Сильна засуха

Григорій Квітка-Основ’яненко

Аж ось: зарання стало сонечко припікати, неначе о правій середі, а ще тільки середохрестя. Яка була мерзла земля, зараз уся порозтавала, та усе ж то – уранці туманцем, удень сонечком, а увечері морозцем – повитягувало з неї усю сирість, усю влагу; от висохла зараз земля, що аж пил іде.

Вербу побрали, святки відгуляли… а дощику ніхто й крапелинки не бачив. Ніщо робити! не склавши ж руки сидіти?.. Жінки покопали вгороди, пообсівались люди яриною… а дощу нема.

Тільки й чути промеж людей, як зійдуться або до ратуші, або до шинку беседовати: «Не дає нам бог дощу! Прогнівили господа милосердного!.. Се лихо нам буде!..» Що у бога служба, то панотець і звелить усім навколішки припасти, чита молитви, а сам аж плаче… Де були колодязі, і на ставку, усюди воду посвятили… Вже і права середа, а дощу нема та й нема!

Оповістив батюшка, щоб от у неділю, та щоб усі скільки є у селі людей, щоб і старе і мале, щоб усі зібралися до церкви: «Відправивши, каже, божу службу, підемо, скільки нас є, у поле; старого й немощного ведіть, малу дитину несіть, а щоб усі йшли; підемо скрізь по полю, будемо воду святити, будемо лани окропляти, будемо молитися, щоб нас помилував отець наш милосердний, господь праведний!»

Так і зробили. Що ж то зібралося народу, так господи твоя воля! Вже справді, що нікого по хатам не зосталося. Дітвора которе біжить, котрого на руках несуть; престарих і болящих під руки ведуть… усі, усі пішли зо хрести у поле. А у полі ж що? господи милостивий! Аж сумно… Ріллі, куди не глянь, усюди чорніють. Озиме увосени через засуху не сходило, коли ж яке і зійшло, так що на ниві можна перелічити, так і те покарявіло і під ногами хрустить. Видно, вже дуже видно було, що коли не помилує господь милосердний, то не буде з нього пуття. А яровини і не питай!..

Відсвятили воду, помолебствували… і що-то: увесь народ припав навколішки… Батюшка за слізьми і молитву через велику силу може читати… Хто припаде до землі та аж хлипа… а малі діти, звісно, ті ще нічого не знають, дивлячись на старих, давай собі плакати аж уголос.

Пообкроплювавши скрізь по полю, вернулись додому, аж ось стали хмарки збиратися… усе більш, густіш… далі й чорні хмари появилися, так зовсім як на дощ і на грім… Народ зрадувався, усяк каже: «От бог милосердний змилується над нами, пошлеть дощик, то й не пропадемо». От хмари усе находять, усе находять… аж тут знов піднявся бурей від схід сонця, самий сухий вітер, що ніколи не навіє дощу, і який і збереться, то він його розжене. Сей-то вітер віяв і восени, віє і з самої весни, і тепер як дмухнув, так де і хмари подівалися, і вп’ять вияснилося, і сонечко стало жарити перед ушестям, як посеред літа, об прокіп’ї.

Тихон же ще заздалегідь те й діло, що з своїми синами молотить хліб, який був у нього на току, а він був собі кріпко заможненький. Далі як дальш, дальш видимо, що зовсім біда, він, як зібралася громада радитись, що мають робити, як не дай боже, що й вовсі хліба не буде, так він тут і обізвався: «А що, пане голова, і ви, панове громада! Не знаю, як ви, а я б то собі так думав: оттой хліб, що з гамазіїв добрі люди розібрали, чи не треба б його поповнити?»

– Отсе так! – загула громада. – Коли чоловікові біда, так тут з нього останню шкуру дери! Хоч і є у кого хлібця, так і останній віддати? Оттак ти вигадай! Чим віддавати хліб у гамазію, так він і собі пригодиться.

