2. У господі князя Носа

Юліан Опільський

По стежках величезного саду в Руді походжало два дні опісля двоє молодят: Андрійко і невеличка ростом, кругла та рум’яна, мов путивочка, а чорнява, мов ахат, чотирнадцятилітня дівчинка. Андрійко був одітий у короткий витятий кубрак без рукавів, облямований кунім хутерцем. З-під синього кубрачка добувалися широкі угорі, а вузькі вдолині рукави з малинового шовку, нашивані золотими галунами на випустках та розрізах. Такої самої краски були і короткі, обтислі суконні штани, впущені в високі жовті чоботи-сап’янці з довгими носиками та високими закаблуками. Куня шапочка на голові та багатий, коралами висаджуваний ніж у піхві, що виглядав із-під кубрака, доповнювали стрій.

Хотяй крій його не був ні руський, ні західний, хотяй не було на ньому ярких красок, у яких любувалося століття, все-таки його поява робила на товаришку чимале вражіння. Вона раз у раз гляділа то на стрій Андрійка, то на короткий кожушок та звичайненьку собі суконочку, у яку оділа її няня, і сумно кивала головкою, а обстрижене чорне, мов крило галки, волосся опадало аж на її темні великі очі.

Ранок вибрався, як на те, гарний, погідний. Золоте листя грубою верствою укривало землю, а на нього з пустого гілля спадали хвилинами краплини води, наче грайливий жемчуг. Здавалося, перед відходом на далекий південь бажає любе, тепле сонечко ще раз оглянути сю сумну землю тіней та холоду і усміхнутися на прощання. У його лучах була й веселість, і сум, сей важкий, розпачливий сум поліської осени, що поволі, у мряку завившись, ступає по ледяно-холодних драговинах-болотах, по розмоклих греблях, по лінивих водах, щоби вкінці втонути-щезнути у чорному сосновому лісі.

– Чому ж ти нині так замовкла, Мартусю? – питав Андрійко. – Вчора увесь день базікала, тріпалася, підскакувала, мов горобець на мотузку, а тепер наче проковтнула отця ієромонаха Івана?

– Бо вчора ти був якийсь такий… свій, як дядько Микола або батько, в звичайній шапці та каптані, у якому ходять і у нас… А нині ти чомусь не той став… і кубрак, і рукави, і шапочка… зовсім такий, як розказує няня…

Мартуся зам’ялася і замовкла. Андрійко засміявся, нахилився до дівчини і обняв її рукою.

– Розкажи-но мені, Мартусю, про того дядька Миколу та про те, що розказує няня.

– То ти не знаєш дядька Миколи? Він тут недалеко, у Рудниках коло Чорнобиля.

– Ба, Чорнобиль не близько!

– Все-таки він вельми часто сюди заїздить, бо се друг Танаса і Олекси.

– А про що таке розказує тобі няня, що ти аж бочишся на мене?

Дівчатко підняло великі чорні очі, і глибокий їх погляд стрітив зір хлопця.

– Вона розказує… про Івана… про царевича! – сказало по хвилі вагання.

– Невже ж я подібний до нього і чому?

– Чому, не знаю, але ти зовсім до нього подібний. Мені не раз снився й Іван, і Змій Горинич, і сестра Івана, і його суджена царівна, і завсіди царевич був якраз такий, як ти. Може, то і ти? У казці, каже няня, буває і правда…

Андрійко засміявся.

– Не смійся, Андрійку! – крикнула дівчина з серцем. – Не смійся у білий день із казок, бо се гріх. Няня каже, що всі казкові страхіття живуть справді і люто карають усякого, хто з них насміхається. Бо казки не на сміх розказують старі дітворі!

– Ну, ну, не гнівайся, Мартусю! От сядь біля мене отут, на сей відземок, та розкажи мені про Івана-царевича, але перш усього поцілуй мене так, як учора.

Мартуся жваво вискочила на відземок, закинула рученята на шию хлопцеві і поцілувала його так, як няня вчила, тобто так, що аж луна пішла, а наполохана синичка, яка недалеко довбала кору старої яблуні, полетіла прожогом геть.

– Отак-то гаразд! – сказав розбавлений хлопець. – Тепер розказуй! – Він посадив її на коліна, вона обняла його за шию, притулила личко до його лиця і почала розказувати.

