«Вік вальсу, рисаків і залізниць…»
Юрій Клен
Вік вальсу, рисаків і залізниць,
які давно романтикою стали,
глухих садиб вишневих і криниць,
і рож, що нашу молодість квітчали!
Ще мчали степом шарабан наш коні:
не спокушало авто нас на гріх.
Дарма, що десь вигадливий Марконі
вже просторінь затиснув у горіх
і десь за морем Альва Едісон
науку мудру пестив, як коханку,
щоб оповив нас електричний сон
в прозорі барви білого світанку.
Але Сангушко, князь старий, не хтів
в своїм родиннім замку у Славуті
електрики завести, а волів
важкі підсвічники із срібла куті,
а в них свічки із воску стільників.
В стару романтику думками злиньмо,
бо ж він і авта мати не хотів
і принципово їздив тільки кіньми:
бензину князь ненавидів прокляту.
Він тільки гусячим пером писав.
Кохавши кожне дерево, як брата,
струнку сосну на зруб не продавав…
Над нами десь в вітрах гули дроти,
в розпуці гамір міста в далеч линув,
але садки, що прагнули цвісти,
нас оточили колом із ясминів.
Була там днів невловлена краса,
яку ми не забудемо ніколи.
Спадала ввечорі на квіт роса,
і пахли нам ночами матіоли.
Блакитно розцвітали, мов квітки,
якісь озера темні і глибокі,
і в білих одягах якісь жінки
ловили чуйним слухом дальні кроки.
Вертали ми до них, як моряки,
любили українські темні парки.
І нам були однаково близькі
Фет і Бодлер, і Леся, і Петрарка.
І ось зійшов двадцятий вік.
На закривавлену правицю
надяг залізну рукавицю.
О ні, не зверне він убік!
Він гатить важко кулаком,
він б’є в зачинені ворота.
Несе він град, і дощ, і сльоту
і виє вовком-хижаком.
Загув часу повільний крок,
і розчинилась настіж брама,
і скрізь страхіття понад нами,
немов з Пандориних скриньок.
Як ті метелики, легкі,
крилатий Блеріо і Фарман
провісники лихої карми,
бо вслід дракони-літаки,
які дихнуть на нас вогнем
і будуть жерти немовляток
(щоб матер’ял поетам дати
для ще неписаних поем).
І скрізь уже, на всіх шляхах,
гримлять страшні потвори-танки.
Ревуть сирени по містах,
кричать від вечора до ранку.
Вік, що нещадний до життя,
вік, що віщує смерть імперій
і що Європі в небуття
розкрив широко настіж двері!
Все в себе втяг і крутить вир,
світ захлинається у муці.
І хтось гряде… не люд, а звір
в багрянім сяйві революцій.
Мов шерсть нечісана, руда,
ген над церковними хрестами
широка Маркса борода
лопоче прапором над нами.
У мертвих дуплах душ лише
бур’ян барвистих ідеалів
і гасел витертих кліше;
світ виє зграями шакалів.
Зі слизу родяться вожді,
та в них не Божий дар пророчий.
Летять гігантські жолуді,
і лютим ревом ніч регоче.
Потвори, нелюди й звіри –
все сатана змісив у тісто.
Гудуть і гори, і бори,
і стало пеклом кожне місто.
Примітки
Марконі Гульєльмо (1874 – 1937) – .
Едісон Томас Алва (1847 – 1931) – телефону та інших корисних речей.
Сангушко, князь старий – Сангушко Роман Даміан (1832 – 1917), останній власник Славути.
Фет Афанасій (1820 – 1892) – .
Бодлер Шарль (1821 – 1867) – .
Леся Українка (1871 – 1913) – .
Петрарка Франческо (1304 – 1374) – .
Блеріо Луї (1872 – 1936) і Фарман Анрі (1874 – 1958): французькі піонери авіації.
карма: індуське поняття долі, лихої чи доброї, яку людина собі викувала вчинками свого попереднього життя.
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 25 – 27.