21. Випад луцької залоги

Юліан Опільський

І знову звук труб збудив Андрійка слідуючої днини. Мов опарений, зірвався молодець з постелі і побіг до вузького віконця, яке виходило на задню фірту замку. Дими пожежі затемнювали увесь виднокруг, видко, Луцьк горів дальше. Одначе, мимо сього, замітив сейчас, що по тому боці ріки стояли на конях ратники, гуртками по двох-трьох.

«Пильнують!» – погадав і побіг на майдан.

Тут було людно і весело. Чергові вартівники ходили по стінах і перекликувалися з товаришами, які снідали на майдані. Юрша у шоломі та півпанцирі, з мечем при боці ішов до брами, з-поза якої гуділи труби. Він був веселий і моторний, а старий Сава шкандибав за ним з довгим ремінним зашморгом у руці. За ними слідував у віддалі велетень Коструба з розчіхраною чуприною, голіруч, а своєю появою скидався зовсім на катівського помічника.

Східцями виліз Андрійко на стіну і аж плеснув у долоні з зачудування. Усе Підзамче та найближчі поля по обох боках ріки пестріли від шатер та полотняних буд обозів. Над ними маяли в повітрі різнобарвні прапори з гербами, а помежи шатрами та возами роїлося безліч коней та людей. Пестрі одяги лицарства, підсідельники, покривала, китиці, тороки – усе те блистіло, пестріло, що аж за очі хапало грайливими відтінками красок та блиску. Поза табором, наче тло, стояла небосяжна, чорна, мов пекло, стіна димів пожарища Луцька.

Стиснулося серце молодця, коли його око не спочило на острих причілках та шпилях міщанських домів. Тільки на Підзамчі заціліло кілька хат, у яких, видко, мешкав король або вельможі, бо біля них червоніли одяги королівських лучників. Усе проче вкривала чорна хмара диму. Вітрець звівав його, щоправда, на боки, але не міг розсіяти до решти.

«Що сталося з мешканцями?» – питав себе Андрійко.

Що сталося з їх надіями на свободу, волю, на привілеї, магдебурзьке право? Гірка насмішка судьби. Їх соплемінники принесли їм огонь та меч, яких вони надіялися від ворожого руського племені… А тут саме завдяки сьому ворогові спаслися жінки, діти та майно міщан. Уперше в житті бачив Андрійко ворожий табір, бачив ворогів, які дружно, сполом, ведені жадобою наживи, нахлинули на його рідний край. Глуха лють огортала його, напівсвідомо молив він Бога о грім, який розторощив би се скопище поганців, та рівночасно стискалося серце непокоєм: «Подужаю я сього ворога, чи ні?»

Як дроворуб, що топором береться рубати діброву, обчислював він, кільки ударів треба буде, щоби прорубати собі крізь сей гущавник дорогу до світу. А попри се десь із кутика душі обзивалася радість, ся радість молодої людини, яка вступає вперше у бій. Кров Юршів, які завсіди любили бійку, обзивалася у ньому, а справа, про яку йшла боротьба, обдала яркі картини бою в уяві серпанком святості…

Гомін труб замовк між тим, а з-за рову почувся знакомий голос, який зично, самодовірено домагався отворення воріт замку перед королем, володарем країни.

– Заремба! – засичав чийсь голос біля Андрійка.

Оглянувся. При ньому стояв Грицько в лосевому каптані, з рогатиною в руці та самострілом на плечах.

Андрійко положив йому руку на плече.

– Коби він так драбиною, а не конем, правда? – спитав.

– Еге ж! Триста матері його! Та й так не втіче, вражий син. Я ускочив у бояри, то правда. Але душа в мене щира, мужицька, мов ся скам’яніла дубова колода у поліському мочарі…

Тим часом Юрша відповідав Зарембі зі стіни замку. Він покликувався на строгий наказ великого князя, який завсіди був самостійним володарем, та ніякий король не смів йому приказувати або заказувати. Ягайло – се, очевидно, чужий чоловік, і його у замок не ялося пускати.

– Та, проте, – кінчив воєвода, – я сам, на власну руку, міг би впустити вашу достойність до замку, бо в нас є до вас діло, і гадаю, що, при добрій волі з боку вашої достойності, ми швидко порозумілися б у всіх справах, які нас тикаються.

