13. Хто ж з ким воює?

Юліан Опільський

Другої днини тою самою дорогою, якою їхав у Чорторийськ Свидригайло, шкандибав на маленькому литовському коникові Грицько. Теплий полуднево-західний вітер приніс відлигу. Донедавна ще білою габою покритий ліс почорнів нараз, порудів, шлях розм’як через ніч, і копита коня глибоко западали у снігову кашу. Поволі, пиняво волікся Грицько дорогою. Сильний вітер дув йому просто в очі, а хвилями попадував теплий дощ. Годі було собі й подумати гірших умовин у подорожі, та проте мандрівник не звертав на них уваги, наче якась невидима стіна ділила його від них. Похилившися у кульбаці, шкандибав, приймаючи рівнодушно і дощ, і вітер, і холод. На його плечах теліпалася перевішена рогатина та туго замкнена тула з луком і стрілами, намоклий кожух та подерті штани надавали невеличкому Грицькові вид лісовика-опришка або каланника, який тікає від боярської нагайки у ліси.

На змарнілому лиці слідно було, одначе, не тільки тілесну втому. Стиснені брови та глибокі брижки довкола уст вказували на душевне терпіння. Хвилями підносився їздець у кульбаці та глядів перед себе на розмоклий шлях, а з уст його вилітали уривані, незрозумілі слова. Часами гіркий усміх промайнув по його устах, доки знову не застиг на лиці у маску скорбі.

І справді! Тої самої днини був він у великого князя з листом від боярина Миколи. Він ждав запитання, щоби розказати про незвичайні успіхи повстання, про вірність та одушевлення народу, про посвяту боярина, але ждав надармо. Свидригайло прочитав листа, а там і відповів:

– Скажи бояринові, що я жду на травень служби з його земель у Чорнобилі. Якщо він не принесе повинної, надам його землю другому, і то не такому, що бунтує мужиків по селах та учить їх різати і грабити!

Грицько бажав щось відповісти, оправдати мужиків і боярина, глядів слів, щоби вияснити те, як гадав, непорозуміння, але великий князь гукнув:

– Мовчи, смерде, і слухай! Хам є для плуга і ціпа, а не від меча. Остав воєнне діло боярським людям, а ні, то і ти, і твій боярин відповісте перед строгим великокняжим судом. Воюючий мужик – опришок, а опришками убирають придорожні ялиці та заміські висілиці. Непокірним боярам рубають голови… Тям се і махай!

Потемніло у душі мужика від сих слів. Він передумав їх ще і ще раз, виучився їх напам’ять, глядів у них хоч би тіні прихильності до самостійницького руху у народі, та дарма! З усеї появи, зі слів, движків та поведення Свидригайла промовляв тільки гнів, злість, ненависть до усього, що не вийшло від особи та з голови великого князя. Князь не розумів народу, а Грицько не міг поняти князя. «Чому він не закаже народові боротьби з ляхами, коли її не бажає? – питав сам себе. – Чому не спинить Несвизьких, Юршів, Носів, Рогатинських?»

На сі питання не знаходив відповіді і не міг її найти, бо навик був до гадки, що князь завсіди знає, чому дає прикази такі, а не інші, та що у нього добро усіх завсіди на душі. Годі було йому повірити, щоби вчинками та розпорядками великого князя правив нерозум, упір або простий случай…

Третьої днини стрітив Грицько ватагу мужиків, які все ще не вірили, що Свидригайло вже проїхав, і ждали його прибуття. Вони задержали його і стали розпитувати: хто, куди, зачим? Як почули, що з Чорторийська, вмить обступили його.

– Коли ж князі збираються в похід? – питали.

– Коли? Коли великий князь прикаже, тоді й підуть.

– Де ж Свидригайло?

– У Чорторийську.

– Брешеш, сякий-такий сину!

– Не брешу! Я ж саме до нього їздив.

– Ти? А від кого?

– Від таких же самих дурнів, як ти!

