1. Боярин Юрша і князь Ніс

Юліан Опільський

На світі стояла понура, пізня осінь. Важкі, олов’яні хмари нависли над землею, а сіра, малопрозора мряка сповивала ліс у вогкість та холод і до кості проймала усе живуче передчуттям близької зими. Ні вітру, ні морозу, ні світла, ні тепла – тільки холод!

Думав би хто, що весь світ опинився під луком водопаду, який вправді не обіллє мандрівника струєю, та, проте, ні сухої ниточки на ньому не оставить. Змоклі, захриплі ворони гурмою обсіли безлисте гілля дубів та від часу до часу обзивалися поодиноко або й хором, особливо коли з-поміж в’ялого листя показувалися довгі слухи зайця. Годі було їм його дістати, бо тут, серед густих корчів барбарису та буйного орішника, не було місця для лету; тому тільки кряканням зраджували ворони своє негодовання.

Хвилями з-поміж дерев висувався і вовк, обліплений реп’яхами та змочений водою. Се пришелець із далеких степів, який ішов зимувати у захисні ліси. При переході через прогалину розглядався степовик своїми лютими очима бистро довкола за добичею та за можливим ворогом. А з-за високого муравлища слідили усі рухи неситого дві чорні точки: очі лисиці.

Ні одної квітки не слідно було поміж опавшою листвою, ні одна крашена головка не виглядала з-між скупих стебел посірілої трави, а й ні одна птичка не показувалася у гіллі. Одні грілися у гніздечку, другі летіли на не присипані ще снігом, розмоклі та розкислі поля, прочі мчалися у малі, у безмежжі лісів погублені села. Навіть вивірки не виправляли своїх звичайних герців по совзькій корі дерев. Ще зранку, виставивши чорненькі носики з темного та теплого дупла, зміркували вони, що нічого їм сьогодні вибиратися на прохід, і знов поринали у темному отворі, який по хвилі затикався добре висохлим сіном…

Було глухо і понуро, і здавалося, наче зі світу щезло щось, що було його змістом, щось, без чого увесь світ розпливається у сірій мряці, мов грудка солі у вогкій коморі, та вертає знов у хаос, з якого колись покликав його до життя Бог. Та сим разом буде се мертвий хаос, і навіть Божа сила не викреше з нього іскри прогувшого життя…

А прецінь! Якраз повз дерев, на яких сиділи ворони, проходила дорога або щось, що треба було так назвати, хоч воно собою нагадувало радше широкий загін чорної розмоклої оранини. По сій дорозі нога за ногою воліклася валка мандрівників. Попереду бігли дві величезні собаки-вовчурі, бистро розглядаючися кривавими очима на всі боки. При виді собак ворони позривалися з дерев та закрутилися понад землею зловіщим виром, і собаки залаяли, а заєць та лисиця шугнули у сю мить поміж молодняк.

За собаками чотири невеличкі, але тугі коні тягли брику, навантажену мішками та скринями, з-поміж яких торчало кілька списів та бардишів. Їх повпихано поміж мішки у сіно, а їх вістря серед вогкості утратили блиск. За возом їхав верхом на здоровому коні, може, сімнадцятьлітній хлопець у хутряному кобеняку, з луком і сагайдаком при сідлі та важкою шаблюкою при боці. Його чорні, лискучі очі бігали раз у раз довкола, наче виглядаючи небезпеку або ціль подорожі.

За ним у долом повирізуваному каптані зеленої краски, з шапочкою на тімені їхав другий молодець, може, ровесник першого, синьоокий, з білявим волоссям, яке просвічувало по скрутах червоняво. Тим яснішою була біла, мов алебастр, краска лиця, яке під впливом осінньої стужі злегка порожевіло, наче платочки рожі. З усеї постати так і била сила і свіжість молодого здоровля і краси. Коби не дещо завеликі очі, можна було б взяти його за взір мужеської краси.

Та поруч нього їхав ще другий їздець, якому могло бути до двадцять літ. Стать, уся згорблена, сиділа на коні, мов чорт у болоті або мов татарин, що понад Ворсклою стежить за їздцями князів Глинських. Маленькі, чорні, наче вуглики, лискучі очі світилися з-під широких чорних брів. Скорі, поривисті рухи нагадували мимохіть одного з сих кобольдів, про яких розказували так багацько німецькі скоморохи у Марієнбурзі.

