24. Андрій послом до Свидригайла

Юліан Опільський

Пізно вніч на столі воєводи догоряли свічки у спижевих свічниках, а їх полум’я хилилося у подуві нічного леготу. На столі не видко було вже збанів та чарок, тільки всілякі більші та менші звертки пергаміну, великий срібний італійського виробу каламар, кілька тростинових пер, віск, печатку та мотузок до прив’язування печатей. При столі сидів Андрійко, а його довгі кучері спадали на жовтаву карту, над якою похилився. Поруч сидів воєвода з сумним та суворим виразом лиця і диктував письмо до великого князя, в якому вияснював причини, задля яких покинули бояри замок. Швидко бігала вправна рука хлопця по пергаміні, ставлячи один під другим рівненькі рядки. На готовому листі поклав воєвода підпис і привісив печать.

– Отак! – сказав. – З оповідань Судислава та Давида виходить, що бояри обвинувачують мене перед усім світом, немов-то я прогнав їх відсіля. Невелике се нещастя, бо облога скінчиться відступленням поляків, а якщо наспіє великий князь із яким-небудь військом, то навіть розбиттям усеї оружної сили короля. Та річ у сьому, щоби великий князь бачив наглядно, як підпирає його змагання мужицький ратник під проводом простого боярина. Сей мужик не бажає від нього за се нічого, поза личною свободою, яку давало йому руське право. Ти розкажеш великому князеві про облогу і докажеш йому, що примхуваті бояри та великоможні князі та вельможі добрі лишень тоді, коли великокняжа власть спирається на свобідному оружному мужикові. Бо мужик слухає великого князя безумовно, не розпитує, «чому» і «навіщо», а йде сміло за провідником, хоч би й на смерть. У ньому є велетенська, невичерпана сила, якій не опреться ніхто й ніколи а яка не дасться повалити нікому.

Андрійко підняв голову.

– Я розумію вас, дядечку, доволі добре, – відповів. – Я молодий, молодший від вас і чую се дуже добре, що наш старий лад не відновить держави святого Володимира. Замала сила в князях та боярстві, завелика – в народі. В Італії, Швейцарії, як розказують очевидці та послухи, увесь нарід гуртується під руководством панів та князів; у нас намість люду є тільки ратники і челядь. Їх сили вистануть на се, щоби загирити усе, що ще осталося з золотої давнини, але нема сили збудувати щось нове. Якщо великий князь не опре своїх змагань на народі, пропаде окремішність, самостійність та свобода нашої землі та віри!

– Іменно се бажав я від тебе, хлопче, почути. Дав би Всевишній, щоби великий князь зволив приклонити ухо до твоїх слів, боюся, одначе, що так не буде.

Андрійко бистро глянув у сумні очі воєводи.

– Боюся і я! – відповів. – Але я вірю ще у ласку Божу над нами, нашим народом та над князем.

– Блаженні віруючі! Віруй, кільки хочеш, але на сій вірі не будуй нічого…

Андрійко затиснув зуби. Він розумів, що бажає сказати воєвода, але не було ще в нього холодної крові та досвіду, якого не заступить ніяка поука. Гадки й побоювання, які висказував Юрша, бурили одним ударом увесь світ, подвигнений уявою молодця, заперечували його зміст, відбирали йому ціль єствування. Він не понимав, як можна не бачити очевидної правди, не знав, що в старшому віці міриться правда та лож рахунком, а не почуваннями. А де не годиться рахунок, там не раз стане очевидність ложжю, а лож – очевидністю, а інакше думають тільки діти і праведники…

– Блаженні віруючі! – повторив Юрша по хвилі. – У сьому-то й біда, що великий князь не дасть себе пірвати у незвісний собі світ, та ще й тобі. Він прецінь володар, а як такий не має ні другів, ні ворогів, тільки рахунки…

У лісах над Стиром обізвався пугач. Протяжно, сумно відбивався звук щораз то тихшим відгомоном і замовк.

