9. Терешка хочуть віддати у солдати
Григорій Квітка-Основ’яненко
Се діялось увосени. Як ось прийшла некрутчина. У Захарія був брат, Назар Скиба, і хоч мав п’ять синів, та, на лихо йому, старший горбатий і на ногу кривий, а менші три дуже малого зросту та замлілі, та худі, неначе у якій болісті, так собі змалу були. Один тільки з усієї сім’ї, підстарший Терешко, парень був годящий, і здоровий, і зросту хорошого. Так що ж! Оженився собі і вже придбав двох хлопчиків і дівча; так от і стала сказка величенька: шуточка! з батьком і малими хлопцями, як писар налічував, восьмидушна!
Як прийшла у се село бумага, щоб стільки і стільки некрут постановити, то й зібралася громада, а найпаче притюпали старики великосімейні, щоб послухати, на кого черга паде. З ними прийшов і Назар Скиба, боячись (не знати, що громада нарає), боячись почути і об своїй біді, так затим і тулився поза усіма.
Як тільки писар начитав «Назар Скиба, восьмидушний», так старики і загули:
– Так отже вам і некрут! Чого ж більш! Адже восьмидушний! З Скиби з Назара некрута…
Тут же кричать, а тут мерщій і подають писареві руки, щоб за них підписовався, бо вже, по їх думці, пора і обідати. Гаразд наробили. Не розібрали діла, не розсудили нічого, втопили усю сім’ю… Як то кусок у горло піде? чи, може, і нічого? Та так-таки: нехай другий стражда, аби не в мене боліло…
Почувши сеє, Назар виліз із-за кучі і став, кланяючись, прохати, чи не можна б його помиловати на сей год, бо нікого віддати, тільки що Терешка…
– Так що ж! і Терешка, не яке свято твій Терешко! – так сказала рижа борода, що висіла в кінці голомозої голови; та як був він з самих багатих, так за ним усі і підтягнули.
Ще таки обізвався Назар і каже:
– При чому я зостануся, коли рішусь Терешка?
Так і не дали йому і слова сказати. Загомоніли, закричали на нього, він і замовк; і як бачить, що зовсім біда, мотнувсь швидше до брата, до Захарія, бо знав, що той вмів розумніше говорити і що часом громада поважала його. Через превелику силу дошвандяв до брата і не здужа слова сказати; сяк-так вимовив:
– Либонь Терешка у салдати.
Затрусився Захарій, подумав, зібрався сам і каже Костю:
– Йди, сину, зо мною. Се біда! Треба їх прохати. Скинемося по слову – чи не вмолимо.
От і пішли, поспішаючи, удвох до ратуші.
Старий Назар потюпав додому. Терешко щось робив у хаті, а його жінка коло діточок возилася. А другі хлопці, звісно, як млілі та тощі, не дуже хватались за роботу, а лежали – хто на печі, хто на лаві, а інший і на току, та не молотив, а, дожидаючи обіда, хропака давав у соломі.
Іще ж тільки Назар увійшов у хату, вже Терешкова жінка і накинула оком, що старий щось не те, і стала пильновати за свекром; а тому ні до чого діла нема, мерщій нахиливсь до Терешка та нищечком і каже:
– Або забіжи куди-небудь, абощо, бо тебе націлили у привод.
Господи милостивий! Терешко став як мертвий – блідий та блідий, і очі йому підкотились!.. Як довбав щось долотом, так і пустив його з рук… Далі перехрестивсь, узяв шапку, одягся і каже:
– Ні, тату, не хочу бездільничати, піду сам. Іди, тату, зо мною, не покидай мене тепер.
От і пішли, а куди – і не сказали.
Так що ж то жінки? Чи така вже в них душа, чи що-небудь таке, що зараз відгада усе? Нам ще треба розтолковати, розказати, що до чого і як би то зробити, а жінка тільки почула що, зирнула – вже й зна, що до чого і куди усе йде. Ось і тут так. Ніхто Терешковій жінці і не сказав, яка біда їх постигла, та вона вже зараз догадалась, усе розібрала і, не думаючи багато, знала, що їй робити у такій лихій годині… Ухопивши діточок – і собі до ратуші за ними, неначе хто їй сказав, що там усе діло.