Западаючи по осі у грузькому болоті, нога за ногою їхав віз, а подорожні, видко, вибалакали усе дорогою, бо мовчанка панувала між ними. Аж ось доїхали до роздоріжжя, від якого відділювалася уліво ледве слідна доріжка.

– Ось туди, убік! – крикнув малий чорний парубок.

На сі слова видобувся з сіна, яким вистелено віз, погонич, а радше тільки його голова, величезна, кудлата, наче страхопуд на воробці, з великим червоним лицем та маленькими каправими очима.

Коні звернули убік, та воно тільки здавалося, що на бічній доріжці нема грязюки. Як тільки брика виїхала з розмішаного колесами шляху, сейчас запали коні до півколін у розмоклу глину, а віз застряг недвижно у бакаїнах.

– А що там знову? – спитав з коня молодий їздець.

– Ось знову проклятущий віз застряг у грязюці! – відповів чорнявий парубок. – Але, проте, слава Богу і за се!

Великі очі білявого ще більше розплющилися.

– Слава Богу? – спитав. – Та за що?

– А ось хоч би тому, що старий Коструба рушить раз свою невмивану харю з брики, а то ще готов прирости, як сі глиняні татари від гончарів, що задом свищуть.

Старий Коструба не був, щоправда, старий, йому могло бути до тридцять літ, але його несказанно повільні рухи личили радше утомленому старцеві. Він поволі викарабкався з сіна та випрямився у весь ріст, і усякий, хто б його не знав, здригнувся б на вид сього великана з грубезними, мов пні, ногами та плечима, на яких навіть крізь вовняний сердак видніли грубі вузли м’язів, наче коріння при дубовому відземкові.

Виліз із сіна, протягнувся, аж затріщали могутні в’язи, відтак почухрався по густій, повній сіна та соломи чуприні і плюнув у болото.

– Бери коні, Грицьку! – сказав. – А ти, Скобенку, – тут звернувся до білявого красавця, – іди держатися собачого хвоста, він тебе й витягне.

– Чому ж саме собачого хвоста? – спитав цікаво молодий боярин.

– Бо до кінського йому зась! – відповів із поклоном Коструба. – Кінський хвіст – се боярське діло, а собачий…

– Не забудь, смерде, що я київський міщанин! – засміявся красавець.

– Іменно міщанське діло – собачий хвіст, бо на всі боки майдається за наживою.

– Ха-ха-ха! – зареготався Грицько. – А яке ж діло присудиш нам, хлопам?

– Ба, ми, боярине, се наче дубова колода, на якій рубають дрова…

– Що колода, то колода! – вмішався Скобенко. – Кинеш у болото, то там вона й зігниє.

У маленьких очах Коструби заблимав жовтавий огник.

– Ні, не зігниє! – сказав. – Не зігниє! Вона щонайбільше скам’яніє. На ній рубатимуть дрова, її забере вода, її вбудують у стіну, та на ній не слідно нічого. Вона не зміниться у ніщо, хіба у камінь. Не то, що собачий хвіст…

Те кажучи, вліз Коструба у грязюку, плюнув у жменю і гукнув на Грицька.

– Геть-та! – крикнув Грицько, посміхуючися, а рівночасно Коструба вхопив за задні колеса і… одним махом видобув важенну брику з ями.

– Ну! Не поскупив тобі Бог сили! – аж ахнув Скобенко.

– Звісно, колода! – проворчав Коструба і знову щез у сіні воза.

Подорожні поїхали далі. Година за годиною минали, але подорожні не ставали на попас. По якомусь часі коні охляли, видко, до решти.

– Здається, не доїдемо нині! – замітив молодець на коні. – При йдеться ночувати у лісі.

– Що ж робити, боярине, не вперве нам! Божа воля ще пуще боярської! – відповів Грицько. – Нічого нам і спішитись. Тут, на Київському Поліссі, ні татар, ні опришків нема, а до ляхів далеко.

– До ляхів? То ляхи такий поганий народ? – спитав цікаво молодий боярин.

– Ще би ні! Ось я з Перемишля, знаю їх гаразд. Вони там розсілися, наче у себе дома, то ми їх уже знаємо.

– Мій покійний батько бував на Поділлі та розказував і мені не раз про ляхів, але казав, що то усе бояри, і то куди бутніші наших.

