Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

30. Смерть Офки

Юліан Опільський

Надійшов липень, та серед ненастанної праці летів день за днем швидко, наче придорожні дерева попри їздця.

На Пороссі було ще чимало лісу, який треба було корчувати, по хатах та укріпленнях чимало ще було роботи при насипах, обтісуванні бальків, покриванні дахів. Одні займалися сим, другі виробляли вози, плуги, борони, домашню утвар, виправляли шкіру або їздили у Київ за залізом. У дворищі боярина постала кузня, у якій робило ковальську роботу двох корманичан, а лоскіт молотів не втихав до пізньої ночі. Аж прийшов кінець липня, а з ним жниво. Опустіли оселі, і все, шо жило, спішило в поле. Оставали тільки ратники, яких Андрійко ніколи не пускав ні в поле, ні домів, а велів нести вартову службу, як колись у Луцьку. Кождої хвилі міг, бач, появитися татарський загін або дружина князя Семена Глинського.

Аж тепер мав Андрійко хвилину свобідного часу, бо працями в полі орудував краще за нього Коструба. І аж тепер полетіла його гадка до Офки. Саме тепер у неї мусіла прийти на світ дитинка – його дитинка! Хвиля ніжності заливала його свідомість та витискала з очей сльози зворушення. Як передше горда, самолюбна Офка будила в ньому тільки пристрасть, так тепер Офка-мати наповняла його душу дивною мішаниною поважання, захвату, любові і туги.

Туга ся обзивалася в його серці живлово, могучо, і здавалося, що Андрійко згаку скочить з коня і пошумить лісами на північ. Але ся туга – се одно, що остало з давнього Андрійка. Опроче був се вже муж, тямучий, досвідний муж, який добре знає, що йому робити, а чого ні. Він поборював у собі тугу, а вільні хвилі посвячував пристроюванню гніздечка для своєї кралі. Та ось тут оказалася потреба поїхати у Руду до князя Носа по зложені там достатки небіжчика батька… 1 тоді вперше від виїзду із Луцька почув Андрійко щось як грижу совісті…

Яким лицем стане він перед… нею? Вона ждала на нього й остерігала його перед Змієм Гориничем, а він?.. Ба, Змій перемінився у ангела, який і приведе його ангелятко, а Мартуся – се ж тільки цвітка на шляху його життя. Се фіалка, а тамта – се рожа, яка упоїла його своїми пахощами на весь вік. Та все-таки важко буде глянути в очі дівчини…

Дарма переконував себе Андрійко, що між дітьми – бо два роки тому назад дітьми були і він, і вона – нема ніяких приречень, надій, почувань, а є тільки діточі іграшки. Роздратування огортало його на гадку про подорож, аж вкінці рішився післати туди у вересні самого Кострубу, коли сам їхатиме у Незвище.

Та ось при кінці серпня лучилися події, які не дозволили Андрійкові покинути посілля. Над гірським Тикичем появилися татарські загони, які йшли буцімто на поміч великому князеві, а на ділі гляділи тільки добичі, де б її й не найшли. Татари застали, як звичайно, поготівля в Юршівці та варти по всіх хуторах, наїжені частоколи, глибокі рови та вправних стрільців. Тому підпалили тільки кілька пільних вартівень та забрали дещо товару з пасовищ, а там переправилися через Рось за кінськими хвостами і щезли.

Вслід за ними над’їхав князь Семен Глинський з ватагою комонників, який голосив усюди, що князь Жигимонт Кейстутович узяв у неволю Свидригайла й сам став, за згодою Ягайла, великим князем Литво-Русі. Розказував також, що князь Жигимонт іде як прихильник простолюддя, а ворог вельмож та князів. Тому й рід Глинських волить його, чим великопанського Свидригайла, і йде займати княжі й боярські волості на ім’я Жигимонта.

На щастя, простому народові та боярам-ратникам так гарно жнлося в Юршівці, що ні один не повірив теревеним князя Глинського. При першій спробі здобути найближчий хутір силою упало двадцять княжих ратників, і князь вернув з нічим у Черкаси. Все-таки поготівля треба було держати далі, а своєю дорогою з Києва надоспіла вістка, що справді Жигимонт, за порадою князя Гольшанського, напав у Ошмяні на двір Свидригайла та мало що не захопив його живим у неволю і не видав полякам. Але він являвся тільки провідником литовців, яким надоїла прихильність Свидригайла до рурьких князів, а литовських вельмож до Свидригайла. Сих князів та вельмож в’язнив, мучив та казнив люто, жорстоко князь Жигимонт, проти них підбурював мужиків, рабів, путних бояр, замкових слуг.

