«Мир хижинам, война дворцам!»
Юрій Клен
«Мир хижинам, война дворцам!»
по всій країні котиться це гасло.
Війна палацам, мир хатам!
Воли ж ревуть, бо ще порожні ясла.
Та раду з тим собі дають:
грабують, палять і громлять садиби
і, збурюючи каламуть,
під гамір золоту в ній ловлять рибу.
Морозяним і ясним днем,
зустрівши пана в теплім хутрі, двоє
в полон беруть його живцем,
провадять на пустар, що за горою;
вони не лізуть до кишень,
бо все здіймають: шапку і чобоття,
і він, обідраний, як пень,
додому босий тюпає в болоті.
Ночами стій в черзі по хліб.
У місті не тече вода по трубах,
не мився ти вже десять діб,
і не тріщать дрова в холодних грубах.
Будь сам собі кравець і швець.
Нема електрики – здобудеш лою;
маленький світить каганець
у неопаленім твоїм покої.
Попробуй вірша настрочить
чорнилом, що в чорнильниці замерзло,
і гнів у нього перелить.
На шмаття душу біс тобі розтерзав.
Щодня міняєш на харчі
десь на Євбазі рушники й обруси.
Коли ж подзвонять уночі,
то сподівайся – щонайменше – трусу.
Плати мільйоном за ростбіф.
Багаті всі на паперові гроші.
По вулицях гуляє тиф,
з усіх кишень витрушуючи воші.
* * *
На площі пам’ятник стояв
царя, що скасував кріпацьке право.
Натомість Ленін наказав
солдата диктового там поставить.
Готовий скочити в туман,
над натовпом, що вештавсь по панелі,
він бовванів, як істукан,
в задрипаній будьоннівській шинелі
з рушницею наперевіс.
Його дощі нещадно полоскали,
і від негод він весь розкис,
порепались і геть повідставали
на ньому дошки. З десять місяців
він одоробалом царя Гороха,
дірявобокий, височів
страшним, потворним символом епохи.
А зі Столипіна сяк-так
зробили швидко Марксове погруддя.
«Лише столипінський піджак
є затісний йому», – казали люди.
Осідок свій – ану, простеж! –
щомісяця міняли установи.
Шукай, шукай – і не знайдеш,
бо скрізь панує хаос безголовий.
Розмитий вздовж і впоперек,
немов облитий цебрами помиїв,
забутий Богом Баальбек –
такий був у двадцятім році Київ.
* * *
В ті дні жорстокої, лихої прози
я проміняв нудний столичний град
на затишок щасливої Люкрози
і холод кам’яниць на тепло хат.
За прадідівським лагідним звичаєм
за стравами заставленим столом
нас частували там гарячим чаєм
і добрим доморобленим вином.
Як за щасливих днів, за днів дитячих,
світився у великих лампах гас,
і тішив душі гавкіт нам собачий,
коли ми повертали в пізній час.
З надіями незгаслими у серці
плекав там Зеров музу молоду
і, як його «нестриманий Проперцій»,
мені читав він вірші на ходу
і рідну згадував «Александрію»,
де фарос, д’горі знесений маяк,
до неї поривав його, як мрія,
яку не міг він зрадити ніяк.
А Филипович у куток наш мирний
як заїздив під час різдвяних днів,
привозив «золото, ливан і смирну»
своїх дзвінких, довершених рядків.
О дні безжурності, змагань, «емоцій»!
Як світить крізь років минулих жах
час великодній в двадцять першім році,
коли цвіли вже вишні по садках.
Як глузували ми з «синедріону»,
коли гуляли Чистим четвергом,
пригадуючи стиха «врем’я оно»,
коли йшли тайні учні за Христом.
Страсна субота… Натовп у притворі…
і глас, що в церкві молиться за всіх,
за тих, що плавають далеко в морі
і що зблукали між доріг чужих.
О, дівчини тонкий і ніжний профіль,
осяяний волоссям золотим,
якій тоді присвячував я строфи,
яку шукав у натовпі густім,
щоб першим о дванадцятій вітати
її весняним іменем Христа
за звичаєм, що треба шанувати,
цілуючи в розтулені вуста.
Минає май. У зелені Люкроза,
ще не сплюндрований, щасливий край,
хоча зависла вже над ним загроза,
карає нарід налетами зграй.
Наскочили, неначе ті пірати,
хапають люд чекісти і везуть
на Яготин, а звідти на Пирятин.
Там тиждень у в’язниці. Дальша путь
веде через Гребінку на Полтаву,
а там чека і смертницький підвал.
Але добу ту я вже раз уславив,
в «Роках проклятих» виливши свій шал…
Усе минулося, і знову воля,
і часто Київ кличе, як сурма.
Уже не та в Люкрозі доля,
бо затишку старого там нема.
Вітаю знову бані почорнілі,
з них позмивали золото дощі.
Свій град таки люблю, як Рим Вергілій.
Кого ж я кутаю в моїм плащі?
Хто є та дівчина в суконці простій,
що на горби веде, мов благодать
мені даруючи вечірній простір,
де дальні вікна золотом горять;
яка веде в садок свій срібний,
де білолисті верби шелестять.
Там поринаючи у сни незглибні,
додому я не хочу вже вертать.
Під голову поклавши Яків камінь,
я сплю під зорями, де ніч – без меж.
Хай образи, які перед віками
він споглядав, зійдуть до мене теж.
Он золоті мені вже сняться сходи,
що янголів вели у височінь,
і хтось мене на ті ступені зводить,
де чути голос Божеських велінь;
і хтось мене на шпиль високий кличе,
геть від землі до зоряних світил,
де ти, в етері тім омитий тричі,
відчуєш струм потужний горніх сил.
Хай потече він жилами країни,
просякне білим жаром кожну плоть,
щоби, покликана на подвиг чину,
змогла вона почвари побороть.
Примітки
Євбаз – від «Єврейський базар» (нині на його місці розпланована в Києві).
На площі пам’ятник стояв – стояв на сучасній Європейській площі, перед входом до Купецького саду.
зі Столипіна – стояв перед міською думою (нині Майдан Незалежності).
на затишок щасливої Люкрози – жартівливий переклад назви «» на латинську мову (lucrum – бариш).
Проперцій – латинський поет, якого перекладав Зеров. Вираз «нестриманий Проперцій» зустрічається в його віршах.
Зеров Микола (1890 – 1937) – .
Филипович Павло (1891 – 1937) – .
«золото, ливан і смирну» – один з віршів Филиповича починається рядками:
Не злато, ливан і смирну
приносять троє царів –
весняну радість безмірну
віщує соняшний спів.
Яків камінь – за біблійним переказом Яків, лігши в дорозі спати, поклав собі під голову камінь, і йому приснилися сходи, що до неба вели й якими йшли янголи.
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 69 – 73.