Тихон купує хліб

Григорій Квітка-Основ’яненко

Хто позичав у нього гроші, до усіх кинувся; в кого озьме грішми, саму вже їсту, а росту і не пита, і не бере, хоч хто і дає. «Нехай, каже, коли-небудь віддаси; теперечки усякому нужда». Коли ж хто не спроможеться грішми, то він бере усячиною, по согласію; озьме і одежу, і віз, і ярмо, не цурається і важниці, аби б що-небудь узяти, бо в нього щось було на думці. Бере, коли до чого чоловікові приходиться, що не здужа визимувати, бере, кажу, і скотину, і коли за неї яка ціна, що довгу менш, то ще хазяїну і доплатить. Та такечки і зібравсь: то своїх було воликів десять парок, а тепер вже в нього двадцятеро пар; є й вози і вся справа, його два сини, а то узяв п’ять хлопців-сиріт, таких, що ще до якої пори, а вже їм прийшлося попідвіконню шлятися, а він їх узяв і на свою одежу, і на харч і каже: «Як підростуть, наділю їх усячиною і хазяїнами зроблю, – коли-то ще жив буду!»

Люди, дивлячися на Тихонове порання, сміються з нього у вічі. «Що се ти думаєш? – кажуть йому. – Тут дай боже самому з сім’єю пропитатися, а він ще і дармоїдів набира; паші зовсім на зиму не буде, а він відусіля скотину збира. О щоб його з його мудрощами!» Та аж сльози втирають сміючись, а він і буйдуже: «Що ж, каже, коли мені здається, що так треба робити!»

Прийшли і жнива. Не доведи господи до такої жатви до кінця віку усякого православного християнина, а й самих турків, хранцузів, німців і таки усякого чоловіка!.. То не жнива були, а горе й біда!.. Ніхто й не думав серпів лагодити. Вийдуть на нивку, мужик тою косою маха, маха, – аж геть прийде… а жінка за ним геть-геть підбира, та насилу той сніп зв’яже, та такий, що й мала дитина додому донесе; ще ж і перевесла з бур’яну. Так як викосять нивку, пов’яжуть снопи, поскладають у копи… та й ниву поливають і копи змочують гіркими слізьми; бо було посіяно, приміром кажучи, шість мішечків, а коли вимолотиться насіння, то й гаразд; бо снопи такі, що за вітром полетять, сама солома. Багато й такого було, що й-косою не зачепиш: рвали люди, вибираючи по стеблині; так тут вже жди добра!..

От тогді вже Брус прийнявсь за своє. Полагодивши, що треба було, пішов з синами і з батраками до церкви, найняв молебень, помоливсь богу і попрохав панотця до себе. Що бог дав, пообідали, позапрягали вози, батюшка одсвятив воду, покропив Тихона, синів, батраків і вози, та й рушили з божою поміччю.

Хоч Тихон і не казав нікому, куди і за чим він їде, хоч йому дехто знов сміялись і докладали – один скаже: «Зібравсь наш Брус на Дон за рибою замість весни та посеред літа; рішиться і волів і усього, сам з батіжком вернеться, бо у саму голодну сторону поїхав»; другий скаже: «Тихон баче, що біда, та покинув жінку з дочками, а сам пішов на слободу»; інший ще що приложить, так що зовсім чоловіка осміяли, одначе були й такі, що догадалися, що то Тихон надумав і куди і за чим поїхав. «Бач, кажуть, що він вигадав. Отсе так: тепер заробить копійку. А кете, приньмемося і ми за те ж».