У тридев’ятому царстві жив собі, було, цар. У нього були син та дочка. А у сусідньому царстві саме тоді вимерли люди. Каже тоді до царя син Іван-царевич: «Благослови, батечку, їхати у сі пусті землі. Отам заживу я на славу. Там усього вдоволь, а людей дасть Біг!» «Не пущу я тебе туди, сину», – каже цар. На се царевич: «Не пустиш, то я й так піду!» І пішов, а з ним разом і його сестра. Батько не пускав, а Іван таки пішов. Зовсім так, як ти, що навіть мойого тата бити брався, правда?

– Бачиш, я твойого тата до вчора і у вічі не видав, – відповів, усміхаючись, Андрійко, – а як пізнав, то прохав прощення!

– Так, так, так, але ти все-таки задирливий та непосидючий, як каже батько.

– Ну, хай буде! Розказуй далі.

– Іван-царевич із сестрою їхали не день, не два, аж доїхали до ізбушки, що на курячій ніжці.

– Що ж се таке ізбушка?

– Се така хатина! – пояснювала Мартуся. – Така, що стоїть на курячій ніжці, а в ній сидить Баба Яга. Так казала няня, а вона багато знає, бо вона аж десь з-під самої Москви, де таки справді сидить великий князь, ніби цар.

– Ага, що ж дальше?

Баба Яга питається: «Здоров був, царевичу Іване, чи ти від діла літаєш, чи діла питаєш?» А він на те: «Ось у такому-то царстві вимерли усі люди, так я туди і жити вибрався». Тоді Баба Яга поглянула на них обох, уткнула ніс у стелю, а ноги в угол – здоровенна, бач, собі була, – а далі каже: «Краще сам їдь туди, а сестру остав! Вона тобі чимало лиха накоїть!» Іван-царевич тільки, свиснув. Що йому були мудрощі Баби Яги! Він, бач, був мудріший за неї. Баба Яга накормила їх, напоїла, переночувала, а на другий день дала їм собаку та синенький клубочок і каже: «Іди туди, куди покотиться клубочок».

Поїхали за клубочком, а сей завів їх під другу ізбушку на курячій ніжці. Вона не стояла, а знай крутилася, як фуркальце, так що увійти годі було. Але Іван-царевич гукнув: «Хатино, хатино, стань, як мати поставила!» Ізбушка станула, а царевич увійшов зі сестрою. На полу лежить друга Баба Яга. Він і їй розказав те саме, що першій, а вона на те: «Що ж, іди, але тільки сам, без сестри, бо вона тобі багацько лиха накоїть!» Та царевич і тепер не послухав Баби Яги. Упертий, бач, був.

Тоді вона йому дала другого собаку і хустину та й каже: «Стрітиш по дорозі велику ріку, то махни тільки хустиною – на ріці стане міст; а перейдеш ріку, махни другим кінцем хустини, то міст щезне. Тільки гляди, щоб сестра цього не бачила, а то біда буде». Накормила, напоїла, переночувала Баба Яга царевича Івана з сестрою, а опісля відпустила їх у дальшу дорогу.

Куди клубок котиться, туди вони йдуть. Аж прийшли над велику-велику ріку. Сестра каже: «Братчику, спочиньмо трохи!» Сіла і не бачила, як Іван-царевич махнув хустиною. Де не вродився міст, і царевич каже: «Ходім, сестричко! Дав Бог міст, щоби перейти!» Перейшли, а царевич крадьки махнув другим боком хустини – і моста неначе й не було. Отак прийшли вони у безлюддя і швидко розжилися у дозвіллі багатирями.

Раз, коли царевич поїхав на лови, прилетів до сестри Змій Горинич. Вдарився об землю і став молодцем, напрочуд гарним. Сестра царевича як стій полюбила його, а він кличе її до себе: «Я, – каже, – в’яну з туги за тобою, мені без тебе й жити годі!» А царівна на те: «Лети до мене через ріку!» – «Коли-бо не можу!» – «Що ж. мені робити?» – «Йди до свойого брата. У нього єсть хустина, візьми її та махни одним кінцем, то на ріці стане міст». – «Ба, брат не дасть мені». – «То ти обмани його і кажи, що хочеш тільки випрати». Вона так і зробила, і Змій перейшов до неї. Вони цілувалися та обіймалися, аж Змій каже: «Як би то нам звести зі світа твойого брата?» А сестра так дуже любила Змія, що тільки відповіла: «Не знаю, подумай сам!» От він і придумав.