– Послухайте лишень, люди добрі! – казав Брус, – я не довжон у гамазію нічого і за себе і за своїх хлопців відсипаю заздалегідь; а приміром кажучи, якби з мене слідовало добрати четверть борошна, то вже звісно, що тою четвертю я недовго пропитаюся, а як її знесу і усяк знесе, що довжон, так от і збереться його чимало, і добрим людям його надовго потягне, аби б по порядку обділяти…

– Та не можна сьому статися, – стали щонадужч гомоніти такі, що більш опрочих винні були у гамазію борошна. – Віддам своє та піду до зборщиків кланятись та із-за свого добра прохати; та ще чи дадуть, чи ні, хто його зна? – і усе проче клекотіла громада, і заговорили усі, нічого і не розбереш.

Чуючи сеє, старий Брус махнув рукою, відійшов собі від них, сів на приспі біля волосного правленія, похилив голову і усе щось по піску паличкою копирса.

Радились люди, радились довгенько усе об однім: що їм у такій біді робити? Радяться і ума не зберуть. Без хліба жити не можна, а хліба нема; живим у яму лягати не хочеться, а не придумають нічого, що робити, щоб пропитатись. Далі – нічого робити! – вп’ять до Тихона: «Ну-бо, дядьку! – кажуть йому, – Скажи-бо, що нам робити? Чим біду відвести?»

– Що я знаю? – каже він. – Молітесь богу! коли наш отець небесний не змилосердиться над нами, то що ми можемо зробити? Без його святої волі і маненька комашка ні народиться, ні вмре, а ще пуще чоловік, що, як читають у церкві боже слово: «і волос твій не паде без його веління». Так що тут і робити більш, як тільки молитись.

– І молилися, і молимося, як сам здоров, Степановичу, знаєш; так господь на нас прогнівався і не посила нам милості своєї.

– Тим-то й горе, що й сам милосердний господь, що милосердію його і міри нема, та й той не змилувався над нашими або дітськими слізьми. Адже ж чули, як панотець-батюшка нам розказував, як у старовину господь прогнівався на людей у однім городі, що відступилися від создателя, царя свого, та почали п’янствовати, бездільничати, красти, промеж себе убойство і усякії сквернії діла робити, і об’явив їм, що на усіх вас, каже, пошлю вогонь з неба і попалю усіх; коли ж обрітеться меж вами хоч одна праведная душа, так через такого тільки усіх вас помилую. Як же не знайшлося промеж них ні одного праведного, то вони усі і погибли на віки вічнії. Так і в нас теперечки: нема в нас ні одної праведної душі, чию б молитву бог послухав і нас помилував. За гріхи наші пас господь і наказує. Чи добре ж ми перед ним живемо? Чи ходимо ж у празник до церкви? Швидче куди до беседи або і у шинок, а не у дом божий. Коли ж і прийдемо, то чи молимося ж ми, як треба християнам? Рукою махаєм, а думкою скрізь літаєм. Чи помагаємо кому у нужді? Швидче послідню сорочку з чоловіка, та хоч би і з приятеля здеремо, а свого і клаптика не впустимо. Адже ж за гріхи наші послав було бог хальору, так тогді трошки і схаменулись. Як же минулася біда, так і не кажуть, що то була біда від бога за гріхи наші і що він нас помиловав тільки по милосердію своєму, а не знать що вигадують: буцімто турки колодязі потруїли, буцімто німці лікарів підкупили, щоб увесь народ виморили. За гріхи і тепер терпимо; плачмо ж та й кажімо: умилосердься, господи, і помилуй нас, грішних!

– Так отсе так, руки поскладавши та ями покопавши, так і дожидати голодної смерті? – казала громада.

