19. Справа народу

Юліан Опільський

Усю ніч суєтилися по замку биричі та ратники, усю ніч ганяли поза його стінами комонники, розшукуючи змовників, одначе не найшли нічого більше. Також у городі гляділи та стежили биричі за Зарембою. Але і тут Заремби не було. Його писар заявив тільки висланцям, що каштелян ще попередньої днини виїхав до Володимира, а відсіля поїде у Польщу.

Свидригайло був після вчорашнього перепою та недоспаної ночі вельми подразнений. Він бігав по усіх усюдах, сварив і лаяв своїх дворян, відтак писав листи до пруського магістра, причому помагав йому Танас, князь Ніс, бо патра Анзельма не хотів Свидригайло бачити й на очі. Було очевидне, що патер бажав мати при особі великого князя якого певного чоловіка на невиднім, дрібнім становищі ратника, писаря або сокольничого, щоби покористуватися його поміччю в слушний час. Інакше був би для свояка випросив надання або який двірський уряд. Чи він знав про замах на життя Свидригайла, було непевне, все-таки можливе, а навіть правдоподібне. Так представляв справу Юрша, а князі Чарторийські, князь Гольшанський та Жигимонт Кейстутович поперли його гадку, хотяй і зі зовсім других причин. Вони бажали усунути свідка, який знав не одно з їхніх замислів супроти великого князя, і тому радили володареві задушити патра у темниці.

Та тут спротивився Юрша, кажучи, що смерть духовника наробить крику, якого зовсім не потреба володареві, що починає війну. Злочинця Анзельмуса польські біскупи підміняють у Римі на святого Анзельма, а війну зі Свидригайлом проголосять хрестоносним походом. Вкінці великий князь велів перешукати подорожні клунки патра і найшов у них, на превелике диво, велику суму грошей. Був се очевидний доказ зради, який заразом піддавав володареві знаменитий спосіб покарання. Усі гроші велів розділити порівно між старого Спирида та Андрійка, а патрові вичислити в заміну сотню відливаних татарських нагаїв. По сій заплаті одержав патер, як жебручий монах, тільки свою одежу і кусень хліба на дорогу до найближчого села на Володимирському шляху.

Вчинивши се, дав великий князь приказ рушати у Степань, куди мало збиратися великокняже військо. Оборону Луцька поручив Юрші, а на його бажання остали при ньому ще Андрійко, Горностай і Грицько. Усі прочі вельможі і бояри пішли за Свидригайлом з обов’язком нести воєнну службу зі своїх надань. Бідніші вирушали таки сейчас, заможніші та знатніші поїхали передше домів зібрати потрібних ратників. Почався по всій землі передвоєнний рух, а в Луцьку передвоєнний застій і тишина.

По виїзді великого князя спровадив Юрша перш усього Грицькових ратників зі своїх волостей і взяв їх у замкову службу. Вони радо на се згодилися, бо чимраз поганіші вісті почали приходити з Галицької та Перемиської землі, то вони й боялися туди вертати. Польська шляхта, яка, проти приказу короля, на власну руку почала війну зі самостійниками, немилосердно знущалася над повстанцями. Боярам рубали голови, мужиків вішали, саджали на кіл, четвертували, а скрізь заводили панщину та заборону покидати дідича за вимовою, як се дозволяло руське право.

Галицьке боярство вважало відповідним сидіти тихо, бо і як було боротися з переможним противником без піддержки від великого князя Литво-Русі? При сьому вони й подекуди раді були, бо краще мати у селі одного доброго кріпака, чим десятьох хоробрих і відважних, але непокірних кметів. Проміняти плуг на рогатину легко, але рогатину на плуг – не те! Що подібний ратник не піде за панською сохою в поле, те знали усі бояри, і тому радо нав’язували зносини з польськими дворами та зайдами, які несли зі собою польське право, право необмеженого посідання землі та мужика, як раба або товарини, далі – герби, відзначення, привілеї, а вкінці – зрівняння у правах зі шляхтою Корони.

За яку ціну мали набутися сі користі, про се не думав ніхто, тим менше, що навіть і самі польські пани у Галицькій землі мусіли силою добиватися зрівняння у правах зі шляхтою Польщі, а через те не дуже ще дратували своїх руських сусідів. Остаточно рішило руське боярство у Галицькій, Перемиській, Сяніцькій та Львівській землі, що краще їм бути заодно з польськими зайдами проти сенату, чим з мужиками проти зайдів або зі Свидригайлом проти усіх. Повстання впало зовсім.