– То вона вельми погано вчинила, правда, Мартусю? – питав Андрійко, гладячи кругленьке личко дівчини.

Очі Мартусі засвітилися огнем.

– Страх погано! Я б її отак тут на шматки роздерла!

1 дівчатко затиснуло п’ястуки і усточка, наче справді збиралося когось побити.

– То тобі шкода Івана-царевича?

– Певно, що шкода! Він гарний, пишний, моторний.

– Ба, Змій кращий за людину.

– Нечиста сила завсіди спокутує людей красою. Так каже отець ієромонах, але я його не розуміла. Аж коли няня розказала сю казочку, то вже і я знаю, що воно таке. Але слухай, що було далі!

– Слухаю!

Змій вигадав, щоби царівна вдавала недужу і забажала вовчого молока. У лісі, певно, вовки і з’їдять царевича. Поклалася царівна у постіль і стогне: «Ах, братчику, занедужала я тяженько, якщо не принесеш мені вовчого молока, то умру». Пішов Іван-царевич у ліс, побачив вовчицю, що кормила молоді. Вхопив лук, наложив стрілу і хотів уже пустити її на вовчицю, коли вона стала просити: «Не вбивай мене, царевичу! Не роби моїх діток сиротами! Скажи, радше, чого тобі треба». – «Молока твойого мені треба!» – каже царевич. – «А ось надій собі та ще і вовченя бери у дарунок».

Побачив Змій царевича з вовченям і налякався. «Сховай мене!» – каже царівні і вмить перекинувся у віник.

Приходить царевич, а його собаки прожогом за піч і давай гризти віник так, що аж прути летять. «Змилуйся, братику, відклич собак, а то й хати не буде чим замести». Іван-царевич відкликав собак, а вони, знай, гарчать і гарчать. Почули, бач, нечисту силу. На другий день забагла царівна медвежого молока, а на третій – львиного. Та царевич приніс і того, і другого, а до того ще й молодого медведя і льва. Змій Горинич перекидався то у помело, то у кочергу, а царівна кождий раз випросила його від собак. Вкінці каже Змій до царівни: «У тридесятому царстві є млин, що має дванадцять воріт, які тільки раз у рік відчиняються. Туди пішли брата за мукою!»

Вона так і зробила. Довго ішов Іван-царевич, але що був собі завзятущий і відважний, то і найшов млин. Ледве, одначе, набрав муки та вийшов, коли двері замкнулися, а за ними остали усі собаки та звірі. Заплакав царевич. «Видко, смерть моя недалеко!» – сказав і вернувся домів.

А тут йому назустріч Змій Горинич: «Довго ждав я на тебе, царевичу, та ось і дібрався, а тепер тебе з’їм!» – «Пожди, – каже на те царевич, – я з дороги, спітнів, не вмивався. Ось дай мені ще викупатись, а опісля то мене і їж!»

Змій згодився, і царевич пішов рубати дрова на баню. Рубає дрова, а тут прилітає чорний ворон і кряче: «Кра, кра, рубай, царевичу Іване, дрова поволі, бач, твої гончі уже четверо дверей перегризли!»

Так-то він рубав дрова, а що нарубає, то покидає у воду. Заки купіль загрілася, прибігли гончі, вовк, медвідь та лев і розірвали Змія на шматки. Царевич посадив тоді невірну сестру на кам’яний стовп та поклав з одної сторони скирту сіна, з другої цебер і каже: «З’їж те сіно та наплач повен цебер сліз, тоді прощу тобі!» І він поїхав далі глядіти свойого добра-щастя у другі землі-краї.

– Як хочеш, розкажу тобі ще й про се, як. Іван-царевич убив дванадцятиголового Змія, добув золотоволосу царівну та простив сестрі, але ось невдовзі покличуть на обід…

Андрійко задумався. Його ліва рука перебирала темні кучері на головці дівчини, а вона гляділа на нього, як тільки уміють глядіти діти на любиме лице. Андрійко думав і над казкою, і над вчорашньою стрічею у лісі, над таємничим заповітом, що мали оставити батьки дітям, і усе те поміщалося в його уяві у якийсь хаос, з якого раз у раз вистрибала якась стать: то поважне лице батька, то напрочуд гарний Змій Горинич, то зрадлива сестра-красавиця. Аж звернув очі на свою товаришку, що німо великими оксамитними очима гляділа на нього, і нагло зворушення опанувало його. Він пригорнув її до груди і поцілував у головку.