– Ого, який тобі мудрик найшовся! По шлиці його! Буком по спині! – почулися голоси, і руки, вооружені дубинами та ратищами, піднялися над головою Грицька. Але сей, наче не про нього річ, глядів рівнодушно по окруженні, а далі сплюнув крізь зуби і підняв руку.

– Замкніть, будь ласка, невмивані хавки! – гукнув. – Ось ще доведете душу до гріха. Невже ж ви гадаєте, що я брешу, кажучи, що іду від великого князя? На се я і присягну!

– На хрест і землю?

– На хрест і землю!

Товпа втишилася вмить. Наперед виступив, видко, проводир ватаги.

– Що ж ти казав великому князеві? – спитав.

– Саме те, що ви йому бажали сказати: що ми його ждемо, як приходу Христа.

– Що ж він на те?

– А він на те відповів, що хлоп годиться тільки до сього, до чого його Бог сотворив, а не до збруї. Поняли?

Ватага зашуміла невдоволено. Вскорі почулися голоси:

– До чого ж то князь відсилав нас?

– Звісно, до чого – до ціпа, вил, до плуга та гною! І він добре каже, бо коли ти не пиріг, то не пирожися, а коли ти хробак, то лізь у хрін!

– Певно, певно! – почулися замітки. – Якщо така його княжа воля, то ми…

– Еге ж! – підхопив другий. – Я сейчас казав, що се ні на що не здасться.

– Авжеж! Не міряйся з панами: закоротке натягнуть, задовге втнуть! – закінчив Грицько.

Дехто зареготався.

– То ти казав князеві про вашу готовість? А відки ти? – спитав проводир, похнюпившись, непевним голосом.

– Я з Поділля, а говорив якраз про те, що і ви бажали йому сказати. На те відповів він мені те саме, що я вам. Ось що!

Громада мовчала.

– Гарно! – сказав сумно проводир. – Видко, нас не потреба. Вирвалися, як чорт із конопель…

Товариші мовчали та кивали сумно головами.

– Не треба, не треба! – обзивалися голоси. – А ми було гадали…

Хвильку глядів Грицько по мужиках.

– Не горюйте, хлопці, – сказав вкінці, – вправді не потребує вас князь, але потребує земля, мати нас усіх! Ви її управляєте, орошуєте своїм потом, вона ваша…

– Не наша, не наша! – відповіли на се голоси мужиків. – Вона княжа, боярська, але не наша. Вони її хотять боронити тому, що вона їх, а нас не допускають. То ясне!

І нагло зрозумів Грицько Свидригайла. Він велів мужикам кинути збрую, бо боявся, що сила, яка прожене зі своєї землі ворога возьме її опісля собі. Коли так, то, очевидно, годі було холопам ждати піддержки від князя. А тоді потемніло в душі Грицька…

Він віддався був справі поневоленого народу тілом і душею, як умів віддатися тільки мужик. З боротьбою за давнє право, за свободи княжих часів, з боротьбою проти ляцької панщини, своєволі та гнету зв’язалася його душа неподільно, нерозривно, сліпо. Аж до сеї хвилі не розумів він, що саме се поневолення народу віддає мужиків невідклично у руки бояр, панів, вельмож, князів та що й вищі стани радо привітають новий лад, якщо їм тільки забезпечать посідання їх надань…

Аж тепер нагадав собі Кердеєвича та других перевертнів із Галицької землі, згадав польські герби та грамоти, видавані для західного боярства, у яких король прирікав їм такі самі привілеї, які мали польські шляхтичі, сі кати і гнобителі простолюддя. Багато про сі справи балакав небіжчик Василь Юрша, боярин Микола, Андрійко, та тоді не звертав Грицько на се уваги. Аж тепер! поняв він, що Свидригайло та його поклонники бажають вправді окремішності і свободи, але тільки для себе. Народу бояться, бо якраз про мужицьку шкіру йде боротьба між польським і литовсько-руським лицарством. І тоді опинилася душа Грицька над пропастю розпуки.