– Ранок недалеко! – сказав Юрша, встаючи. – Іди спати, сину, виспися гаразд, а завтра вечором – з Богом у дорогу!

Довго молився Андрійко у своїй келії над фіртою та довго не міг заснути опісля. Перед його очима пересувалися картини з останнього року, але кожда з них кінчилася якоюсь сумною, прикрою подією. У кождій вказувало щось на безнадійність піднятих змагань, і скрізь ставали на перешкоді сповненню мрій молодця люди, від яких він міг сподіватися радше піддержки, чим ворожнечі: Свидригайло, литовець Ягайло, волинське, подільське та галицьке боярство – усі то були наче вчорашні люди…

Невже ж ніхто не бачить сеї нової сили, у яку вірять Юрші, Несвизькі, Рогатинські, Носи? Усе меркне, темніє, розпадається. Невже ж нам не удасться визвати розсвіту нової доби, нам, які віримо у ясну будуччину народу? А як таки судилося, то чи особа великого князя є невідлучна від сеї будуччини?..

Ясно було вже надворі, коли сон склеїв очі молодця. Він проспав день аж до полудня, відтак помагав Горностаєві опроваджувати трьох прибувших по замку та приучувати їх до служби на стінах. Вправді табір ворогів лежав, як і давніше, на Підзамчі, але над ровом не видко було ні живого духа. Тільки вороння налітало хмарами, щоби поживитися стервом панських собак, які тікали від голоду у таборі та гинули не раз від стріл зі замку. Юрша велів, бач, стріляти на кождого чоловіка чи звіра; які підходили до рову, а ратники слухали радо, кажучи:

Собачий лях, чи ляцька собака – се одно!

Бояри вельми чудувалися, коли побачили лад та точність у службі. Нікому з ратників і на гадку не приходило питатися про що-небудь. Раз видані прикази оставали в силі аж до відклику, а нароком іменовані десятники та сотники пильнували їх виповнення без ніякого нагляду. Тільки деколи появився Горностай, Грицько або Андрійко з запитанням:

– Хто на черзі?

Вмить появлявся черговий сотник.

– Варти при заставах змінені? – питали його. – Борошно змелене? Смола на нічні огні занесена на вежу? – А на всі питання почувалася невідмінно відповідь: «Так, боярине!»

Днина була мрячна, непривітна. Сіре небо нависло над землею олов’яними хмарюками, а хвилями попадував дрібнесенький дощик. Було, одначе, тепло, бо по холодних днях серпня заповідався теплий вересень.

Вечором, коли похолоділо повітря, з ріки та прибережних мочарів, піднялися густі опари і закрили собою табір, ліси та ріку. Вартові на стінах бачили тільки на кілька кроків перед собою. Воєвода велів Грицькові подвоїти варти та вислати на той бік рову стежі, чи під ослоною мряки не збираються поляки, а Андрійка велів покликати до себе. Молодець знав, що се значить, і пішов у палату.

Воєвода прийняв його, наче рідного сина, поцілував у голову та сказав на прощання:

– Хай проведе тебе Свята Пречиста та чудотворець Мир-Лікійських, Святий отець Николай! Хай Божа Премудрість наустить тебе, синочку, на путь благоразумія! Іди в Степань та перекажи великому князеві все, що знаєш, тільки, на милий Біг, говори обережно і міркуйся в словах! Бо Свидригайло швидкий та загонистий чоловік, а глуздів у нього небагато. Зате в нього чимало підступності та підзорливості, але є й велика благородність у сповнюванні раз даного слова чи приречення. Се благородство різнить його від прочих Ольгердовичів та Кейстутовичів і удержує при ньому наших людей. Тому старайся спонукати його до походу на Луцьк. Як тобі се вдасться, то поволі втягнемо його між себе, а тоді, може, й позискаємо для справи окремішності та самостійності нашого народу. Якщо не вдасться, то їдь у Руду або в Юршівку, а я тебе в свойому часі покличу, коли буде треба. А не забудь узяти зі собою лука та меча. Збрую остав тут, гроші також. А тепер бувай здоров, синочку, до побачення в чистому полі при сурмах під прапором свобідної Русі та її князя. З Богом!

