20. Луцьк готується до облоги

Юліан Опільський

Горностай заявив воєводі, що відпровадив валку втікачів у Дубно, та сам вертає, щоби тут, при боці Андрійка, перебути облогу.

– Облогу! – скрикнули в один голос дядько і братанич. – То значить, що Свидригайла побили!

– Перехитрили! – підтакнув Горностай.

– Я так і знав! – відповів воєвода. – Ходи ж із нами, розкажеш.

Східцями зійшли у простору світлицю, яка лежала безпосередньо під терасою. Отут сиділи вартівники, які напереміну сторожили на вежі. На приказ воєводи вони зійшли вдолину, а воєвода і товариші засіли на покритих ведмежими та кінськими шкірами лежанках вартівників. Отут розказав Горностай про погром над Стиром. Не був він у ньому сам, але чув усе від молодого Загоровського, який їхав з погрому у Степань, а по дорозі з ним стрітився.

З оповідання виходило, що литовсько-руське військо стануло над Стиром при броді у виду польських полків, але поки що й не гадало вступати в бій. Раз у раз бігали биричі та королівські післанці сюди й туди, листування йшло безпереривно, і здавалося, що вкінці володарі погодяться-таки. По кількох днях переписки та переговорів велів великий князь сідати на коні князям, вельможам та усій придвірній службі. З цікавості поїхало за ними й усе боярство, хотяй старий Монтовт уговорював їх остати в таборі. Тільки німецькі наємники, боярські ратники й челядь остали в таборі.

По тому боці ріки ждали приходу Свидригайла король, канцлер, князь Земовіт мазовецький та кількох панів із прибічної ради, а за ними розставилися малопольські та великопольські рицарі з дружинами, зовсім як до бою. Жигимонт Кейстутович, Монтовт та князь Олелько Володимирович остерігали Свидригайла, але даремно. Так-то їхав великий князь до броду у народному одязі, п’яний уже відрана, та не лишивши на випадок битви ніяких приказів. Юрба бояр їхала за ним, співаючи та вигукуючи, бо й між ними чимало було нетверезих.

Ледве, одначе, Свидригайлів кінь уступив у воду, як зірвалися з місця польські полки й, витягнувши перед себе копія, вдарили на безоружну дружину великого князя. Зчинився крик, гамір, метушня, усе пішло врозтіч, о волос був би сам великий князь дістався до неволі або згинув. Насилу ускочив між бояр, які їхали позаду, і сі спасли його. Але що й вони не мали панцирів, ні копій, ні шоломів, тож і вони не видержали вдару й розбіглися, устилаючи землю порубаними та поколеними товаришами.

Доперва князь Олелько випровадив з табору німців та панцирних ратників, і сі тріпнули поляків як слід, так що мусіли тікати на той бік. За сей час, одначе, боярство розбіглося, а боярські ратники сейчас по битві покинули табір. Одні повезли домів тіла своїх панів, другі поїхали за втікачами. Остало тільки коло п’ятсот волинців, яким старий Монтовт передав приказ великого князя йти боронити Луцьк під команду Юрші. Сам великий князь подався у Степань над Горинню, бо княжі дружини стояли до половини, бояр не було зовсім, а з великокняжого прибічного полку не остала й третина. Тим-то й не було у нього сил вести боротьбу далі.

Горностай скінчив, а вражіння його опису на обох слухачів було різне. Андрійка, який до останньої хвилі не вірив у побіду поляків, пригнобила ся вістка страшенно. Неприхильність великого князя до хлопського руху та його заборона видерли народові збрую з рук, а безладдя, безголов’я та зарозумілість скабзували останнє.

– Погане діло розказав ти, брате, – сказав, – і, на жаль, воно остане таким і надальше, якщо не вернеться великий князь у другий бік… А мені здається, що Грицько правду каже…

– Що саме? – зацікавився Горностай.

– Що великий князь боїться хлопської свободи…

Зате воєвода спокійно вислухав усього й махнув рукою.

