«Рівнина польська, мертвий обрій…»
Юрій Клен
Рівнина польська, мертвий обрій,
розтятий Віслою простір.
Та тужать козаки хоробрі:
цей край їх нудить, як Сибір.
Тут загостили недобитки
в бою потрощених колон.
Та світу Божого не видко:
чужа гостина – як полон.
На Україну рветься серце,
і вабить запахом євшан.
О, краще в ріднім краї вмерти,
ніж у чужому жить, як пан!
Летить душа в родинне лоно,
і манить кожного мета:
води зачерпнути із Дону
і пити давнішні літа.
* * *
О, хто ж ту тугу многострунну
віллє в симфонію гучну,
як диригент? Невже Тютюнник?
Зорить він пильно далину.
Всіх виведе з лабет розпуки
кремезний і низький козак,
який зі звички праву руку
завжди затискує в кулак.
Вже перші вдарили морози,
настав холодний листопад.
Але формуються обози,
виходить військо на парад,
і строгий огляд робить осінь:
хто в постолах, хто в личаках
з кори, а дехто просто босий;
як черевики, то в дірках,
лихим підв’язані мотуззям.
Хто в ковдрі-накидці замість
плаща. Обмотаних галуззям
в рогожах є відсотків шість.
Хто з шаблею, а хто зі списом,
хто із рушницею в руках.
Лахміття на старшині висить
і теліпається в вітрах.
Морозяний, холодний ранок
вітає похід тих колон,
а сонце в очі світить п’яно.
Та ось і рідний вже кордон,
і крик з грудей у простір лине:
«Хвала тобі, хвала, хвала,
о ясне сонце України
і рідний обрію села!»
Полковник Отмарштейн, сп’янілий
від радості, обняв Сушка.
На степ, від інею збілілий,
його указує рука.
Степи на заході і сході
лягли, неначе ті моря.
Та не однакова в них врода,
і він цитує з «Кобзаря»:
«Руді, руді тут, аж червоні,
а там, там ниви голубі,
мережані полями лона…»
* * *
Та ось заграли на трубі
і у простори кличуть бурі.
Он переможно вже Палій
пройшов Летичів і Проскурів
і далі й далі йде у бій.
Вже Шепетівку і Славуту
зайняв поручник Гопанчук.
В морозянім повітрі чути:
гуде під копитами брук.
То він наскочив на Полонне,
депо там кінське захопив
і посадив своїх на коні,
щоб ті доконували див.
Ось Коростень зайняв Тютюнник,
до пня винищує чеку.
Та з півночі вже хмари сунуть,
рев бурі лине в ніч лунку.
Нема, нема, нема набоїв,
сльота і сніг січуть людей,
ворожі сили чорт потроїв,
мороз проймає до костей.
До ніг прив’язують онучі,
бо, запорошуючи шлях,
студений грудень дме і мучить,
і босі грузнуть у снігах.
Вогнем їх криють кулемети,
вони ж на Тетерів ідуть.
Обмерзлі срібляться багнети,
веде в ліси спасенна путь.
Там їх укриють темні хащі
борів у благодатну тінь,
і прийме долю їх пропащу
гостинних нетрів глибочінь.
Простором сніжної рівнини
повзе колони чорний змій,
кудись у білу безвість плине,
і вабить кожного постій.
Від місяця лягають тіні,
і сон змагає вояків,
наморених у світло-синій
пустелі, в безмірі снігів.
Їх перевтомленій уяві
являє марива чудні
ця дивна ніч, бо запах страви
до них доноситься, й вогні
в близьких хатах вони вже бачать,
спочинку затишного тло.
Їм гавкіт чується собачий,
і рветься крик: «Село, село!»…
За верстами минають версти,
ідуть, прискорюючи крок.
Якби ж дійти і не замерзти! ..
Та все зникає, як поток.
Лиш темна ніч і завірюха,
і білий простір навкруги.
Холодний вітер дме у вуха,
і десь чатують вороги…
Знов день настав. Он річка й гребля,
потрощена вогнем гармат…
Стовпи гойдаються, як стебла.
Поглянь, кого ж несе там кат!
Таж то кіннотчики червоні,
що вже загородили шлях.
Вступає з ними в бій колона.
Везуть ранених на возах,
а коні в милі дишуть тяжко.
Он дибки стали на мосту,
в нестямі рвуться із запряжки
і падають у пустоту.
Ввігнулась гребля, наче книга,
тонкий заломлюється лід,
і люди панцером із криги
вкриваються, пішовши вбрід.
Лунає гучно поклик «Слава!»
Хто лавром їх звінчає скронь?
Важка вдалася переправа,
розводять вояки вогонь,
коптять сире на ньому м’ясо,
шаблями ріжуть на шматки
і, на близький спочинок ласі,
беруть на плечі вже клунки.
Та злі звістки доносять стежі,
знов треба йти в далеку даль,
щоб за ворожі вийти межі.
Он стрічкою ріка Звіздаль.
Та справа, з лісу, ескадрони
кіннотчиків летять, і враз,
мов клин, врізаються червоні.