Викрастися з Луцька було неважко. Андрійко знав, що польське лицарство, яке не вміло допильнувати власного табору, певно, не сторожить на стежках та на ріці. Мужицькі варти вміли би се вчинити, лицарські – ні. Все-таки не міг він іти просто через табір, тільки мусів укриватися у прибережному очереті та верболозах. На жаль, і одно, і друге вирубали поляки під час облоги на криші до колиб, на пашу для коней, на пруття до плаваючих мостів. У перших днях облоги можна було перейти попри польський табір і цілим військом, але тепер було се немислиме. Андрійко мусів перекрадатися повз берег або брести водою.

Він спустився по мотузі тою самою дорогою, якою вчора прибули гості з Поділля, й умить найшовся у підніжжя високого берега Стиру над самою водою. Тільки легкий шум та тихе хлюпання зраджували, що він над рікою, і то підбувшою наслідком дощів, бо у звичайний час Стир не шумів, ні спішився. Густа мряка закривала від його очей замкові стіни, як і той бік ріки.

Тут прийшло йому на гадку, що десь при березі повинен находитися човен, яким приїхали гості. На нещастя, було дуже темно, а ходити понад самий берег не дуже безпечно, тому залишив глядіти човна, тільки пішов скорою ходою повз берег. Зразу раз у раз чорніли по лівій стороні корчі лозини та вільхові гущавини, відтак не стало й їх, а привикле до темряви око розрізнювало тільки лінію, у якій вода ріки стикалася зі стрімким берегом. Тому, що підбувша вода заливала всі нижчі часті склону, тяжко було ступати по узбіччі, й уся увага молодця збиралася у змаганні заховати рівновагу.

Нагло нога його ступила порожню. Він замахав руками в повітря, як потопаючий, та усім тілом кинувся взад. Завдяки повільному ступанню розгін його ходи був малий, і йому вдалося сісти в грязюку над якимсь темним ровом, що перетинав стежку півперек. «Що се було?» – хвильку подумав Андрійко, аж догадався, що се підземний відплив замкового рову саме у сьому місці вливається в ріку.

Біда! Як тут перебрести рівчак, у якому, певно, болото на лікоть або й більше?.. Як можна було, йдучи, не взяти зі собою хоч би весла або дрючка?.. Ба, але дрючок чи весло страшно ненаручні, як оленеві роги у пралісі… Що ж! Чоботи в нього високі, води в рівчаку нема, треба скакати! Устав, відступив, розігнався… раз…. два… три… скочив… і з ломотом та брязком гепнувся усім тілом у грязюку. Його чоботи зачепили о щось тверде, шапка злетіла з голови, а руки аж по лікті пірнули в мастку грязюку.

Боже! Що се таке? Витяг руку з болота а, спираючись на одній, простяг другу за сим твердим предметом, який довів його до упадку. І тут мало не закричав з радості. Намацав беріг човна, яким гості приїхали до замку та заховали у рівчаку.

Не зважаючи ні на що, викарабкався з болота й одним махом посунув човен по рідкому болоті до ріки. Коли почув, що зад човна спочив на воді, сам ускочив туди й, утомлений, сів на задню лавочку. Тягар його тіла підважив заритий у болото ніс човна, він сплив, й у сю мить підхопила його течія.

