«Мигтить минулого екран…»
Юрій Клен
Мигтить минулого екран,
спливає з мли років Кучаків,
Полтавщини широкий лан
і цвіт рясний червоних маків.
В промінні ранковім балкон,
де на столі парує кава.
Сповито все в прозорий сон,
такий чудний і золотавий.
Ось недочитаний лежить
на софі плюшовій Новаліс
(згадай, в яку щасливу мить
блакитну квітку ми зірвали).
Ще дишуть вогкістю жита,
тремтить роса на повних рожах,
і в небо ллється чорнота
від тих тополь, на вежі схожих.
А сонце теплом запашним
весь день насичує ясмини,
і тягнуться шнурком витким
невпинні співи комарині.
Волосся чорне (давній сон!)..
Та не порівню з оксамитом
його, щоб то не був шаблон.
Хіба з лискучим антрацитом.
Стривай! те мрійливе дівча
тебе ніколи не пригорне,
до серця не дало ключа.
Отож не мар про колір чорний.
(Пірнувши в сутінки років,
отак згадати довелося
під комариний ніжний спів
ясмин, і рожі, і волосся).
Тут буде спогадів мішок…
Пили ніжну музику строф ми,
і чарував не тільки Блок,
Бальмонт, а навіть Віктор Гофман…
Завечоріло вже, коня
виводжу з стайні та сідлаю.
Його пустивши навмання,
в житах високих я щезаю.
Чумацький Шлях – як срібний пояс.
І ось у вогкій чорноті
сичить, як змій, і мчиться поїзд
і сипле іскри золоті.
А кінь мій знає: то стожарий,
лихий, пажерливий дракон;
пашить вогнем ота почвара,
нема від неї охорон.
І кінь сопе, гребе ногами
і дрижко вухами стриже
і метушиться у нестямі,
гне голову убік і вже
в страху додому завертає.
Ще мить – і скаче він чвалем,
знаходить сам дорогу в гаї,
і, зрісшися з моїм конем,
я марю про волосся чорне.
Воно збіліло, наче сніг,
і тільки дні ті неповторні
так чітко спогад мій зберіг.
Яку солодку, млосну втому
у жили хтось мені вливав!
Та ось, вернувшися додому,
я на веранду вибігав.
Пашіли ще од вітру лиця.
Горіла лампа над столом,
де червоніли полуниці
і вабив глечик з молоком.
Бувало й так: вечірнє злото
тече в жита, береш до рук
рушницю й вийдеш на болото.
Забудеш чари всіх наук.
От стежиш, як та качка крилить
у небі полетом тремким,
і мрієш, як би тугу вилить,
щоб поплила вона, як дим.
О, чайки зойк понад ставками!
Розітне душу він на мить –
і серце, як блакитний камінь,
у синю прірву полетить…
Минало літо, стигли грона,
лягав у копи вже покіс,
і Київ кликав в рідне лоно.
До мене вітер клич той ніс.
Минавши Дарницю й Слобідку,
радів я баням золотим,
які світили хтозна звідки
крізь голубий, прозорий дим.
Дніпро широкий, неозорий!
Невже він снився нам у сні?
Він розливався, наче море,
ген аж за обрій на весні.
За Чорторий і за «Наталку»
ми запливали у човнах,
і теплий червень пестив палко
нас на просторі по ночах.
Так протікали дні затишні.
Горіла Лавра на горах,
і наливались темні вишні
десь на Солом’янці в садках.
Примітки
Кучаків – в сучасному Бориспільському районі Київської області.
Новаліс (1772-1801): Німецький поет-романтик. Герой його роману шукав блакитну квітку – символ поезії романтичної.
Блок Олександр (1880 – 1921) – .
Бальмонт Костянтин (1867 – 1942) – .
Гофман Віктор (1884 – 1911) – .
Дарницю й Слобідку – мається на увазі Микільська слобідка (нині район Києва), а може, й Передмостова слобідка (зруйнована під час німецько-радянської війни).
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 22 – 24.