Всіх пориває лють і сказ.
Розтято надвоє загони,
а зліва, навхрест, ворог теж.
Почетвертована колона,
женуть так рибу до мереж.
Заатаковані ранені
мерщій хапаються гранат,
і частки тіл їх безіменні
кудись летять за шматом шмат.
Веде до лісу горстку воїв
хоробрий сотник Григоряк.
Останні вистріляв набої
і колеться, як той будяк.
Котовський, командир червоний,
дорогу решткам перетяв.
Звіздаль, прийми в холодне лоно,
Звіздаль, що Каялою став…
* * *
Здирають одяг, черевики…
Женуть у церкву, як у хлів,
під лютий галас, зойк і крики
недобитки тих козаків…
Світанок у церковні вікна
вливає світла білий струм.
Ніхто не плакав і не крикне,
хоч хилить голову від дум,
бо в грудях серце б’ється твердо.
І тихий спів враз залунав:
«За що, о Боже милосердий,
оці ти муки нам послав?»
Хорал той Ступа-Перебийніс
в кутку церковнім затягнув,
і спів на хвилі душі виніс,
бо з спільних уст, мов грім, загув.
Совєтський командир на лови
людські прийшов, питає всіх:
«Де ваш полковник Ремболович?»
І чує він: «В бою поліг».
А Ремболович, той з підлоги,
кульгавого удаючи,
встає, волочить ледве ногу,
за стіну держиться, йдучи.
За двері геть, по снігу босий
(немов до вітру) в сад поліз,
його мороз у гості просить:
поповз за горб, а звідти в ліс…
* * *
Копають козакам могилу.
Не б’ють, як звично, в барабан,
везуть скривавлених, безсилих;
зігнали свідками селян
з близьких повітів і далеких,
щоб їх держати у страху,
і дивляться на те смереки
у білім кролячім міху.
Он стали край могили горді,
ладні прийняти смерть, як дар.
Та перед тим, як видать ордер
на смерть, питає комісар:
«Хто хоче в Армію Червону?»
Шугнув по лицях переляк,
і чути відповідь колони,
яку дає на це Щербак:
«Не знайдеться між нами Каїн
у цю страшну, жорстоку мить.
Ми бачимо, що нас чекає,
та вам не будемо служить».
Гримнуло «Слава!» й «Ще не вмерла»,
і скоростріли козакам
завісу хилитку роздерли
помежи смертю і життям.
* * *
Де ж кінські ділися загони?
де штаб? Вела їх лісом путь.
Дістались польського кордону,
полякам зброю віддають.
Рушниці трощать об каміння
і плачуть, плачуть, як малі.
Тож їм тепер пускать коріння
не у своїй – в чужій землі.
Чи хто спитає: «Де ви, де ви?
Де ваше щастя вам цвіло?» –
тих триста п’ятдесят і дев’ять,
що у могилу полягло?
Отак здиміла без пожару
в долині сніжно-голубій
мала трагедія Базару.
Так закінчивсь останній бій.
* * *
Навіщо ж ту малу подію,
той безум горстки козаків
прибрав ти в шати золотії
і присвятив їм віщий спів?
Навіщо лютий біль поразки
і ту жорстоку, хижу смерть
ти обволік у барви казки,
наливши чашу горя вщерть?
Але чи ж Ігор Святославич,
коли його повабив Дон,
не стяг собі безсмертну славу,
в ворожий трапивши полон?
І чи співець, нам невідомий,
не оспівав, як я Звіздаль,
колись годину злу залому
у межигір’ї Ронсеваль,
де, край боронячи свій милий,
вояк нездоланий Роланд,
натуживши останні сили,
трубив у ріг свій Оліфант?
Часів минулих божевілля
часам прийдешнім – дивний дар.
Епоха лютого свавілля
колись п’янких набуде чар:
перемусує, перебродить
і перебарвить нам роки,
щоб, запаливши сяйво вроди,
світити в темряві віки.
Примітки
вабить запахом євшан – пригадка половецької легенди з Галицько-Волинського літопису.
води зачерпнути із Дону – тут і далі образи зі «Слова о полку Ігоревім».
Тютюнник Юрій (1891 – 1930) – армії УНР.
Отмарштейн Юрій (1890 – 1922) – Армії УНР.
Сушко Роман (1894 – 1944) – січових стрільців.
Руді, руді тут – перефразовані рядки з поезії Т. Шевченка «» (1847).
Палій-Неїло Борис (1878 – 1956) – Армії УНР.
поручник Гопанчук – про нього трохи .
Звіздаль – в Житомирській області. Тут і далі – подробиці армії УНР (жовтень – листопад 1921 р.).
Григоряк Семен (? – 1921?) – Армії УНР.
Котовський Григорій (1881 – 1925) – .
Ремболович Іван (1897 – 1950) – Армії УНР.
Щербак Степан (1901 – 1921) – 4-ї Київської дивізії Армії УНР.
трагедія Базару (1921) – трохи докладніше .
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 61 – 68.