Тихон роздає хліб голодним
Григорій Квітка-Основ’яненко
Багато було роботи нашому Тихонові! Народ як плав пливе; його сини і батраки знай відважують, а він тільки роздає… та не усім же без розбору і дає: іншого за руку сіп! та й каже: «Тривай-бо, синку! Але й ти за хлібом? Ти ще парень молодий і жінка теж, діточок дасть бог; йдіте заробляйте, а від неімущого не віднімайте». А іншому говорить: «У тебе, куме, і у самого хліба – дякуй богу! так зачим ти у бідного долю хочеш відняти? Ти й сам здужаєш йому часточку подати». Еге! та й відучив, кому не треба, щоб приходили до нього, а роздавав тільки бідним, та в кого при недостатках велика сім’я, та батько й мати старі, а дітки малесенькі, та ще коли є хто у сім’ї недужий. А що малих дітей привчив, так із усього села! Тільки що дасть бог ранок, то усі до нього, аж лопотять!
– Діду! дай-хлібця… – То він їх за руку та у хату; а там вже хліб напечений і на шматки покраяний…
А хто ж то його понапіка? Чи не Брусиха Стеха? Не знаю! Таківська! І сама не приньмається, і дочкам не велить; а що вже мужика свого, так велича скільки мога! Він в неї і дурний, і божевільний, і розоритель, і що через нього вона з дітьми у старці піде, що він усю худобу пороздає, попроїда… і усе йому вищитувала. А він і байдуже! як бачив, що жінка і сама не слуха і дочкам не велить, так він знайшов бідних роботящих жіночок та й найняв їх хліб пекти, що в бога день, на роздачу дітворі і старцям, що вже пішли попідвіконню зо всіх сіл.
Що ж робили ті люди, що понакуповували хліба та мали його з баришем продавати? Еге! чухають собі потилицю, та плямкають, та нищечком лають усе-таки того ж Тихона, що їм таку пинхву дав! Позачиняли свої, комори, познімали терези і порозіходились. «Нехай, кажуть, Брус справляється; недовго буде бришкати; скоро увесь рішить; тогді кинуться і куповати, та нігде більш, як у нас. Тогді, певно, по двадцять будемо брати, бо вже скрізь така ціна. От і озьмемо свій бариш». Побачимо.
Прийшла пора сіяти, а в людей нема ні зерна. Тихон відчинив свої комори і каже: «Беріть, люди добрі, скільки кому на посів треба. Не жалуйте зерна, кидайте його у землю; бо через зиму нас бог пропитає, а як не посіємо, то господь за ліность нашу накаже нас ще гірше. Себто ми зовсім перестанемо віровати, що господь наш є премилосердний, коли побоїмось сіяти зерно, хоч нам і нужне. Він наказав нас, як цар небесний, за гріхи наші та й помилує, як отець дітей своїх. Пошлеть нам урожай такий, якого і давно не бачили, за те, що ми неначе у його руки святії покидаємо зерно».
– А як ціна буде? – питають люди.
– А ціна така, що я не на гроші, а у віддачу. Уродить вам бог, віддасте, скільки хто озьме.
– Та як те можна? У такий год та без грошей?..
– Слава тобі господи! я не жид і не циган; я знаю закон християнський. Чого б я достоїн був, якби де, нехай бог боронить, на пожежу та я вивіз би воду та тут би її відрами продавав? Так і се. Як можна пробути без хліба чоловікові? Як же у такій нужді та його бідним продавати, та ще й дорого? Бог того поб’є в сім світі і на дітях, і на худобі, а на тім ще що буде! Беріть же хліб святий та кидайте мерщій у матір нашу, землю, щоб по божому велінню вона нас на той год прогодовала.
Се ж так Тихон порається, а там вороги на нього, так чого б то не видумали, чого б то не робили, щоб його втопити, зовсім з’їсти! Кріпко ж бо їм досадно було, що вони потратились, накупили хліба дорогою ціною, щоб при людській нужді та хоч би удвоє його продати, а тут сей, такий-сякий старий дідько, не дає ні пилини продати: там роздавав, нехай вже свій, усім даром; а то вже і купований, що вже знаємо, що іменно по дорогій ціні куповав, і той роздає без грошей, ніби у позичку… «Те, те, те, те! Тривайте лишень! – каже з них один. – Я його підцькую. Не буде бришкати. Зведу його на те, що й сам попідвіконню піде і сухареві рад буде…»
А тут зверху жінка напада, так що бідному Тихонові і просвітку нема: «Сякий-такий, лисий дідуга! ум відстарів. Пооббірав діточок і мене на старості та все ж попроцвиндрював на той хліб… Тут би у такий голодний год і заробити копійчину, а він людям його дурно роздає… Тю-тю, дурний! Чи бачив хто такого дурня? Чортзна кому роздає і уранці, і увечері, а ми, уся його сім’я, та голодуємо, та їмо відважений пай, мов рештанти… Оттак ти одурів на старості…» То Тихон, було, слуха, слуха, далі схопить себе за голову та: «А вже ж мені сяя морква!» – скаже та мерщій з хати, до терезів, де його хлопці роздають людям хліб. Там йому тільки і весело, бо сам бачить, з якої нужди бог йому дав людей викупати.