У маленькому сільці над Стиром, яке мало повинність випасати княжі коні, заїхав до господи якогось княжого конюха і кілька днів пересидів у нього. Конюх зрадів вельми, бачачи у себе таку бувалу людину, і у всьому потвердив здогади Грицька. Князі Чорторийські вже заздалегідь остерегли своїх підданих, щоби не мішалися у не свої річи і не слухали висланців західних громад: сам великий князь, мовляв, покарає ляхів і відбере Вітовтові землі польській короні. Розказував навіть, що двох мужиків з Деревища, чотири милі за Луцьком, повісили княжі ратники за втечу до повстанців у Холмщині.

Зачувши се, Грицько рішився їхати дальше, щоби ще й йому не лучилася подібна пригода. Кождої хвилі могли чорторийські висланці найти його тут і вбити як підмовника і троюдника, який підбурює народ буцімто проти ляхів, а на ділі проти бояр та князів.

А весна ішла тим часом кроками велетня у завмерлу Волинську землю. Протягом тижня розтаяли дороги зовсім і змінилися у болотяні ріки. На полях появлялися великі брудні або чорні п’ятна, а на окраїнах лісу, де сніг стаяв найшвидше, там стали уже добуватися наверх головки підлісок. Скрізь шуміли каламутні потоки снігової води. Вони наповняли усі заглиблення, спливали з усіх сугорбків, збиралися у потоки, які звідусіль спішили до Стиру. Ріка підбула від них, розлилася широко, наче Буг або Прип’ять. Відбувати подорож дальше стало поки що немислимо.

Якраз приїхав Грицько до села Деревища. Село лежало на стрімкому березі ріки. Через село проходив шлях з Луцька у Вільно, і тому була при ньому величезна корчма, куди заїздили каравани купців, подорожні, а часто-густо і бояри або пани, що їхали з Волині на Білорусь і Литву або з поворотом. Заїзд держав знакомий Грицька – Трохим Прокопів, слуга князя Курцевича, який і своїм господарям приспорював чималі суми, і про себе не забував, так що заїзд при Луцькому шляху став одним із головних жерел доходу як князя, так і його слуги. Не дивно, отже, що власники дбали про його вигляд та про потрібний припас харчів та напитків.

У корчмі було кільканадцять кімнат, які лежали по одній стороні обширного дворища здовж вузького коритарика. По другій була обширна ізба з шинквасом, столами та лавами і з величезним комином у куті. Вози приїжджих містилися на великому майдані перед корчмою, а коні – у довженній стайні. Кілька шіп на в’юки і товари купців, на пашу для коней та на припас для людей стояло довкола майдану, який одним боком притикав безпосередньо до стрімкого берега Стиру. Три прочі боки окружав високий дубовий частокіл з широкою брамою, при якій стояли дві буди для величезних британів і хата для оружного вартівника.

Грицько бажав у знакомого перечекати перші розтопи через тиждень-два, бо не дуже-то спішився з відповіддю Свидригайла до боярина. Від мужиків по дорозі зачув вправді, що якийсь великий двір їхав саме до сього заїзду, але гадав, що для нього завсіди найдеться куток у обширному дворищі Трохима.

І справді, доїжджаючи до брами, вже здалека бачив чималий здвиг народу на майдані. Високо навантажені вози, десятки коней біля них, челядь, ратники, скоморохи, гончі собаки – усе те товпилося на розкислому майдані, кричало, кляло, гомоніло, реготалося. Вартовий при брамі спинив Грицька словами:

– Не йди туди, Грицьку, бо ще тобі що обірветься. Тому кілька днів приїхав сюди князь Ніс, а вони й його мало що не вбили, і тепер сидить у льоху. Трохим бігає, як із перцем, та Бог знає, чи і він вийде ціло та здорово з сеї закрутанини. Коли хоч, то остань у мене, а у заїзд не пхайся.

– Еге ж, добре радиш, – відповів Грицько, скоса глядячи на челядь, яка несла припаси з возів у кухню. Він швиденько прив’язав коня біля хатчини, накрив кожухом, насипав у походну торбу ячменю, а сам, немовби належав до послуги дворища, підкотив рукави та зсунув клепаню назад голови.

– Ти куди? – питав зачудований дверник.

– Звісно, за чим! Розпитати, розвідати, привітати Трохима.