Хвильку глядів Заремба у спокійне, поважне лице воєводи, але не зрозумів нічого. Можливо, що воєвода глумився над ним, але може бути, що він лукавив тільки перед своїми ратниками. Каштелян оцінював воєводу після себе, тому спитав:

– Вєре, що і я бажав би і волів би зокрема поговорити з мужем княжої крові не перед товпою мужиків…

– Я не княжого роду…

– Ви предок князів, а радше – перший князь свойого імені, як тільки захочете…

Здавалося, що воєвода на місці впаде трупом. Його лице посиніло нагло, і не знать, що сталося б було зі Зарембою, коли б не ділила його від воєводи стіна та рів. З трудом опанувався Юрша і відповів насилу.

– Бачу справді, що й ви схильні поговорити зі мною на самоті. Тож я позволю собі вказати вам дорогу до мене. Вона веде просто через стіну, і то при помочі ось чого! Сею дорогою мандрують до нас усі, що беруться зводити з світу інших зрадою, тортурами чи отрутою.

При слові «ось чого» через стіну перелетів ремінний пояс із ключкою. До другого кінця був прив’язаний камінь так, що упав до стіп коня, а аркан ударив коня й їздця наче батогом. Кінь піднявся на диби, каштелян подався взад, трубачі розскочилися, а уся двотисячна товпа оборонців замку заревла реготом. Серед реготу почувався, мов грім, голос Коструби:

– Бери петлю на шию, а камінь кинь нам, то витягнемо!

На наругу, заподіяну королівському післанцеві, глядів увесь польський табір, і злість огорнула військо. Все-таки, видко, оборонці не дуже-то й боялися облоги, коли позволяли собі на таке. Замок – не село, шляхтич – не мужик, тому не один з напасників, мимо всеї злості, почував ще й певне роздратування. А до біскупа канцлера звернувся Кердеєвич, який саме недавно прилучився до королівського війська як дружинник поставленого королем володимирського князя Федюшка Любартовича:

– Дивно мені, що ви на кождому кроці дратуєте сих, кого потребуєте, і посилаєте до Юрші його найтяжчого ворога.

Ксьондз біскуп усміхнувся гордо.

– На кождому кроці – се забагато сказано, – відповів.

Кердеєвич зморщив брови.

– Знаю, що говорю! – сказав різко. – Бажали ви згоди зі Свидригайлом, а жалували йому голословного титулу великого князя. Бажали ви покори у Подільській землі, а кам’янецьким старостою став я! Хіба доволі сього!

– Се байдуже! – заявив на се Ясько з Коритниці. – Хай привикають до панської волі!

– Недовго се панування, що тільки на насиллі опирається, а кривавим буває його кінець! – відповів Кердеєвич.

Поляки замовкли, а Ягайло, який чув слова старости, кивнув лисою головою у його бік.

– Правду кажете, старосто. Я се завсіди говорив Яськові і ксьондзові канцлерові, то вони не слухали мене.

– Забуваєте, вельможний старосто, – обізвався живо Ясько, – що сей королівський післанець є твоїм тестем, і ти повинен за ним, а не проти нього промовляти.

– Я не проти нього промовляю, а проти сих, що стали троюдами у боротьбі, яка нищить обі сторони! – відтявся староста.

– Обиджуєте рід, якого ви самі не гідні, і короля, який завірив каштелянові! – крикнув на те молодий пан Сташко Заремба з Древниці, свояк Заремби.

Кердеєвич озлобився.

– Мовчи, момсику! – гукнув. – Бо розперіщу тебе й кодло твоє, мов ціп колосся!

– Краще обітни йому носа! – порадив їдко Ясько, роблячи натяк на князя Олександра.

Кердеєвич зблід і вхопив за меч. Насилу вдержали його Криштоф зі Сенна та канцлер, які боялися, щоби Кердеєвич не добув меча в прияві короля. А й противники, які довели його до крайності, пощезали у товпі, бо знали ведмежу силу та хоробрість сього покірного, добросердечного великана.

– Pax! Pax! Мир вам! – гукав князь Земовіт Мазовецький. – Ти, старосто, успокійся, Ясько з Коритниці та Сташко Заремба будуть покарані королівським судом, бо зчинили суперечку у прияві маєстату, а ти не добувай меча, бо за се мусіли б тебе покарати смертю або опалою. Такий закон!