– Я так і знав! – повторив. – І ти правду кажеш, Андрійку. Та все-таки непотрібно зневірюєшся до будуччини. Швидше чи пізніше посягне хтось по силу народу і верне йому волю і самостійність. А тоді й ми станемо во главі його. Поки що боронім Луцьк. Не понюхати його польським ратникам, поки ми живі!

– Заждіть, достойний воєводо, на бояр! – вмішався Горностай. – Вони найпізніше завтра ранком наспіють у город.

Воєвода зареготався так голосно і щиро, що молодці мимохіть усміхнулися й собі.

– Дивуєтеся, хлопці, що я сміюся? – спитав воєвода. – Не дивуйтеся! Доки меч при боці, а відвага в серці, то хто нас зможе? Князя можна повалити, народ – ніколи! Побили німці литовських князів, та Литви не вбили. Розбили литовці, ми й поляки мальборський орден, та німців не вбили. Побили поляки наше боярство за Казимира, а ось чи нема в нас у Луцьку ватаги ратників з Перемиської землі? Чи не набрали б ми їх удесятеро більше, якби тільки післали по селах людей з іменням князя та покликом? Не журися, хлопче, а плюй у жменю, жди, а як хочеш, то смійся разом зі мною з бояр, які мають боронити Луцька.

– Чому? – питав Андрійко. – Невже ж ви, дядьку, не бажаєте їх собі?

– Хай мене Бог боронить і криє перед боярськими помічниками! Вони хоробрі й відважні, то правда. Але ти знаєш: що боярин – то воєвода. Нікого не слухає, рветься до подвигів, марнує силу, щоби відзначитися перед усіма другими, обиджується на воєводу, не слухає… Пек, цур та пек! А теперечки йдіть собі, хлопці, вечеряти, а я піду ще оглянути ворота!

Над задньою фіртою замку засіли оба товариші до вечері. Проти звичаю, Андрійко пив мід та невдовзі розрухав і себе, і втомленого товариша. Аж тепер звірився він Андрійкові з усього.

– Ти дивуєшся, що я вернув, – начав, – під час, коли Олександр Ніс пропав? Ось послухай, то зрозумієш. Годі було верзякати старому про Грету, але тобі розкажу все. Перш усього не рівняй мене до князя Олександра. Він князь, у нього дружина, служба, він має бути приміром для других, а я або ти? Ми тільки вівці у череді. По нас діри в небі не буде…

– Ба, але стид…

Горностай спаленів.

– Воно правда, що стид, – признав, – але, бачиш, ми молоді, звичайні собі бояри. Нам вільно деколи бути людьми, не те що князеві, на якого глядять тисячі. Інакше який чорт і кланявся б князям? Нема в нас дружини та почестей, зате є дещо свободи, а ти не знаєш, Андрійку, як солодкими є обійми жінки!

Андрійко здригнувся і мимохіть потер чоло рукою. Слово товариша зачепило в його душі струну, яка й обізвалася дзвінко спомином Офки… А Горностай розказував між тим про Грету.

– Доки я жив у замку, а Грета в городі, доси не питав я себе, чи я її люблю, чи ні. Я бігав за нею, наче олень на риковищі, а вона… віддавалася розкоші з цілим захопленням здорової, палкої жінки. Та, бачиш, любка не жінка, жінка не дівчина, а сходитися з нею в тихій алькові – се не любов. Вона надить, тягне, виповнює час, але не виповнює життя. Коли ми в хаті нашіптували собі слова любові, голосок її був мені, наче музика, але як вона на вигіднім, просторім возі та по самотніх, безпечних нічлігах стала присікуватися до мене, швидко обридло мені її тарахкання. Все-таки було вигідно і тепло, а я люблю одно і друге!

Горностай потягнувся ліниво, позіхнув і напився меду. Андрійко засміявся сухим, нервним сміхом.

– Знаю, – відповів, – але не розумію, як можна любуватися в сьому. Може бути, тому, що я не закуштував ще солодких любощів і тому вважаю їх чимсь святим, що призначене тільки для одної вибраниці моєї душі. І здається мені, що в обійми розпусті вкинула б мене тільки розпука!..

З черги засміявся Горностай.

– Думав і я таке! – сказав і недбало махнув рукою. – Але опісля пізнав, що любов а любощі – се не одно. Тому не кохається любовниці а не скачеться в гречку з любою дівчиною.