– Ні, панове громада! – каже Тихон. – По моїй думці не так. Чуєте, що у церкві читають: «не пожалкуй нічого для свого брата»; а брат наш усяк чоловік, хоч з нашого села, хоч з другого, хоч з города, хоч німець, хоч турок, – усе чоловік, усе боже созданіє. А що найприятніш богу, коли за кого не тільки що худоби рішишся та й душу положиш. От тепер прийшла така година, чим можемо умилосердити господа, отця нашого, за наші гріхи і відвести біду від себе й від усіх. От що зробим: скільки у кого є хліба, знесім увесь до зерна і до пилиночки укупу; приставимо стариків, щоб вони його сохраняли і кожної неділі або місяця щоб давали на кожну сім’ю, по чім там прийдеться на душу, тільки щоб пропитатись, а не залишнє. Як я дивлюся, так в нас де в кого, слава тобі господи! стільки хліба буде, що, зібравши докупи та з порядком, можна буде пропитатися до нового. Кому треба на насіння, щоб увосени посіяти, попросимо, щоб з гамазії відпустили, та й то тільки біднішим, а багатенький і на стороні собі добуде. А ви, пане голова! попереписуйте, у кого скільки хліба озьметься, а як уродить бог нового, тогді розщитаєте, по скільки прийдеться з душі, то зберемо у гурт і віддамо жодному. Послухайте мене, зробимо так: от я поперед усіх віддаю усе, що є у закромах і що тільки знайдеться в мене; усе знесу, тільки пособеріть, кому віддати.

– Потурати йому, – заклекотіли які заможні, – щоб то своє віддати навіщо і провіщо, а далі й ходи за своїм добром. Сказано: віддай руками, та не виходиш і ногами… Не треба сього… самі себе пропитаємо…

– Але! пропитаємо! – вп’ять таки каже Тихон. – Дякуйте богу милосердному, у кого є чим пропитатися; та у таку годину згляньтеся і на неимущих: відкіля вони озьмуть? чим пропитають манюсіньких діточок та старих і немошних родителів?.. Ей, люди добрі, не забувайте, що ви є православні християни! Думайте, як лучче. Будьте милосердні, щоб і господь був до нас милосердний.

– Не буде сього… Тепер усякому до себе… – загула громада і стали розходитись. А Тихон зоставсь там-таки на приспі, похилив голову, тяжко здиха й усе паличкою колупа землю.

От трошки згодом вернулись до Бруса дехто і посідали край його. От один з них і каже: «А що, Степановичу! як ми розпитались промеж себе, так от що зробим: от нас тутечка сім хозяїнів; зложимося, скільки у кого є грошей, щоб можна було купити четвертів – на малу міру – сот зо три з залишком. Давай нам порядок: купимо і позсипаємо, а як нужда людям прийде, от ми й станемо продавати, глядячи на ціну, яка по сторонам буде, та накинемо злишку по копі чи й по рублю, то єй! розберуть дочиста. Бо лихо усякому припаде, – не пожалкує рубля, щоб тільки не їздити далеко. А ми, як виручимо свою їсту, та й мотнемось, купимо у Росії подешевш та вп’ять з баришем будемо продавати. Отакечки копійчину добру заробимо.

Тихон аж скочив з місця і став хреститись; каже: «Господи милостивий, не доведи мене до смертельного гріха, щоб я кров християнську став пити, мов воду! Благодарю бога милосердного! я не жид і не татарин, щоб мені від людської біди користь мати. Ні, люди добрі! коли хочете закон божий сполняти, добро браттям своїм робити, не думаймо об анахтемськім баришеві. У сім ділі господь подасть заробіток у царстві своєму; так і не треба думати, що як би нам лучче, а тільки те, що як би тому помогти, кому нужда».

– Як так робити, то гроші потратимо, а не тільки прибилі не буде, та й їсту утеряємо. Як собі, Степановичу Тихоне, хоч, а ми своє діло будемо робити, як знаємо, – сказали сі люди і розійшлись.

Довгенько ще сидів наш Тихон біля ратуші й щось усе думав; далі устав, тяжко, від серця здихнув і пішов собі тихою ступою додому.

Примітки

Права середа – двадцять п’ятий день після великодня, так званий рахманський Великдень.

Середохрестя – те саме, що середопістя – четвертий тиждень великого посту.

Ушестя – церковне свято, день вознесіння, сороковий день після великодня.

Об прокіп’ї – за церковним календарем, 20 липня.

Четверть – міра сипких тіл, чверть гектолітра.