У човні не було ні весла, ні жердки, і молодець пізнав швидко, що зробив не найкращу заміну, всідаючи в човен. Вода крутила ним, як тріскою. Раз повертала його кормою, раз чердаком проти течії, але найгірше було, коли човен станув півперек і починав по бурхливих хвилях скаженого гопака. При першій прибережній колоді або мілині мусів човен перевернутися або набрати води й потонути…

Найгірше було се, що течія віддалилася від берега й винесла човен на середину ріки, так що не видко було ні одного, ні другого берега, а швидкість більшала раз у раз. Пізнать було се по повітрі, яке зі щораз то більшою силою вдаряло об лице плавця. Андрійко зрозумів нарешті, що йому грозить погуба або опізнення, і тому, видобувши ніж, став виломлювати з човна середущу лавочку, яка була найдовша. По кількох даремних зусиллях опинився в посіданні дошки, якою від біди міг покермувати човном. Хилитання устало, як тільки човен звернувся чердаком наперед, але зате збільшилася швидкість. Стрілою мчався човен крізь мряку, а Андрійко радів, що під її покровом переїде повз табір без перешкоди. Дорога у Степань стояла отвором перед ним, і сейчас почала працювати його уява та укладати хід майбутньої розмови зі Свидригайлом.

Година за годиною минала, а човен плив усе дальше й дальше. Десь над ранок зійшов місяць, і хотяй не видко його було з-поза хмар, та все-таки мряка побіліла, а серед неї, наче привиди, показувалися ліси то по сей, то по той бік русла. Зі сходу потягав холодний ранішній вітрець, який кріпшав звільна, а під його напором переливалися бовдурі мряки, наче клуби диму. Промоклий та втомлений, Андрійко став відчувати холод та голод, тому посягнув до сумки з харчами, яка висіла йому через плече.

Одначе, на превелике зачудування, на плечі не висіло нічого, кромі малого клаптика насильно відірваного полотна. Видко, при переправі через рівчак або при всіданні в човен сумка обірвалася й упала в воду. Андрійко злякався, бо в виду сього мусів покидати човен та глядіти поживи в якомусь селі, і то не над рікою, тільки дальше, в лісах, бо всі оселі над рікою були спалені та пограблені поляками.

З тугою та нетерплячкою ждав Андрійко розсвіту й укінці діждався його. Тоді став поволі кермувати човном до правого берега і причалив якраз напроти якогось опустілого села, що стояло над рікою. Він прив’язав човен до верби, а сам пішов у село, де надіявся роздобути сухих дров на огонь та якої поживи.

Прикре вражіння робило безлюдне, пусте село. Повідчиняні двері хат, поломані плоти та погоріла хата над самою рікою свідчили про се, що ворог таки справді був тут і господарював по-свойому. У хатах остала тільки поламана й понівечена утвар, подерті вовняні ліжники, потовчена посуда тощо; на гноєвищах тут і там гнила шкіра корови, теляти або голова безроги. Видко, ворог найшов ще дещо в селі та на місці із сим справився. Зате в городах найшов Андрійко часник, редьку, петрушку, цибулю та намикав доволі ярини, з яко? загадав зварити юшку. Нишпорив також по хатах за хлібом та сіллю, одначе не найшов.

Вкінці побачив на невеличкому підвищенні поземелля церковцю та боярське дворище. У церкві було повно кінського та людського гною, видко, польські ратники нароком зробили з неї хлів. На церковній ограді висів на мотузі старенький піп з білою бородою, але лиця не було видко в нього, бо його склювало вороння. Невиносимий сопух наповняв повітря, але, видко, недавно гостювали тут грабіжники, бо члени ще держалися, а тіло не відпадало ще від костей. Впрочім, не стрітив Андрійко ні одного трупа в селі, і було очевидне, що мужики заздалегідь покинули оселі, а остав тільки при церкві старенький піп…

Перехрестився молодець, увійшовши в опоганену, збезчещену церков, бо осоромлена святість видалася йому чомусь-то подвійно святою. Він укляк і став півголосом відмовляти молитву.

– Молитвами святих Отець наших, Господи, Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас!

– Помилуй нас! – повторив хтось рядом, наче відгомін, а вслід за сим почулося тихе хлипання. Вмить зірвався молодець з колін і оглянувся. З кута притвору дивилось на нього двоє очей, великих, горючих недугою чи божевіллям, діточих очей.