– Не роби дурниць, Грицьку, побачиш, що пожалієш. Половина нашої служби уже втікла у село переждати грозу.

– Що ж се за чортяка приїхав?

– Князь Жигимонт Кейстутович.

– Ах!

Наче лискавка промайнула у мізку хитрого Грицька: «Князь Жигимонт Кейстутович в’язнить князя Носа… Невже ж на приказ Свидригайла?.. Ба, се неможливе! Вистало було дати князеві наказ – навіщо було його в’язнити?.. А може… може, Кейстутович задумує щось негарне?.. Бач, усяка дитина знає, що сини Кейстута не люблять Ольгердовичів, а Свидригайло – Ольгердович… Се нечиста справа!» – рішив вкінці і поплівся хитким кроком лінивого парубка у корчму.

По дорозі раз у раз штовхали його чим попало княжі биричі, пахолки, ратники, сварили на завалидорогу, прозивали товпилою, роззявою та дурнем, але він не тратив відваги, тільки йшов витривало вперед, доки не опинився за шинквасом у корчмі. Трохим ледве встигав записувати гарнці меду та пива, які випивали ратники, бояри та служба при низьких столах. Побіч нього княжий скарбівничий лічив гроші з чималого шкіряного мішка, видко, як заплату шинкареві, бо, мимо очевидної втоми, у очах Трохима світила радість. Раз у раз його маленькі очі поглядали на бокатий мішок, а солодкий усміх витав на його вузьких почорнілих губах. Аж ось угледів Грицька…

В першу мить кивнув йому байдужно головою та велів подати собі з-під шинквасу в’язанку ковбас. Грицько ліниво схилився, а над ним похилився і Трохим.

– Не сю, не сю, другу! – гукав, аж сам укляк, і голови обох найшлися побіч себе.

– Де князь Олександр? – спитав Грицько шепотом.

– У льоху під корчмою. Бери його й тікайте! Коні у старого Якима Сала у Деревищі.

– Про що ж пішло, про бунт?..

– Ні, про жінку! – кинув ще Трохим і встав.

– Давай швидше, гниляко! – гукнув ніби розлючений. – Кості тобі поломимо чи що?.. Гаразд! А тепер гони до кухні, дістанеш їсти!

І Трохим відвернувся до скарбівничого.

Лінивим кроком потьопав Грицько до кухні.

«Тікайте» значило, що князеві Олександрові грозила небезпека. Здавало б ся, що викрасти князя з-посеред слуг Жигимонта було нелегко, та Грицько, як слуга корчмаря, міг сього довершити без особливого труду. Збанок меду, чарка вивару із зелених маківок, який бував у кождого знахаря, – і хоч волами заїжджай по бранця. Не про се ходило Грицькові. Він знав, що штуку з медом утяв би без нього і сам князь. Видко, він сам не бажав нікуди тікати, коли ще сидів у льоху. Тому саме Грицько і питався про причину ув’язнення, а почувши, що у справу вмішана жінка, втратив відразу всяку надію. Ся жінка мусіла бути дуже близька його серцю, якщо він посвячував для неї свободу, а навіть, що важніше, вирікався участі в боротьбі з ворогом, яка була аж досі мрією усього його життя.

У просторій кухні на величезній печі горіли дві чималі ватри, а при них поралися кухарі. Служба обертала величезні рожни з печенями, місила хліб у великих діжах, патрала дріб, оправляла та чистила поросята і підсвинки, а чимало ратників, сокольничих, псярів, биричів та отроків сиділо на ослоні під вікнами і попивало зі стоячої в куті півбочки пінисте пиво. Про неї подбав сам Трохим, бажаючи серед служби гостей удержати добрий настрій і прихильність до себе. Кілька разів у днину порожню бочку наповнювано свіжим напитком, а зате служба совісно подавала скарбівничому число мір ячменю, вівса та в’язок сіна, які з’їли коні. На сьому й відбивав собі Трохим удесятеро ціну пива…

Завдяки пиву кухня стала осередком, у якому збиралася уся двірня князя. Тут розказували про всі вигадки химерного часами Жигимонта, толкували про його замисли, плани, переговори, каверзи, а все то було здебільшого заправлено веселістю і дотепом. Сміх, регіт, жарти раз у раз почувалися у зборі.