Запалали дворища, але тільки найдикіші живла між литовцями та помічні польські полки перейняли на себе сю катівську службу. Литовський люд та руські мужики зрозуміли протягом сих двох років, що боротьба, яка ведеться, – се боротьба за княжі волості, а не за волю народу, та оставали дома. Литовців навчили сього ливонські і пруські кнехти та польсько-мазовецькі ватаги, русинів, крім ворогів, – ще княжі ратники і татарські та молдавські союзники. У Київ прибув Михайло Юрша як воєвода і став сейчас робити приготування до оборони города перед Жигимонтовими сторонниками або перед замахами князя Семена Глииського, який завсіди мав зносини з великим князем Москви та татарськими ханами.

Вельми зрадів Андрійко, почувши се, і сейчас вирядив післанця до воєводи Михайла, щоби зволив прибути до Юршівки, оглянути нові порядки, заведені у волості після смерті брата Василя. Йому бажав віддати опіку над посіллям на випадок якого нападу, а поки що ладився до дороги у далеке Незвище. Поспівуючи та посвистуючи, доглядав майстрів, які робили великий, широкий віз із легкого та тривкого дерева й обковували його залізом. В ньому мала поміщатися під час далекої подорожі Офка з дитинкою… Андрійко аж плакав, уявляючи собі свій поворот верхом біля навантаженої брики, у супроводі сріблистого сміху «її», веселих окликів народу та… плачу наляканої дитинки.

Аж ось за два дні перед виїздом, десь з кінцем вересня, несподівано появився у дворищі… Грицько.

Навіть тоді, коли вертав із Чарторийська, не виглядав Грицько так блідо, так пригноблено, як тепер. Півпанцира не було на ньому, тільки якийсь старий, подертий лосевий каптан, на якому збруя повитискала всілякі узірці. Аж по пояс покривала грязь його короткі ремінні волоки та подерті мужицькі чревії з невиправленої шкіри. При боці теліпався меч з обломаною поперечкою та оббитою головнею рукоятки, а на плечах – перемоклий, отвертий сагайдак з двома чи трьома заржавілими стрілами та нап’ятим луком.

Видко, Грицько не мав часу або й охоти здіймати тятиву, а через те тратив лук усю силу та тугість. Невмиване лице, заросле чорним волоссям, було темне та брудне, руки – наче землямати осінню, обліплені болотом та кров’ю. Аж у долоні плеснув Андрійко, побачивши давнього слугу в такому виді.

– Грицьку! Що тобі? Де так прибрався? – крикнув.

– Де? У світі, боярине! На світі осінь, грязюка, нещастя, то й я достроївся до сього. Нечисть, обідрання, недбальство, сумерк усіх гадок, бажань, хай чорт пірве все та й мене разом з усім!

Мимохіть поблід Андрійко, наче щось укололо його в серце.

– Ти з Чорнобиля? – спитав.

– Еге ж! Та я не про те говорю. У Чорнобилі все гаразд. Князь Ніс частенько навідувався до вдови та сиріт по небіжчику боярину, діти виросли, здорові, хоч і сумні. Задобрий був, бач, боярин Микола, щоб його швидко забули свої…

– Ну, то чого ти ніби дуєшся?

– Чого? А ось хоч би й тому, що тому два роки брався Михайло Юрша боронити Луцька, боярин Микола думав про Перемишль, а сьогодні і Юрша, і ти пильнуєте Києва та й раді, що маєте кусень хліба…

– Що ж? – відповів Андрійко непевним голосом. – Не могли ми повернути у наш бік ладу світа, то живім хоч надією, що наші діти чи внуки доживуть свободи народу…

– Надією? Хіба самодурством! Надією і мухи не вб’єш! Нам не треба надій. Надіялися ми на Свидригайла, другі надіються на Жигимонта, а все те ні на що не здалося. Побив Несвизький Бучацького, побив Жигимонт Свидригайла; а мужик остав сим, чим був. А ось тепер надіявся великий князь на побіду, з трьох боків ішли вороги на Польщу, і що з сього? Один Заремба скрутив йому голову…

– Заремба, кажеш?

– Так! Я найшов при ньому письмо від князя Семена Гольшанського, з якого виходить, що Заремба уложив цілу справу з Жигимонтом.

– Як же ти попав на слід Заремби? Відкіля дістав у руки його листи? Хто тобі їх прочитав?

Андрійко живо зайнявся справою Заремби, бач, сам обавлявся, а саме його впливів на княжих дворах. Він дрожав за судьбу свойого незаконного подружжя. Важко зітхнув Грицько, збираючись розказувати, але вкінці таки спромігся на слово.