– Хто ти? – спитав, підходячи.

З кута вилізло, може, десятьлітнє дівча, нечувано брудне, розхристане, просто страшне.

– Я… Хто я?.. Не знаю, нічого не знаю! – заговорило швидко. – Але ти… хто ти будеш? Правда, що ти не лях?..

І дитина станула на порозі, готова кождої хвилі тікати.

– Ні, дитинко, я свій! – відповів Андрійко.

– Я так і гадала, бо ти клякав, як колись і я, і люди… і дідо… Та людей нема, мене нема, тільки дідо осталися…

– Дідо? Де ж вони?

Дівчатко підняло руки горі, а померклі очі засвітили знову дивним огнем.

– Дідо? Дідо тут!.. Гойдається…

Сплеснула руками і зареготалася, що Андрійкові аж мороз пішов по шкірі. Він порозумів усе. Се дівча було онукою попа…

– Ходи, дитинко, за мною, будемо варити їсти! – сказав.

– Ходім! Ходім! – прошептала дитина і нагло здригнулася усім тілом.

– Я боюся… бою… тут не раз ніччю приходили вони… ляхи… з рогами на голові, з огнем у роті… ух! я боюся… вони гойдають діда на ограді… ходи!

Узявши оберемок ярини, пішов Андрійко з дитиною, яка повела його просто у боярське дворище, у стайню. Тут найшов молодець, на превелике диво, під берлогом пастуха, в старій солом’яній кошілі чимало житніх сухарів. Яким чудом заціліли вони від очей голодних наїзників, Бог знає! Молодець полупав двері, розвів огонь та зварив похідну юшку з сухарями у старім горщику, який найшов у жолобі.

Жадно накинулася дитина на теплу страву, якої не бачила від двох неділь, а відтак заснула на мерві берлога. Тим часом сонце зійшло, розігнало мряку і вперше від кількох днів виглянуло на світ. На Андрійкові висохла одіж, а тепло огню та страва розслаблювали його тіло та клеїли очі до сну. Якийсь час опирався спокусі, та вкінці перемогла втома. Заснув.

Далекий тупіт кількох коней збудив його. Прожогом кинувся, протираючи заспані очі, до дверей.

Що се? Ще рано?.. Ба, ні! Червоне зарево заливало обійстя дворища. Се вечір! Він проспав увесь день.

Тим часом тупіт наближався, й Андрійко погадав собі, що се можуть бути вороги. Відвернувся за дитиною і… скам’янів на місці. На гнилій мерві лежало її маленьке висохле тільце з худими кістлявими ручками, піднятими вгору, та відкритими очима. Воно було мертве. На личку застигла усмішка якоїсь тихої, неземної радості. Неначе останнім поглядом мертвіючих очей побачила дитинка щастя, якого не бачила в житті: може, ангела-хранителя, а може… маму…

– Що се таке? – питав себе Андрійко, мов непритомний. – За віщо ж се?

Обухом вдарило в нього страшне, нечуване горе дитини. Мов п’яний, вийшов зі стайні, незважаючи на се, що тупіт замовк, а на обійстю два голоси говорили зі собою.

– То тут! – казав один.

– Еге ж, тут недалеко їх біжниця! – відповів другий.

– Ха-ха-ха! Хіба стайня та хлів!

Зареготалися.

– А там, далебі, ще висить піп, що повісили.

– То й краще! Буде кому поблагословити нас на рать.

– Коби лише решта вчас приїхала, а то вернуть люди… Га! А се хто?

Побачили Андрійка, який повільно зближався до них.

– Хто ти? – спитали в один голос.

– Кажіть радше, хто ви? – відповів Андрійко, а його уста дрожали. – То ви повісили попа?

– Ага! Се один із них! – догадався вмить один з приїжджих. – Ану-ко, Войтек, бий!