Разом зі сими вістями наспіли другі, які доносили про похід польських дружин на руські землі. У Холмщині, на Волині, у Белзчині військо розігнало оборонців. Боронилися тільки Олесько, Володимир та Збараж, а впрочім, тільки тут або там живлово зривалася людність до опору. Та ся оборона була безладна, а тим-то й безуспішна. Великий князь переписувався з королем, князі та бояри дуже пиняво збиралися у Степані, а за сей час упали Володимир і Збараж. Щоправда, оборонці спалили їх до приходу поляків, і ворогові дісталися тільки згарища, але на ділі невелика, сама собою дрантива і труслива ватага грабіжників перемагала без труду о много більші, тугіші та хоробріші сили противників. Недоставало ладу, недоставало клича, який з’єднав би їх в ім’я якоїсь справи. Справи не було ніякої, крім княжої, а князь мовчав. Ось чому упадала і справа.

Серед сих невідрадних вісток старший Юрша затискав п’ястуки і присягав, що у живого не візьмуть Луцька ляхи. Підсипував вали на Підзамчі, оглядав на стінах кождий камінь у заборолі, звозив смолу, топливо, олово, молов порох, робив стріли та сипав кіпці каміння для метавок, які уставлено на стінах. Грицькові ратники під його умілою рукою змінилися вкоротці у вправних вояків, які сміло могли станути побіч славних на увесь світ швейцарів.

Андрійко аж горів від жадоби змірити з ворогом свої молоді сили та скропити кров’ю лицарські відзнаки. І справді, нагоди не бракло, бо, зачувши про війну, всілякі шляхетські грабіжники, назбиравши ватагу пройдисвітів з-між голодних земляків, ішли у руські землі «живитися мечем». Вони серед глухої ночі нападали на села, боярські дворища, монастирі, вбивали та грабили безкарно. У руських землях споконвіку не було, поза татарвою, грабіжників, тому й ніхто їх не вистерігався і не боронився. Аж, мов шуліка на воробці, ударив на них висланий Юршею Андрійко, якому товаришило на найкращих конях тридцять Грицькових парубків.

Через цілий липень гуляв він по Волині й уступав тільки перед більшими відділами польського війська, яке спроквола підходило до Луцька. Рідко лучалося, щоби горді та жорстокі напасники станули до розправи з оружними. Звичайно тікали або жертвували, як окуп, половину добичі. Але Андрійко та його товариші не давали себе перекупити ніякими дарами, і придорожні дуби вкривалися швидко висячими за ноги або за ребро злочинцями, а на пустирях брехали ночами лисиці та вили вовки над шматками порозриваних кіньми тіл.

Місцева людність тікала в ліси і, позбиравшись у ватаги, помагала Андрійкові. Вона-то доносила, де скривалися «лицарські загоньчикі». Тим-то ватага Андрійка появлялася там, де її ніхто не надіявся, спадала на противників лискавкою і торощила їх, як обвал, жорстоко та безпощадно. Аж страх упав на лядських лицарів, і останки їх завернули назад або пристали до королівських відділів.

Король Ягайло ждав між тим на прихід великопольських полків у Володимирі, де виступав як ласкавий володар, схильний до пошанування руської влади та православної віри. Він віддав княження у Володимирі Федюшкові Любартовичу, а сам вирушив на Луцьк. З ним був мазовецький князь Земовіт та чимало польських панів. Ще раз мали вони з’їхатися зі Свидригайлом над Стиром біля Луцька та попробувати безпосереднього порозуміння, але вже ніхто не вірив у можливість злагоди. Андрійко вернув, окривши славою своє ймення, і припочивав, ждучи дальших подій.

І тоді прибув одної днини у Луцьк зі Степані князь Танас Ніс. Він приїздив по вино на стіл великого князя а, видавши відповідні поручення, прийшов, до Андрійка. Був вельми ласкавий та веселий, хвалив Юршів за хоробрість та вірність, а Андрійка – за його подвиги і сказав вкінці, що у нього є малий дарунок від когось. Се сказавши, передав молодцеві маленький заверток, поцілував його, засміявся і вийшов.. Андрійко розвернув платину і найшов у ній голубу стяжку зі золотими вишивками. Приглянувся ближче:

«Бережись Змія!» – стояло на синьому шовку вищите золотом.