– Питаєш, як я добув папір? З кишені Заремби! Питаєш, як я напав на його слід? Вертаючи з Незвища…

– То ти був у Незвищі?..

– А був! – спішно, наче мимоходом, кинув Грицько. – Вертаючи, стрітив я його на вузькій стежині у лісі з двома товаришами, ну і маю його листи.

– То він віддав їх по добрій волі?

– Не зовсім! Принайменше я не знаю, чи вчинив би се був, чи ні, бо і не питав про се, тільки сейчас всадив стрілу в око…

– Ах, то ти вбив його? – зірвався з місця Андрійко.

– Так! А тоді його товариші накинулися на мене, і ми змагалися зі собою довго. Але вкінці мене взяла злість, і я повбивав обох ляшків. Щастя моє, що в мене була збруя, а то хто знає, що було б зі мною. Що ж хочеш, боярине? Я обіцяв Зарембі стрілу, треба було додержати обіцянки. Шкода тільки, що се не сталося півроку сьому, – не було б тоді перевороту в Ошмяні…

Грицько замовк, а Андрійко здержався у проході.

«Чому замовк Грицько? – питав себе. – Чому не розказує за Незвище? Смерть Заремби облегшувала прецінь усе і йому, і Офці, і Свидригайлові… Чому ж, отже, дується Грицько? Невже ж Кердеєвич?..»

Щось стиснуло його за грудь, а тиск підходив аж до горла. Підійшов до сидячого і вдивився в його посумнілі очі, наче глядів у них пояснення сього, що не доказали уста.

– Говори! – начав здавленим голосом. – Ти був у Незвищі… Що там сталося? Ти мовчиш? Кажи! На муки та кров Христа Спасителя, кажи! Ти ж знаєш, що я туди вибираюся.

Грицько відвернув очі та став глядіти на стіну, наче вперше бачив на віку таке диво.

– Нема чого тобі туди їхати, боярине! – сказав.

Смертельна блідість розлилася на лиці молодця.

– Грицьку! – застогнав слабнучим голосом. – Не муч мене, змилуйся! Ти ж знаєш, що там моя жінка і дитина…

Грицько закрив очі руками і хриплим голосом відповів:

– Нема там уже ні того, ні другого. Важко діткнула тебе Божа рука, боярине! Та ти…

– Як-то? Кердеєвич?..

– Ні! Смерть забрала їх обійко, тобі на сльози і жаль, а їм на вічні радощі…

Андрійкові замигтіло щось у очах, наче топори та мечі товпи ворогів. Хтось вирвав йому з грудей серце та здавив горло залізними кігтями… І без стону та крику, з ломотом, мов падаючий труп, грянув Андрійко на долівку…

На найвищому місці Незвища, посеред лісу, під трьома білопенними березами – свіжа могила. Високий дубовий хрест благословить своїми раменами насип жовтавого піску та купу дернини, яку зладили гробарі, щоби нею обложити могилу. Ні напису не видко на хресті, ні цвітів на гробі… Осінь…

Цвіти пов’яли, як отсей, що спить під жовтим піском між корінням беріз. Мрячне, захмарене небо над могилою, якесь важке, олов’яне, а хвилями холодний вітер мече краплі дощу на хрест, могилу та жовті листочки, які устилають землю. Довкола дещо вільного простору, а далі кругом стіною станули червоні сосни. На їх вершках змоклі ворони крячуть та раз у раз обтрушують краплини дощу з чорних крил. Впрочім, усе тихо-тихо, наче передчуваєш, що невдовзі вже гляне туди з-над Чортового болота ангел смерті…

Біля могилки – дубова колода. З неї-то саме вирубали сей високий хрест, та чималий відземок ще остався. На сійто дубовій колоді сидить високий, дебелий муж. Його вітром та віком поорані черти стягнені в маску безмежного болю, жалю, розпуки. Одначе ні сльозини не видко у сіро-синіх мутних очах. Руки спочивають на головці довженного меча, наче викувані разом із мечем з одної груди граніту. Сей лицар се нагробний пам’ятник, се символ сили, яка плаче на гробі краси.

Не час і не два сидить уже Кердеєвич на гробі Офки. Не час і не два розвіває вітер побілілий волос на його голові та шмагає його ледяним дощем. Не час і не два мучать його душу гадки. Сі сумні, страшні гадки, що-то, наче вороння стерво, обсідають погружену у безпросвітній скорбі людину. Вони чорним серпанком прислонюють минуле, теперішнє та майбутнє, відбирають ясність очам, мову устам, а слух заповняють невисказуваними словами безнадійності, наче тут, під березами, поховано весь світ.