– Може бути! – відповів Андрійко, який чув у словах товариша, мимо малої різниці віку, усю вищість зрілої людини над молодяком.

– Я люблю вигоду і тепло! – повторив Горностай. – У нас дома тяжко було про жінки, наші українки кочергою гонять із хати влізливця. Ляшки, німкені вже легші на підмову, то я й не жалую ні собі, ні їм. Ось кажу я Греті: «Оставмо валку, а самі їдьмо куди-небудь – у Кременець, Олесько, Тернопіль або на схід у Йолтушків, де в мене є хата та город! Там переждемо бурю. Мені не хочеться товчи собою по вертепах та вибоях». Тут Грета, чорт її не взяв, як не скочить, не розкричиться! «Ти гадаєш, – каже, – що я сама-одна в Луцьку? Мене скрізь знають і пильнують та все розкажуть Гансові. А чи ти гадаєш, пиндику, що я кину Ганса для тебе? Ганс людина поважна й поважана, я його люблю, шаную й боюся, як слід жінці, а ти що за один будеш? Що ти таке, щоб я з тобою їхала, як яка повія або як міщанське дівча-підліток за лицарем-заверниголовою? Я ні одно, ні друге, тям се! Тому держися моєї спідниці, а ні, то махай на всі чотири вітри, куди воля! Не бійся! З моїм лицем, станом, грудьми завсіди найду собі масненького боярчука до обслуги!» Ось таке наговорила вона мені. Зразу, коли я почув про Ганса, то жовч збурилася в мене, і я був би її провчив по білих плечах, яка різниця між Гансом а мною, тобто що його вільно їй пошивать у дурні, та мене – ні, але опісля, як зачув про те, що вона Ганса любить і шанує, пірвав мене пустий сміх, а потроху й сором. По правді, я був тільки боярчуком «до обслуги», а се хіба ще гірше, чим повія. Ха-ха-ха! – Горностай зареготався.

– Так ось чому ти вернувся! – усміхнувся Андрійко. – Тепер уже розумію. Що ж! Придашся і тут.

Розійшлися і полягали спати.

На другий день досвіта збудив Андрійка та Горностая голосний гамір, тупіт коней та гомін боярських слуг, возів, псів, пахолків. Усе те лицарство вертало з битви над Стиром. Бояри мали червоні, розгарячені лиця, лискучі збруї та баскі коні. Сейчас пізнать було лицарського духа у високих постатях молодців та тугих, дебелих тілах зрілих мужів. Не знать було пригноблення чи зневіри. Видко, оборонне положення Луцька додало їм відваги, а пораження тільки розлютило борців та наповнило жадобою пімсти, наче медведя з гаку пущена стріла. Та, проте, ладу між ними не було.

Дарма намагався старий Монтовт, який проводив сій товпі, втишити надто рухливих та крикливих молодиків або гордих дуків. Вони корилися вправді повазі провідника задля його сивої бороди, але за ніяку ціну не признали би приказу з некняжих уст. Вкінці Монтовт махнув рукою й оставив товпу за собою, а сам удався до воєводи. Саме тоді Юрша виходив до гостей, і оба стрітилися у дверях. Воєвода поклонився старшому віком вельможі, а сей голосом роздратованої людини звістив йому, що проводить від великого князя залогу для Луцька.

– Ваша достойність, видко, втомилися, – відповів Юрша ввічливо. – Андрійку! Винеси для гостя стілець та килим!

– Хай Бог боронить! – крикнув вельможа. – Якщо я сяду, сейчас прийдуть Загоровські, Бабинські, Кирдеї та всі, що вважають себе рівними вам і мені. Хіба що велите принести лавок так з десять!

Воєвода засміявся.

– Бачу, що і вашій достойності надоїли підвласні, – завважив.

Вельможа взявся за голову.

– Ой, що надоїли, то надоїли! Битися хоче кождий, слухати приказу – ніхто. Змилуйтеся, візьміть із моєї старої голови сей тягар! Я старий, мені приказувати тивунам, війтам, путним слугам, але не боярам. Хай їм хрін!

