16. У Луцьку дізнаються новин

Юліан Опільський

Луцький замок опустів значно по виїзді пані Офки з Мариною. Правильно, одноманітно поплило життя у понурих стінах. Уднину до полудня прибували у замок міщани, купці, бояри, селяни на суд воєводи; майдан роївся від чужих лиць, пестрих одягів, гомонів усілякими мовами. Андрійко брав тоді у руку тростинку і помагав воєводі як писар, пишучи грамоти, присуди, завіщання. Заняття се будило чималий подив у молодого Горностая. Він не розумів, як можна бути так знаменитим борцем, а попри се орудувати пером та вміти так справно укладати се, над чим ломали собі голови грамотії. Деколи Юрша виїздив у Володимир, Белз, Дубно, а тоді брама замку оставала замкненою.

Щоднини після обіду Юрша припочивав, їхав у город або до своїх ближчих волостей неподалік Луцька, й Андрійко лишався сам. А тоді на його бліде лице виступав рум’янець, очі горіли гарячковим огнем, руки гляділи заняття. Молодець ставав тоді зовсім другою людиною. На місці ученого грамотія, що так складно вирисовував початкові букви і титли, появлявся жвавий, моторний, може, навіть дещо дикий молодяк. Клаптями падала піна з коней, які брався уїжджати, а перед їх несподіваними скоками з криком тікали ратники, кухарі, пахолки та жіноча прислуга, якщо хто з них відважився вийти на майдан. Іншим разом надягав Андрійко збрую і брався до лицарських вправ враз із Горностаєм, тільки що вполовині дужий хлопака зіскакував з коня і спльовував, переводячи дух:

– У тебе, Юршо, хіба чорт за пазухою сидить! За чотири «отченаші» втомить чоловіка, що й у битві так не буває. Ігі! Дай Боже швидко війнула то ще коли застукаєш мене де мимохіть…

І справді. Дика енергія, яка назбиралася у молодцеві, розбуджувала велику вроджену силу його тіла і надавала членам тугість та пружистість сталі. Градом летіли удари на деревляний щит противника у двобою так, що по кількох хвилинах тріски тільки та пірвані ремінці майдалися на лівому рамені Горностая. Часами бралися молодці до «тйосту», себто до лицарського турніру. Заковані в збрую, наїздили на себе з тупими копіями і намагали себе взаємно висадити з кульбаки.

Але при першій стрічі Андрійко ударив так сильно, що і кінь, і Горностай попадали на землю. При дальшому ігрищі тричі, раз за разом, поломилися копія на щитах борців, а при п’ятій стрічі пукла попруга під Горностаєм, а копіє Андрійка кинуло його шість кроків взад у пісок під час, коли кінь зарив ніздрями у землю. Андрійко ані дрогнув у високій лицарській кульбаці, та Горностай довгенько-таки слухав чмелів, заки позбирався й устав.

Вкінці, коли ліси, поля, стави та ріки зароїлися від водяної птиці, Андрійко став кожду свобідну хвилину посвячувати ловам. У високих непромокаючих чоботах, з луком та рогатиною блукав він тоді по нетрях, багнах, мокляках, лозах, вільшинах. З живловим якимсь завзяттям продирався крізь найбільший гущавник; ножем проторив собі дорогу поміж поплутаними кущами ліщини, тернини, іви, перескакував при помочі ратища через потоки та річки і вертав пізно вніч, утомлений до нестями.

Почував і Горностай у собі весняний неспокій, але на нього впливав величний гімн воскреслої природи зовсім інакше: Горностай залежувався на печі або на сонці, був невдоволений із усього світу, їв за двох, а ніччю не міг найти сну, ні супочинку. Аж угледівши одної днини Грету, жінку німецького ароматарія Геца Зуфлінгера з Луцька, ожив нагло і тої самої днини потяг у город. Майстер Гец був, щоправда, сутулуватий і мав сивавий волос на тімені, все-таки нічим було для нього узяти на плечі антал мальвазійського вина вагою у десять каменів. Треба було, отже, бути обережним, щоби по солодких обіймах пухкенької Грети не стрітитися з ведмежими лабами Геца.