Чи ж не було так і на ділі? За сю померкшу красу, за чар її очей-зір, за її сонячний усміх проміняв свою душу. Бога, віру, народ, ба, й своє ймення на віки вічні, подав усе те в неславу, чим квітчалося колись його серце… А тепер? І краса, і усміх, і зоряні очі – усе те там, глибоко, у жовтому піску, поміж вузлуватим корінням беріз, а його душа чорним вороном кряче над його сивою головою. Розпач, загибіль, смерть! Усе життя хиблене, всі стремління підтяті, наче ся деревина, з якої можна уже тільки витесати нагробник.

Темніло.

Замовкли ворони у гіллі, вітер утих, устав і дощ.

Тільки від часу до часу з березової гілки спадала з легким шорохом краплина дощу на розмоклу землю, на білий хрест та на похилену сиву голову. Часами летів згори і блідо-жовтий листок, наче на останнє прощання вмираючої природи живим та мертвим… мерцям.

Та ось чиясь рука спочила на плечі сидячого. ЛінивЬ підняв голову та глянув непритомно вгору. Над ним стояла похилена старуха.

– Не горюй, Грицьку! – сказала тихим голосом. – Не побивайся! Ти не знаєш, що весь минулий рік небіжка з сим приїжджим…

Рука Кердеєвича вхопила старуху за плече так сильно, що та аж подалася з окликом болю.

– Мовчи! Чи я тебе питаю про се? Я знаю, знаю!

Його голос, зразу різкий, ослаб, охляв, розм’як.

– Я знаю! – повторив утретє. – Та, проте, ти знаєш… мені не треба було її вірності… Вона ж не любила мене… мені треба було її, її самої, її очей, личка, її тіла, її голосу… Ах! Ти не зрозумієш мене, Горпино! Офка – се не людина, се… ікона!

– Во ім’я Отця і Сина і Духа! – перехрестилася стара. – Богові хулиш, Грицьку!

– Ні, Горпино, се неправда! Знав я дві святощі у світі: Бога на небі і її на землі. Втоптав він мої святощі в поліську грязюку, втопчу й я його…

– Грицьку! – закричала старуха, хрестячи руками повітря над його головою… – Пек, пек, цур та пек! Пропадай, коли хочеш, сам зі мною, Незвищем та сим Бучацьким, що жде на тебе у дворищі, але не клич прокльону Бога на невинну дитинку!

Сиве волосся розхристалося довкола поморщеного чола, хустина зісунулася з нього, а у широко відчинених запалих, старечих очах малювався жах. А у могутнє тіло старця наче молодець вселився. Зірвався з колоди й ухопив старуху за плече. Його віддих свистів, а голос уривався.

– Дитинка, кажеш? То була дитинка? Де вона, де, де? Кажи, бо розторощу тебе таки тут, що ворони не дозбираються твоїх старих костей. Де вона, де?

– Ах, се не твоя дитинка, Грицьку! – зітхнула стара. – Але я не знала, що ти з нею захочеш зробити, тому сказала тамтому, що і дитинка померла… Се синок, він у хаті!

– То ти добре зробила, Горпино! – зрадів Кердеєвич. – Се моя дитинка, бо ж Офка моя, а не його дружина. Господи! Прости незрячому прогрішення!

Вдарив себе в грудь рухом покутника, а там швидким кроком молодця біг у дворище. З трудом поспішала за ним Горпина, постогнуючи та соплячи. Коли Кердеєвич уходив у дворище, челядь, яка привезла його з того берега Прип’яті, аж ахнула. Лице старости горіло рум’янцем, очі блистіли якось дивно, руки дрожали…

– Гей! Або велика радість уходить із паном під дах дворища, або якась кров поллється сьогодні! – сказав півголосом Герасим, старий слуга Кердеєвича.

Староста вбіг у столову. Йому назустріч піднялося з лави двох мужів: звісна усім «тінь» Кердеєвича – Михайло Бучацький і… патер Анзельмус, який від року вештався при дворі старости, сповняючи послугу писаря та посередника. Оба сиділи за чаркою.

– Прецінь вертаєте, достойний пане, між нас! – закликав Бучацький. – Правда, правда, велике горе навістило вас, а з вами і нас, – тут пан Михайло обтер рукавом спітніле лице, – а все-таки живий…

– Де дитинка? – крикнув між тим Кердеєвич.

Бучацький замовк і вмить штовхнув в бік патра. Сей кивнув головою і почав порпатися у торбі, а Бучацький розставив широко руки та ліз обійматися до Кердеєвича.

