Тихон орудує царськими грошима

Григорій Квітка-Основ’яненко

Тихон зоставшись, сам себе не знав, чи се йому наяву, чи так уві сні, що він такої честі діждався, що йому генерал від самісінького царя суму повіря казенну, і чималеньку-таки, і ще з ним і жартує, і добродієм його у шутку узива; от як задумався об сім, а тут справник і покликав його до діла. Пішли до тих людей, що вороги Тихонові; справник розщитав їх і заплатив їм усе дочиста, а як же прибавив і росту, за скільки місяців приходилось, так вони і зрадувалися, бо вже і самі схаменулися, що недобре було видумали. От справник їх з Тихоном помирив, і стали приятелі; і хліб Тихон від них прийняв і став по-своєму порядковати.

Що ж таки сей хліб та куплений за царські гроші, а то Тихон позбував і воли, і вози, і усе, як увосени прийшло, що вже нічим було годовати, усе позбував, усього рішився, та на хліб попереводив, та пропитовав народ.

Аж ось – спасибі милосердному богу! – перебули сяк-так голодну зиму, діждалися весни… Зимою були великі сніги, так деінде закидало, що аршинів у три було, а усюди на рівному і не було менш аршина. Як вкрив сніг землю, тогді вдарили морози, та й цупкі ж були! Вже доставалося лисим та плішивим! Не одно-дванадцять їх налічовали, щоб мороз лопнув, так нічого і не подасться. Тільки таки що повернуло сонце на весну, якраз після сорок святих, зараз і стало розтавати. А люди своє і загули: «От великонна повідь буде! от заллє усіх! пропали греблі; не вдержить ні одна, як насуне вода». А Тихон покрутне головою та й каже: «Побачимо, чи так-то воно буде!»

Повіє теплий вітерець, пригріє сонечко… «От-от на ніч вода в ставку прибуде!» – кажуть люди, дожидаються, – нема води! Увесь сніг узявся водою, а вода нігде не біжить і усе щодень води менш і снігу менш. Через неділю і снігу нема, і води нема, і у полі кально, а сухісінько усюди. «Де се вода подівалася? – дивуються люди. – Мабуть, у землю уся ввійшла?» – «Ніщо, – каже їм Брус, – молітесь тільки богу; від нього одного уся милость».

Як же припече сонечко, як і торік! як хватила суша! Люди у журбу: «Не буде і сей год хліба! – аж плачуть деякі, – нічого більш робити, покопаємо ями та й полягаємо заздалегідь; нічого більш робити!» Дощу нема, сонечко припіка, по дорозі аж пил від засухи… а хлібець росте, знай росте, і трава у полі, як там кажуть, аж шумить, лізучи з землі… Люди дивуються, і бачачи, що хліби день від дня усе лучче, усе краше, вже не журяться та знай з яриною поспішають. Вже й ту бог погодив: як щітка!

Тихон, і сам дивуючись на таку весну, каже людям: «Ніколи не треба гнівити милосердного господа пересудами: зачим отте, зачим отсе? Чому те не так, а се не сяк? Чи ми можемо знати, що і коли треба? Чи можемо розуміти, що і для чого робиться? Чи чоловікове діло розсуждати про сили божі? Він старий хазяїн, він один усе зна, що, коли і скільки чого послати. Нам тільки треба молитися йому, щоб нас милував, щоб посилав благодать свою не по гріхам нашим, а по своєму милосердію; та дяковати поусякчас і за те, що живемо і що світ божий бачимо, що пропитуємося, що бог дав кому – жінку, діточок, кому – щирих приятелів…» Так усе твердив Тихон, а сам робив своє.

Ще у кінці зими віддав йому справник усю суму царську і понаписував по усім містам, де бог благословив хлібом: щоб Тихону усяку поміч давали, і чого йому треба буде, щоб достачали, як такому, що за пильним казенним ділом посланий, і тії бамаги віддав Тихону і послав його.

Шатнувсь-мотнувсь наш Брус, так що ну! І молодий так не справиться, а йому і старості нема, бо бог його підкріпляв, що за добре діло узявся. Де хліба приторгує, де підводи наньме, та усе недорого і дешевш проти усіх, що тогді зо усіх голодних місць понабігали закупати; та хоч вони були й пани і охвицери, та усе не далося їм так справитися, як простому мужикові Тихону Брусу, з сідою бородою та з превеликенною лисиною.

Збіглись раз на містку і такі пани, як їх тогді звали, комисари, і Тихон і постановилися, бо через місток хура йшла, так що возів двадцять з одного боку та з другого, назустріч, мабуть, було з дванадцять. Се ж вже звісно, що наші, хоч скільки шляхом буде йти, то й нічого; тільки ж ввійдуть у тісне місце, чи на греблі де, чи на містку, чи у провулку, то зараз передній і гукне: «А тривайте, хлопці! А ке, Харько, кабаки, твоя міцна». Або треба вогню вкресати на люльку, або постоли підв’язати, або що-небудь, а вже неодмінно тут стануть та й патякають, а там, що проїжджаючи стоять та дожидають, поки вони з тісного місця вийдуть, так те їм і дарма, хіба який догадливий скоче від коней та почне їм по спині та через спину рушники пліттю давати, так тогді схаменуться, та замахають батіжками і вийдуть на простір, та тут вже почнуть коренити і батька, і матір, і увесь рід того, що їх бив, а себе б більш треба лаяти, що, не роздумавши і не розглядівши, постановилися і застановили людям дорогу.

