Пролог
Григорій Квітка-Основ’яненко
Ніхто не забуде голодного году, що бог послав нам за гріхи наші. І як забути біду таку, що й діди наші не терпіли, та не дай боже і унукам та і усьому роду і чути про таку лиху годину! А розсудимо ще й так: за гріхи наші постигла нас кара божа? Еге! Так і тут же бачимо, що наш отець, цар небесний, не до кінця прогнівляється на нас, а усе жде, щоб ми схаменулися, покаялися і вернулися до закону його святого і робили його волю. Яку? Може, дуже важку? може, трудну? Може, повеліва самотужки гори з місця на місце перетягати? Може, велить жменями море виливати? Не знаю!
Тільки і є його повелініє: люби його, як создателя свого, що від нього усе маєш: і світ, і хліб, і худобу, і сім’ю, і усе, усе, і що добрості і милосердно його і міри нема; та люби усякого чоловіка, як щирого свого брата і сина божого, бо він, господь наш, повелів себе у молитві звати отцем, як щодня читаєте: «Отче наш, іже єси на небеси». Так ми вже усі йому такі люб’язні, як діти батькові; а затим-то треба, щоб і ми любили один одного, як брата, у нужді помагали, один від одного біду відводили і коли до чого приходиться, один за одного страждали і біду терпіли.
От тогді-то ми богу угодимо і царство від нього получимо. Так чи не для того лишень біди він нам посила, щоб на ділі вчилися добро робити? Пожалуй: на словах ми усі бойкі, усе робимо гаразд; «я сякий, – каже інший, – я такий, я милостивий, я старцям подаю, я бідних обділяю…» Прийди ж до нього у нужді, проси голодний сухаря, неімущий свитини – єй! і сухаря не дасть, і за руку виведе з хати, коли ще і у потилицю не стукне. От тим-то біда вчить пізнавати людей і від доброго добро переньмати. Через біду знаємо, який хто є, і по його ділові так його і шануємо. Чи бачив хто зроду, щоб на добрій яблоні та родили реп’яхи?
Так і тут: щоб коли чоловік що добре робить, так щоб об нім недобра слава йшла? Спершу б то й так: перш зашепотять, мов гадюки, далі загудуть, мов злії шершні, а там загавкають, мов собаки, і кинуться, щоб зовсім чоловіка з’їсти… так же господь милосердний не доведе до того, не доведе, оборонить і перед усіми явить такого, що, не боячися пересудів, не дивився ні на кого, робив добро для свого брата, бо любив і слухав закону отця нашого небесного!
Тогді такому і станеться: добре роби, добре і буде! і хоч і не на сім світі – бо що тут є вішнє? – так вже, певно, там, там у царстві святім, де буде так гаразд, так хороше, що й святі не вміли розказати, а тільки написали нам: що ні око не бачило, ні ухо не чуло, і здумати так не можна, як хороше і гарно буде тим, що любили бога милосердного, сполняли його святий закон, люблячи кожного чоловіка, і помагали бідним у нужді.
А послухаймо, як у лиху годину справлявся Тихон Брус, і що він робив, і що заробив тут. Може, дуже тяжко та важко йому було, що, може, інший і не стерпить? Або що-небудь робив таке трудне, що другий і не зуміє? Послухаймо.