«Серед тополь і грабів кучерявих…»
Юрій Клен
Серед тополь і грабів кучерявих
білів Преображенський скит.
Монах у простій церкві службу правив,
і ткав легенду білий квіт:
про горній град і про святі джерела,
про сріблом зрошені кущі,
про очі діви, ясні і веселі,
якій довірено ключі,
що нам відчинять храм нерукотворний.
Над лісом віяв вічний чар,
бо Божа сила, сила непоборна,
боронить скит від темних чвар.
А яблуні галуззя обважніле
схилили низько до землі;
і падають горіхи зрілі,
і в небі ходять кораблі.
Піди у сад і сходами на вежу –
побачиш: міст у ланцюгах
вогнями сиву млу ночей мережить;
а там десь Київ на горбах,
мов град святий, для ока невидимий,
бо тільки заграва його,
мов Шлях Чумацький, світиться у димі,
мов срібло спогаду твого;
і дзвін із Голосієва нас кличе
у монастирський, мирний гай,
де мрійно марить сад митрополичий,
той запашний бузковий рай.
Тут пориває туга в край надземний,
тут хащів темну глибочінь
перетяли яруги темні,
але ведуть у широчінь
ланів розложистих. А там і гори,
і над ставком стрункий ампір:
китаївська дзвіниця у простори
хрестом підноситься до зір.
Колись тут життєрадісним аскетом
блукав мудрець у морі трав,
що був філософом і був поетом
і світську славу занедбав.
Його Господь водив по цих дорогах.
Благословив він ніч і день
і насадив серед ланів розлогих
свій «Сад Божественних пісень».
Тут палиця Євстафія Плакиди,
що з ним пройшла мандрівну путь.
Він знав: нікуди звідси вже не піде,
бо всі шляхи сюди течуть.
І відтоді тепер паломник кожний
тут збитий посох свій кладе,
бо тямить: чар лісів непереможний
крізь душі гомоном гуде.
В печеру, де спасалась Досифея,
веде порослий дерном шлях,
і вітер у шкарлатовій кереї
гойдає хмари в небесах.
Тут віє древністю старих містерій.
Весніє яблунь білий цвіт,
і в тишині викохує химери
правічний спокій давніх літ.
Тут світлий, як музика ніжна строф,
зелений, радісний Китаїв,
а там, у зливі водограїв,
докінчений і строгий Петергоф.
Молочне небо, біле, як зі скла,
і ворожба зійшла заклята
на білий мармур мертвих статуй
в струнких алеях Царського Села.
Геометрія викреслених площ
столиці димної принади
і простокутники парадів.
Її граніт січе одвічний дощ.
В полон узята, піниться вода.
Жде Петербург свого шамана.
Повила ніч його в тумани,
мов чаклунова сива борода.
Високий двір царський теж пойняла,
немов якась тяжка недуга,
за неземним велика туга.
Та виростають з неї квіти зла.
Він увійшов у себе і затих.
Він снить потужний сон імперій
і прагне теж своїх містерій,
своїх провидців прагне і святих.
Не простої краси він зажадав,
яку викохує Китаїв:
хтось душі, мов мечем, розкраяв
і їх вином істерії залляв.
І ось, як у магічному півсні,
де в леті мають кінські гриви,
являється їм чорний привид,
що мчить в вальпургієвім тумані.
Одного дня в палац примандрував
з сибірських тайг той гострозорець,
чаклун, пророк і чудотворець,
що брав у бран – і царство зчарував.
Пойнята сном первісних дикунів,
з святим хрестом з’єднати фалус
його душа не побоялась,
і двір царською ласкою пригрів.
Ось трон закрила чорна борода,
заполонивши все собою.
Найбільше тішився він грою,
що звалась міністерська чехарда.
Він поучав, як біса побороть,
піддавшися спокусі ласій.
Князівни ж слухали баляси
і пестили його потужну плоть.
Мав цей селюк справдешній в собі жар,
майстерно танцював в присядку,
і на добу наклав печатку
«святой колдун» – Распутін Грегуар.