– Се від Мартусі!.. – крикнув хлопець, і сльози закрутилися йому в очах.

Від Мартусі!.. Гей! Ще й року нема від часу, як вони розсталися, а скільки-то змін, скільки подій, скільки переживань! Наче не з сього світу квітка, лежала перед ним стяжка. Вона промовляла до нього усім, що осталося за ним там, далеко, у мирних, тихих селах Київського Полісся. Мир, затишшя, вигода, свобода – усе те складалося в картину, від якої давно уже відвик його дух серед огню, крові, вогких стін, воєнного гамору та небезпек. І ся картина притягла його нечайно до себе. Отоді затужило його серце: «їхати чи не їхати?» – озвалося питання… Засвітилися очі бажанням, лице спаленіло рум’янцем, у душі вагалося рішення. Але ось погас блиск, померк рум’янець, мов осіння днина; Андрійко понурив голову і задумався.

Йому не вільно бажати хатніх гараздів. Він лицар! Йому личить боротьба за пригнетених та упосліджених, у нього висока ціль – освободження від ляцької нахабності рідної землі. Вперед іде його стремління, у ньому – надія його життя… Які ж вигляди ждуть його у затиші села? Мартуся?.. Ах! Його серце всміхалося до неї, мов сміється до синіх незабудок, до жовтих козельців, до багрових маків. Уже раз дала йому жіноча рука стяжку. Але ся стяжка була червона, а серце здригалося на її вид, мов на вид крові. Та тепер ось якраз не цвіти, а кров вкривала кругозір молодця…

Мов хмарина у небі, мов пташка на гілці, леліла дівчина-дитина у його спомині.. Сонячний усміх-іграшка! Зате ся друга… огнем обняла була його усього, огнем і кров’ю. Вона потрясла ним, мов подув гарячого степового вітру, який сушить уста спрагою, затемнює очі пилом і пориває зі собою стрічну билину… Так що ж! Сі дикі, нагальні пориви живлових сил життя тягли до себе непереможно душу молодця. Вони відповідали найкраще його молодості і поривали його у круговорот боїв, пристрастей, захватів. Наче змій пташку, чарували вони душу, а чар їх о много сильніший від ніжної понади хутірного безділля.

«Бережись Змія!» – написала Мартуся йому на стяжці, а її брат, гордий князь Ніс, цілував його, як брата. Він славив можний, мало не княжий рід Юршів… Невже ж вони задумують щось?.. Андрійко усміхнувся і гадки урвалися. Подружжя – се світ йому незнаний, се тільки на хвилю предмет мрії для хлопця, у якого вправді є бажання, та бажаного ще нема, бо воно йому недоступне, недосяжне, незрозуміле. Вдоволений зі себе, своїх подвигів та виглядів на будуче, Андрійко припоясав лицарський меч і вийшов на стіни.

На стінах стрітив його зажурений Горностай.

– Ти чого обдувся? – спитав Андрійко товариша.

– Погано та й годі! Грета виїздить із Луцька.

– Значить, буде облога.

– Здається! Ось у сю мить прибув післанець від великого князя з вісткою…

Бирич Юрші перервав розмову молодців і покликав Андрійка до палати. Бігом поспішив туди візваний.

– Вели, Андрійку, оповістити у городі, що місто буде спалене, якщо великий князь не надоспіє з військом, – сказав, насупившись, воєвода. – Тому нехай виїдуть усі мешканці до Дубна, Кременця або Олеська. Якщо недостане возів та тягла, то мій тивун у городі постарається…

Приказ воєводи виконав Андрійко таки тої самої днини. У городі почався рух, але не було заколоту, ні крику. Уже перші вістки про спалення Володимира та Збаража зворохобили були людність. Усі знали уже, з яким ворогом прийдеться стрічати, і тому заздалегідь приготовили свої движимості до перевозу. Руські та московські купці покинули уже були город, а вірмени, греки й татари повивозили весь цінніший товар. Поляки та німці раділи зате, що приходять ось їх браття по віросповіданню, і непокоїлися тільки тому, що знали краще за других лицарську їх поведінку. В виду сього поспішно лаштували вози і вивозили жінки, діти й усе майно, навіть домашню утвар, одіж, поживу та домашні звірята, але самі оставали на місці, щоб опісля не втратити права замешкати на пожарищі. Задобре, бач, жилося їм на медом та молоком текучій руській землі.

