«Відступають загони…»

Юрій Клен

Відступають загони,

вагони, вагони, вагони,

і на польськім кордоні

перетяла дорогу ріка.

Вже забракло патронів,

останній іде з ешелонів,

і немає понтонів,

і розпачливі крики гудка.

Тільки два перегони, –

й втечеш ти нестерпних агоній,

і ще страх на припоні,

і ще держить ланцюг той рука.

Та немов на долоні,

на поля розлогому лоні

із-за горбу червоні:

торохтіння і рип тартака.

Навперейми колони,

і врозтіч уже безборонні,

в рівчаки, у схорони,

у повітря нурка.

Суне ворог із ревом,

в зухвалості здобичі певен,

сараною пливе він.

Не одна вже, а тисяча бід.

І під градом сталевим,

рвучи тонкоплетений невід,

під дощем металевим,

все – мостом, або річкою вбрід.

І в хаосі страшнім переполоху,

неначе виточений з чавуна,

спокійний, не схвильований ні трохи,

в квадратній рамі темного вікна,

до метушні байдужий і до грому,

вдивляючись у той вогненний дощ,

стояв, на лікоть спершись нерухомо,

свідомий сил і переваги – вождь.

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 57 – 58.