Грицько засміявся стиха.

– Ба, сі, що їх показували покійному бояринові у Тернополі або Кам’янці, були, певно, великі пани, але се тільки золота бляха на порохнявому щиті. Удар топором – золото розлетиться, а порохно повилазить. Відколи стали ляхи панами у Галицькій землі, гоДі ніччю показатися на самітній дорозі. То вельми нахабні та фальшиві люди!

Молодяк слухав слів свойого пахолка, але, видко, не прив’язував до них ваги, бо се були слова про невидану та незнану річ. Тому кивнув тільки головою.

– Поїдемо до дядька Михайла на Волинь, то він нам покаже ляхів, – відповів, – покаже і таких, яких показували батькові і яких бачив ти. Хоч, щоправда, що вони нам?

– Думаєш, боярине, що нічо? Дай Боже, але мені вилиться, що ні! У нас…

– Що ж ви, холопи, знаєте про ляхів та бояр? – засміявся хлопець. – Я – боярин, а небагато про се чував, що ж доперва ви, смерди?

Грицько усміхнувся.

– У сьому-то й біда, що мало хто знає, що смерди думають-гадають, – докинув півголосом і замовк.

Між тим віз виїхав на невеличку прогалину, серед якої ріс височенний, простий, мов стріла, ясень. Темно-зелена збита мурава укривала землю, а довкола, скупана у золотавих відтінках пожовклого листя, стояла стіною діброва.

– Отут, – сказав голосно хлопець, – спочинемо та й переночуємо.

Їздці станули, віз під’їхав до ясеня, Коструба повипрягав коні, повитирав їх сухим листям та покрив їх хребти вовняними підсідельниками. Відтак прив’язав їм до дишла баламути з вівсом, а сам пошкандибав у ліс. Між тим Скобенко видобув із брики великий татарський войлок та розтягнув його над землею між возом а деревом, наче шатро. Кількома паками та бочками, які поздіймав із воза, обставив шатро з трьох сторін, а ковром вистелив долівку. Де не взявся Грицько з двома міхами сухого листя, які й умістив під шатром, а відтак почав добувати з мішків та скриньок подорожній припас. Вкоротці показався і Коструба з величезною сухою гіллякою, яка сама собою стала би за добре дерево.

– Ось і гаразд! – засміявся Грицько. – За годину то й пообідаємо!

– Радше повечеряємо! – відповів Скобенко. – Бачиш, сутеніє!

І справді, зі сходу звільна виповзала на небо сіра темрява осіннього вечора, а бліде сонце меркло на заході невидимо, незначно. Білі опари ослаблювали і чорність пітьми, і ясність сонця; ні краски, ні блиску, ні тепла не слідно було в окруженні.

Коли ось затріщало щось у гущавнику, а десь іздалека почувся якийсь слабий гомін – ні то крик, ні то виття вовків. Коструба здержався, Грицько надставив уха, а коні попідіймали голови від поживи та пильно наслухували, форкаючи неспокійно.

Молодий боярчук пізнав, одначе, сі гомони, бо, вхопивши стрілу, наложив її на тятиву лука.

– Се лови, правда? – спитав.

– Так, чути собак і утечу звірини. Не знать тільки, що се може бути – олень, серна, кабан, а може, медвідь?..

І Грицько вхопив коротку рогатину та пообтирав полою остре, мов жало, від вогкості спітніле вістря. В сій хвилі з гущавини вибіг з відкиненою взад головою та рогами, положеними здовж хребта, величавий олень. Він, видко, бачив мандрівників, та не думав, щоби вони були небезпечніші від собак. Тому гадав було лискавкою пробігти повз них, коли втім заспівала тятива, і з острим свистом вилетіла перната стріла з-за ясеня. Олень піднявся на задні ноги, наче бажав перескочити якусь високу-високу перешкоду, – і нагло звалився на мураву з жалібним стоном.

– Славно, боярине! Не пішла в ліс наука! – хвалив Грицько. – Сейчас пізнати, що свойого батька дитина. А добре й се, що вечерю матимемо хоч куди!

Гордо глядів хлопець на убитого оленя.

– Іди, Кострубо, принеси сюди зайчика та витягни стрілу! – сказав. – Се київська, то шкода!

