«Архангельський далекий краю…»

Юрій Клен

Архангельський далекий краю,

де довго тягся мій полон!

О, як я гостро пам’ятаю

сніги, і річку, і балкон.

Лещети ось риплять, сковжу я,

в лице мороз мене цілує,

і через кручу й переліг

уже подвійний слід мій ліг.

Той час не був для мене зайвий.

Я полюбив північне сяйво,

коли воно в холодну ніч,

яку стрічав я віч-на-віч,

ходило хвилями у небі,

де тихо плив Персей і Лебідь.

Смолисто дихала весна,

коли повалена сосна

рипіла в мене під пилою,

і пахло першою травою.

Із фарб складався дивний міт:

горів черемхи білий цвіт,

і білі ночі без світанку

не знали вечора і ранку.

А гіацинти під моїм

вікном на полі запашнім

стрункими стеблами угору

росли. Тхло вогкістю від бору.

Дерева бачили там сни.

Минало літо, й восени

брусницю в лісі ми збирали,

що червоніла, мов коралі.

І довго, довго знов зима:

немов фанфарою сурма

розсипалась у срібний порох,

який шарами ліг по горах.

Згадай, о дівчино, той ріг,

де твій платок сковзнув у сніг

під час нічного поцілунку,

як потяглась ти вгору струнко.

Лиш на весні, як скресла крига,

ти віднайшла його під снігом.

Привіт вам, тундри і ліси

у снах суворої краси,

і вам, о лосі круторогі,

що ісходили ті дороги.

Там згаяв я колись війну,

прощавши молодість ясну.

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 34 – 35.