Однак так, як любов ломить стіни й окови, перепливає моря, перелітає воздухи, так стрункий, чорнявий Горностай найшов швиденько доріжку у душну, гарячу постіль Грети. Кільки разів ароматарій сидів у шинку, тільки разів услужна покоївочка проводила Горностая запорошеними задніми східцями у запашну кімнатку Грети, де багряний оксамитний намет скривав білі, розкішні, тільки розпущеним чудовим золотистим волоссям прислонені члени тугою та пристрастю горючого тіла. Отут гасив Горностай жажду любові, пестощів, ніжності, яка буває у мужа тим більшою, чим більшою сила та жвавість його тіла…

Андрійко остав сам, сам-один зі своїми бажаннями, мріями та споминами.

Гей, сі спомини! Вони приводили перед розпалену уяву молодця усі найменші подробиці сходин, які мав із Офкою. Її очі, які обіцювали усе, а не додержували нічого, її розкішні форми, круглі груди, гнучкий стан, видатні бедра та чудово виточена, повна ніжка, яку не раз аж до колін лучалося йому бачити на стільчику, – усе те оп’яняло душу його, розпалювало у ньому огні незаспокоєних, аж досі незнаних пристрастей та бажань. Дарма прикликував Андрійко у пам’ять хвилі, у яких виявилася була уся внутрішня гниль, уся погань душі загадочної ляшки…

Дарма! «На чорта мені душі! – відповідала уява. – Мені сниться тільки блиск її краси, запах її тіла та ся нечувана, непонятна розкіш її обійму». Ах, сього обійму, за який здоровий, палкий молодяк віддав би у хвилину слабості усе, забув би рідню й Бога, зрадив би вітчину… Дарма уговорював себе Андрійко, що він сього не зробив би, хоч би й прийшлося згоріти у огні невтишеного бажання. «Так, я знаю се, – казала уява, – але її тут нема, а мріти про се, чого нема, не було й не буде, се ж моя царина!»

І мучив хлопець сам себе картинами минувшини, але одягав її у нові краски. Зразу осталося з неї тільки ім’я Офки символом розкоші, якої пожадало усе його єство. Відтак забулося й ім’я, а бажання закрили собою бажане. Лишилася тільки туга і неспокій, що гнав молодця у багна та нетрі, давав його рукам силу велетня, побуджував ум до невпинної діяльності.

Аж ось наспів з Чорторийська бирич з вісткою, що великий князь Свидригайло приїде у Луцьк з кінцем червня, а за ним наспіють литовські і руські князі та помічний татарський полк. Наче хто уткнув ціпок у муравлище – засуєтилося у Луцьку все, що жило. Побігли висланці до всіх волинських та найближчих подільських округів з приказами накосити якнайбільше сіна. Від Луцька аж по Степань не остало ні одної лісної прогалини, ні одного узбережжя, на якому не клали б покосів мужики. Так само звозили підводами поживу у Луцьк та Степань. Над Володимирським передмістям день і ніч стояли хмари диму: то різники в’ялили м’ясо й сушили рибу.

Та на сьому не кінець. Якраз коли робота була у повному розгарі, на Володимирському шляху заграли труби і під великим прапором надоспів посол короля. Окличник оповістив у його імені, що пан Заремба, серадзький каштелян, приїздить як заступник і «alter ego» короля Владислава і тому домагається від каштеляна у замку кімнат, призначених для володаря, у яких міг би заждати на прибуття великого князя.

Юрша, який вийшов на стіни замку з Андрійком, Горностаєм та великокняжим биричем, відповів, що замок Луцька – великокняжий, а не королівський, володарем – великий князь, а не король, а тому й кімнати у замку – для Свидригайла, а не для короля якоїсь Польщі або для його посла. Великого князя, впрочім, нема, тож треба заждати, аж приїде і вирішить справу. Годі, щоби господар через непрошеного гостя ночував у челядній.

