«Я автомат, набитий крамом…»

Юрій Клен

Я автомат, набитий крамом

дешевих гасел і брошур,

і закладає вуха гамір

турбот щоденних і тортур.

Я на засіданні машина

і не порушу звичний тон.

Рука досвідчена пластину

завчасно всуне в грамофон.

І механічно рот повторить

слова, вже сказані стократ:

«Всіх ворогів, – мовляв, – поборе

незможений пролетар’ят.

Є віра опій для народу.

Ми всіх зреклися забобон.

Наш край – це рай, гудуть заводи,

і Маркс найвищий наш патрон».

Своє життя я втиснув в раму,

я не зроблю невірний скок.

Шаную над усе програму,

і став обачним кожний крок.

Недаром же в передпокої

я обережно капелюх

здіймаю разом з головою.

Не відганяючись від мух,

затисши міцно під пахвою

портфель і голову важку,

я йду поваленою ступою

й сідаю в крісло у кутку.

* * *

Нарада п’ять годин триває,

кудахче кожен, мов курча.

А я… я голову шпурляю:

ось нате, грайте у м’яча!

Ану ж, відважні футболісти,

вдаряйте сміло чобітьми

і мозок мій місіть, як тісто.

Ти ж, вічносте, крилом шуми!

Мій тулуб шиєю сміється,

а «я» виходить із тюрми.

Повільним ритмом серце б’ється,

і стеле далеч килими.

Зникає все навколо: покій,

людські обличчя, лампи, стіл,

і поле, рівне та широке,

скрізь розливається, як Ніл.

Шумлять ліси мого дитинства,

кудлаті лащаться звіри,

і очаровує єдинство

життя, уяви і мари.

Мене гойдають срібні хвилі,

і глухо піниться прибій,

і дні далекі, білокрилі,

гудуть, немов бджолиний рій.

Однаково моєму серцю,

що десь там робить голова,

аби буяти понад смертю

і слухать, як росте трава,

І враз удар. Хтось підкидає

мене. У серце – блиск меча.

Тоді здригаюсь я і знаю:

в ворота загнано м’яча.

– «Прокиньтеся! чи ви у трансі?!»

Стільцями совгають, встають.

І, з дійсністю у мезальянсі,

я до дверей керую путь.

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 89 – 90.