– Так? А що ж я, молодший від вас, пічну з сими «оборонцями»? – спитав Юрша.

– Ба, вони хоробрі!

– Хоробрі? Тим гірше, бо вигинуть без потреби при першій нагоді або скакатимуть до очей собі, а може, й мені. Може, вони й піддадуть Луцьк хоч би тому, що я хочу його боронити. Се непевний народ, і ви знаєте се так добре, як і я. Навіщо ж ви мені їх привели?

– Великий князь велів.

– Ба, вони Свидригайла слухають, бо він князь. Вас вони шанують, а часами і слухають, бо ви старець. Але я?

– Що ж тепер зробити? Чим оборонити Луцьк? – зажурився Монтовт. – Бояри своїх ратників не відступлять нікому, бо число та узброєння ратників – се наче вивіска боярина, се доказ його засібності та значіння…

Але воєвода не журився, лице його прояснилося. Він усміхнувся хитро.

– Треба буде щось порадити, й гадаю, що вдасться! – сказав і, вийшовши на підсіння, де бачили його усі зібрані, приклав руку до острокінчастого шолома, який мав на голові.

– Вітайте, достойні бояри! Пізно приходите, то правда, але завсіди краще пізно, чим ніколи. Мило мені повітати в вас товаришів бою, небезпек та довгої, може, й кількамісячної тюрми під час облоги.

При перших словах воєводи товпа притихла і готувалася голосним дружним окликом показати свою готовість та відвагу. Одначе по останніх словах про тюрму та облогу відійшла не одному охота кричати, і мовчанка залягла збір, як і передше. А воєвода говорив далі.

– Важким буде нам усім життя у найближчих місяцях. Не буде в нас вигід, харчів, ні напитків, якими годували ми себе досі, не буде свободи, тільки послух, сліпий послух для великим князем установленої власті. Але зате я певний сього, що відразимо ворога і супостата зі спільною славою для всіх оборонців, а нагородою буде нам почуття вірно сповненої повинності.

Тихий гомін пішов по товпі бояр.

– Послух? Кого слухати? Може, воєводи? Я сам собі – воєвода! – говорили молодці.

– Не діжде він, щоби я за мою вислугу подихав від голоду у замку, – докинув князь Острозький, увесь червоний від давленої досади.

– Ми ратники, не биричі! – гукнув вкінці молодий Бабинський.

– Ані путні бояри! – обізвалося в один голос кількох Других.

Гамір більшав звільна, видко, боярство було невдоволене чомусь-то зі слів воєводи.

– Тому ще раз взиваю всіх, – кінчив воєвода, наче не чуючи голосів невдоволення, – до безумовного послуху мені та моїм орударям. Жадаю від усіх, щоби виреклися на час облоги боярських гордощів та розривок, а зачали від сього, щоби усі пси та коні враз із дармоїдами-пахолками відіслати домів!

Здавалося, що з неба на майдан перед ноги зібраних бояр упало сонце. Широко розплющилися очі та повідчинялися роти, голосний сопіт почувався скрізь, та зразу ні слова не вмів ніхто проговорити. Таких приказів та бажань не чув ніякий боярин від часів великого Святослава… Вкінці вийшов на рундук князь Острозький. Гордим движком відкинув шубу на ліве плече, а правою додавав притиску своїм словам:

– Достойний воєводо! Усякий з нас радо принесе своє життя в жертву, щоби спасти град Луцьк для великого князя Руської землі. Тому-то ми й усі послухали його приказу та заявили нашу готовність боротися з ворогом із-за сих стін під твоїм проводом. Ти забуваєш, одначе, достойний воєводо, що ти сам боярин і ми всі з княжих або боярських родин. Як таким, належиться нам і личить одно, а не личить друге, як бойовому коневі не ялося ходити в плузі, тільки в нарядних чепраках та сталевих начільниках. Твої орударі нам не власть! Ми самі собі дамо лад, приказ і послух. Ти приділи нам поодинокі вежі та брами, а ми самі оборонимо їх без тебе та твоїх ратників. Також і коней позбуватися годі. Не вік же нам вікувати у замку і не пішки гонити відступаючого ворога та вертати домів. Ми коней не відомо… радше самі підемо, коли ти, воєводо, ти, а не ми, не забажаєш собі співжиття та спільності з нами у великому ділі оборони!