Грицько сів у куточку, недалеко бочки. Кухар подав йому здоровий зразок м’яса, чималий ломоть хліба та глиняний збанок з пивом, і Грицько, залізши за бочку, жував і попивав без поспіху, погружений, на вид, у свойому занятті тілом і душею. Проте малі чорні його очка бачили усе й усіх, а його уваги та слуху не уйшло ніяке слово, ні один движок присутніх.

– Го-го! Що химерний наш князь, то химерний! – бубонів грубим голосом рослий, плечистий конюший. – Знаєте, що було сього Різдва у Вільні?

– Ха-ха-ха! – зареготалися деякі з присутніх, але не всі. Прочі звернулися, зацікавлені, до бесідника.

– Що таке, що? – питали.

– Двір був тоді мало не весь в Ошмяні, – заговорили ратники та биричі. – Тільки старший бирич Гнат був з князем і ви, то ми й не знаємо.

– Ви знаєте, що у нашого князя на передмісті Антоколлі є дворець, а у ньому осібна служба… – начав конюший.

– Го-го, знаємо, знаємо! – закричали в один голос ратники, а котрийсь докинув:

– Се так ніби табун у жеребця!

Дехто зареготався. Конюший кивнув головою.

– Еге ж! А ти, мудрику, не базікай, як куцохвоста сорока, про се, що вже усі горобці наперечот знають. Був там якраз післанець короля, якийсь Домарат з Вісніча, низький, русявий, з риб’ячими очима та, волоссям, яке заодно воняло гнилим яйцем. Бач, мастив його білком, щоби держалися кучері, не мив щоднини, то й засмерділося.

– Тьху! – сплюнув бирич Антін, родом з Підкарпаття. – Волю вже масло у наших верховинців, хотяй і воно воняє, як зараза.

– Отже, сей пан Домарат бачив у сьому дворі всілякі білі голови, які раз у раз кукали через вікна, чи не іде князь або і хто другий…

Всі в один голос засміялися. Знали, бач, що князь Жигимонт, вдоволивши свою першу пристрасть, переставав бути заздрісним і радо вивіновував свої «приятельки» і видавав за дрібних литовських бояр. При сьому бували різні забавні пригоди, бо всілякі, жадні до надання і боярської служби, замкові слуги або путні бояри заодно крутилися біля княжого двірця.

– Точнісінько турецький гарем! – завважив сотник.

– Еге ж! – підтвердив конюший. – Як звав, так звав. Приїхав князь у дворець та перш усього розглянувся поміж своїми дівчатами, покрутив носом, а далі питає, котра там із них збирається йти заміж. Зголосилася одна чи дві, а прочі аж душаться від сміху. Князь розлютився та гримнув на них, а вони ще дужче регочуться. Далі розказали, що пан Домарат сікається до одної чорнявенької татарки, яку привіз собі був князь сьому три роки десь з-над Ворскли. Князь злагіднів вмить, глипнув очима раз і другий, видко, зрадів. Ну, і нічого. Приходить вечором пан Домарат, пукає до віконця, дівчина вітає його солодко і приязно; пан Домарат аж спітнів від внутрішнього жару.

«Іди, – каже дівчина, – до дверей, то впущу». Пан Домарат не хотів зразу іти, бо боявся псів та пахолків. «А у тебе, дівчино, – каже, – певно на тілі пояс». Татарка підняла спідницю і показала йому, що ні, а тоді не було уже стриму для пана Домарата. Він увійшов крізь двері, які відчинила йому дівчина, і пішов за нею аж до її кімнатки. Та тут нагадала собі татарка, що не зачинила за гостем дверей, і каже: «Увійди сюди, а я піду зачинити двері. Я за хвильку вернуся, а ти за сей час роздягнися». Сказала і щезла. Входить пан Домарат у кімнату і йде перед себе у темряві.

