«На Україні мов Великдень ясний…»
Юрій Клен
На Україні мов Великдень ясний.
Там сонце вже ніколи не загасне.
Летять пісні з дніпрянських берегів
в Херсон, Одесу, Львів.
Свята Софія землі вже збирає
і України дві в одну єднає.
По всіх містах, немов весняний шал,
гуде універсал.
В старому Києві централить Рада.
Та це ж розпочала Шехерезада,
в надхмарне царство кинувши місток,
одну з своїх казок.
Ще дітьми ми їх слухали охоче.
Куди ж її фантазія заскоче?
Вона підмішує в давнини мед
сучасний вінегрет:
«Перо Петлюра видер у жар-птиці,
а он у президентській багряниці
білобородий дядько Чорномор,
зовсім як мухомор».
В новім часі байкарці все незвичне.
Все не збагне часи демократичні.
Як зрозуміти їй, що президент –
лиш милий прецедент?
Вона накришить зілля у свій котлик
і витягне старий казковий мотлох.
Чи ж нам віддасть її байкарський чвал
епохи лютий шал?
Тож не король, а літописець Нестор
важкий тягар на плечах буде нести,
піде шляхами марними блукань
геть від тих злотих бань
і знов повернеться на зрадний поклик,
щоб по дорозі, від дощів розмоклій,
поплентатись на схилі літ сліпим
під Кремль, у Третій Рим…
* * *
Та творить армію свою держава,
і ранкова займається заграва
{відбита золотом стьмянілих бань
і водами ковбань)
над Лаврою і над священним градом,
над гуркотом трамваїв і над чадом,
над ятками, яким бракує крам,
і над новим життям…
Із Дарниці у Київ полонені
прийшли. Їх стрінув шум дерев зелений.
Була їх горстка – двадцять два,
але, мов та жорства,
яку нам при дорозі не злічити,
зросло число; легендами повите,
із галицького виросло ядра.
Та йде лиха пора,
під Крутами лягла вже буйна молодь.
Немов течуть по снігу чорні смоли,
пливе, згуртована в людські стада,
нестримана орда,
іде, іде від Ніжина на Київ,
вже розповзлась патьоками помиїв.
Захоплено Поділ і Арсенал,
лютує людський шал.
Та січові стрільці на оборону
стають, шикуються в стрункі колони,
тож Коновалець їхній командир.
Кипить, клекоче вир.
Житомирською йде ворожий навал.
Але летять назустріч крики «Слава!»
То Пасіка вже на Сінний базар
свій скерував удар.
Та підсіклися раненому ноги,
і полягла кістьми його залога.
Лише один наводчик, що ім’я
його, рід і сім’я
назавжди невідомими лишились,
не відриваючись від скоростріла,
під дужим натиском ворожих лав
стріляти не вгавав.
Шпурляючи гранатами, з налету
січовики ударили в багнети:
отак гортаючи руками жар,
Сінний взяли базар.
Пробігши по Житомирській Великій
під перехресним обстрілом із вікон,
відважний загін Федя Черника
зустрінув хижака, –
і стягся бій у нерозв’язний вузол
на Трисвятительській, де купи грузу,
румовища розбитих боєм хат
і гори барикад.
Січовики під стрільний тріск і лускіт
дістались до Андріївського спуску.
Веде укрита килимами тіл
дорога на Поділ…
Стягли потомлену аж до знемоги
у монастир Михайлівський залогу.
Штаб постачає фронтові вночі
набої та харчі.
Ввійшла в Слобідку Дарницька колона,
і гайдамацькі ярісні загони,
що їм серця пойняв вояцький пал,
ввірвались в Арсенал.
Розжеврену в бою затисши крицю,
займають у рукопаш Щекавицю,
а потім відбивати йдуть бійці
у ворога двірці.
Але спливає Україна кров’ю,
бо підступають орди Муравйова,
і ясний Київ кидають стрільці,
мов стомлені женці.
Вже відступила Рада на Житомир,
столицю наче стис залізний комір.
На вулицях, гуляючи три дні,
стріляють навісні
бенкетники і винних, і невинних.
Та березневе сонце тихо плине
і знов до Києва веде стрільців,
з грудей їм лине спів.
Вітай, вітай же, гвардіє залізна!
зростай, зростай в потужну силу грізно,
державі підмурівок закладай,
злоти блакитний край!
Тепер, перетривавши хуртовину,
міняй на знак червоної калини
свої стрічки червоні на шапках.
Торуй в майбутнє шлях!
* * *
Історія відміни любить.
Щоб не урвався нам терпець,
гримлять її веселі труби,
що дії першій вже кінець.
Завіса падає додолу,
завіса вгору знов іде.
Нове ми бачим видноколо
і небо ранкове, бліде.
Старі обряди поновивши,
надягши шпори і жупан,
смушкову шапку заломивши,
в’їжджає гетьман на майдан.
Стискає кайзер дружню руку,
і покалічений орел
німецький подає науку
немудрим дітям простих сел.
Одна ти, гвардіє стрілецька,
міцна, не визнала тоді
московську владу чи німецьку,
свою не зрадила в біді,
здала в касарні Луцькій зброю;
і цілували вояки
рушниці, що служили в бої,
на приціл вірні і меткі.
Між запорожців, гайдамаків
розпорошилися стрільці
і з козаками, як друзяки,
в тісному зжилися кільці.