Очі Кердеєвича оббігли все окруження а, не найшовши ні одного з противників, погасли. Первісна краска вернула на лице старости. Він успокоївся і мовчки потонув у задумі.

Тим часом Грицько-боярин стежив за від’їжджаючим Зарембою, наче лис за відлетівшою уткою. Мов вуглики, світилися його очі.

– Настигну я тебе, – бурмотів він під вусом, – не нині, то завтра!

Потягнув за собою Андрійка, й оба пішли обняти провід над повіреними собі відділами.

Тої самої днини вийшла з Підзамча товпа челяді з топорами та вилами під проводом кількох орударів-німців. За ними на підводах везено довженні бальки, дошки, драниці та звої волових шкур. Майстри до обіду пообтісували потрібне дерево і поклали зруби дванадцяти воєнних шіп. Вони спочивали на малих коліщатах, а робітники укладали перед ними помости з дощок, по яких мали порушатися. Другі уставляли коші з лозини, насипували їх добре убитою землею. Тут мали стояти гармати, яких поляки мали двадцять. Поки що їх не було, бо стали у Володимирі разом із другими облоговими махинами.

Вечором запалали огні здовж цілої східної стіни замку напроти Підзамча. З трьох прочих боків обхоплювала Луцьк ріка Стир, яка не лишала місця для приступу ворогові. Місцями спадав берег стрімко до ріки, так що хіба птиця могла перелетіти з ріки на стіну. Тим-то оборонці не потребували розділювати своїх сил на всю довжину замкових стін, а й поляки могли тільки з одної сторони наступати, і тут з’єднували всю силу.

Усю ніч ковтали у польському таборі молотки та деревляні побивачі, так що ранком дванадцять білих довгих шіп стояло шнурочком насупроти східної стіни. По стрімких кришах шіп спиналися покривальники і покривали шопи воловими шкурами. Поміж робітниками показувалися зрідка верхові. Були се шляхтичі, які бажали приглянутися Луцьку. Одначе дармо гляділи за оборонцями. Сі не показувалися зовсім, тільки вартові пильно стежили за їздцями через вузькі чорні стрільниці, а як тільки котрий із них під’їздив до рову, з темного отвору вилітала лискуча стріла, і наполоханий їздець чвалом утікав назад.

Не раз поцілила стріла коня, а раз, коли Андрійко був на стіні, влучила стріла в око їздця. Він упав з коня, а коли челядь прибігла його піднімати, упало ще двох з-поміж неї. Прочі повтікали, і кілька годин лежав ранений над ровом, аж прийшли вечором лицарі в збруях і підняли його. Та ранений таки тої самої ночі помер, а з того часу не показувався уже ніхто над ровом.

Вкінці надоїло ждати оборонцям. Вечором десятого серпня сиділи оборонці при кострах на майдані і співали пісню, складену про подвиги та смерть боярина Миколи. Напів був сумний, як сумною була доля народу та судьба боярина, слова прості, невибагливі, як душа мужика. На рундуці палати сидів при меду воєвода зі Савою, Андрійком та Горностаєм. Коструба проводив вартовим, а Грицько сидів на ступенях рундука і, закривши лице, плакав.

Та ніхто не звертав на се уваги. Усі, що знали боярина, переживали душами рядок за рядком співаної пісні, а Горностай пив мід, загризаючи коржем. Від ріки подував холодний вітрець та хвилями приносив клуб диму з-над кострів. З піддашшя начальної вежі раз у раз обзивалася жалісним голосом пугутька, а з польського табору, як звичайно, – п’яні крики вечеряючих ратників та лицарства. Вкінці затихла пісня, а по ній настала мовчанка. Мужики стали розходитися хто в кухню, хто в хати, построєні на майдані, хто у горішній замок за палатою, де була зброївня та велика чотиригранна вежа над самим закрутом ріки.

– Чогось дуже пиняво йде ся облога! – заговорив Горностай. – Аж нудно! Я гадав було, що поляки руками й ногами вціпляться в стіни та щодня буде якась потіха. А тут вони якісь шопи на колеса кладуть, а самі гуляють з нами свинського тропака, як собаки з медведем. Ігі!

– Видко, не спішно їм на наші нарізники! – відповів воєвода. – Але се вельми нерозумно, бо осінь буде рання та елітна, а їхні коні стануть гинути. З околиці мужики повтікали, поживи може бракнути кождої днини.