Коструба пішов жвавіше, чим коли-небудь, по оленя, як ось із лісу вибігло кілька гончих собак. Вони миттю обскочили оленя та парубка, їжачи шерсть із грізним ворчанням. І вони, певно, були б не завагалися напасти на нового ворога, якби не два величезні британи боярина.

У них, щоправда, ловецького нюху було мало, але зате тим більше сили. Вони грубим лаєм кинулися настрічу гончим та прибрали супроти них так непримириме становище, що сі завагалися, а за сей час на поляну виїхало трьох їздців.

Один із них звуком рога відкликав гончих, а Грицько свиснув на британів.. Коструба, користаючи з сього, вхопив оленя і, справді наче зайця, притягнув до воза. Відтак, ухопивши сокиру, став рубати гілляку на кусні, не звертаючи зовсім уваги на окруження. Гілляка була суха, хоч і здорова, а думав-бись, се хіба саме порохно. Тріски, поліна, кора літали довкола, наче крильця хруща, якого зловив голодний воробець. Скорше, чим хто зумів би відмовити два «отченаші», величезна купа дров лежала при возі, а Коструба, спершися на сокиру, приглядався дії, яка розгравалася під ясеном. Він був, очевидячки, готов із таким самим холодним завзяттям розперіщити сих людей, коней і собак, як торощив сухі дрова.

Між тим їздці під’їхали ближче, а на чолі появився старший уже, сивий муж у високих ловецьких чоботах та лисячій шапці з оксамитним верхом. Довгий, темний, хутром підбитий плащ ослонював усю стать. На перший погляд могло б здаватися, що се який князь або вельможа.

– А що там за люди? – спитав сильним голосом.

Молодий боярчук вийшов з-за дерева з луком в руці.

– Чужинці! – відповів.

– А то не знаєте, що у чужому лісі не вільно бити звірини, на яку полює другий?

– Чия вона тепер, кождий бачить. Чия вона була б, якби не я, Бог знає! Стріла – не людина, а охота – не вчинок.

– Горда з тебе штука, сину, та уважай, щоб не пожалів! – гукнув їздець і під’їхав ближче.

У його голосі звучав не то гнів, не то посміх. Але молодий боярин почервонів, мов грань.

– Грицьку, Скобенку, беріть списи! – шепнув, а голосно крикнув: – Мені стріли не жалко, та декому, може, жалко стане, як вона полетить.

Їздець не боявся, одначе, погрози, бо під’їхав зовсім близько.

– Ну, гаразд! – сказав. – Коли ти конче битися хочеш та старших від себе не боїшся, то ти не злякаєшся сказати й свого імені. Хто ти? Бо я дідич сеї землі і маю право про се питати усякого проїжджого.

Молодець завагався, але. поглянувши ще раз на сиву голову їздця, підняв гордо голову і сказав:

– Я – Андрій Васильович Юрша, у дорозі до його милості князя Івана Носа з Руди.

Не знать чому, оба товариші старця позакривали губи руками, немов здержували сміх. Дрогнуло й лице старого.

– Га, коли так, то не маєш тут що робити, хлопче, – сказав поважно. – Вертай назад!

– Ого! Не скоро найдеться такий, хто би Юршу спинив у дорозі, – відповів гордо хлопець. – Я не з тих, що носять панцир іззаду. Чому ж то мені вертатися?

Старий усміхався між тим дальше, так що се тільки дратувало хлопця ще дужче. Оба слуги старого аж душилися від сміху.

– Коли ти приїхав по се, щоби Носові розторощити ніс, то вчини се скоро і вертайся, а як ні, то я і так прийму добру волю за вчинок. Ніс, бачиш, се такий дідич, що часами і поза Руду витикає носа і не любить, як хто йому з-перед носа спряче оленя.

Андрій остовпів. З усіх слів старого зміркував тільки те, що Іван Ніс – ось перед ним та що він саме його привітав так невмісно луком і київською стрілою. Кинув лук і побіг до старого. Його горда поведінка змінилася у збентеження ученика, якого найде вчитель місто над псалтирем – над сильцем або вудкою.

– Вибачте, ваша милість, – бубонів. – Який біс і знав, що то ви? Не прогнівіться на мене, але у мене ще стріла бистріша від розуму.

Але старий не рухався.

– Гм! – відповів. – Звісно, що київська стріла дотепніша буває від не одного боярина, а принайменше більше потрібна у світі, але і найгірший отрок повинен шанувати сивий волос…

Хлопець почервонів і похилився старцеві до колін.