На се заявив герольд, що володарем Литво-Русі є король, а Свидригайло – тільки під його рукою. Тому нехай Юрша не гне кирпу та впустить королівських ратників у ворота.

Відповіддю на се був рев рога, який накликував залогу на стіни, і вмить укрилися стіни оружними людьми…

– Город Луцьк стоїть отвором для посла його королівської величності! Увесь видаток на людей та коні за час гостювання покриє його великокняжа милість Свидригайло, володар Литви, Жмуди та руських земель, по закону гостинності, зі своєї власної калити. У мене є повинність приймати послів, звідкіля б вони й не були, але я маю і приказ не пускати чужинців у великокняжий замок.

– Його милість князь Свидригайло велів послам явитися у Луцьку! – кликнув з досадою Заремба, якому надоїло слухати довжезних базікань окличника.

Юрша спаленів.

– Вибачайте, достойний «пане». Я вам сам покажу дорогу до Луцька, а самі бачите, що Луцьк а Луцький замок – се не одно. А й то у мене ще в останній хвилині родиться сумнів, чи ви не змилили дороги…

– Як-то?

– Ано! Ви їдете до «князя», а тут бувають вправді князі Несвизькі, Чорторийські, Носи, Капусти з Києва, Монивидовичі, Гедиголди з Литви, але князя Свидригайла тут не буває. Є, щоправда, великий князь того імені, але ледве чи то буде той сам.

Заремба обкинув зором свою дружину. Було у ній до ста двадцяти кінних оружних ратників, і каштелян не завагався б був ні хвилі ужити сили й насили, якщо лучила б ся до сього нагода. Ось і тепер поглядів рукою меча, а найшовши, уже отворив рот, щоби гукнути приказ чвалом в’їхати на зводжений міст та вбігти у замок. Замкові ратники, певно, не мали на собі такої збруї, як його товариші… Але ось у сю мить заскрипіло, забряжчало, і зводжений міст двигнувся угору, заслонюючи собою щойно відкриту браму.

– У город! – гукнув каштелян і звернув коня. За ним подалися його ратники, а зі стін замку залунав вслід за виїжджаючими голосний регіт та оклики:

– А ціба! А куш! А цю! А гукс!

Оба Юрші сміялися також, а старий Сава гладив сиву бороду, покректуючи вдоволено. Підзамче опустіло, а й у замку розійшлися всі на обід. Тільки вартові остали, а Сава велів подвоїти сторожу при брамі та набити обі бомбарди, які стояли по обох її боках на високо підсипаних, оплетених лозиною кінцях.

Коли ось… з-між крайніх домів Підзамча виїхав малий коник з довгою гривою та хвостом у реп’яхах, а на ньому згорблений, наче відпустовий жебрак при воротах монастиря, сидів сухорлявий їздець. Заржавіла рогатина та грязюкою поляпаний сагайдак майдалися йому на плечах. Він зупинився, коли побачив Зарембу на чолі дружини, і нагло сягнув рукою до сагайдака. Як оком кліпнути, вихопив лук і вмить зіскочив на землю. Черевом припер лук до землі та нап’яв тятиву, а у слідуючій хвилі в руці блиснула стріла. Здавалося, що ось-ось полетить нехибний післанець смерті у серце зрадника, коли втім на крилах вітру донісся до стрільця оклик:

– Грицьку, Грицьку! Стій!

Обернувся.

На стіні замку стояв Андрійко й розмахував руками, а важкий зводжений міст зі скрипом став опускатися долі. Грицько замахав шапкою на знак повітання, та коли поглянув за Зарембою, його стать заховалася уже за лавою ратників. Рука з луком опала, а друга піднялася у сторону від’їжджаючих із німою погрозою. Хвилину постояв ще гак мужик, а там спустив тятиву і повів коня за поводи до замку.