– Чудова твоя казочка, Мартусю, а ти сама ще краща! А правда, що ти не зрадила б мене для Змія?

– Ні, Андрійку, я б була, як ся друга, що з нею одружився царевич. Але ти не знаєш про неї. Зажди, я няню гаразд розпитаю і тоді уже розкажу й тобі!

– Зажду, дитинко, зажду! – усміхнувся хлопець, а не знать чому до очей стали тиснутися непрохані сльози, так що ледве опанувався.

Саме тоді, коли Андрійко слухав казки про Івана-царевича, у світлиці старого княжого дворища сидів Іван Ніс, а перед ним стояв Коструба, зложивши руки на грудях. Побіч нього на беріжку дубової лави, згорбившись, з ліктями на колінах, сидів Грицько. Усі троє мовчали, на лиці боярина слідно було подражнення, а на лицях обох хлопців щось як би злість та завзяття. Довго сидів князь при столі, оперши голову на руки, вкінці підняв її і глянув бистро у лице Коструби., неначе бажаючи відкрити у ньому якусь невисказану скриту гадку.

– То значить, – сказав спроквола, – що князі Глинські убили старого Юршу.

– Так, боярине! – відповів Коструба.

– Хто бачив?

– Я, – обізвався Грицько, піднявши руку. – Присягну на хрест!

– Ну, гаразд, одначе я з вашого оповідання дізнався тільки, що князів прогнали вічевики зі збору, але все-таки не знаю, чому і за що… Відки ж взялася така злість на старого Юршу, що вони наважилися убити його з засідки, мов опришки?

– Я був на вічу, то і знаю! – пояснив Грицько. – Блаженної пам’яті боярин розказував вічевикам про короля Ягайла та ляхів у Галицькій землі, які, мовляв, завзялися загорнути усе велике князівство під свою руку. На вічу було саме дрібне боярство з пограниччя, путні бояри, дещо міщан та до півсотки свобідних кметів. З панів були панове Воловичі, старий князь Василь Звягельський, оба князі Глинські та кілька інших.

Ніхто зразу не дуже-то і слухав слів боярина, аж коли почули, як король відібрав у Перемишлі церков від православних, а містам дає німецьке право, щоби їх відчужити від рідної віри і наповнити німцями та жидами, аж тоді заворушилися дещо люди і стали вигукувати, що великий князь Вітовт не пустить лядської крові у князівство. На се встав князь Звягельський. і нагадав, як-то великий князь Вітовт попроганяв усіх більших князів із їх волостей, а всюди прислав або других князів, або своїх тисяцьких. «А що буде, як по Вітовті уся Литва верне під короля, Бог знає!» – докінчив.

Тоді боярин Василь встав і сказав, що усі князі, бояри і кметі повинні приготовитися і зібратися докупи в усій Руській землі і не пустити лядських новин із заходу. Князі Гедиминовичі добрі були, бо старини не рухали, але Ольгердовичі та Кейстутовичі можуть бути інакші. Тому треба землям подбати про се, щоби так, як за давніх часів, так і тепер міг нарід сам напутити непутящого князя!

Тут обурився боярин Волович, що виріс на вельможу доперва за князя Вітовта, і сказав: «Якщо великий князь прогнав менших князів із їхніх волостей, то на се його великокняжа воля, і не дам на неї ремствувати. Ми його піддані, князі чи холопи!» Кметі і деякі бояри притакували, але князі Глинські закричали, що руські князі не холопи, ані путні бояри, та що найдуть собі опіку у московського великого князя проти литовців, ляхів, короля, а навіть проти власних підданих. Всі замовкли, бо здавалося, що нарада переміниться у бійку між князями й новими великокняжими боярами.

Аж ось старий кметь з-під Києва Тихон Грач поклонився і заговорив про се, що княжі піддані холопи, а навіть і свобідні кметі не думають мішатися у спори, бо вони однако нічого за се не дістануть, а чи пан сей, чи другий, то їм се зовсім все одно.

Боярин Василь гукнув тоді, що у будучому руському князівстві не буде ні кметів, ні каланників, ні путних бояр, тільки свобідні люди і князі, й усякий буде ніс військову службу нарівні з другими, по змозі і після майна, а у московську неволю так само годі йти, як у польське ярмо.