– Простіть, князю, сироті! – пробубонів.

В сій хвилі щезла усмішка з лиця князя Івана. Він вхопив хлопця за руку і потряс ним.

– Сироті, кажеш? Якій сироті? То Василь…

– Батько помер на Святу Покрову!

Старий сплеснув у долоні і покивав сивою головою.

– Господи! – зітхнув. – Пом’яни душу раба твоєго! – старий перехрестився. – Бідний ти, дитинко! – Тут старий вхопив хлопця у могутні рамена, обійняв і поцілував в чоло.

– Тепер розумію, чому їдеш до мене. Спасибі тобі, що саме мене вибрав. Видко, давня дружба живе й поза гріб.

– Батько самі казали… – лебедів крізь плач хлопець.

Боярин усміхнувся і погладив темну його голову.

– Гарний з тебе хлопець, Андрійку, – зажартував, – тільки плакати Юрша не повинен ніколи.

– Се за татом… – оправдувався хлопець, обтираючи сльози.

– Все одно! Молися, говій, пімстися, як хто другий винен його смерті, але не плач! Плач – се бабська річ!

Очі хлопця засвітилися дивним огнем.

– О, я знаю, що Юрша бабою не повинен бути і не буде, та часами… і плакати хочеться, і душа гнеться, і не знать чого держатися та за ким іти.

– Ніколи, казав ти, не вертається Юрша з дороги!

– Я й тепер не вернуся, тільки почвалаю з вами у Руду!

– О, так, то люблю. Але затям собі, що ніколи, – чуєш? – ніколи не вільно нашому чоловікові розкиснути або гнутися та кривити душею. Тому треба у життю вибрати собі напрям і ціль і йти до неї, не оглядаючися набоки, ні назад. Упадеш чи побідиш, добудеш чи ні – все одно! І мученики були героями. Але не вагайся кинути і найближчого, якщо скривить душею. Вір мені, хлопче, бо мій голос є голосом твойого батька з-за могили, і він кличе до тебе раз у раз: держися шляху, на якому біліють кості твоїх батьків, бо сей шлях буде шляхом твойого народу!

З лискучими очима слухав хлопець слів князя. Він поцілував його руку, а відтак оба пішли під шатро. Їздці князя поприпинали пси оддалік на ременях, а Коструба вчинив те саме з британами Андрія.

Боярин сів на мішку з листям, а Андрій брався видавати прикази до дальшої дороги. Та боярин спинив його.

– Що везеш у сих мішках? – спитав.

– Одіж, збрую, харчі, дещо домашньої утварі і гроші. Триста кіп.

– Коли так, то мусимо їхати усі разом, а до Руди ще шмат дороги. Верхом були б ми ще на ніч, але з возом хіба на завтра вполудне. Переночуємо разом, якщо поділишся з нами олениною.

– Ах, батечку! – засміявся хлопець.

– Воно й краще тобі буде сидіти якийсь час у мене, коли перший приймеш мене своїм хлібом! – жартував старий.

Швидко запалав огонь і наповнив нутро шатра любим теплом. Грицько приставив до вогню казан із кашею та брався печи м’ясо, а між тим поставив на коврі перед боярином баклажку з медом, дві срібні чарки та вудженину.

– Го-го! У тебе пир, як бачу! – жартував старий.

– Грицько вельми дбає про свойого панича, – відповів хлопець. – Так, бач, називають в Галичині боярчуків.

– То він із Галичини?

– Так, із Перемишля!

Старий понурив голову й задумався, замовк і Андрійко, і серед мовчанки почали їсти. Вкоротці подали кашу й оленину, і тоді Грицько налив чарку медом. Андрійко, як господар, узяв її і поклонився в пояс гостеві.

– За здоровля твоє, достойний князю, за щастя твоє і твоїх! – сказав і випив по звичаю.

– Пий здоров, хлопче, – усміхнувся старий, радий, що молодець знає давній звичай та вміє не тільки поставитися усякому, наче когут до бійки, але й пошанувати гостя.

– Гість у дім – Бог із ним! – відповів Андрій і налив чарку гостеві.

Князь випив і похвалив, випив вдруге і втретє, та раз у раз глядів із-під ока на хлопця.

Ти чому не п’єш? – спитав вкінці.