Вже здалека пізнали Юрша й Андрійко Грицька, та злякалися, що він уб’є посла. Воєвода задубів, бачачи приготування до стрілу, бо знав, що би то було, якби Зарембу поцілила стріла зі замку… Ніхто, бач, не повірив би, що його убив, так собі, не знать чому, якийсь там Грицько. На щастя, Андрійко перешкодив сьому і тепер вибіг назустріч.

– Грицьку, що тобі? Як ти міг хапати за лук супроти посла?

– Слава Богу! – відповів мужик. – Вибачте, боярине, се не посол, а шпигун, а попри се – зрадник, брехун і убійник.

– Все одно! – вмішався воєвода. – Але він посол, а вилети стріла з твойого лука, не зносити тобі голови… Відколи-то мої орударі стали скритовбійниками?

Грицько поклонився воєводі в пояс.

– Простіть, достойний воєводо, сей чоловік тільки розлив невинної крові, тільки зрад та ложі має у своїй душі, що смерть від стріли була б для нього ласкою.

– Не твоїх рук діло, Божа кара на поганця! – відповів воєвода.

– Ох, ви не знаєте його діл. Я знаю їх і тому, встаючи й лягаючи, прошу Бога, щоби якраз мої руки вибрав знаряддям своєї месті…

Воєвода все ще морщив брови та глядів відповідних слів, щоби скарати нарушення недоторкаємості посла і вибити мужикові з голови злочинний намір.

– Грицьку! – сказав по надумі. – Якщо ти уб’єш його, ганьба впаде на усе руське плем’я, на мене і на боярина Миколу, якому служиш. Тебе покарають смертію, але на нас лишиться п’ятно. Скажуть люди, літопис напише, а наші онуки читатимуть: слуга боярина Миколи з Рудників убив підступом королівського посла під Луцьким замком, у який не пустив його Юрша…

Грицько пригриз зуби і похилив голову.

– Хай буде! – сказав по хвилі. – Я оставлю його в супокою, доки він тут. Але горе йому опісля. Як тінь, піду за ним, а зрадна стріла не мине зрадника. І сю пощаду, і сю кару винен я йому, його посольській гідності, вам, воєводо, ну і… пам’яті боярина.

Неначе грім з ясного неба вдарив перед ногами воєводи та Андрійка.

– Пам’яті… боярина?.. Боярина Миколи? Чоловіче, що ти вигадав?

Поважний воєвода прискочив до Грицька і потряс ним, мов вітер осиковою гілкою.

– Кажи, що сталося, швидше! – приказав.

– Правду кажу, достойний воєводо! Заремба зловив боярина і замучив. Відтак його попалене та покалічене тіло почетвертували й порозвішували на чотирьох стовпах за Львівськими воротами Перемишля.

– Ти сам бачив їх?

– Так! Очі викапані смолою, тіло общипане кліщами, сустави повиломлювані…

Андрійко закрив очі руками і нагло заплакав, як дитина, аж заходився. Воєвода ухопив себе рукою за горло, наче його щось душило, а лице посиніло, як тоді, коли дізнався про Відступництво Носа…

Добру хвилю стояли вони так, вкінці Юрша перевів дух і перехрестився.

– Со святими упокой, Господи, душу усопшого раба твоєго, ідіже ність болізни, ні печалі… – молився тихим, немов старечим голосом. – Важко дотикає нас твоя рука, та невислідимі стежки премудрості твоєя, тож твоя, не наша воля хай діється. Яко твоє єсть царство, і сила, і слава…

– Амінь! – відповів Грицько, а бачачи, що Андрійко збирається відходити, узяв його за рукав яки.

– Не плач, боярине! – сказав, а у його голосі звучала ніжність та м’якість, якої ніхто не догадувався б у мужикові. – Не плач! Небіжчик щаслив і блажен, а усе горе й труд остався нам. Терпінням та трудом пожаліємо й пом’янемо його. Не відходи, а послухай, що я казатиму. У мене багацько-багацько новин.