– То єсть дитинка! – тішився, а його обросле салом лице аж сяло від радощів. – Отже, небіжка таки полишила вам «упомінок» по собі… Гей, тож то тільки половина журби остає для нашого Грицька. Ось і патер під рукою, то ми її й охрестимо після умови з каштеляном таки сейчас…

За внутрішніми дверми почулися кроки. Непритомно глянув Кердеєвич на Бучацького і побачив, як патер видобував зі сумки «стулу» та «брев’яж». І нагло скорчилося його лице, як лице тигра, який ладиться до скоку. Одним махом добув із піхви важенний меч і не своїм голосом проревів:

– Геть мені відсіля… заволоки!

Зі страшенним розгоном упав меч на одвірок, за яким, мов привиди, щезли Бучацький та Анзельмус, і прорубав дерево. Кердеєвич вирвав його, аж посипалися тріски, і вже підіймав ногу, щоби кинутися за тікаючими, коли рипнули двері від дальших кімнат і в них указалася покоївка Офки з малим клуночком на руках.

Кердеєвич задубів. Меч, держаний у руці, поклав легенько, мов пірце, на землю, а сам тихенько, щоби не полохати дитинки, скрадався до «няні», яка, усміхаючись жалісно, гляділа у легко рум’яне личко сплячої дитинки.

Темні вії отінювали ягідки тримісячного ангелятка, яке покоїлося у біленькій подушці, а малесенький, дещо розхилений коралевий ротик, видко, щойно покинув кормлячу грудь.

Довго-довго глядів велетенський муж на дитинку, а черти його лиця вигладжувалися звільна, дрожачі руки витягнулися вперед, наче бажали узяти дитинку, але нагло затряслася його саженна стать, мов осина, і припала до пеленок, а з грудей вирвалося якесь страшне хлипання – ні то "болю, ні то радості.

– Дитинко, дитинко! – лебедів крізь сльози а, взявши клуночок, став злегенька колисати його на руках. Коли за часок віддав дитинку заплаканій «няні», лице його було спокійне, тільки на чолі та довкола уст прикипіла нова брижка скорбі.

– Чи дитинка хрещена? – спитав тихенько Горпину.

– Ні, Грицьку, я не знала…

– То пішли завтра за попом! Хто кормить дитину?

– Жінка каланника Максима В’юна.

– Виділити йому пайку без данини на полюддя! А тепер ідіть! Мушу помолитися.

Довго вніч відмолював Кердеєвич гріхи своєї Офки – довго і щиро, бо се молився вперше, відколи підписав договір зі Зарембою.

Довго заходився Грицько Кознар біля Андрійка, заки молодцеві вернула тямка. Здавалося, що він поплатиться щонайменше важкою недугою, бо всю ніч кидався в гарячці та балакав нісенітниці, кричав, плакав, сміявся. Ранком порадив Грицько втомленому обмитися холодною водою, а після того зможений Андрійко проспав увесь день. Друга ніч минула вже спокійніше, третя зовсім супокійно, видко, здорове, молоде тіло перебуло потрясіння щасливо. Одначе не так було з духом, якого рани гоїть тільки час, а й то не завсіди.

Говіркий та моторний Андрійко замовк зовсім, і ні слова не могли від нього добилися ні Грицько, ні Коструба, ні піп. Відрухово слухав усього, що до нього говорили, та розумів кожде слово, але не вмів чомусь-то виявляти власної волі та й навряд чи мав її ще взагалі. Годинами вдивлявся наперед себе у простір, та не бачив у ньому нічого. Плугатарі виїздили в поле та верталися домів, жінки копали буряки, рубали капусту, обривали садовину, обв’язували соломою улики, сільське життя було в повному розгарі, та на лице боярина не завітав ні один усміх, ні одно слово не вийшло з його затнснених уст.

Аж біля зимного Миколи приїхали в Юршівку гості – Михайло Юрша та молодий Горностай.

Грицько розказав воєводі все, що знав про Андрійкові переживання, і воєвода аж тепер зрозумів, чому його братанич так нагло перестав займатися чим-небудь.

– Се душа запеклася в ньому від горя та зневіри, – сказав, – але він молодий, то й перебуде!

Він намагався всіми способами розрухати Андрійка. Розказував про завзяту війну Польщі з орденом, а Свидригайла з Кейстутовичем, про звірства сього останнього та про ріжні замахи на його життя. Вкінці показав йому на письмі похвальну грамоту від великого князя за погромлення бунтівничих князів Глинських та наказ берегти південні границі Київського князівства, у якому воєводою назначався Михайло Юрша. Усього вислухав Андрійко спокійно, але не відповів ні слова. Тоді воєвода ударив кулаком об стіл.

– Одвічай, хлопче, дядькові! – гукнув. – Я ж не гово рю до стіни!

Андрійко стрепенувся, наче зі сну збудився.