Так так-то й тут було. Іде хура, а назустріч друга. Цобе та цобе, а сам знай маха батіжком і не дивиться, що є упереді, та й доцобкалися до містка. Один каже: «Верни цобе і я озьму цобе, то й розійдемося». А зустрічний каже: «Як же ми розійдемося, коли місточок узенький; вертай ти назад». – «Але! – перший вп’ять каже. – Як я поверну, коли, бач, крутобережно; хіба на піч подерусь?» – «Так і є: що ж тут на світі робити? Фіть, фіть!», – а той собі: «фіть, фіть!» Та так собі і фітьфітькають, а далі за ріжки та похвалюють один одного кабаку; а далі розпитують, хто з чим, і відкіля, і куди їде, і де зорьовали, і де вода краща; патя та патя, та і розпатякались, неначе цілий вік їм укупі на сім місці жити; а що дзвоник лящить і вже і недалеко, і що Тихонів погонич гукав на них, гукав, а то вже став і лаяти, так вони того і не чують. Та вже підбіг комисар та з своїм козаком перш поперехрещовали сього та того нагайками, а далі покликали усіх хурщиків, повідкидали вози та й попереїжджали, а хури й покинули, нехай собі як знають, так і справляються.

От при сім-то перевозі комисар і розпитовав Тихона, що він за чоловік і куди їде. Як же йому Тихон розказав усе, і де, і у кого, і почім хліб купив, так комисар аж здивовався, що й він у того ж у самого купця хліб купив, що й Тихон, так двома рублями дорогше.

– Від чого се воно так є? – питавсь комисар.

– А від того, пане! – казав Тихон. – Ви пани і усе хочете по-панськи робити. Не прогнівайтесь за сеє слово. Ви як торгуєтесь, то мов приказуєте, щоб усі знали, що ви суть пан; а ми просимо, та просимо, та молимо; і за тим рублем або за копою та ми й день лишній живемо, і лишню чарку п’ємо, і усе робимо, якби підлеститися та хоч що-небудь виторговати, бо нам царської суми жалко. Хоч і ми знаємо, що у царя грошей багато, та так собі з простоти розсуждаємо, що і багато є, де йому і дівати; так я тут виторгую якого рубля, а він у другім місці піде до діла; от я і вислужив, і царській казні усе-таки легше. Я ж почім купив, так і щот веду і у книгу приказую так записати, а не прищитую ні одної копійки; бо гріх смертельний казну красти і по книгам брешучи записовати… Прощайте, пане комісарю! може вам ніколи?.. Паняй, хлопче! – кахикнув собі Тихон та й поїхав дальш. І комісар же поїхав, та усе щось ворчав та спльовував, аж поки геть-геть заїхав.

Дома ж то не надасть Тихон ніяк хліба. Народу, народу! Один за одним як плав пливуть. Усі рушили з заробітків додому; пропитуючися ж так, стяглися, що вже не тільки що дома зосталося, та й на плечах одежа туж-туж держиться; продати і застановити овсі нічого; так усі до Тихона… там своєю рукою беруть і борошном, і печеним. А як пройшла слава усюди, що у такім-то селі є царська сума і що з неї роздають усім хліб, так зо всіх, місць народ так і хлинув.

Вже туж-туж хліба стає, вже так, що по закромах міркою і дно черкається, та вже Тихон і не тужить, хоч і царську суму усю рішив, і у самого не тільки коли б яка копійчина, та й одежа старенька, тільки та, що на нім та на жінці і на дітях. І нігде вже нічого і узяти: така бідність, така бідність, що крий мати божа!.. а Тихон нічим і не вважа, і не слуха, як його Стеха і костить, і коренить; йому усе дарма, бо бачить, як господь милосердний, отець наш небесний, послав благодать у новому хлібові. Та й хліб же бог уродив! Старі люди, що літ по сімдесят живуть на світі, не затямлять такого. Як же приспів, як кинулося усе, хто тільки здужа: і чоловіки, і жіноцтво, і хлоп’яцтво, та й дітвора туди ж; хто жне, хто перевесла крутить, хто зв’язує, а хто носить снопи, та такі, що здоровому чоловікові більш двох не можна і підняти; а одного і погонець не донесе. Як же по токам вдарили у ціпи… так що копа той четверть!.. От вже хвалили господа милосердного!..

А як же привів милосердний создатель наш розговітись новим хлібом!.. От вже радість була! Таки іменно, як на великдень, – хто живий діжде! – розговлялись паскою свяченою, так усяк приньмав новий хліб у перший раз і вже першого куска не з’їв його сухого… обіллє його слізьми, дякує від щирого серця господа милосердного, та тогді і з’їсть…

Що ж самі поїли, а що стали неимущих та проходящих обділяти. В іншого вже повна торба, а тут ще йому тикають хліб: «Озьми, кажуть, пожалуста озьми, зділай милость, будь ласков, озьми». Так-то усякий, як пізна нужду, так по неволі добрим стане…

Примітки

Не одно дванадцять їх налічувало, – За народним повір’ям, щоб мороз пересівся, треба налічити дванадцять лисих.

Сорок святих – православне церковне свято сорок святих мучеників – 9 (22) березня.