Князі Глинські накинулися на нього, за се кількох бояр стануло за ним, а хлопи лавою відгородили їх від противників. Боярин говорив далі, обіцюючи всіляке кметям, аж сі прогнали Глинських зі збору. Відтак, коли селяни усею громадою проводжали боярина домів, поцілила його стріла одного з князів, які думали, що, убивши боярина, урвуть голову «крамолі», бо так назвали вони наміри боярина.

– А ти відки усе те знаєш? – спитав князь, дивлячись у вічі Грицькові.

Грицько усміхнувся.

– Не думайте, ваша милість, що ми, холопи, не розуміємо усього того, що довкола нас твориться. Громада – се великий чоловік…

– Але безголовий! – докинув Коструба.

– Безголовий, правда, але у нього неабияка пам’ять!

Князь глядів із подивом на сих двох мужиків, з яких один так знаменито розумів наміри старого Юрші, а другий був знахарем, хотяй виглядав, наче молотильних із Поділля або осочник із Біловежі. Картина з давно минулих днів промайнула перед очима його духа. Криваве, повне крику, гамору та ломоту побоєвище і далекий, багатий красками й видами світ Альп. Перед сорокакількома літами князь Леопольд Австрійський та цвіт західного лицарства покрив трупами мальовничу околицю Земпаху…

Зібрані вкупі ось такі Коструби, Тихони, Грицьки, тільки дещо перемішані з боярством, роздавили пурпурою та золотом, хоробрістю та вправою цвітучі ватаги лицарів… Ледве з життям уйшов Іван Ніс топора або списа… А тут не маленькі сельця, а великанські простори, не тисячі, а міліони народу, якого хоробрість бачив він сам на полях Грюнвальда! Що ж то буде, як хто місто сих прихапцем позбираних ратників поведе у бій усю мужву народа? Хто опреться їй?..

Справді! Небіжчик Юрша був небезпечний чоловік!.. Князь Іван Ніс та його однодумці бачили не раз марево свободи і самостійності, та ніколи не бачили у сьому світлі свобідний нарід, що боронить своїх прав і топче ногами усю природжену зверхність: короля, великого князя, а там, може, навіть і сих, хто перший дав йому збрую у руки та навчив одним махом розбивати ворога товпою, мов тараном!..

Через хвилю здавалося, що князь спроневіриться пам’яті свойого друга, та тільки через хвилю. Він пересунув рукою по зморщенім чолі, а на устах Коструби появився блідий усміх, наче глум згіркнілого старця, коли бачить, що люди е якраз такими, якими він собі їх зображує.

– Я й не знав, – відповів князь, – що боярин розпочав уже вводити у діло наші давно повзяті наміри. Зле вчинив, що не повідомив мене про се, бо був би, може, уйшов смерті…

– Не жалуйте, ваша милосте, – сказав на те Коструба. – Небіжчик батьком був нам обом та усім своїм підданим, а проте ми не жаліємо його. Він став першим мучеником простого народу, і нарід не забуде його.

– Нарід? – спитав зачудований князь. – Де ж він, сей нарід? Що може знати сей оддалік від себе осілий робучий хлоп про небіжчика Юршу?

– Громада, князю, – се великий та безголовий чоловік, але пам’ять у нього неабияка. І він добре знає, хто йому другом, а хто ворогом. Питаєте, князю, де сей нарід, за котрий згинув небіжчик? На се я запитаю вас: де є боярство та князі? Кільки вас у порівнянні з нами? І що буде з вами, як ми громадою наляжемо на вас? Чи ми, може, не люди? Щороку люди з кметів переходять до бояр, збіднілі бояри – між хлопів. Щороку нові каланники осідають між свобідними на тих самих правах. Кождої хвилі може ласка великого князя зробити боярина достойником-паном. Де тут границя? Осудіть самі, ваша милість!

Настала мовчанка. Гадки, висказані Кострубою, не були нові. І князь Ніс, і його сини, і небіжчик Василь, і Михайло Юрша, луцький воєвода, і князь Федько Несвизький, потомок турово-пінських князів, не раз радилися над сим, як би то по смерті князя Вітовта використати замішання і зірвати увесь народ до боротьби за утрачену від століття самостійність. Але ніхто з них не числився з сим, що сі тисячні тисячі простого народу також можуть мати власні думки на пізнання користі чи шкоди, кривди та справедливості.

