Допомога від царя
Григорій Квітка-Основ’яненко
Поки сеє діялося, дійшла через начальників така чутка до самісінького царя, що у такій і у такій губернії великий неврожай, що хліба овсі нема і що зовсім голод… Господи милостивий, як-то тут пішло! Зараз наїхав справник з панами і попереписували, скільки в кого у сім’ї душ, скільки є у кожного хазяїна хліба, і розщитали, на скільки його стане, та й дали на усяку сім’ю бамагу, щоб як у кого не стане свого хліба, так вольно йому брати з гамазії по стільки і по стільки на місяць. У кого ж не було вже нічого, тим приказано зараз давати. Настановили до гамазіїв начальних, та усе з панів, та письменних, щоб і щот знав, і товк дав.
Так бо по гамазіях не дуже-то повно було хліба, бо у добру годину хто його і думав зносити? Хоч, було, і голова приказує, і десяцькі загадують, так ніхто ж то й не подумав. «А зачим зносить? – кажуть було. – Щоб погнив по закромах? Неначе біда йде, абощо. Слава тобі господи! голодовати не будемо». То-то і є! поки чоловік у добрі та у щасті, так він дума, що вже йому і усе так буде, і не журиться ні об чім, і не готує собі нічого; як же постигне біда, так тогді і об поли б’ється, і волосся скубе, та вже не поможеш, хоч усю голову обірви. Так і тут було: що б робили, якби поповнити гамазію, та ба! Тогді згадали, що й Тихон раяв, щоб позбирати увесь хліб, хто винен був, так не послухали-бо.
Поки ж були начальники у селі, то люди промеж себе пораялись та ізсовітовали, та таки нігде правди діти, і сам голова до тії ради пристав, щоб про Тихона ніхто нічичирк, що він пропитує людей, а то, кажуть, як дочуються, то не будуть з гамазії нікому відпускати. А се ж затим так сконпоновали, щоб про Тихона не прийшла добра слава і щоб йому часом від начальства не було якої дяки. А Тихон і байдуже! він ще й радніший, що про нього мовчали, і як питало його начальство, чи багато в нього хліба, так він сказав: «Благодарю бога милосердного, пропитаємося до нового; мені не треба ніякої дачі».
Про покупний же хліб як спитали його, нащо він, і для чого, і по якій ціні він має його продавати, так Тихон такий одвіт дав: «Побачу ще, що дальш буде, тогді й скажу». Як же його ворогів, тих, що понакуплювали попереду хліба, та за Тихоном не доводилося їм продавати, спитали, так ті сказали: «Кому нужда буде, тому продаватимемо по двадцять і по п’ять». Справник махнув рукою та й списав їх, скільки його в них було, і те записав, що вони, маючи свій хліб, просили з гамазії, бо то, бач, вони не своїм щитали, а купованим.
Як же розщитали, що того хліба, що по гамазіям, не стане надовго, та й списали об тім до царя, так зараз-таки цар із собственних своїх, із своєї царської казни прислав грошей, щоб якомога швидше накупали хліба, щоб було чим і пропитатись і, що ще пуще, посіяти для того году. Отто грошей прислано! Нам і тисячу рублів і то сума страшна, що нам кому-то, кому-то достанеться у які-то годи і з якими трудами придбати, а то прислано таких тисячі тисячів, як наш панотець та таки і писар кажуть, що то зоветься мільйон, що нашому братчику не то щоб зуміти його перелічити, та й думкою додуматися, скільки у тім мільйонові є рублів, ніяк не можна. Та таких-то мільйонів прислано у кожну губернію не один і не два…
А скільки ж губерній таких, що бог прогнівався на народ та послав на них голод? А у кожній губернії народу є теж мільйон, а де й два. Так якої треба голови, щоб розщитати, на скільки мільйонів прислано грошей? Се ж тільки розщитати ніхто не може, хіба наш казначей, що у казну подушне приньма та на щотах як озьме, та зернята, мов горіхи, пересипа і ні в одній копійці не помилиться, так разом і вищита; а дати ж стільки грошей хто може, як не цар наш, государ премилосердний… і усе-то затим і трата така, щоб бідний народ не страждав без хліба… От істинно отець ік своїм дітям!
І хіба ж тільки у нього і є, що ми? Еге! Слава тобі господи! Є нашого народу чимало, а тож ще і російського, і німецького, і татарського, і калмицького… і якого-то народу нема! І усі ж то ідуть під нашу державу, бо дуже хороше усім жити! І усе ж то наш милосердний цар об усіх убивається і жалкує, як отець діточок своїх. Хіба ж хто в нас чув таке, що розказував Демко Плескач, як вернувся з служби: де то вже він не ходив у походах, у яких землях не побував, так, каже, був і в аглицьких німців, а город такий, як наш Петербург, і сам цар їх там живе. Так, каже, ідеш по вулиці, валяється чоловік… Чого-то він! – з голоду вмира! А усі ж то ходять і дивляться і всім нужди мало. Оттаке-то начальство! І дивляться, і бачать, і своєму цареві не докладають, і цар з них не взиськує. Ну, ну! якби в нас так? Коли наш цар дозна, що одного нашого братчика хто зобидить і не дадуть йому помочі, то десятьох начальників змінить; а якби одна душа від недосмотру вмерла? Не знаю, що б тут було! Подержи ж його, господи, і з царицею і на наш вік, і дітей, і унуків наших, щоб і ті хвалили бога за такого царя і, встаючи і лягаючи, молили за нього бога, як ми робимо!
Начальство, прийнявши казну, зараз мотнулося прослухати, де хоч мало дешевший хліб, і порозсилало, щоб якомога його накупити і швидч по селам поставляти. Поки ж його понавозили і наддали, Тихон знай порається з своїм, знай роздає… Аж ось прийшов до нього чоловічок з добрим словом: «Що, дядьку Степановичу! роздаєш ти хліб, а чим його вернеш?»
– Хто добрий буде, віддасть, як споможеться; а ні, так і ні. Що за нужда? – Так казав Тихон, насипаючи удові оклунок мукою.
– Так інший позабува, скільки озьме. Коли би ти списував, кому скільки даєш.
– Я сам неписьменний, а найняти? Нащо воно? Не хочу.
– Та я тобі без наньма буду писати; я трошки цихвіру знаю. Хоч не затим, щоб опісля з них збирати, а так, щоб і для себе знати, скільки розійдеться хліба. Подозволь лишень, дядьку; я зараз усе спишу.
– Та й списуй, коли тобі ніколи.
От той чоловік і списує крейдою на стіні у коморі… Спита Бруса: «Хведьку давав?» – «Давав». То він і пише скільки хоче хрестиків, себто четвертей, та паличок замість мірок. «Прудкогляду давав?» – «Ні». А чоловік таки пише… Та так у день і у два списав по Тихонових коморах усі стіни, а далі і щез, і не йде писати. А Тихон ще й рад, що вже він не йде і не міша йому порядковати.