– Може, король шкодує Луцька? – вмішався Андрійко. – А кромі сього, я мало не щоднини бачу післанців, які їдуть у Степань або Чорторийськ. Видко, йдуть переговори між королем а великим князем.

– Шкодувати то він його не шкодує, – заперечив Юрша, – але радше боїться. Власних сил у нього дасть Біг, бо остали на Литві і слухають Свидригайла. Є тільки прибічники, а сих мало. Поза сим є ще польське лицарство, яке, одначе, не грішить ні відвагою, ні хоробрістю. Коли доведеться ломити грубі луцькі нарізники, то не один із них піде їсти сиру землю, а тоді панове схвилюються, і побіда пропаде. Ще коби-то в нас були князі та боярство, то по обстрілі та приступі, певно, найшовся б не один, якого можна б було взяти на обіцянки чи погрози. А так у нас саме «хлопство», яке слухає прикази та на ніяку зраду не піде, бо тільки його безпеки, що поза стінами замку. Тому Ягайло й вагається.

– Позвольте, воєводо, сказати слово! – обізвався нагло Грицько, віднявши руки від очей.

– Говори!

– Твоя достойність каже, що король вагається? Нехай, про мене, й удавиться, але я гадаю, що ми тут ні на хвилину не маємо сумнівів, що робити, а чого ні. Не глядить він нас, поглядім ми його. Все-таки легше нам ніччю перейти рів, чим їм дниною.

– Значить, випад?

Грицько кивнув. головою, Горностаєві засвітилися очі.

– Ось таке – се якраз для мене потіха! – гукнув і показав в усміху всі зуби.

– Справді! – вмішався Сава. – По випаді король або накаже робити наступ, або заведе переговори.

– Або й геть піде! – докинув Грицько.

– Ну, сього так швидко не надіймося! – сказав воєвода. – Поляки мусять чогось добитися сею облогою. Або від нас, або від великого князя.

– Силою – нічого! – зауважив Андрійко. – Хіба переговорами.

– Іменно, переговорами! Ляхи побивають тільки безоружних та неприготованих, а не здобули силою ще ні одного знатнішого замку. Зате на підступи та брехні вони засібні, як ніхто другий. От хоч би побіда над пруським орденом. Посадили на престолі честолюбивого литовця, бо знали, що він пара усім західним володарям. Взяли його в руки, опутали, опанували, зв’язали на руках і ногах гладкими чи великими словами – і пропало. Ягайло, батько Литво-Русі, став її найтяжчим ворогом, кинув наші найкращі сили у грюнвальдський бій, і вони розторощили ворога своєю вагою. Нам припали в уділі рани, кров, смерть, жалоба, а ляхам… слава! Ляхи в битві втратили були прапор, а ми убили магістра Ульріха. Та проте поляки чваняться побідою, а не ми. Чому? Бо на чолі війська, якого і четвертина не знала польської мови, стояв польський король. Вправді, і він до смерті не буде вміти як слід польської мови, але все-таки се польський король, не наш. Ось що!

Юрша засміявся гірко. Видко, несправедливість судьби дратувала його більше, чим звичайно показувало лице.

– Так бути випадові чи ні? – спитав по хвилі Горностай, якого займали ляхи, а безділля у замку припекло до живого.

Юрша стрепенувся.

– Звісно, що так! Ось іди і сповісти старого Монтовта, а ти, Андрійку, збери добровольців так до двісті. Поведеш випад ти, бо краще знаєш місцевість, а Грицько піде з тобою, бо він хитріший за тебе.

Оба молодці поскочили жваво виповняти прикази. Але Андрійкові не було легко вибрати потрібних людей. Ратники зголосилися всі і чути не хотіли, щоби хто-небудь, крім вартових, остав за стіною. Аж Грицько розтолкував їм, що півтори тисячі війська зчинить велику битву, у якій згине чимало людей по обох сторонах під час, коли при випаді ходить про се, щоби втрату терпів тільки сам ворог. Малий гурток вийде неспостережно, ударить, мов грім, і щезне, мов привид, а півтори тисячі – не те.

Після довгого толкування зрозуміли мужики річ і самі вибрали двісті щонайтугіших парубків. Всі вони зібралися у горішній часті замку за палатою, біля чотирикутної вежі над стрімким закрутом Стиру. Ся частина замку була відділена від майдану палатою та заборолом, у якому була сильно укріплена брама. У сій частині була каплиця, зброївня та склади ціннішої поживи. Відсіля вела в стіні укрита фірта над ріку.

