарйової сім’ї, що дивляться на Костя, як на янгола небесного, позіходилися усі родичі і знакомі. І що то було наскладали йому: і грошей чимало, і полотна, і хусточок, усе б то йому на дорогу; так Кость нічого і не бере.

– Не треба мені нічого, – каже, – мені не так, як нам, мені усе буде государеве…

Ви ж думаєте, що Кость без усякої журби йшов у службу? Куди! Вже хіба так заховається від усіх, щоб ніхто і ніхто його не побачив і не замітив за ним нічого; так тут тільки стане, задумається, далі зчепить руки, здихне, підведе очі до бога… неначе і сльозинка в очах засяє… він швидче обітре, і перехреститься, і з веселим лицем вбіжить до усіх, неначе і нічого, і кинеться до Терешкових діток, і стане приголублювати їх… Що в нього на думці було, чого журився – незвісно.

Убравши усе дома і поприказовавши усякому, що треба, пішли до Меласі прощатися. Що вже там було, так і не приведи господи! Спершу вона не повірила і думала, що се шутки, бо Кость з шуткою пополам сказав їй об сім; як же побачила, що Захарій і усі родичі, що з ним прийшли, плачуть, вона так і впала нежива: насилу одволодали, і водою бризкали на неї. Опісля вже і просила, і молила, і до ніг його плачучи припадала, щоб роздумався та вернувся, і чого-то не робила, щоб його вмолити…

– Коли, – каже, – гроші треба положити на викуп тебе, то от мої усі, от двісті рублів, що пані мені надаровала, от мої серги, і перстені, і платочки; усього рішусь, усе віддам, щоб чи не можна тебе викупити…

– Ні, сестро, – каже Кость, – салдат – не продажна душа, нема тієї ціни, щоб за нього заплатити. Чого ти журишся? Я тобі казав, що ми, божі діти, не будемо зоставлені, йди за Антона Васильовича, живіть щасливо, а об мені не вбивайтесь. І не зчуємось, як я свій срок вислужу, і буду твоїх дітей вчити і помагати їм…

Розслухавши, через віщо він іде у салдати, пан, подумавши, сказав:

– Велике діло робиш, Костю! Бог і тебе помилує, як ти помилував сиріток.

А пані так попрікала, зачим старого батька покидає…

Хотіла не хотіла Мелася, а відпустила братика, обмивши слізоньками. І що то: і пани плакали, проводжаючи його. Кость прощався зо всіма до єдиного, кого знав у дворі, і усе був веселенький, іще і жартовав дещо; як же Мелася сказала:

– Іди до Марфуші, там так плаче за тобою, що господи! аж злягла, не здужає і вийти. Піди попрощайся з нею.

– Нехай опісля, – тільки і сказав Кость та трошки і зморщився.

Пішов Кость від сестри. Вранці одправили молебень, покропили Костя святою водою і поїхали у город. І що то за дивовижа була людям, що некрут іде, і не в залізах, і без калавурних, і без оддатчиків (вони-бо поїхали попереду підписати бамаги), а некрута проводжають самі родичі, і він іде, мов у гості куди – веселий та моторний.

Приїхавши у город, зараз пішли у привод. Судящі викликали сказку Назара Скиби. Так їм була подана поперед усіх.

Увійшов Кость бодро, весело, живо.

– Найомщик? – спитали судящі.

– Найомщик, – сказав Кость голосно.

Майор з уланів, прийомщик, зараз і устав до нього, і питається:

– За скольки нанявся і скольки денег получив?

Та, осмотрюючи і поворочуючи його, каже:

– Вот славний молодець!

Кость йому і каже:

– Я денег не получатиму, а іще довжон йому»

– Много ти должен?

– Се, що іду за його сім’ю, так і десятої долі не віддаю, чим винен.

– Как так? – спитав майор, і усі судящі приступили слухати, що се є. Тут Кость і розказав усе, як його Захарій узяв, спас від видимої смерті, як воспитав і як було Захаровим родичам прийшла біда; так він за милості Захарові пожелав охотою іти, щоб не відняти батька від дітей і худоби від розору.

Усі ж то похвалили Костя і, не дуже розглядаючи, прийняли його у салдати, забрили лоб і до присяги привели.

Кажуть, що хтось-то підглядів, що як голили Костеві лоб, так буцімто в нього покотилися з очей дві слізки… мабуть, бритва була не з так гостра, так трошки скубнула… Може, й так!

Як одяг Кость мундєр по-некрутськи, то став іще веселіший. Майор його полюбив і говорить йому:

– Хочеш оставаться при мені? Я тебе щасливим зроблю.

– Как прикажете, ваше високоблагородіє, – сказав Кость, вже випрямившись по-салдатськи. – Тільки, каже, в денщики не жалаю.

Майор засміявся і сказав йому, що не буде у денщиках, а буде при ньому списки і усякії бамаги писати. Кость сьому дуже зрадовався і, таки правда, не пішов з командою, а зостався при майорові.

Як же вже зовсім тут управився і трошки у службі оглядівся, то і побіг побачитись з батьком і з сестрою. Старий Захарій зрадовався, побачивши Костя, і трошки сплакнув, що вже він в мундєрі, а далі той розважив його. Сестра ж, так крий боже як плакала, що братові лоб забрили!..

