12. Весілля Костя і Марфуші
Григорій Квітка-Основ’яненко
Що ж то вже за радості були, як побачив його Захарій і Мелася, що вернувся вже зовсім з служби, та ще і благородним став і хрест получив, і сказано, щоб за його калічество царське жалования давати йому по саму смерть. Вже раді та раді були і богу усе дяковали, і роздавали на бідність багато, бо було з чого.
А ті пани, що Меласю содержовали, прийняли Костя як благодітеля, що виручив з біди зятя їх. От їх добро, що зробили Меласі, не зосталося так. Посадили його з собою за стіл і не знали, чим йому і дяковати. Після обід Кость пішов з Меласею, щоб поздороватись з приятелями, що у дворі жили. От усіх бачив, усім добре слово сказав, далі пита, зопиняючись:
– Де ж твоя приятелька Марфуша?
– Але, – каже Мелася, – вона, як і пішов ти від нас, усе журиться по тобі. Скільки не находилося до неї людей, і хороших, так вона і слухати не хотіла. Побожилась, поклялася до самої смерті тебе одного любити. Тепер сидить собі і дожида, чи спитаєш ти об ній. І усе плаче вона, усе журиться, що ти не любиш її.
– А ходім до неї, – сказав Кость, та й пішли. Увішедши Кость до неї, прямо і говорить:
– Зачим ти, Марфуша, думаєш, що я тебе не люблю? Я тебе щиро і від усього серця любив, як ще тільки піднявся на ноги. А тобі не казав і не дав запримітити, що не знав, куди мене бог поверне і яка моя доля буде, а чужого віку заїдати і світ тобі зав’язати я овсі не хотів. Ідучи у службу, тяжко мені було і тебе покидати, затим і не прощався з тобою, щоб ти чого не запримітила собі. Тужив об тобі і усе боявся, аж і сюди під’їжджаючи, усе боявся почути, що, може, ти з ким другим одружилася. Тепер же, як усе минулося, я вольний козак; ти мене однаково, як і я тебе, любиш, так тепер покінчаймо те, що я тобі, Меласю, кажу було: нехай опісля. Коли согласна…
Ще Кость і не договорив, як вже Марфуша і кинулась йому на шию, і скрикнула:
– Костеньку… соколику… лебедику! Я й любила тебе, і люблю – міри нема!.. Не покинь мене… Я твоя повік!..
– Ну, коли так, так і ходім до панів, – сказав Кость, і усі тройко пішли до них, і, як звичайно, впали у ноги. Пани зараз догадались, що се є, і поблагословили їх; та тут і почали радитися, коли і як весілля їх одбути.
Кость тут і почав прохати:
– Коли вже така ваша милость до мене, то прошу вас весілля відгуляти по нашому закону.
– Як се? – спитав пан.
– Так, добродію, як мій дід і батько женилися.
– Як се можна? Ти тепер охвицер…
– Так хіба вже і треба соромитись свого роду? Ні, вже зділайте милость, докінчайте ваші милості.
Пани дали йому волю, щоб як хоче, так нехай і робить.
І було усе по закону. Марфуша розрядилася по-дівоцькому і з розпущеною косою, звісно – як сирота, ходила по селу, збирала дружечок на завтра. І які гарні пісні приспівували! А затим жінки, зібравшись у її хаті, ліпили коровай і діжу носили по хаті важно, з пісеньками, як закон велить. А далі був і дівич-вечір, і танцьовали до півночі.
Уранці молодих звінчали і обідали кожен у себе з своїми. Пообідавши, Кость і шестеро бояринів посідали на коні, а та жінка, що замість матері, виїхала верхи на кочерзі, у вивернутому кожусі і у шапці поверх свого очіпка. Так вона і об’їхала тричі, обсипаючи вівсом, горіхами і денежками, та й узяла коня, що сидів молодий, за уздечку та й вивела з двора. От і рушив поїзд!.. Як тут старший боярин, панський таки псюрник, та що завзятий! – пук! з пістоля… і побігли собі, а за ними поїхали усі чиновні: дружко, піддружий, двоє старостів, дві свашки і дівчинка світилкою з мечем у руках, заквітчаним калиною, васильками і усякими квіточками, і три свічечки, укупі зліпленії, палали.
Як бігли мимо церкви, Кость зараз і скочив з коня, збіг на рундук, вдарив три поклони, поціловав замок церковний, і побігли до свого діла.