Зійшовши над воду при помочі мотуззя та кіс на довгих ратищах, ратники один за другим ішли берегом ріки в сторону польського табору. Перед вів Андрійко, який знав у околиці кождий клаптик поземелля ще зі своїх весняних мандрівок. У дротяній кольчузі, з довгим мечем у руці посувався молодець обережно, наслухаючи, чи хто не йде до ріки. Не було, одначе, нікого, бо польське військо сиділо при вечері, а нікому й не снилося, щоби оборонці могли самі починати боротьбу з обложниками.

Вітер шумів тільки в лозині та вільшині і глушив гомін кроків або тихий брязк кіс, які зачіпали часами одна об одну. У сьому помагали вітрові і п’яні крики з табору та рев голодної худоби, яка стояла в загороді над водою та задля огнів та гамору не могла спати. Безліч собак лаяло та вило наперегони. Вони гризлися над відпадками вечері, та саме тому нічого було боятися з їх боку відкриття нічного наступу.

Після півгодинного походу спинилися ратники Андрійка якраз напроти стану малопольського лицарства. По говорі та окликах, пізнали се мужики сейчас і живо заговорили між собою.

– А нумо на них! – троюдили.

– Се наші сусіди з-за Сяну! – пояснювали Андрійкові. – Ми їх гаразд знаємо, се все звірі, не люди, виховані на нашій крові та ганьбою. Пустіть нас!

– Ждати! – приказав Андрійко. – Вони п’яні, але їх багацько. Нападемо, то вб’ємо половину, та прочі роздавлять нас, а се не є ніяке добро для Луцька. Тут дальше є над рікою вільшина, а між нею й берегом мокляк. Він тепер підсох або й зовсім висох, то перейдемо без перешкоди і переждемо, аж погаснуть огні. Тоді скочимо.

Ратники заспокоїлися і пішли далі, доки не зачорніла наліво вільшина. Тоді Андрійко звернувся туди сам і ступив на розкисле лугове підложе. Раз у раз западали ноги по кістки або й вище у підсохле зв’язке болото, так що з трудом приходилося витягати їх назад. Комарі роями носилися над мовчаливими мандрівниками і допікали їм до живого. Деякі бралися побивати сих маленьких співучих ворогів, другі обганялися тільки і кляли стиха під носом. Кілька хвиль брели так у трясині, розмішуючи її ногами, вкінці Андрійко почув під ногами тверду почву і вискочив із багнюки. За ним послідували товариші і заховалися у вільшині.

Тут було темно і тихо, тільки здалека долітав гамір табору. Комарів було менше, а підложе було сухе. До Андрійка підійшов Грицько, й оба стали укладати план нападу. Вони рішили поділити сотню ратників на малі гуртки по п’ять-шість мужа, які мали від полудня напасти на шатра та колиби малопольських лицарів або побивати їх при огнищах. Остальну сотню поділили на дві частки. Одна мала пильнувати, щоби розбуджене лицарство не кинулося своїм на поміч, а друга мала понищити воєнні шопи. Над першою сотнею провід узяв Грицько, який надіявся найти у шатрах Зарембу; другою орудував Андрійко з Горностаєм.

Усе обговорили оба провідники, як досвідні ловці, що укладають план ловів на грубу звірину. Горностай, як недосвідний у таких походах, прислухувався мовчки. Вкінці стали огні пригасати. Крики вмовкали, а ніч стала замітно холодніти. Західний вітер устав зовсім, а зате від сходу налітав хвилями холодний подув. Північ минула, видко, давно. Тоді Грицько зі своїми покинув вільшину і попрямував ще далі здовж берега, щоби обійти табір від півдня. Андрійко вів своїх просто у табір. Попереду йшов він сам з кількома ратниками, за ними, на яких п’ятдесят кроків, прочі.

Обережність була не зайва. Поміж першими возами наткнувся Андрійко на вартівника, який дрімав, спершися на спис. Він ліниво розплющив очі, але, побачивши тільки кількох, не змінив положення, лише запитав з обов’язку:

– Хто йде?