Текла подій нестримана ріка,
циганським співом ночі ржали.
Студенти ж мали «ідеали»
і шанували вельми батрака.
Йшли на завод, до робітничих лав,
в баранячих ходили шапках,
і грубий «Капітал» у лапках
на їх письмовому столі лежав.
Конспіративний був насправді хист
у них, бо бомби десь у чорта
фабрикували і пашпорти,
і за кутком чаївся терорист.
Старого світу пил стряхали з ніг
під «Марсельєзи» спів бадьорий.
І Господа, що зчислив зорі,
в гуртку тісному бралося на сміх.
Коли ж під подих бур хитнувся трон
і на сполох ударили у дзвони –
на прапор проміняв червоний
своє кадило срібне піп Гапон.
В нові часи новий панує стиль.
Чи не сатана не став поетом?
Бо зраду криє він грезетом,
на плечі їй кладе єпитрахиль!
Його дитя улюблене не шпиг,
а геніальний провокатор.
Того, хто у душі є катом,
сам Веліяр у воїнство постриг.
Людей, мов крам, жандармам продавав
торгаш жидівський, зрадник Азеф,
що черв’яком у душі влазив
і на гнилій трупизні жирував.
Кому приснились ці кошмари?
Невже під бренькіт струн
циганської гітари
навіяв їх чаклун?
Все це чари, все примари.
Сунуть білі, сніжні хмари.
Заметіллю сніговиця
дме у мерзлі лиця.
Та враз війна, війна…
Бадьорий марш музика грає,
а в серце мов би завертає
нечувана весна.
Ввижаються Москві
святині давні Царгороду,
протоків дальніх сині води…
Шолом на голові
упертий рух руки
міцніше ремінцем стягає,
десь переможно прапор має,
вилискують штики,
і рух, і гомін на шляхах,
аж крики небеса роздерли.
Роззявили гармати жерла,
і хрипко свище паротяг.
І хтось віддасть, і хтось візьме
життя. Ідуть полки і роти,
а з Танненберзького болота
вже вогка мла назустріч дме.
Щезли доли, щезли кручі,
сипле в вуха сніг колючий,
заметіллю сніговиця
дме у мерзлі лиця.
Гуде, гуде з-за хмар труба,
ніхто не відає, не знає,
що нині хід свій зачинає
нова, невидана доба,
яку ми будем пить до дна.
Це нам дарує чорні квіти,
що ними сад почав ряхтіти,
якась нечувана весна.
В ній не Господній віє дух.
Та це ще лагідне анданте
у переддвір’ї пекла. Данте
ще й не ступив у перший круг.
Примітки
Преображенський скит – у , нині в складі Києва.
міст у ланцюгах – у Києві, збудований в 1853 р., остаточно зруйнований в 1943 р.
дзвін із Голосієва – з , тепер у складі Києва.
Сад Божественних пісень – (1770-80-і рр.) українського поета Григорія Сковороди (1722 – 1794).
Євстафій Плакида († 118 р.) – . Про його реліквії в Києві нічого не відомо.
Досифея: генеральська дочка, що втекла від батька свого, щоб постригтись у черниці. Щоб батько не знайшов її, вона прийняла мужеське ім’я Досифей і спасалася в печері на «Досифеєвій горі» недалеко Китаєва.
гострозорець – (1869 – 1916), російський політичний авантюрист.
міністерська чехарда: безнастанні зміни міністрів.
Гапон Георгій (1870 – 1906) – українського роду, ініціатор петиції (1905 р.) до імператора Миколи 2-го, через яку сталась «Кривава неділя».
Азеф Євно (1839 – 1918): , що роками стояв на чолі есерівської партії і, ніким не запідозрюваний, видавав своїх товаришів царським жандармам.
Та враз війна, війна – почалась 28.07.1914 р.
з Танненберзького болота – мається на увазі у східній Прусії (26 – 30.08.1914 р.), яка закінчилась поразкою російської армії.
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 28 – 33.