Новий урожай
Григорій Квітка-Основ’яненко
Що ж з нашим Тихоном? Може, люди у щасті його зовсім і забули? Ну, ну, не знаю, щоб такого старателя забули! Чи була у селі така душа, хоч старе, хоч мале, щоб йому не дяковала? І як же можна? Усяк бачив, що він рішився і грошей, і скотини, і усієї худоби, обібрав і жінку, і дітей, сам звівся нінащо, і усе затим, щоб пропитати людей, не то вже що бідних, неімущих, та таки і усіх; бо голод усім рівний був. А що найпуще, що він дуже мудро зробив, роздавши людям зерна на сійбу. Що б тепер робили? і як би піднялися вп’ять з біди? Через нього ж і царський генерал зоставив тут царську казну, і нею пропиталися у саме злеє урем’я! Так як би то вже його забути? Одже ж то, як тільки хліб поспів, так зараз від усякого двора вийшло по женцю і в один день увесь лан Тихонів і зжали, і пов’язали, і у копи поклали. А як пекли новий хліб, так жоден хазяїн приніс або прислав йому по новому хлібові.
Се було на самого прокіп’я. Як тільки настав день божий, так і повалив народ до Тихона… Чоловік увійде, помолиться, хліб святий положить та Тихонові і припаде до ніг, і скрізь сльози говорить: «Прийми, дядьку, хлібець святий, що через тебе бог послав мені з сім’єю моєю, що ти їх пропитав у таку нещасливу годину». Там дитина вбіжить, та теж хлібець несе, та лепече: «Отсе, дідусю, мама тобі прислала вже нашого за те, що ти, спасибі тобі, нас через усю зиму прогодував. Я як і великий буду, то усе тобі буду дяковати і тобі хлібець носити, що через тебе моя бабуся не вмерла і я з голоду не пропав».
Там увійде дівча, та усе з хлібом, та з дякою, що їх, сиріт без батька і без матері він прокормлював і не дав їм у нужді загинути. Там сей, там той, і усе дякують, усе хліб несуть йому, як поперед сього від нього хліб брали. Приньмав він, приньмав тії хліби, складав їх усе на стіл, – а сам знай тільки сльози втира, – поки наклав їх повнісінький стіл; став над тим хлібом, зложив нахрест руки, підняв очі до бога, та як заплаче, як кинеться навколішки і став тихесенько молитися… а далі устав, став дяковати людям, що принесли кожен йому вже свого нового хліба, а далі і каже:
«Ні за що мені дяковати за пропитаніє ваше. Господь нас усіх по милосердно своєму не оставив і послав нам такого милосердного царя, що й міри нема. Без його любові, хлопіт і старання об нас, що б з нас було? Пропали б ми усі. Гамазії, ті, що по його повелінію нам давно треба було поповнити, а ми об тім і не думали, та увесь хліб поїдали, чи могли б нас удовольнити, хоч би і зовсім повні були? Ні, не надовго б стало і того хліба. Так він нам прислав свою казну, повелів по усім усюдам куповати хліб і нас пропитати; повелів, щоб, хто хоче, розіходились у луччі міста на заробітки, і за білети не повелів з нас грошей брати, і про подушне не звелів дуже турбовати; так от хто нас від біди відвів! А я що? що я міг сам зробити? Нічогісінько. Та й опісля я сполняв тільки волю царську і начальників: кого б з вас не пристановили, усяк би те ж зробив. Так не мені треба дяковати; вже ви мені і так багато помочі дали, убираючи хлібець. Тепер подякуймо перш усього богу милосердному, отцю на небесі, а далі цареві нашому, щедрому отцю на землі, та й будемо робити, що нам повелівають: господь велить любити і помагати один одному, і цар те ж повеліва. А нам ще треба знати, що без грошей не можна нічого зробити, як і самі при сій лихій годині бачили; так і цареві нашому без казни не можна ні війська содержати і ніякого порядку дати. А казни багато потрачено у сей год, ні на кого ж більше, як на нас, по усім губерніям, де голод був; так і нам тепер треба якомога кинутись та заробляти, та подушне зносити, та недоїмку, на кому є, уплачувати; тогді і цар нас пожалує, і господь помилує, і бачачи, що ми добрії і покірнії діти, не пошле нам більш ніякої такої біди і царя нашого продержить на сім світі, для нашого ж щастя, на многії літа!»