Надходячі не відповіли, й аж тоді вартовий розбудився зовсім. Заки, одначе, вспів розняти рот і крикнути, котрийсь із ратників ударив його по голові обухом. Без звуку повалився вартівник на землю. Падучий спис підхопив Андрійко, щоби не забряжчав, і похід посувався дальше. Табір лежав у садах та городах луцьких передміщан, бо хати мало не всі пішли з димом. Великополяки стояли на Підзамчі; у Луцьку, а радше в сьому, що осталося з Луцька, – сам король з мазовецьким князем та його полком. Там були також королівські дорадники, прибічна сторожа і чехи. По другій стороні замку, таки над річкою, був табір лицарських гостей з Чехії, Угорщини, Моравії, Сілезії і обози. Уся та сила лежала довкола Луцька луком, якого осередок творило Підзамче, праве крило – малополяки, ліве – лицарські гості, а опору і запасний стан – Луцьк.

Сите та п’яне лицарство спало покотом, ніхто й у голову не клав, що на кінцях мужицьких кіс тихим, котячим ходом вривається поміж них смерть. Тут і там вправді не раз порскнув кінь, і зривався один або другий конюх спросоння, але ратники Андрійка йшли спокійно, не оглядаючись на боки, наче й вони самі належали до табору…

Вкінці показалося у віддалі світло смолоскипів, які горіли при брамі міста. Там стояла варта, з якою Андрійко не бажав собі стрічі. Отут поділив свою сотню на дві половини. Одна сейчас відійшла під проводом Горностая на Підзамче до воєнних шіп, біля яких спала ще челядь та ходили вартові, а друга остала на місці. Андрійко розмістив їх у кущах веприни, які росли в якомусь підміському саді, і ждав.

Між тим східний вітер кріпшав і ставав стійким, видко, наближався розсвіт. У недалеких лісах, серед мовчанки, яка панувала у природі в останній третині ночі, почувався раз у раз крик пугача: «Пугу! пугу!», наче лиха ворожба. Чоло Андрійка палало, наче від гарячки, кров живо вдаряла у висках. Він навик був вправді до підходів та нечайних нападів на всілякі ватаги лицарських і не лицарських грабіжників, але тут найшовся, наче чудом, серед зібраного на рать лицарства усієї Малопольщі. Ніхто його не спиняв, ні питав, що він за один, хотяй, певно, не один бачив ідучих… Мимохіть подумав собі Андрійко, що він є також одним із тих сплячих лицарів, і заспокоївся вмить: ніхто не міг надіятися, що піші мужики із замку зайдуть до табору набоці стоячих малополяків, і то відзаду… На сході небо стало світліти…

А втім, наче вистріл з гармати, десь в південному куті табору почувся воєнний оклик нападаючої рати, а йому по хвилині відповіли крики, у яких не було нічого людського. Довкола ватаги Андрійка почався рух. З погорілих хат, зі шатер, колиб стали висуватись заспані та розпухлі від запою голови лицарів та челяді. Вони наслухували хвилю, а відтак вибігали напіводягнені надвір. Тим часом верески, зойки, крики, брязк та гамір кріпшали чимраз більше та наближалися до воріт Луцька, а понад усім гамором найприкріше лящав сей найбільш дикий із гомонів війни – проймаючий квік ошалілих з переляку коней.

Аж ось показалися товпи напівнагих, переражених, осліплих втікачів. Між ними та за ними гнали й коні з розвіяними гривами, розширеними ніздрями та диким огнем у очах. Вони толочили навіть нароком стрічних людей, одичівши від наглого переполоху. А тоді Андрійко, заклавши руки довкола уст, гукнув на все горло:

– Свидригайло в таборі! Рятуйся, хто може!

Вражіння сього поклику було нечуване. Здавалося, усе пекло втворилося перед стопами втікаючих поляків. Хто міг, ловив коня й утікав наосліп на Підзамче або у город. Прочі розбіглися, наче товар від удару грому, без притомності та стриму. Хміль вивітрив із голів, але лишив по собі порожнечу, яку неподільно зайняв ляк.

Челядь, яка також позривалася спросоння, поняла сейчас, що ось являється хвиля, у якій можна без труду поживитися добром панів, і кинулася грабити ніччю майно сих, перед ким гнула спину дниною. І так, коли мужики першої сотні серед дикого реготу та вигукувань ганялися за панами, челядь притворялася мертвою і грабила полишені шатра або зривала одежу та збрую з утікаючого лицарства. Увесь малопольський табір змінився у якийсь страшний, кривавий хаос, повний стонів, зойку, нелюдського реву побиваних, збожеволілих зі страху людей та коней, а все те серед кромішньої пітьми, бо останки тліючих кострів затоптали втікачі.

