Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

«Мигтить минулого екран…»

Юрій Клен

Мигтить минулого екран,

спливає з мли років Кучаків,

Полтавщини широкий лан

і цвіт рясний червоних маків.

В промінні ранковім балкон,

де на столі парує кава.

Сповито все в прозорий сон,

такий чудний і золотавий.

Ось недочитаний лежить

на софі плюшовій Новаліс

(згадай, в яку щасливу мить

блакитну квітку ми зірвали).

Ще дишуть вогкістю жита,

тремтить роса на повних рожах,

і в небо ллється чорнота

від тих тополь, на вежі схожих.

А сонце теплом запашним

весь день насичує ясмини,

і тягнуться шнурком витким

невпинні співи комарині.

Волосся чорне (давній сон!)..

Та не порівню з оксамитом

його, щоб то не був шаблон.

Хіба з лискучим антрацитом.

Стривай! те мрійливе дівча

тебе ніколи не пригорне,

до серця не дало ключа.

Отож не мар про колір чорний.

(Пірнувши в сутінки років,

отак згадати довелося

під комариний ніжний спів

ясмин, і рожі, і волосся).

Тут буде спогадів мішок…

Пили ніжну музику строф ми,

і чарував не тільки Блок,

Бальмонт, а навіть Віктор Гофман…

Завечоріло вже, коня

виводжу з стайні та сідлаю.

Його пустивши навмання,

в житах високих я щезаю.

Чумацький Шлях – як срібний пояс.

І ось у вогкій чорноті

сичить, як змій, і мчиться поїзд

і сипле іскри золоті.

А кінь мій знає: то стожарий,

лихий, пажерливий дракон;

пашить вогнем ота почвара,

нема від неї охорон.

І кінь сопе, гребе ногами

і дрижко вухами стриже

і метушиться у нестямі,

гне голову убік і вже

в страху додому завертає.

Ще мить – і скаче він чвалем,

знаходить сам дорогу в гаї,

і, зрісшися з моїм конем,

я марю про волосся чорне.

Воно збіліло, наче сніг,

і тільки дні ті неповторні

так чітко спогад мій зберіг.

Яку солодку, млосну втому

у жили хтось мені вливав!

Та ось, вернувшися додому,

я на веранду вибігав.

Пашіли ще од вітру лиця.

Горіла лампа над столом,

де червоніли полуниці

і вабив глечик з молоком.

Бувало й так: вечірнє злото

тече в жита, береш до рук

рушницю й вийдеш на болото.

Забудеш чари всіх наук.

От стежиш, як та качка крилить

у небі полетом тремким,

і мрієш, як би тугу вилить,

щоб поплила вона, як дим.

О, чайки зойк понад ставками!

Розітне душу він на мить –

і серце, як блакитний камінь,

у синю прірву полетить…

Минало літо, стигли грона,

лягав у копи вже покіс,

і Київ кликав в рідне лоно.

До мене вітер клич той ніс.

Минавши Дарницю й Слобідку,

радів я баням золотим,

які світили хтозна звідки

крізь голубий, прозорий дим.

Дніпро широкий, неозорий!

Невже він снився нам у сні?

Він розливався, наче море,

ген аж за обрій на весні.

За Чорторий і за «Наталку»

ми запливали у човнах,

і теплий червень пестив палко

нас на просторі по ночах.

Так протікали дні затишні.

Горіла Лавра на горах,

і наливались темні вишні

десь на Солом’янці в садках.


Примітки

Кучаків в сучасному Бориспільському районі Київської області.

Новаліс (1772-1801): Німецький поет-романтик. Герой його роману шукав блакитну квітку – символ поезії романтичної.

Блок Олександр (1880 – 1921) – .

Бальмонт Костянтин (1867 – 1942) – .

Гофман Віктор (1884 – 1911) – .

Дарницю й Слобідку – мається на увазі Микільська слобідка (нині район Києва), а може, й Передмостова слобідка (зруйнована під час німецько-радянської війни).

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 22 – 24.