– Вибачте, дядечку, – відповів, – все те суєта! На неї й відповідати не стоїть.

– Суєта? Що за суєта? Се життя, а й ти живий до біса! – гарячився дядько. – Тиждень сиджу в Юршівці, а ти ні словом не обізвешся.

Лице Андрійка помертвіло.

– Суєта! – шептав. – Суєта! Я не живий чоловік, я й не жив ніколи, ні! Се, що ви звали життям, се облуда, брехня, суєта!

Надоїло вкінці воєводі промовляти до напівзбожеволілого. і він став займатися сам господарством, судити спори, пильнувати черги ратної служби, підстерігати татар або їздив у Київ. У дворищі остали самітно Андрійко й Горностай.

Отупіння Андрійка дратувало Горностая ще більше, чим воєводу, бо хотяй воєвода любив братанича, наче власну дитину, та все-таки не був йому товаришем, а товариш завсіди швидше найде дорогу до душі товариша, ніж родичі до душ дітей. Придивляючись до змагань дядька відсувати від Андрійка всяку згадку про минуле, Горностай замітив, що саме тільки при згадках про Офку оживає його товариш.

Ось раз, сидячи з ним самітно при огнищі, заговорив про Луцьк, про облогу, а вкінці про лицарські забави, князя Олександра та про Офку. На сю згадку оживилося лице молодця. Він став доповнювати спомини ріжними поясненнями і незчувся, коли розговорився надобре. Допізна вніч не втихав Андрійко у свойому оповіданні. Його очі горіли знову давнім огнем, на бліде лице завітав рум’янець, він випив навіть чарку меду, а слідуючого вечора, коли всі уклалися на супочив, сам заговорив про Незвище.

– Наша любов, – говорив, – се було останнє звено, яке лучило мене з життям. Хотяй померк блиск усіх моїх затій, хотяй велика, свята справа відбудови держави святого Володимира змінилася у звичайну собі крамолу, то Офка одна вказала мені ще ціль у життю: щастя. Боже! Як пильно берегла вона його, як запопадливо віддалювала від мене усе, що могло пошкодити нашому самовдоволенню. Чула, бач, що ся цвітка, як і другі, зів’яне швидко…

В очах Андрійка показалися сльози. Він тепер часто плакав, і здавалося, що зі сльозами спливає з його душі й отупіння.

– Не кажи такого, Андрійку, – відповів Горностай, ведений якби пророчим духом, – правда, Офка була би справді таким останнім звеном, тільки що не судилося їй… Хто знає, може, воно краще так, як сталося!

– Як-то? – кинув Андрійко різко, хрипло, вороже.

– Ось бачиш, вона привела тобі дитину, а сама покутувала усі гріхи, усю погань, які на ній тяжіли… А було їх доволі! Так, як вона тепер зорить у твоєму спомині, вона чиста, ясна, наче ангел… та не такою була б вона для других. Всі гляділи б на неї, як на повію, паплюгу, а навіть я, твій друг, бачив би в ній тільки другу Грету. А дитинка? їх викляли б усі роди на Русі, показували б пальцями на байстрюка, бо ніякий піп не звінчав би тебе з жінкою живого Кердеєвича. Хіба поляки пригорнули би вас троє, як перевертнів, а й то після смерті старости, з яким мусіли б числитися. Тільки мертвому дарується все, живому – нічого!

Андрійко встав з лежанки, на якій сидів, і став звільна проходжуватись по кімнаті. Вкінці спинився при огні.

– Ти правду кажеш, Данилку! – сказав, називаючи Горностая по імені вперше, відколи пізналися. Ось так не глядів я ще ніколи у мою пропавшу будуччину.

– Ся будуччина, яка пропіала, була засуджена на смерть уже в зачатку. Сам кажеш, як дуже берегла її небіжка. Вона була досвідна, тямуча жінка, і вона чула се, чого не бачив ти!

– Так, але бачу тепер, і тим глибше вбивається терновий вінець у моє серце… Молодій людині ціль – конечна. Без неї жити годі. А навіщо ж жити, коли все розпалося мені під руками? У монастир піду хіба відмолювати гріхи Офки…

– Не доливай води до Дніпра, Андрію! Сам знаєш і віриш, що вона свята. Тож ти до неї молися, щоби вона за тебе прохала Бога про добро та щастя, не то що!

Удруге глянув Андрійко з зачудуванням на товариша.