Тільки що стали доїжджати до двора молодої, так бояри і почали пукати з пістолів, тільки і чути: пук! – пулі! пулі!.. аж страшно було слухати. Вже на славу усе було. У дворі ж молодої що діється! Батечки! Тільки почали стрільбу, зараз ворота і зачинили. Викотили велике поламане колесо від воза, давай його замість пушки піском у маточину заряджати та викидати його з колеса, мов відстрелюються, та усе з законними приговорками. От приїжджі подужали, відчинили ворота, увійшли у двір… тут хлоп’я у старости і вихватило паличку, і почало на ній верхи бігати по двору, вибрикуючи та ржучи, буцімто кінь. Староста підбіга за ним, та молить, та просить, щоб вернув коня, не мучив би його та не зноровив би його; далі дасть хлопцеві грошей, викупить паличку, і тогді йдуть вже у хату…
Там вп’ять лихо! Молода з дружками сидить за столом, похиливши голову, перед важним хлібом, перед короваєм, над коровайним калачем, і вже чи хоче, чи не хоче, а щоб плакала. Дружки на увесь голос кричать пісеньки, осміюють і молодого, і увесь поїзд. Два скрипники ріжуть на нитяних струнах щось таке, що і розібрати не можна, а цимбалист паличками вибива своє. Біля молодої сидить хлопчик, братик її, з престрашенним кийком у руках замість пістоля, утиканим усякими реп’яхами. Дружко підійшов, щоб прогнати його; куди! хлоп’я так і кричить:
– Застрелю, – каже, – з свого пістоля!
Дружко до нього, хлоп’я тим пістолем його у бороду, так і усіє її реп’яхами… Що тут є людей, усі потішаються, регочуться, ті спорять та кричать, дівчата пісні співають та кричать, музика ріже, що є духу… Чудо, як весело! Далі брат продасть сестру за скільки там червонців, а воно-то усе є шаги, і пустить молодого сісти біля молодої.
Тут стануть даруватись. Дружки пересміхають пісеньками подарки молодого, а свашки з світилкою відсміхають теж такими пісеньками. Далі усе йде по закону, і вийдуть з хати надвір танцьовати.
Усе, усе-таки не впустили нічого, усе сполнили по закону, і молоду возили у двір до молодого через вогонь. Нехай інші і сміються! Не від нас воно сталося, а ще діди і прадіди, та таки споконвіку люди так і женилися, і женються. Сміяться нічого – закон.
От вже на другий день гарно було, як пішли молоді вже по селу. Ідуть собі парочкою, мов голуб, з голубкою, і йдуть, як пави пливуть. Молода, як вже стала молодицею, так вже у очіпку: сама рум’яна, як є садова рожа, ідеть і очиці понурила. А що красної квітки, приколотої на правім боці очіпка, як звістки, що вона не постидила свого роду, так так і хоче, щоб усі бачили.
А молодий, веселенький, що достав свого, йде важно і землі під собою не чує. Дружко та піддружий, покончивши своє важне діло і за те перев’язані рушниками і лентами, ідуть і весело собі розмишляють, що іще треба їм робити. Свашки теж думають, де і як би то їм іще погуляти. Терешкова жінка, дякуючи Костеві, що усе жила непокинута мужиком, так дякуючи його за се, і більш усіх рада щастю Костеву, а через те, поперед усіх підгулявши, тут же була у почоті і веселила усіх і танцями, і усякими вихилясами.
Музика тут же різала Дербентський марш. Як ще при царю Петру, як добули наші Дербента-города, так тогді іще був сей марш, і тогді якийсь-то полковий музикант та навчив тут одного скрипника грати сюю штуку, а від нього один по одному перенімали аж до нас. То, може, дещо і не так, бо давно діялось, а тільки гарна штука з нього! Так усіх і тягне танцьовати та скакати:, як почуєш його, то ні – вже не всидиш і не встоїш, як заграють його.
Та чого! Хлопці, так ті, іроди, усюди бігають за весіллям, щоб хоч здалеку потанцьовати під таку бойку музику! Вони тут і у скоки, і у боки, і у всякі присядки, і через голову, і на голові, і колесом качаються, і на руках ходять… Ну, вже огнепали!..
Оттаке весілля удрали за Костем і Марфушою! Цілу неділю гуляли!..
Майор прохав, а пани по його желанію і зробили: вистроїли Костеві світлиці, як сам захотів; дали й землі, і робітників по смерть. Жив наш Кость паном і Захарія до себе перевів, записав його у, купці, і що то йому добре було жити у розкоші і у щасті! Часто було сидить, держучи за руки з одного боку Костя, а з другого Меласю, та й каже:
– Чи думав же я, як брав вас з пустки, що через вас і від вас буде мені таке щастя?
– Так, тату! – сказав йому Кость, цілуючи його у руку, – бог завсегда посила свою милость тим, хто милує діточок.