Юрша спаленів і озлобився на вид.

– Твоя княжа милість забуває, що я, а не хто другий, відповідаю за цілість замку, і я, а не хто другий, тут проводжу. Я не розумію війни без послуху всіх приказам одного, а й ви самі тікаєте якраз із такого місця, де не було приказу, ні послуху. Точнісінько, як скоморохи, які скрізь показують ті самі штуки…

У товпі загуділо. Оклики невдоволення й обурення залунали у повітрі. Пахолки стали на приказ панів вантажити щойно виладовані вози, в’ючити наново коні. Молоді відгорожувалися п’ястуками. Дарма намагався старий Монтовт уговкати роздратоване боярство, дарма силкувався князь Острозький виторгувати якісь уступки від воєводи.

– Послух приказам, самовідречення, терпець! – звучала його відповідь на усі притики та докази князя.

– Хай приказує смердам, каланникам, не нам! – гукали одні.

– Веди нас, Монтовте, відсіля! – кричали другі.

– Таких десять, як він, не стоять хвоста мойого князя! – годився з ними Семашко.

– Видко, він сам на собаці їздить, на якого біса йому кінь? – глузував молодий Бабинський.

Браму відчинили, і барвиста ріка боярства стала серед гамору та крику відпливати зі замку до міста. На чолі їхав у крузі своєї дружини князь Острозький з гордо піднесеною головою.

А на рундуці великокняжої палати стояв Юрша вже з погідним чолом та усміхався до старого Монтовта.

– Бачите, достойний боярине, – сказав, – як-то легко наших людей об’їхати. Ти зробив своє, я своє, а Луцька таки не дамо!

Всупереч волі всіх бояр, старий Монтовт вирішив остати в Луцьку. Сам воєвода уговорював його не наражувати себе на невзгодини боїв та томлячої Облоги. Старий тільки руками відмахувався та повторював заодно:

– Умирати і так пора! А якщо доживу побіди, то хоч один гарний спомин візьму зі собою у могилу. Остану з вами та й годі!

Особливо Андрійко припав старому до вподоби, і він раз у раз заводив із ним розмову про давні часи на Литві та на Заході. Старий Монтовт бував у Німеччині, Прусії, Лівонії, Чехії, Польщі, знав різні народи, звичаї, обичаї, тямив усі заходи Вітовта освободитися від польської опіки та завести одностайну великокняжу владу на Литво-Русі. Він був на Ворсклі у 1399 році, під Грюнвальдом одержав дві рани дід німецького меча, пам’ятав навіть Земпах. Чимало користав Андрійко від нього, одно тільки дивувало його – а то се, що старий ані руш не міг зрозуміти бажання Юршів, Носів, Несвизьких і прочих піднести весь народ на боротьбу з ляшвою і дати всім мужикам боярську волю та землю.

– Се пусте! – говорив на усі спроби Андрійка пояснити сі замисли. – Се колись було таке, може, ще за святого Володимира або ще давніше, тепер не те! Боярин боярином, а каланник каланником. Чи то у нас зле діється навіть рабам, челяді? Навіщо ламати давнє право?

– А оружна служба? – противився Андрійко. – Свобідний мужик понесе військову службу нарівні з боярином. Подумайте, достойний боярине, кільки у нас тоді буде війська? Хто нас тоді зможе?

– Ба, військо буде, а хліба хто дасть? – упирався старець. – У нас нарід добрий, злочинців мало, та й то здебільшого татари або ляхи, а на сих вистане й бояр. Навіщо мужикові рогатини? Пусте городиш, хлопче! Поглянь тільки на дві тисячі ратників воєводи. Вони добре військо! Хоробре, слухняне, спокійне, се правда, та тільки чи будуть із них ще коли мужики, хлібороби?.. А шкода їх, як шкода самого хліба, що пропаде, коли не стане сих двох тисяч пар рук зібрати посіяне в слушний час…

Якраз під час такої розмови пізнім вечором четвертої днини після виїзду бояр прибігли з-за города перевісники з вісткою, що поляки уже близько. Вмить позривалися всі, хто жив, побігли на стіни.