Тут увесь народ – а було їх таки чимало самих стариків – так і загули: «Подерж його, господи, для нашого і дітського щастя на многії літа!..»
Аж тут де узявся дзвоник… і прибіг справник, та прямо до Тихона у хату, та й крикнув зараз: «Ступайте увесь народ до волості; губернатор приїхав, збирайтесь усі; єсть діло. Тихон, пайдьом са мной, із жінкою і з дітьми».
От народ і рушив увесь до волості, а по дворам десяцькі бігають та збирають, щоб і старе, і мале, усі щоб йшли туди, бо діло є. Зібралася громада, а тут і справник прийшов, і за ним Тихон, і Стеха, і діти їх. Стеха б то йшла, та надвоє думала, зачим її з дітьми ведуть до губернатора? «Або ж мене випарять, зачим я усе лаялася з Тихоном; або більш того, що його попіб’ють, зачим обібрав у мене усю одежу… і коли б таки добре, та добре…»
Тільки що стали до волості доходити, тут вийшов до громади сам губернатор і питається, де Тихон Брус? От справник і підвів його. Губернатор узяв його за руку і постановив край себе і каже: «Стань здесь, поштенной старичок!» – та й дав справнику бумагу і звелів голосно читати… Господи милостивий, що ж то там написано було!..
До самісінького царя дійшла чутка, що у сей голодний год Тихон робив, як старався, як людей пропитовав і як за царську казну куповав справно хліб і на порядках його усім роздавав; а що найбільш, що сам усієї своєї худоби рішився і все положив на пропитаніє людей у свойому селі; так за усе сеє цар прислав йому медалю срібну, велику, а на ній саме таки настояще царське лице, і повелівав тую медалю надіти на Тихона на ленті широкій та червоній, як звичайно бува кавалерія. Та ще зверх того повелів із своєї царської казни повикуповувати усю худобу, що позакладував Тихон, і свою, і жіночу, і дітську, і поповнити йому усі гроші, скільки він потратив на пропитаніє людське.
Як се прочитали, так народ і вжахнувся від радощів, а Тихон стоїть, уклонивши голову, і не тямить себе, чи він в раю, чи де? Чи малої ж честі він дожився?
Зараз губернатор дістав з ящика тую царську медалю і повісив на ленті на шию Тихонові, а той так і припав навколішки та плаче ж то так з радощів, як мала дитина. А тут і Стеха з дочками теж припала до ніг губернатора та цілують їх, тільки вже незвісно, чи вона рада була медалі, що мужику її наділи, чи тому, що вернулися їй очіпки, і плахти, і намисто, і усе…
От губернатор, надівши медалю, підняв Тихона, і поціловав його в голову, і сказав: «Поздравляю тебя, поштенной старичок, з царською милостю». Далі звелів справникові усе добро Тихонове, що тут було вже привезено і з-під закладу викуплено, і гроші, скільки повелівалося, віддати усе Тихонові, а обществу приказати, щоб усі Тихона і шановали, і почитовали. А жінці приказував, щоб не спорила і не лаялася з мужом, а слухала б його у всім і дітей вчила слухати батька, бо він що не здума, то усе на добро. Далі – вп’ять до Тихона і каже: «Видиш, старик! Ти не обшибся. Добре робил, вот і тобі добро!» Далі поклонивсь народові, сідаючи у свою коляску, та й сказав: «Прощайте, люди добрі! молітесь за царя!» – та й поїхав скоро собі.
А народ же то увесь, поскидавши шапки і піднявши руки до бога, так ув один голос і загули:
– Подержи його, господи, у щасті і у здоров’ї на сім світі і при нас, і при наших дітях і унуках, що він нас у самую злую годину не покинув і пропитав нас, як отець дітей, і того наградив, хто вбивався за нас. Пошли, господи милостивий! і цареві нашому, і цариці усе, чого вони від тебе жалають і що ти знаєш за їх добрість їм послати.
Оттак-то ми молимося поусякдень і дітей учимо за те добро, що він нам посила поусякдень!
Примітки
Білет – паспорт.