Воєвода повів їх у крило, у якому жила передше Офка, бо мешкання Юрші випрятано для великого князя. Подано мід та чарки, але ні Грицько, ні Андрійко не пили. Тільки Юрша кріпив себе чаркою, слухаючи оповідання.

Довго та багато розказував Грицько і зобразив слухачам не тільки події, яких був свідком, але вилив перед них і усю жовч, усі здогади й сумніви, які огірчували та мучили його душу у хвилях самоти. Юрша й Андрійко мовчали. Великий князь, видко, заблукався і приступив до боротьби про будуччину не як провідник народу, а як дідич, який тільки береться заховати свою волость перед нахабним сусідом.

На велетенських просторах Литви й України сиділо, щоправда, багато людей, перехожих кметів, неперехожих каланників, рабів, путних бояр, замкових слуг тощо. Одначе боярство і князі розкинулися по сих просторах тільки зрідка. Довгі гони приходилося мандрувати, заки дійшлося до боярського або княжого дворища. Годі було навіть припускати, щоби (задніпрянське або пограничне боярство від татарської стіни хотіло й могло прибути на рать. Проти усеї сили нахабної, голодної та повної грабіжницького духу Польщі стояло тільки волинське та подільське боярство і Литва…

Та й то не дуже-то можна було покладатися на неї, бо не знать було, чи литовські князі захочуть проливати кров за великого князя, який кохався головно у своїх українських волостях. Галицьке боярство між молотом а ковадлом боролося з напливом поляків з усієї сили, але не раз із ляку перед відплатою побідної Польщі опадала піднесена до бою рука боярина, і він оставав дома. А в Польщі намножилося уже тоді більше шляхти та панів, чим могла виживити піскувата та багниста країна. По більших городах, при столі багатших панів роїлося від шибайголов без честі та віри, без гроша в калиті, які не мали нічого до втрачення, а мечем у бою чи розбою могли здобути майно, уряд, значіння.

Як сарана, заллють польські ратники землю на сході. Се не буде війна, а мандрівка голодних мартових вовків, не боротьба про лицарську справу, а про буття – страшна, безпощадна, живлова. А де живло виступає, як лицарський прибій або порив вихру, там тільки живло зможе покласти йому потрібну запору. Сим живлом – народ, не шляхта, боярство, пани, князі, королі, а народ, весь народ від каланника до воєводи, від пастуха до князя.

Довго мовчали сидячі при столі мужі. У кімнату ввійшов старий Сава і аж задубів з. подиву, що могучий воєвода і молодий боярин сидять при столі і п’ють мід… з мужиком. Прихід його збудив зі задуми Юршу, який сейчас здогадався, чому чудується старий слуга.

– Не дивуйся, Саво, – усміхнувся, – спільне змагання, спільні гадки сильніше в’яжуть людей, чим зможе їх поділити рід. Хто бачить твоє зачудування, сей бачить причину, чому сонце нашої свободи клониться до западу. Настає сумерк. Не бачить князь боярина, боярин хлопа, а чужий князь та боярин ближчі нашому, ніж з тої самої землі вирослий кметь. Тому не дивуйся, а вчися!

– Що ж сталося з твоїми ратниками? – спитав Андрійко Грицька. – Чи й вони розбіглися по хатах, як боярство?

– Ні, боярине, вони тут зі мною, у Володимирських лісах..

Грізне лице воєводи прояснилося.

– Ах! – закликав. – Слава тобі, Господи, що влив єси у серця твоїх рабів тільки розуміння твойого закону, що приказує любити рідну землю. Ось тепер знаю уже, що не віддам Луцька полякам. Неслухняне боярство не вдержить його без помочі великого князя, а чи сей захоче або зможе помогти, Бог вість! Ідіть у мої селища під Луцьком, там розмістять вас мої тивуни по мужицьких хатах, доки не покличуть вас рідна земля і я.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 200 – 208.