– Так! – говорив сей останній. – Постав слізний спомин про Офку високо-високо, там, де витає спомин про батька. Вони хай будуть твоїми опікунами, та, проте, ти жива людина, живи ж по-людськи! Сам кажеш, що небіжка вважала щастя ціллю життя. Гляди ж його, того щастя! Що воно не було у Незвищі, сього доказала тобі смерть. На світі, бачиш, є не тільки зів’ялі цвіти! З кождою весною з-під снігу виростають свіжі…

Ся розмова мала переломове значіння для недужого молодця. З того часу він як не той сам став. Почав зразу ходити в ліс, відтак брав уже зі собою лук та цілими днями бавився ловами. Горностай вірно додержував йому товариства та раз у раз піддавав йому нові гадки та розривки.

Найкращу, одначе, забаву винайшов Коструба, який роздобув у одного мужика присвоєного медведя-річняка. Незвично дотепний звір жив у вічній війні з дворовими собаками, від яких оборонявся ломакою. Вкінці, коли в улюблениці Андрійка Білки появилися песята, медведюк ухопив їх разом із оберемком сіна, на якому спали, і поклав між безлисте пруття верби, яка росла біля частоколу. Сам сів біля них і глядів, щоби не попадали на землю. Усі пси аж заходилися від брехоту, а Білка вила жалібно, підносячи горі лабу. Та всі зусилля собак зігнати медведя з верби були безуспішні, так що вони вкінці побігли куди інде, тільки Білка остала під деревом. Вона скавуліла стиха, видко, прохала медведя прощення провин та обіцювала вічний мир. По якомусь часі медведюк, мугикаючи, ухопив знову песенята та поклав на давнє місце, і з того часу устала війна міні ним а собаками. Тоді, дивлячися на «переговори» між медведем на вербі а собаками на землі, засміявся Андрійко.

З весною приїхав воєвода з довшої подорожі та приніс вісті про побіду Свидригайла та його союзників і не тямився з радості, коли побачив Андрійка поважним, та все-таки жвавим, моторним мужем.

– Гаразд, – сказав, – що протверезився, ось тепер найдеться й усе проче.

І справді. В маю 1433 року поїхали всі три по «достатки» небіжчика боярина Василя Юрші в Руду.

– Не слід мені, Андрійку, балакати з тобою наедині, не слід і йти з тобою в сад! – говорила Мартуся, киваючи зі забавною повагою чорною, мов крило крука, головкою. – Не слід мені казати тобі «ти», бо ти лицар з поясом та острогами, а я боярська дівчина – «бояришня».

Андрійко злегка засміявся.

– Певно, твоя няня-московка таке тобі наговорила?

Повагом підтвердила Мартуся здогад, та, проте, обоє ішли далі. Майське сонце заливало потоками світла та тепла цвітучий сад, оп’яняючі запахи обдавали їх звідусіль, у гіллі дерев заливалися співом птички. Було тепло та свіжо, а вони обоє ішли тією самою дорогою, шо осінню 1430 року. Одначе тепер Андрійкові був би кождий дав двадцять п’ять-шість літ віку, а Мартуся розцвіла на красавицю.

– Чи тямиш, Мартусю, – начав по хвилі Андрійко, – як ти розказувала мені казку про Змія Горинича саме на тому самому місці?

Бистро глянула на нього дівчина з-під довгих вій.

– Я й опісля остерігала тебе перед його спокусою, та бачу, – тут рум’янець зацвів на її лиці, – що горе не оминало тебе за сих півтретя року… Воно так часто гостювало у тебе, що навіть виписало на твойому лиці щось, чого не годна я прочитати. Невже ж ти не встерігся Змія?

– Ні, не встерігся, Мартусю! Я вистерігався його, доки він не прийшов та не приобіцяв виречися ложі, брехні, злоби, а тоді стали ми удвох глядіти дороги, до щастя. Але що ж? Не судилося йому бути в парі зі мною! Він згинув, упав, а падучи, зранив моє серце. Усі мої змагання закінчилися зневірою, усі надії на успіх – горем. Ось чому я, сумний, згадую сю гарну, щасливу хвилю, коли ти виправляла мене в світ добрим словом та поцілуєм… Не так думалося, як склалося.

– Ах, ти ще не забув? – відвернулася дівчина. – Та ти, – додала по хвилі, – говориш загадками, і я не розумію тебе! Але одно я зрозуміла, а саме се, що ти бажав увести між живих людей Змія… Змій Змієм, Андрійку, для нього є тільки злочини та покута, життя нема йому на Божому світі. Він чужий нам усім, він ворог Бога, віри, народу; він грішник-злочинець або покутник, а кождий, хто з ним пов’яжеться, платить за се сердешною кров’ю.

– Гей! Не так думалося, як склалося! – повторив Андрійко.

– Що ж! Видко, не так думали, як треба було! – сказала. – Та передумати недодумане. не велика штука.

Ясний її погляд стрітив сумні очі Андрійка.