У хаті тепло, на комині тліє огонь. Схилився, докинув дров, роздув полум’я, оглянувся і задеревів. Біля дверей лежить звинена в клубок не кітка, ані собака, ні, тільки Муха, медведиця князя… Прожогом кинувся пан Домарат до дверей, але ба! Муха піднялася та з грізним воркотінням загородила йому дорогу. А дівчини як нема, так нема. Аж ранком відчинилися двері, й у кімнату увійшов князь зі мною і Гнатом, буцімто за Мухою. Побачивши ляха, князь удав здивування: «Рата! – гукнув. – Ловіть злодія!»

Пан Домарат бух тоді князеві до ніг, а сей на вид ще більше розлютився: «То так, сякий-такий сину, то ти содомським гріхом покаляти хочеш княжу палату? Ось я тобі за се накажу наперед спороти батогами спину, опісля відтяти се грішне тіло, яким соблазнив бідну, невинну лісову тварину, тобто Муху, а вкінці спалю тебе на огні, бо така кара за содомію!»

Ляшок зімлів, а коли вилляли на нього відро ледової води, став із плачем та хлипанням себе оправдувати. Князь слухає, слухає, морщить брови, ми два, кажу вам, мало не поздихаємо від сміху, а тут, хай Бог боронить показати те по собі. Так-то пан Домарат трясеться, мокрий, заков’язлий, переляканий, та присягається на всі святощі, що ні дівчини, ні медведиці не рухав; князь хмуриться, ми звіримося, мов на нашого найгіршого ворога, вкінці князь каже:

«Чи ти опоганив моє ложе, чи тільки клітку медведиці, все-таки ти збезчестив моє житло і мусиш бути покараний. Та я не хотів би тебе вбивати, ані калічити, як се велить мені закон. Тому хіба подружишся з моєю рабинею, яку я пущу на свободу, а ти попрохаєш сих двох свідків, щоби мовчали про усю подію»..,

Ну ж тоді ляшок дякувати. Цілує руки, ноги, мало що не що інше… Але ба, на сьому не кінець. Покликали татарку, а вона в сміх. «Що? Ваша княжа милість бажають, щоб я ішла за таку тварюку? Хай жениться з Мухою, про мене, із чортякою, але до мене йому зась. Моя постіль не для такого облізлого й обмоклого коров’яка».

Аж тоді як не зарегочеться князь, за ним ми оба та всі дівки, які у сей мент надбігли. Здавалося, що ціла Антоколля сказилася. Навіть різдвяних дзвонів не чуть було. Ляшка всадили на коня, а коневі скоморохи заложили на голову машкару кізла та прив’язали ззаду коров’ячий хвіст. Що ударить хвіст коня на ногах, то він стає на диби; мокрий, змерзлий їздець держиться за гриву та дзвонить зубами, а скоморохи та вулична юрба, що то у свято гуляє по вулицях, біжать за ним і ревуть: «Гутю га! Цап на цапі! Ведмежий любас!» І ще гірші слова викрикували, а князь аж за боки брався. На другий день післанця не стало. Втік таки тої самої днини зі сорому.

Довго не вгавав регіт між слухачами. Грицько знав із оповідань про князя Жигимонта, що він вельми жорстокий та що не любить князів і великих панів. Не зрозумів вправді гаразд усіх подробиць, але на загал поняв, про що йде річ, і пильно слухав дальшої розмови.

– Цікаво було б знати, – заговорив конюший, коли втишився дещо регіт, – що то буде з тими двома жінками, що ми враз із князем Олександром переловили. Ти, Гнате, був при сьому, як вони зі собою і говорили, то розкажи!

Гнат скрутився і зам’яв.

– То інша річ! – заговорив неохітно. – Се справа з князем, і то особистим приятелем великого князя. Не радив би я нікому про се говорити, щоби відтак всілякі ворони, ось як ті, – тут показав Гнат рукою на круг зазіваних слухачів, – щербили собі дзьоби на княжому йменні. Дійде до його ушей, біда буде! Але ось одно можу сказати. Се пані ляшка і служниця.

– Ба, се знаємо усі, – почулися голоси.