– Не знаєш ти, сестро, нічого, – казав їй він, – лоб вибритий, – се означа, мов печать на мені, що я вже присяжний чоловік, царський слуга. – І усе таке говорив і розважив її, обіщавшись часто ходити.

Як на їх щастя, Костів майор та улюбив панночку тих панів, де Мелася жила; і Меласю знав, що вона є сестра Костева, так через те більш і жаловав його. І як майор до своєї панночки що в бога день їздив, то іногді брав і Костя з собою або посилав його до неї з письмами. Так от Кость неначе і не розлучався з своїми, частенько бував у них, і вже батько і сестра не з так об ньому журилися.

От майор і оженився на панночці, а там і Меласю віддали за Антона таки Васильовича, що кріпко собі любилися. А що весілля їм пани справили – так так. Цілу неділю гуляли то в панів, то у молодих! Пани наділили свою Меласю усім, чим тільки здумали; а що вже у мужа свого найшла усякого добра, так іменно по шию у золоті сиділа. Кость дуже радовався, що Меласі трапилося таке щастя.

Поживши з ними, як вже майорові треба було їхати у полк, що був поселений і не з так далеко, тогді вже Кость розлучився з своїми, як треба, і на прощання таки поплакали удоволь.

Минулося годів п’ять. Кость служив справно. Майор, начальник його, любив і баловав його за те, що уво всім був на порядках. Він, як траплялося майорові, і бамаги писав, і усе справляв лучче усіх. Усі начальники знали його, що він є бравий улан, і любили його за те, як і за те, що з бездільниками він не водився. Не без того бувало, що майор підглядить, що Кость тужить, от і почне його розговорювати, а коли, то і відпустить його до родичів, де Кость і проживе, радуючись, бачачи, що Мелася живеть хороше, мужик її любить, і що хоч старому Захарію як не було у Терешка жити (о, там йому у вічі дивилися, щоб чим тільки вгодити!), одначе перезвала Мелася його до себе, і обоє з мужиком кохали його старість.

Як ось ляхи, ні з чого більш, як з жиру, показилися, мов собаки, та здуру, мов з печі, задумали відбиватися. Треба дурнів провчити, ляпаса по морді дати, щоб не вередовали. От і послали проти них, які були ближче полки. І сей, де майор був, пішов. Кость до сього торгу пішки: мов на весілля куди танцьовати, так він на війну.

Проводжали ж його, батечки! і сестра, і старий батько, і усі знающі, як на видиму смерть. Звісно, як ми тут зостаємося, а військо проводжаємо, так думаємо, що вже ні один і не вернеться. Аж нічогісінько! Наші повчать добре неприятеля і вернуться у добрім здоров’ї. А то ж ішли против ляхів, так ні над чим було і рук каляти. Так нашим же жінкам, та й нам, домосідам, що сіро, то й вовк; чи там пукне що з пистоля, а – ми вже думаємо: з пушок палять, і вже вбито кого-небудь.

Так оттим-то старий Захарій і Мелася кріпко вбивалися за Костем і поусякдень молилися за нього богу, і Мелася своїх діточок, що вже двох мала, та і Терешкових, усе заставляла молитися, щоб бог сохранив його від усякої біди і смерті і дав би йому щастя. Мелася думала, що коли, каже, він пішов за дітей страждати, то бог його і не зоставить, послухаючи дітську молитву.

Наші били добре ляхів, аж пальці знати було. Не милував їх і Кость. У скількох вже баталіях був і усе біля майора, і бог його виносив; та іще за його сміливость і храбрость усі знали його, і генерали жаловали, що який то він бравий був і що через віщо він пішов у службу, так усі похваляли. Вже він і унтером став, і хрест заслужив, і усі улани любили і казали:

– Коли Кость з нами іде, то й не боїмось нічого.

Раз майор з своєю командою був посланий, і Кость з ним, як і завсегда. Як – тиць! і наткнулись на ляхів, що сила силою, побачивши, що уланів дуже небагацько проти них, осмілилися і кинулися на них, кричачи, що усіх покришать. Майор послав звістку до своїх, що були недалеко, щоб дали помочі, а сам став оборонятись. Рубались-рубались і якось-то майора, що був попереду, ляхи захопили і потаскали до себе.

Кость бачить, що лихо, як крикнув:

– Пропадемо без командєра! Хоч усі ляжемо, а виручим його! За мною, улани!

Кинулися улани живо боронити майора, що був вже кріпко поранений, та ще таки відбивався…

Їх старший крикнув:

– Зрубайте майора, тогді і їх усіх поберемо.

Як тут Кость, сам не свій і не тямлячи нічого, кинувсь у кучу, пробився, підхопив майора, що вже падав, пхнув його зо всієї сили до своїх… а сам… захитався на коні… та тут і… впав!.. Як на те набігла поміч. Бесурменських ляхів усіх до єдиного так і покришили. Майора понесли до лікарів… Кинулись Костя ськать… Знайшли його, сердешного, ліва рука відтята і у голові рана велика, одначе ще живий. Через дітську молитву бог його спас!

Прийнялися його лічити і вигоїли зовсім, тільки що без руки зостався, служити вже ніяк не можна. Списали усю його храбрість, і як визволив майора, начальника свого, та й послали бамаги. От і пожаловали його у охвицерський чин, ув од ставку.

От як отцевська і дітська молитва держить на світі чоловіка!