– Я ще не п’ю меду, ні вина, хіба тільки що доконче треба. Я ж тепер сам господар і мушу деколи місто батька частувати гостей. Але я не люблю сього, бо кожда чарка нагадує мені сього, хто повинен був її випити…

Тут хлопець зам’явся і пригриз уста. Старий погладив його по голові.

– Ти добра дитина, Андрійку, – сказав. – А тепер я питиму за тебе і за себе, а ти розкажи мені про батькову смерть. Царство йому Небесне!

Андрій посумнів та похнюпився.

– Не багацько розкажу вам, ваша милість, – відповів, – бо й сам не багато знаю. Одної днини у липні, десь по святім Івані, поїхав батько на якийсь копний суд, на якому мали бути й князі Глинські, Семен і Кирило. От там, як казав Грицько, прийшло до суперечки поміж ними, і князі мусіли покинути вічевий майдан, бо люди їх прогнали. Вечором привезли батька зі стрілою у груди. Грицько і Коструба принесли його у постіль та післали за попом. Коструба вийняв стрілу, приложив якесь зілля, бо він знаючий, але сейчас казав, що більше тижня батько не проживе. Прийшов піп зі святими дарами, а відтак батько заснули. На другий день батько покликали Грицька і мене та розказали мені, що його напали татарські грабіжники, щоби я не глядів месті на своїх і не слухав доносів служби. Тому я й не випитував Грицька про сих татар, хотяй у них не вірю. Але, може, коли підросту, дізнаюся, хто вони, а тоді…

Очі хлопця заблистіли недобрим огнем. Він прикусив губи і стиснув п’ястуки. Іван Ніс кивав головою.

– Коли підростеш, слухатимеш батька так само, як слухаєш тепер, – сказав поважно. – Не час тепер на такі порахунки. А чи батько нічого більше тобі не говорив?

– О, говорив мені багато-багато про наш рід, що з діда-прадіда славився хоробрістю та й надальше повинен видавати лицарських борців за правду і віру, за покривджених та пригнетених. Упоминав мене, щоби я ішов завсіди його слідами, а не давав себе брати на підмову, ні на багаті дарунки; а якщо бажаю дізнатися, якими шляхами йти мені крізь життя, то щоб я їхав у Руду, до князя Івана і туди завіз усі гроші та все майно. В кінці останньої днини прийшло до нього кілька кметів із Кострубою, і вони довго радилися, а коли відходили, чогось дуже довго приглядалися мені, а один із них сказав: «Старий каже правду». Вони поклонилися мені і пішли собі, а тої самої днини батько помер. Ось і усе, що я знаю. Може бути, що Грицько та Коструба знають більше…

Старий попив меду і довго глядів недвижно у догоряючий огонь. Вкінці потер чоло рукою і поклав її відтак на голові хлопця.

– Ти, певно, сину, дивувався, що я тобі таки при повітанні втяв проповідь, правда?

– О ні, батько якраз те саме мені не раз говорили.

– Саме тому говорив і я до тебе так, а не інакше, щоб ти пізнав і повірив, що між батьком а мною був уклад: виховати спільно наші діти, якщо один із нас помре. Мої сини уже дорослі, один при дворі князя Жигимонта Кейстутовича, другий – при великому князі Вітовті. Твій брат загинув у заговорі Свидригайла в боротьбі з угорськими опришками, що напали були на тікаючого князя. Марна смерть, щоправда! Все-таки на князя Свидригайла покладають усі русини ще й нині найбільші надії. У мене остала тільки чотирнадцятилітня донечка Мартуся, пізнаєш її в Руді. Твій покійний батько віддав мені тебе, а я вишлю тебе до твойого дядька Михайла у Луцьк. Там чинитимеш усе, що він прикаже, бо він був також у нашому союзі. Чому воно так, а не інакше, дізнаєшся або від нього, як він пізнає, що тобі можна уже те сказати, або від мене, як доростеш. А якщо Михайло Юрша згине, а я умру, то усе потрібне скажуть тобі життя і мої два сини. Бо вони і ти маєте бути наслідниками нашого заповіту.

Хлопець слухав, рознявши рот, але не розумів гаразд слів Носа. Поняв тільки те, що батьки задумали щось велике, нечуване і що йому також прийдеться у сьому взяти участь. І серце так і стрепенулося у молодих грудях.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 45 – 55.