На стару голову князя налягла якась ні то тривога, ні то непевність перед сею незвісною велетенською силою, якої обрис виглядав з-поза слів Коструби. Перед двісті літами залили уперше косоокі моголи цвітучу землю руських князів і наложили на неї соромне ярмо неволі. А прецінь тепер ніхто їх уже не боїться. Вони могучі, як і були, бо ось перед тридцяти роками, саме тоді, коли йому уродився син Олександр, розбили литовське військо на Ворсклі… Чому не вдалося побити Вітовтові татар тепер? Чому устелили руські князі зелений степ своїми геройськими тілами над річкою Калкою? Чому тепер присіли татари, наче не вони були побідниками?.. Між татарами роздор… Всілякі беги і еміри спорять зі собою – відси й їх безсилля… А тамті князі і Вітовт?..

І нагло, наче лискавка, прошибло темряву та розігнало її світло пізнання. Вони упали, бо за ними не стояв народ, ся велетенська сила, що споконвіку виросла зі землі. Князі й дружини, князь Вітовт та його військо, сі еміри і беги татар – се наче ловці, що серед лісу ганяються за дичиною. Ліс шумить, ліс мовчить, та нічого й знати не хоче про сих муравлів, що повзуть між коренастими відземками та зовуть себе панами лісу. Сміх і глум.

Серед того лісу блукали сподвижники Данила, блукав Вітовт і упав, а ліс остався лісом. Він сміявся шумом та свистом вихру у крислатому гіллі, сміявся хохотом пугутьки, глумився брехотом лисів, покриком грабіжної птиці, курликанням журавлів, а часом жалів та скорбив за минувшиною виттям вовків у місячну ніч. Данило, Мстислав, Чінгіс-хан, Вітовт, Едига – усе те карлики-ловці під тисячолітнім велетнем дубом на урочищі. Хто не з народом, той проти нього!

А ось тепер ся надлюдська сила усвідомила себе, збудилася, неначе той Ілля Муромець-витязь, і витягає по власть ту саму руку, яка уже правила землями до приходу Рюриковичів… Усі володарі ниць упадуть перед сею рукою, так як і там, далеко на заході, вони показали тільки свою безсилу!..

Справді, небіжчик Василь був великим чоловіком, бо він вірив у се, хотяй не бачив сього, що бачив Іван Ніс під Земпахом!..

Скрип дверей збудив князя зі задуми. Підняв голову, глядячи Грицька та Коструби, але їх уже не було у кімнаті. Невже ж сі два хлопи – се тільки привиди його уяви, побудженої смертю Юрші?..

Перед князем стояв у довгій киреї дворецький і кланявся в пояс.

– Боярин із Рудників приїхав і жде в хоромах. Ваша милість зволять вийти. Обід на столі!

Князь піднявся з-за стола і подався у хороми-сіни, у яких подавано обід. В куті на величезному комині горіли соснові колоди ярким полум’ям. Довгий стіл, заставлений стравами, виповнював собою середину, а у горішньому кінці стояв ще менший столик, застелений багатою скатертю, перемиканою золотими нитками. Тут засів князь, Мартуся, Андрійко і середнього росту, кремезний чоловік у ловецькому одязі: Микола з Рудників, гість. При великому столі засів ієромонах Іван, духовник князя Олександра, дворецький та уся служба князя. Так наказував давній звичай Руської землі, на якій і князь був чоловіком та не цурався хліба-солі зі слугами та хлопами. І вони були прецінь князями на своїх обійстях, а хто не рівня другому перед Господом?

По молитві засіли усі до столів, а тоді боярин Микола, який успів уже заключити знайомство з молодятами, наклонився до князя і шепотом сказав:

– Чи знають, ваша милість, що великий князь Вітовт Кейстутович упав з коня та умирає або вже й умер у Троках? У Чорнобилі розказують таке смоленські купці.

Відомість, привезена з Чорнобиля, лискавкою поширилася уже була між слугами та викликувала всілякі замітки, розправи та дотепи тивунів, конюхів та сокольничих. Дворецький нашіптував щось пильно ієромонахові, а сей поважно кивав сивою головою, заїдаючи окремо від других кислий борщ та немащену кашу. Князь їв небагато та пильно ловив ухом розмови слуг. Вона давала йому очевидний доказ, що минув уже безповоротно час, коли-то державними ділами займалися тільки князі й вельможі.