В сій хвилі Грицько мало не зірвався з місця, на якому сидів. У дверях побачив… ні, таки не милився його зір… побачив Скобенка, який пильно стежив за словами Гната та, відчинивши рот, вдивлявся у нього, наче бажав проковтнути кожде словечко.

– Отже, паня, – говорив бирич Гнат, – дуже надставляється князеві, видко, його не знає, ха-ха-ха! Гадає, може, що він такий самий дурак, як Кердеєвич або Ніс.

– Ха-ха! – докинув застольник. – У нього щотиждень нові чоботи.

– Хіба халява! – вирвався якийсь дотепник.

– Дурень ти зі своєю халявою. Видко, ти й у халявах звик робити по снігу босі сліди…

– Що ж, коли пірветься чобіт, то він дірявий, – боронився ратник.

– Іменно дірявий, а князь дірявих не любить. Ось чому для нього чобіт, а тобі може колись обірватися з нього халява та, може, ще з причинком, якщо будеш чемний…

– То, кажеш, паня підпихається до князя? – допитувався конюший.

– Іменно підпихається, ти добре се назвав, – сказав на те бирич Гнат, – але князеві впала в око Марина, а не вона. Він волить, бач, здорове сільське тіло, чим панські примхи. Возьмеш у жменю, аж по жилах приском піде. Тверде, гнучке, ні зломиться, ні розкисне, а кине тобою, як зноровлена коняка.

– Ха-ха-ха! – зареготалися всі.

– Бачу, наш старий бирич неабиякий знавець коней.

– Що ж далі? – почулися голоси.

– Ну, нічого. Ні паня, ні служниця, ні князь нічого ще не знають. Сьогодні вечором спитає князь пані, чи бажає їхати з князем Олександром, і пустить її, якщо вона захоче, але служницю лишить собі. А як не схоче, то поїде далі, паню відвезе у Дубно, а князя лишить тут.

– А Марина? – почувся з-під дверей голос Скобенка, якийсь такий ні то грізний, ні то розпучливий, що всі аж оглянулися.

– Марина, звісно що! У вулику на Антоколлі багато теплих, шкірами стелених, коврами обвішаних, пижмом пахучих комірчин-кімнат. Нова пчілка осяде там за місяць-два та ждатиме на якого трута.

– Але ж вона не литовка, а тутешня, – замітив хтось.

– Іди сварися з князем! – засміявся конюший басом. – Не знать, який чортяка захоче розпинатися за одною дівкою. Хто з нас не знає дівок та хто не знає, що ні за чим так дуже побиватися.

– Правда ваша, – вмішався кухар, який саме вибирав зі сковороди печеного павича і брався причепурити його павиними перами, – у сьому-то й біда, що з дівок часами робляться жінки, а тоді не ти за нею побиваєшся, а вона побиває тебе.

– Ба, дівка нібито нічого, а тут кождий за білим колінцем і на тополю лізе! – завважив старший бирич Гнат.

– Як-то пізнати, що ви жонаті! – засміявся конюший. – Я б мою провчив, якби так…

– Те, те, те! – розгарячився кухар. – Не кажи гоп, доки не перескочив. Подумай тільки, кілько разів буваєш п’яний, і то так, що ні рукою, ні ногою, а тоді вона дужча за тебе, і ти меш стояти за її ласку, а не вона за твою.

Загальна увага звернулася на спір межи конюшим а кухарем, який зовсім не цікавив Грицька. Зате схвилювала його незвичайно сим разом уже несумнівна поява Скобенка у корчмі. Він устав і висунувся з кухні; при дверях глянув ще раз на молодого, колись здоровлям та красою цвітучого молодця і ледве пізнав, що се той сам чоловік. Бліде лице, пооране брижками пристрастей, осунулося, зів’яло, стать згорбилася, наче у старця, хід став непевний, наче у недужого на гостець. Коли Грицько проходив біля нього, їх очі стрітилися. Вийшовши, Грицько оглянувся і побачив, що Скобенко іде за ним. Біля хати дверника при брамі стрітилися і разом увійшли досередини.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 172 – 182.