Увесь день та ніч вантажили вози лучани, а другої днини почався виїзд поодиноких валок. Тивун воєводи кермував усім, а Грицькові ратники удержували лад по переулках, улицях та при воротах. Через увесь день доглядав Андрійко на спілку з Горностаєм виконання приказів воєводи, одначе, коли вечором прийшлося вертати до замку, Горностая не було. Андрійко сейчас догадався, що його товариш, побачивши, що німецькі міщани тільки жінок виправляють з возами, а самі остають у Луцьку, рішився заступити Греті неприсутнього чоловіка та ділити з нею горе вигнання. Але сим разом не озлобила його зрада приятеля. Бач, він збагнув уже на других, а може, й на собі непереможну силу пристрасті. Крім сього, знав Андрійко дуже добре, що пухкенька Грета не взяла зі собою Горностаєвої душі.

У два дні опісля чогось довго, дуже довго стояло на заході сонця червоне зарево. Уже й північ минула, а зарево не гасло, противно, поширювалося чимраз більше і більше.

– Луна! – говорили на стінах ратники. – Ляхи йдуть!

І ляхи йшли справді. Уже ранком прибігло кілька ватаг мужиків з возами, кіньми, постіллю та всіляким припасом. Вони розказували, що по ляхах ні хвоста у хатах не остається. Усе обносять ратники, а крім сього, ще б’ють або й убивають мужиків та насилують жінки, дівчата, а навіть нелітні діти. З церков роблять стайні, у святі ризи одягають всілякі паплюги, які швендяються за польськими та чеськими ратниками. Як світ-світом, не бачив народ на Волині такої погані.

– Се не люди, а чорти, не грабіжники, а якісь песиголовці зі злобою людей а дикістю звірят! – казали сідоглаві мужики, хрестячи коні перед возом та бурі плями диму на овиді поза собою.

– Се їздці Апокаліпси! – кричав якийсь аскет-пустинник, що, живучи в лісах, розчитувався у книгах Писанія. – Молітеся, браття, ібо грядеть Страшний Суд за беззаконія ваші і ваших предків. Кінець приходить вашому плюгавому світові, стає царствіє Антихристово, останнє царство на землі перед судом Божим. Білий орел веде агарян на загибіль світу православного. Горе нам!

Андрійко не втерпів і гукнув зі стін замку:

– Гей, чоловіче! Чи не береш ти за орла облізлої ворони?

Грицькові ратники засміялися, бо знали краще других вдачу та хоробрість сього ворога. Одначе втікачі не чули задля віддалі слів Андрійка і з поспіхом їхали далі.

По втікачах указалися дружини вельмож та бояр з Волині, які збиралися на рать. Вони розпитували про великокняже військо. Їм казали, що Свидригайло наступає від Степані і зустрінеться з поляками над Стиром. Там мали відбутися ще останні переговори обох братів. Вкінці переїхало і боярство, а лучани ждали приходу обох військ. Перепони не могло бути ніякої, бо через липень не впала ні крапля дощу, дороги були сухі, вода у ріці мілка, а лісовим холодком чудово їхалося верхи.

Луцька залога була доброї гадки, міщани-католики пильно слухали вісток, які привозили втікачі, а лиця їх видовжувалися при описах грабіжей та мордів. Всякий дрижав за майно та за життя, й одушевлення задля приходу католицького війська слабло з кождою дниною. І ожидання лягло на уми всіх лучан, неначе змора-кошмар.

Аж прийшло ожидане через ніч, наче перший сніг після сонячної днини. Пізнім вечором сидів воєвода з братаничем на вичілку начальної вежі. Воєвода підпер чоло рукою і сумно глядів перед себе на ліси, які темніли по обох берегах Стиру. За сими лісами, дві милі від Луцька, лежали села, поля, луки. Там лісу не було, і там мала розігратися або й уже розігралася головна подія польсько-руського спору.

Довго приглядався Андрійко дядькові, вкінці підійшов до нього і спитав з належною пошаною:

– Вибачте, достойний дядьку, питання. Ви вивели мене на вежу, та не скажете навіщо?