Половина з сих людей, що ось тут, при столі, говорили про Свидригайла, Вітовта або Жигимонта, породилися замковими «непохожими» холопами – каланниками або були ними ще й досі. Князь не любив рабів, сього пережитку давніх часів, тому зрівняв своїх холопів у правах з «похожими» мужиками.

Служебні бояри та кметі, які несли боярську службу, гуторили також нарівні зі собою, а всі на одну і ту саму тему: сяде Свидригайло на місці Вітовта чи не сяде? Піде король на Литву війною чи не піде? Що скажуть хрестоносці та лівонські лицарі? Що буде з Поділлям?..

Се посліднє питання найбільше ворушило уми хлопів та кметів, бояри більше цікавилися князями, наданнями Вітовта, привілеями Ягайла. У замітках мужиків не слідно було ні ворожнечі, ні покори. Були се спокійні замітки людей, що, стоячи набоці, приглядаються боротьбі чужинців, готові, одначе, кождої хвилі взяти участь у спорі і певні корисного висліду. Такого спокою не бачив князь ні між власними служебниками-боярами, ані взагалі між боярством. І сей спокій хлопів у злуці зі зрозумінням положення непокоїв і бентежив його.

Але вкінці махнув рукою, наче обганяючи лице від навтямних мух, і звернувся до Андрійка і Мартусі:

– Що ж, діточки, пустували увесь ранок? – спитав.

– Ні, тату, – відповіла дівчинка, – ми радилися.

– Ов, і ви також? А над чим, якщо се не тайна?

– Над Андрійковим виїздом! – проказала напів крізь сльози Мартуся.

Князь Іван усміхнувся до боярина.

– То тобі буде жаль сього молодця? – спитав сей останній.

– Звісно, що жаль! Його там можуть вбити, так, як його тата…

– Не журися, Мартусю, – потішав боярин, – усякий боярин мусить нести службу зі своєї землі, а твій Андрійко ще у бій не піде, він ще хлопчак…

– Ага, не піде, ти, дядьку, його не знаєш, він піде… і…

Тут здавалося, що дівчина розплачеться, але хотяй сльози плили уже по личку, вона опанувалася і тільки замовкла та закусила губи.

Боярин глянув на Андрійка і стрітив його палкий погляд. На лиці горів рум’янець запалу до боротьби, до діл, молодечий захват чистої, здорової душі.

– Не бійся, дитинко, – сказав і собі старий князь, – він не піде у бій, він… полетить на крилах туди, куди позове його честь. Правда, хлопче?

– Так, ваша милість, ви самі казали мені, що Юрша не вертає ніколи з раз наміченої дороги, тому й мене не спинить нічо…

– Навіть я?.. – промовило дівчатко тоненьким голосочком і так щиро глянуло хлопцеві у вічі, що сей увесь спалахнув, а князь і боярин розсміялися.

Але хлопець швидко отямився і відповів з усміхом:

– Ти, Мартусю… може!

– О, я не спиню тебе, – заговорило дівчатко, а його очі заблистіли, – ні, я не спиню тебе, ані не продам Змієві… Коли здобудеш славу, то вернеш!

– Так, а тоді справимо весілля на славу! – гукнув розбавлений боярин.

Але князь споважнів знову і задумався. Між тим служба з’їла пшоняну кашу, якою кінчався звичайно кождий обід, і, відмовивши молитву, поклонилася князеві і вийшла. За ними пішли діти з нянькою Аграфеною та дворецьким Петром, а тоді старий князь вчинив за ними у повітрі знак хреста.

– Запізно післав мені Всевишній сю дитинку, – сказав. – Шістдесятка стукнула уже давно, а їй усього чотирнадцять літ. Найстаршому уже тридцять п’ять. Хто знає, чи й не добро ти виворожив, Миколо?

– Якщо се по волі вашої милості, то щасть Боже! – усміхнувся боярин. – А воно добре, як я буду про сю волю знати, бо я теж їду на Волинь до старшого Юрші.

– Я знаю, що ви були приятелі! Саме тому бажав би я, щоби ти, Миколо, узяв зі собою сього вітрогона та по дорозі беріг його. Має він двох челядників, тугих та розумних людей, але все-таки се йому не товариство. А молодого завсіди напутити, а деколи й накартати треба!

– Гаразд, ваша милість, я доставлю його до Луцька, але поїду на Кам’янець. У мене є діло до старости Довгірда.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 55 – 66.