Справді, від сторони міста долітав якийсь незвичайний гамір, звук рогів, металевих труб та гучні оклики.

– Радіють псявіри! – пробурмотів воєвода до Монтовта та обох молодців, які стояли біля нього.

– Шкода, що ваша достойність не веліли виїхати за жінками і чоловіками! – замітив Горностай злобно. Він думав про Грету та її ароматарія.

– Я чув від німців у городі, – пояснив Андрійко, – що вони надіються від Ягайла магдебурзького права. Тому, певно, і радіють.

– Ха-ха! – засміявся воєвода. – Чи діждуться магдебурзького права, не знаю, але що ляхів уже діждалися – то правда!

Оклики в городі не вгавали, а через зводжений міст раз у раз прибували остальні ратники воєводи, яких постягано з міських варт. Вони принесли вістку, що війська прийшло видимо-невидимо, з Великої і Малої Польщі, з Мазовії та Куяв, а навіть чехи прислали королеві полк піших топірників. Король, Земовіт Мазовецький, Збігнев з Олесниці, Заремба та кількох других радять з городською старшиною у городському домі та чомусь-то дуже викрикують.

Залога замку повечеряла, але ніхто не клавсь спати. Всі з напруженням стежили за подіями у городі. А над городом стояла луна від численних огнищ, при яких варили вечерю польські ратники. До гомону, криків та труб долучився незабаром ще туркіт возів, видко, над’їхали обози. По півночі почали огні погасати, але крик кріпшав ще більше. Старий Монтовт надслухував пильно, вкінці звернувся до воєводи:

– Вони уже п’яні! Шкода, що боярство від’їхало. Можна б було ніччю таки добре їх тріпнути.

– Не бійтеся, достойний боярине! – обізвався на те якийсь ратник, що чув сі слова. – Накладемо і ми їм гарячих буханців не гірше бояр!

– Еге ж! – підхопив другий. – їм належиться і за боярина Миколу, і за Перемишль.

У голосах мужиків звучало невмолиме завзяття та жадоба пімсті. Вони вслухувалися в гомони, які йшли з города, наче добре виучена ловецька собака, яка, найшовши дичину, не кидається зразу на неї, тільки, зібравшись у собі, жде знаку від ловця. Злість, кровожадність, жорстокість розпирають її груди, та вона не лає, не вертиться. У мужицьких душах не було одушевлення, жадоби відзначитися, показати себе, затьмити других, але була злість. Ся тупа, глуха, страшна злість простолюдина, який не понехає месті нізащо в світі і виречеться радше життя, чим її, бо вона для нього – святістю, ідеалом, Богом! і

Товпилися ратники на стінах кріпості. Вправді Юрша поділив їх на відділи, які мали нести чергову службу під час облоги, щоби не томити усієї залоги без конечної потреби, але всю першу ніч не бракло нікого. Службові ратники ладили каміння та стріли, відбивали бочки з порохом, наповняли водою каді та відра на случай пожежі, а прочі виглядали та надслухували. І не дарма! Над ранок заяснів город червоним сяєвом, а заки видці визналися, що се таке, бухнув у небо стовп полумені!

– Горить! Горить! – закричали ратники. – Поляки підпалили город!

Вскорі дим пожежі окутав сірим туманом стіни замку. Всуміш із тріском огню доходили від сторони міста крики, але уже не п’яні покрики, а нелюдський рев побиваних, мордованих мужів.

Юрша, який поклався уже був спати, вийшов знову на стіну. Тут ждали його перевісники, які бачили і чули, як поляки посварилися з лучанами про поживу для війська та пашу для коней, тому, як тільки король пішов по нараді спочивати у кімнату, підпалили місто і кинулися грабувати усе, що попало під руки.

– Діждалися права, тільки не німецького, а польського! – засміявся воєвода, дивлячись на пожежу. – Ну, хлопці, – звернувся до ратників, – махайте спати! Завтра, а радше нині ранком, будуть гості і в нас!

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 236 – 245.