– А тоді, – кінчила, – тоді й усе складеться як слід.

Бліді ягоди Андрійка зацвіли рум’янцем.

– Мартусю, зірничко! – сказав, беручи її за руку. – Спасибі тобі за потіху, я знаю, що ти рада була облегшити мені труди колись. Та що ж? Мої труди не довели до нічого!

На личку Мартусі появився вираз досади чи невдоволення.

– Ти зробився нудний та недотепний, і се твоя найбільша хиба! – відповіла. – Чого ж тобі ще захотілося? Ти добув славу, ім’я, лицарський пояс, усі аж захлистуються від похвал, так що няня не раз аж сварить на мене за мої гордощі, що то, мовляв, мій витязь так відзначився… а тут зачуваю, що те все нічого! Може, й я нічого? Як так, то бувай здоров, іду я собі геть від тебе! Не те обіцював ти мені при виїзді…

Аж тепер зрозумів Андрійко дівчину. Те відкриття, яке зробив, зразу бентежило його, але з живловою силою виривалося його життям утомлене серце до блискучої появи. Воно знову билося за любов’ю та щастям, але інакше, як там, далеко, у Незвищі. Там воно горіло ярким полум’ям, тут цвіло тільки червоною цвіткою. Там шаліли бурі, тут легесенький майський легіт перемішував зі собою усякі пахощі та упоював ними уяву. Там глядів він в огненне море пристрасної розкоші, тут бачив у чистому, мов сльоза, кришталю відбитку щасливої, безпечної, коханої будуччини. Що з сього, що у світі сумерк? У очах сеї дівчини зацвів розсвіт щастя…

– Не гнівайся, Мартусю! Я не смію, не смів вірити в се, щоби ти не забула про те…

– Що колись думалося, то ще не склалося, бо хтось не догадався його зложити докупи! – засміялася дівчина і вирвала руку з долоні Андрійка. – Прийди сюди вечірком, то докінчимо розмови. Ось батько йдуть!

Побігла.

На стежці показалося двох мужів у вигідних киреях – князь Ніс та Михайло Юрша.

– Ти сам-один? – спитав Дядько.

– Ні… то єсть так, сам-один!

Воєвода зареготався.

– Уперше чую, синку, що ти пробрехався. А ся синя спідничка, що майнула у кущі, може, се «полуденний біс» або яка інша помана?

– Гарно починаєш собі, лицарю! – гримнув князь. – Три роки і словом про себе не звістив нас, а тут ледве приїхав – вже й спідничку найшов. Ще коби задержав те, що раз возьме, а то всіляке бувало та всіляке може і бути.

Та Андрійко сим разом порозумів умить. Скинув шапку і вкляк перед старцем у покорі, складаючи руки так, як учив його Сташко.

– Якщо ваша княжа милість позволять, то я радо задержу сим разом те, що бажаю взяти…

Вечірком стрітилися молодята у саді, і сим разом не перепинив їм ніхто. При вечері обговорювали вже старі весілля, а Мартусю посадили враз із Андрійком на покутті. Та коли мужі остали самі, розмова зійшла сейчас на події, які розгравалися на землях Русі, Литви та Польщі. Юрша, як воєвода великого князя, знав усякі подробиці, якими радо ділився зі старим, поважним та тямучим «сватом».

Вкінці зітхнув важко князь Іван.

– Пригадую собі, – сказав, – як сьому несповна три роки твої слуги, Андрійку, Грицько та Коструба, балакали зі мною про самостійницькі змагання мужицтва. Вони казали правду! Тільки народ подвигне сам колись будівлю своєї свободи та окремішності. Князі, бояри, пани, які4 відірвані від нього, – се тіні народу, які йдуть за сонцем, та ні раз не змінять ні його тіла, ні душі. Зайде сонце, покриють тіні увесь світ, та не навіки! Тому дбаймо, щоби при розсвіті не найшлися і ми поміж тінями, які розжене сонце, а між цвітами, які розцвітуться при його появі.

Великокняжа крамола тяглася ще вісім літ. Не перепинили її ні смерть короля Ягайла, ні звірства Жигимонта, ні безсильність Свидригайла. Аж коли у цвітні 1440 року при помочі Скобенка убили князі Чарторийські Жигимонта, втихла боротьба. Багато деяких уступок виторгували князі та бояри для себе, але вони тільки виторгували їх. Розірвати Кревську унію не вдалося ні їм, ні литовцям. Вони мусіли врешті піддатися переможному впливові чужинців, які збитою масою ішли на схід та своїм напливом стирали з лиця землі невиросле з народу та невросле у нарід боярство.

Сонце заходило, а тіні укривали собою весь овид.


Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 339 – 352.