Отті-то люди, що підбивали Тихона хлібом торговати, так вони-то се так радились. От і зложилися сумою, зібралися, поїхали. Та коли б же то ськали, де хліб дешевший, а то у першім місці, де трапилося, аби швидше, там і набрали, не розбираючи ціни, та аж по п’ятнадцять удрали і понавозили додому, а тут вже і біда настигла! Вже в кого що було, поїли, а нового дасть бог! Нігде дітись, треба куповати. От вони і установили ціну, аж сімнадцать… бачите, захотіли зараз бариш учистити і разом розбагатіти…

Так тут їм якраз Тихон з хурою і насунув. Він ходив не на Дон, і не у Чорноморію, і нікуди на слободу, а пішов у Росію, прямісінько у Курську губернію, де вже він добре чув, що бог благословив хлібом і на все добрим урожаєм і що, хоч і там ціна піднімається, та ще таки можна вміючи захватити дешевш проти людей. Оттам-то Тихон кидавсь сюди-туди, їздить, розпитує, і напавсь на доброго чоловічка, що йому вступив хліба по дванадцять на усю суму; а у нього було грошенят таки чимало, тисячі так що, мабуть, три; та ще з таким уговором, що, «коли потребується тобі ще скільки хліба, то я, каже, проти ціни озьму двома нижче».

Отсе ж то Тихон, що – на свої наклав, а що – найняв до себе хурщиків та й приставив додому. Що – в себе, а що – в людей понаньмав комори (тогді усюди був простір), позсипав і борошно, і зерно, що привіз, та й став прислухатись, що і як у них у селі поводиться.

Почувши, що ті люди, що перш його понавозили хліба, установили ціну по сімнадцять, він зібрав других та й каже: «Не добре се діло! Ще тільки почали люди страждати, та тут з них і тягти? Ні, не приходиться. Коли ще заздалегідь та витягнеш у чоловіка останнє, то що йому прийдеться робити ік весні, як хліб ще дорожчий буде, а достатку ні в кого нестане? Та й великий же гріх у чоловіка при нужді посліднє тягнути. Поженемося за баришем, а скільки крові братньої нап’ємося! бо усяк з нас, бачачи, як жінка, дітки будуть приставати та хліба прохати, так тут не тільки усю худобу, а іменно кров свою, душу віддаси, щоб тільки вони не голодовали. Треба думати, як лучче. В мене хлібця свого є там що-небудь; беріть, люди добрі!»

– А як в тебе, дядьку, ціна буде? – питались в нього.

– Яка ціна? Як се можна, щоб я хліб, що мені господь без усього послав, та став би я свому брату продавати? Ні, не буде сього. Беріть на пропитаніє із мого домашнього, а купований будемо сіяти, як прийде пора.

Почувши се, люди так і шарахнули до старого Бруса.

– Як нам, дядьку, будеш давати хліба?

– А от як: держи свій оклунок… от насипав… от і йди собі; тут тобі на місяць, в тебе чотири душі; гляди ж, щоб стало. Приходь через місяць, вп’ять стільки насиплю; а коли нестане, то і не приходь; до місяця не дам.

– А гроші?

– Гроші неси додому. Чи продає хто божий світ? так і тут. Бог послав хліб святий усім людям, а не мені одному; за що я буду з тебе гроші брати?

Інший скаже: «Одже, дядьку, ти мені на п’ять душ дав, а в мене воно ще мале, четвертий годок…»

– Говори, голово, що четвертий годок! Хіба ж воно не хоче їсти? Таке з’їсть більш великого. Ти знаєш біду і бачиш наше лихо, так ти і їси потроху і перетерплюєш роблячи; а воно, що зна? Схопилося уранці: «Дай, мамо, хліба». Чи побігало там трохи, знов «дай, мамо, хліба»; та усе хліба та хліба, рот його не вгаває; неначе як та – прости, боже, гріха! – сарана. Ще ж було у добрий год запхнеш йому рот або огірком, або грушами, або картохлями; тепер же того нічого нема, а воно того не зна і не може вважити, та знай просить. Як таки на його долю не дати?.. Беріть, беріть!

Примітки

Важниця – тут: дерев’яна підставка, яку підставляли під ваговий дрюк (підойму), коли піднімали віз для змазування коліс.