Але ось біля Луцької брами загорілася червоним полум’ям бочка смоли. У її кривавому світлі показався гурток піших ратників та кільканадцять кінних лицарів у збруях. Вони, видко, йшли поглядіти, що діється на передмісті, успокоїти наляканих та вказати тікаючим дорогу до втечі. І справді, їх поява отямила декого. Оружні мужі стали швидко збиратися довкола королівських ратників. Та тоді Андрійко відвернувся до своїх товаришів, які через увесь час аж горіли з нетерплячки кинутися у вир боротьби.

– Хлопці! – сказав голосно, так, що всякий чув виразно кожде його слово. – Ми зробили своє, пора нам у хату. Заки, одначе, відійдемо, мусимо ще розбити отсю ватагу, щоби вона не вдарила на наших у повороті. Нуте, хлопці, з Богом, за Миколу!

– За Миколу! За Миколу! – закричали всі, мов один муж, і, наче вовки між череду овець, влетіли між ватагу при брамі. Вони наче вродилися з темряви, яка обдавала звідусіль королівських ратників, а сі, стараючись у пітьмі віднайти ворога, найшли його нечайно між собою.

Засвистіли коси. Мужики, наче косарі, розмахувалися з усієї сили, а вістря лискавками спадали на оторопілого противника. Страшний був наслідок сих ударів, з яких кождий відвалював голову, руку, ногу людині чи коневі. Проймаючі зойки завторували свистові кіс, а час до часу громом нісся над глотою борців оклик: «За Миколу!»

Свистіли коси! Мужики поминали криваво своє божище, свойого провідника, який пробудив був їх душі, а їх серця заставив битися за добро народу. При кождому ударі ймення небіжчика наче оживляло живучих та давало їх рукам силу та розмах велетнів.

Свистіли коси, доки збита ватага поляків не розскочилася та не оставила по собі могили пошматованого людського та кінського м’яса, ганчірок з одежі, шкіри та залізної бляхи й величезної калюжі крові. Останки живих пішли врозтіч, але не багато з них втекло, бо у сю мить прибігла під браму і сотня Грицька, яка зачула бойовий оклик Андрійкової ватаги. Вона визбирала мало не всі зернята, які порозскакувалися з-під ціпа Андрійка, а Грицько трикратним звуком рога дав знак до повороту.

Вони звернули попри Підзамче над замковий рів. За ними у місті й на других передмістях гуділо тим часом, як у вулику. Дзвеніли роги, горіли огні, іржали коні, видко, лицарство ладилося до наступу на мнимого Свидригайла або відвороту. На Підзамчі було пусто і глухо. Усього кілька трупів валялося у поросі дороги, якою ішла друга половина Андрійкової сотні. На превелике зачудування обох проводирів, усі воєнні шопи були у руках замкових ратників. Тут привітав їх Горностай, невдоволений та лютий. Він проклинав на чому світ стоїть і трусість ляхів, і прикази Андрійка, який повірив йому таку легку задачу.

– При другому випаді лишіть мене дома різати кури та гуси на вечерю! Певно, при сьому проллю більше крові, ніж тут.

Показалося, що великополяки, челядь та орударі, почувши гамір у таборі, сейчас опорожнили шопи на Підзамчі з обави перед випадом замкової залоги або нападом ворога відзаду. Над ровом стояли, бач, сторожі, і сі вчас побудили сплячих. На кількатисячну товпу оружних поляків годі було нападати кільком десяткам ратників, тому вони ждали, аж ворог уступив на ліве крило, й аж тоді накинулися на шопи. Тут застали тільки невеличке число вартівників, а й сі сподівалися ворога зі сторони замку, а не відзаду, тим більше, що сейчас по відході великополяків з Підзамча спущено міст на рові.

Радісно звіталися всі учасники виправи. Вмить підложено огонь під воєнні шопи, а там і загудів зводжений міст під заболоченими та закервавленими стопами вертаючих ратників. За ними оставав тривогою та безладдям обезсилений табір і дванадцять високих огнів над ровом. Світало.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 245 – 256.