Наче зі сну збудився Юрша.

– Навіщо? – спитав протяжно. – Я бажав бути сам із тобою, дитино. У гурті ратників чи служби годі найти хвильку самоти для себе та своїх. Я бажав спитати тебе, чи бажаєш остати тут, чи, може, їхати на схід. Князь Ніс виїздить завтра. Ти міг би поїхати з ним.

– Я?.. На схід?.. За чим? – зчудувався молодець.

– Звісно, за чим! У тебе надання від великого князя. І ти, і Грицько можете їхати, коли тільки забажаєте. Тут буде облога!

Андрійко спаленів.

– Невже ж ви, дядьку, гадаєте, що я її боюся? – спитав поривисто. – Чи я вам у ній ні на що не придамся?

– Не паленій, Андрійку, не кидайся! Знаю я добре, що ти облоги не боїшся та що твоя поміч стала б нам у пригоді. Але знаю і се, що бути замкненим у стінах кріпості на довгі тижні, а може, й місяці, не дуже всміхається молодикові. На татарському пограниччі також не рай. І там є робота для всіх, є поле для лицарської людини.

Андрійко питливо глянув в очі дядька і заперечив рухом голови.

– Не я боюся облоги, а ви, дядьку, – відповів по хвилі.

Воєвода спалахнув.

– Як-то?

– Не я, а ви! – повторив Андрійко. – І то не про себе лякаєтеся, а про мене, про надію роду Юршів. Правда?

Воєвода мовчав.

– Але се, – продовжав палко молодець, – се свідчить, що не вірите в побіду великого князя і в успішність оборони. Може, ні?

Воєвода похилив голову.

– Так, сину! – відповів. – Я вірю в хоробрість Свидригайла та його ратників, але не вірю в побіду. Правда, у ляхів є західні збруї, ручні метавки, є заправлені до пішого бою гуситські наємники, та все те пусте. Сього я не боюся. У нас є сила, відвага і хоробрість, якої у них нема, є любов до землі та православної віри, а нема лакомства на гріш-наживу… Я не боїв лякаюся, а хитрощів. Поляки не побідять Свидригайла, але вони перехитрять його. Ось що! Вони ударять підступно і сильно, а тоді вмить розбіжиться легкодушне боярство, остануть самі князі з дружинами. Дружини малі, а князі постійно в незгоді. Побитий Свидригайло не дасть помочі Луцьку, то напевне! А тоді на звалищах замку згину й я, згину радо, якщо знатиму, що ти далеко у безпеці та щастю. Їдь до Носів…

– Ні, дядечку, не піду я з Луцька нікуди, хіба з приказу. А ти чей же не схочеш проганяти мене проти моєї волі, проти присяги, яку зложив я у мойому серці справі народу.

Андрійко замовк і мовчки вслухувався у нічні гомони, які долітали сюди з-над ріки. Ніч западала темна, без зір та місяця, тільки у полудневій стороні горів на небі відблиск табору. Чий се був табір? Польський чи руський? Може, один і другий, а може… Поїхали вправді туди стежі ще з полудня, але не вернули…

– Справа народу! – зітхнув важко воєвода. – Гей, коби-то великий князь розумів її хоч у невеликій частині! Коби вибрав із народу хоч щодесятого мужика, наділив його свободою, землею і перевів не на замкову, а на боярську службу, відразу мав би стіну, о яку розбилися б хитрощі усього світу, не то Польщі. Такі ж гусити! Без вишколу, без новітньої збруї вели війну з цілою Німеччиною і з римським цісарем і побідили його не раз і не два… Гей! Дайте нам двадцять тисяч таких Грицькових парубків, не боявся б я про себе, про тебе, про Луцьк, про нарід та віру батьків. А так…

Голосний тупіт коня по дорозі, яка вела з города до замку, заставив воєводу перервати розмову. При брамі стали перекликуватися варти з приїжджим, заблимали смолоскипи, а далі загуркотів міст на ланцюгах, а там на майдан в’їхав високий, стрункий їздець, зіскочив з коня і при світлі смолоскипів став у супроводі вартових східцями спинатися до воріт вежі.

– Мені видиться, що се Горностай! – утішився Андрійко і вибіг настрічу гостеві.

Справді, по хвилі на терасу вежі вийшов Андрійко, ведучи за руку приятеля.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 228 – 236.