Співали, мов співці заїжджі,
пісні обоїх Україн
від Холмщини до Запоріжжя
і від Лемківщини по Дін,
від Закарпаття до Кубані,
до чорноморських берегів.
І наддніпрянці, й галичани
себе признали за братів.
Проміряли не раз, не двічі
стрілецькі сотні край дідів,
були на Хортиці, у Січі,
серед чернігівських ланів,
і над Дінцем, і над Айдаром
кошем стояли у степах;
і ті часи пройшли недаром,
плекавши тугу у серцях.
Степи безкраї і могили,
що їх Шевченко оспівав,
у них романтику впоїли
і гуртували їх до лав.
А Біла Церква відновляє
лицарство, як забутий міт;
стрільцям, зібравши їх по краї,
дає врочистий заповіт:
«Поляжеш ти, й не буде слави
за це ніякої тобі.
По тобі не заплаче навіть
ніхто й не схилиться в журбі.
Як поховають, то нескоро,
не голоситимуть жінки,
і видовбає очі ворон,
і сонце вибілить кістки.
Про подвиги твої поеми
не будуть світові трубить.
Жорстокий будь, твердий, як кремінь,
готовий голову зложить».
Отож пісні, яких співали
січовики, в устах у них
суворих тонів прибирали,
бо не лунав ніколи сміх.
І охоронці заповіту,
в якому честь – найвищий зміст,
ладні гетьманові служити.
Уже вузький з ним лучить міст.
Європа визнає державу
нову; їй дано грунт і тло,
і сяє променями слави
її уквітчане чоло.
Душа ж гетьманова двоїться;
гуде новий універсал:
«Під русского царя горніться!»
Москві відданий генерал,
Вкраїни зрікшися, мов секти,
і враз окресливши криву,
перед державцем у проекті
схилив бунчук і булаву.
І під вагою колісниці
московської, під крик і свист
юрби, при виблисках зірниці
ламається тоненький міст.
Забудь, гетьмане, сан високий!
Настануть безтривожні дні,
і ти пізнаєш мудрий спокій
в ясній ванзейській тишині.
Як сріблом час позначить скроні, –
дійшовши світлих верховин,
суддя ти станеш безсторонній
і України вірний син.
Віків минулих божевілля
набуде тон картин Доре,
і жартівливість водевіля
трагічну барву прибере.
* * *
Історія відміни любить.
Щоб не урвався нам терпець,
гримлять її веселі труби,
що дії другій вже кінець.
Завіса падає додолу,
завіса вгору знов іде;
нове накреслюючи коло,
хтось інший натовпи веде.
На Ірпені стрекочуть кулемети.
Торуючи селянській владі шлях,
ідуть повстанці в жовтих кожухах,
ідуть, немов би за хвостом комети,
за тим, хто у руці перо жар-птиці
затис, щоб їм світити уночі,
хто має від усіх сердець ключі
і, може, викує державу з криці.
Над Киевом на мить-хвилину влада
нова зійшла сузір’ям п’ятірним
і тане вже, як у повітрі дим,
або нездійснений поетом задум.
* * *
З півночі й зі сходу йдуть совети,
сунуть орди їх навалами,
і очима їх запалими
Азія шукає: «Де ти? де ти?»
Зграї ненажерливо-неситі
важко котять сніговиною.
Попрощайся з Україною,
чужину старайся полюбити!
Уряд далі й далі від’їжджає.
«У вагоні директорія,
під вагоном територія!» –
дітвора на вулицях співає.
* * *
Минають місяці понурі.
Короткий в Києві антракт,
і наступає знов Петлюра.
Поляків в’яже з ним контракт,
їх фешенебельна кіннота
гарцює гордо по містах.
Блискуча упряж, наче злото,
горить на гарних румаках.
Іде на Україну шляхта,
здіймає димом порохи.
Здається, хтось узорну плахту
накинув ранком на шляхи.
Стривай, бунчужний отамане!
Жар-птиці не піймаєш ти,
бо ваблять видива й омани
тебе у прірву пустоти.
Колись приймуть тебе з любов’ю,
затягши душу в інші сни,
паризький брук, залитий кров’ю,
і дальній вітер чужини.
Побачиш, як те військо браве,
мазурці вірне і жінкам,
«uciekac będzie do Warszawy»
і кине здобич голякам.
Стривай, бунчужний отамане!
Жар-птиці не піймаєш ти.
Вона полинула в тумани,
не вмів ти птахи встерегти.
Але жар-птицею засяєш
ти сам над обріями днів
і буйним прапором замаєш
над роздоріжжями років.
Спрямуєш ти короткий полет
у горобину, глупу ніч,
і заграва освітить поле,
яким прокотиться твій клич.
Так долі таємничий вирок
виконуючи, промайне
комета в зоряному вирі,
проміння щирячи чудне.
Примітки
Коновалець Євген (1891 – 1938) – на той час .
Черник Федір (1894 – 1918) – .
Під русского царя горніться – 14.11.198 р. П. Скоропадський видав «».
в ясній ванзейській тишині – у (нині південно-західна околиця Берліна) оселився П. Скоропадський, емігрувавши з України.
жартівливість водевіля – у романі М. Булгакова «Белая гвардия» правління П. Скоропадського порівнюється з оперетою або водевілем.
паризький брук, залитий кров’ю – С. петлюра був застрелений у Парижі московським агентом Шварцбардом (1926).
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 48 – 56.