Захарій з Костем перш усіх добігли. І як Захарій знав, як поводиться, що хто голосніше говорить та покрикує на всіх, так того і слухають, то думав і теперечки залякати їх грозою; от і загомонів:
– Що се ви, панове громадо, тутечки наробили? Чи о своєму ви умі? Де ваша правда, де ваш товк? Як таки можна на Назарйову сім’ю положити некрута? Так се, стало бить, нехай і старий, і молоді, і маненькі попухнуть з голоду, бо нікому їх буде пропитувати? Отсе славно! Ануте лишень, на кого там слідуєть, опріч братової сім’ї?
– Слідуєть те, Лук’яновичу, що Назарйова сказка восьмидушна, – сказав один з стариків, маючи сказку десятидушну.
– Говори, голово, восьмидушна! Так коли ж сім не стоять нічого доброго: старий та каліка, немошні та манюсінькі, от-така сказка! – так казав Захарій, усе-таки думаючи, що він їх переспорить.
Як же піднялися усі ув один голос:
– А нам що за нужда? Нам велять. От сказка велика, і бери з Назаря…
– Так вивезіть же мене поперед усього за живота оттуди у провалля, щоб я не терпів лиха і не бачив би, як моя кров, мої болящі сини та манюсінькі унуки будуть страждати і пухнути з голоду і вмирати не своєю смертю! – Так казав, гірко плачучи, Назар, батько Терешків. Далі як припаде до них навколішки, як кинеться до ніг голови і багатших стариків, цілує кожному ноги і жалібно просить:
– Не осиротіть моєї старості, не відрізуйте в мене правої руки!.. Хоч п’ять синів маю, та що ж, коли вони немошні, нездужають, не прогодують і себе, не то що мене з калікою і з унуками! Ви будете душогубці й мої, і отсих сиріточок!
– Батечки, голубчики! – обізвалася жінка Терешкова, убігши у ратушу, мов не о своєму умі; дівчинку манюсіньку на руках несла, а двох хлопчиків, один по восьмому, а другий по шостому году, увела за собою і кинулась до ніг стариків, а на неї дивлячись, і хлопчики припали та жалібно плачуть, а молодиця просить:
– Батечки, голубчики, соколики! Громада чесна, і ти, пане голово! Що отсе ви хочете зо мною робити? Нащо мені світ зав’язуєте? Лучче разом побийте отсюю дітвору! Куди я з нею дінуся?.. Хто їх пропита і до розуму доведе? Хто батька старого прогодує і хто оплатить за нього? Сини? З них той каліка, а ті від вітру валються. А сі – манюсінькі, що тільки світ божий вздріли, та вже прийшлось їм і лихо терпіти! Вони з нужди швидше пропадуть, чим діждати від них помочі!.. Прошу і молю вас, лучче мені смерть заподійте, а мужика зоставте; він їх пропита, і лучче доглядить, чим я. Та знаю, що і я зараз звалюся. Чи не гріх же вам тогді буде? Чи боїтесь ви бога милосердного?.. Згадайте, що й вам треба вмирати! Як ви будете одвічати, що стільки душ разом погубляєте?
І що то, господи милостивий! Як то вона жалібно просила та гірко, від серця, плакала! А тут з другого боку старий, як молоко, сідий чоловік, зовсім від горя знемігся та тож навколішках стоїть і землю змочив слізьми, та просить і собі, як молодиця за плачем переставала говорити… А тут хлопчики собі знай кланяються у ноги та просять; старшенький каже:
– Не беріть в нас тата! Ми пропадемо без нього, і мати пропаде, і дідусь… Нехай я виросту, так я піду за нього…
А менший перехопив та шепеляючи і каже:
– Поки ще братик виросте, я тепер охотою піду у москалі, тільки тата відпустіть…
І багато там такого було, що і розказуючи душа болить. А старики що? Нічогісінько. Сидять собі, понадувавшись, та землю паличками копирсають. І не зчувствуються. Бо як Терешка ослобонити, так треба з них з кого з сім’ї некрута назначати. Що їм за діло? Хоч усю сім’ю чужу погубити, аби б своїх позащищати. Далі голова не стерпів: мабуть, печінки під серце підступали, і кріпко хотілося йому обідати, от і гукнув:
– Та годі ж, годі! Усього не переслухаємо і до вечора. Десяцькі! а беріть Терешка!
Господи милостивий! Старий Назар так і впав безчувственний! Жінка як кинеться на Терешка, так і обвилася коло нього і аж кричить та голосить; синочки чіпляються за батька, віднімають від десяцьких його руки, ноги, усього затуляють; десяцькі їх відпихають і хотять йому руки скрутити: плач, крик, гомін! Страсть одна!..