Підняв обух, який держав у руці. Але швидше, чим оком кліпнути, свиснуло вістря Юршівського меча, і без стону повалився парубок на землю. Другий побіг до коня, але, як тигр, що скаженіє, втративши молоді, кинувся за ним Андрійко і з усієї сили хляснув його мечем через ухо. Кілька судорожних рухів кінчини, струя крові, щось наче кректання п’яної людини – і не стало обох приходнів. Були се, видко, пахолки або і служебні неповноправні шляхтичі, що украли прегарного лицарського коня зі збруєю, сідлом та всілякими достатками якогось пана, а тепер, змовившись ще з другими, вибиралися грабити по Волині. З їх бесіди догадався Андрійко, що вони тут не вперше та що сей малий труп на берлозі – се жниво божевілля та смерті, яке посіяли вони.

Довгу хвилю стояв Андрійко над обома ляхами, і звільна втихала хуртовина почувань у його нутрі.

Обтер меч, а відтак, найшовши заступ, при останніх блисках заходячого сонця став біля церковних дверей копати маленький діточий гробик…

Другої днини обшукав бесаги їздців і найшов у них се, чого йому недоставало, то єсть поживу. Тому, не гаючись, сів на лицарського коня, два другі узяв для зміни на аркан і поїхав уже простою дорогою у Степань. Їхав день і ніч, причім, одначе, найбільше піклувався лицарським жеребцем, заїздив до боярських дворищ, де підмінював потомлені запасні коні на нові. Письмо Юрші до великого князя давало йому право й основу ставляти жадання, і ніхто не противився їм. Напроти! Всі вітали його, як героя, тим більше, що бачили на дев’ятнадцятьлітньому молодцеві лицарський пояс. Бояри подивляли також лицарську збрую, яку Андрійко вважав воєнною добичею. Вона була, як на те, варта чималу суму і додавала поваги молодому та поважному висланцеві воєводи.

Шостої днини станув перед великим князем, який прийняв його весело й ласкаво. Невеселий, одначе, був настрій Андрійка при вході у кімнату великого князя. Степань роїлася, щоправда, від людей, але між ними було більше служби, жінок та скоморохів, ніж оружних людей. Особливо мало було литовських ратників, а з руських тільки Чарторийські привели до кількасот коней. Боярство приїздило, щоправда, раз у раз, але й раз у раз роз’їздилися сі, яким надоїло сидіти у холоді та вогкості під шатрами. Інші князі посилали намість себе та своїх ратників листи та післанців, які торгувалися за надання, почесті та гроші. Поминувши прибічників та князів Чарторийських, війська у Свидригайла не було. При ньому був князь Семен Гольшанський, який сейчас пізнав молодого Юршу.

– А ось наше Юршівське вірля! – привітав молодця. – Здоров, лицарю!

– Бажаю всього добра та благословенства Божого на його великокняжу милість, а й вам, милостивий князю, приношу належний поклін від воєводи і себе! – сказав Андрійко, передаючи лист великому князеві.

– Славно, молодче! – гукав Свидригайло. – Ось сідай, напийся, а я прочитаю письмо. Се ти його писав, правда?

– Я, ваша милість!

– Ну, як так, то напийся, а там і прочитаєш сам!

Андрійко насилу проковтнув напиток, а відтак прочитав написане. Хвильку мовчали оба князі, аж Свидригайло вдарив кулаком об стіл.

– Диви, диви! – гукнув він. – Я гадав, що Юрша помочі просить, а він сам задумав доїхати кінця ляхам! Се добре, що? Ха-ха-ха! Що ж ти на те, Семене? – спитав.

– Гадка добра і влучна! – відповів запитаний. – Якщо се правда, що ляхи голодні та недужі, а коні гинуть ночами, то справді можна би їх назавсіди примістити під Луцьком.

– Се правда, милостивий князю! – вмішався Андрійко. – Тому саме мене вислав воєвода, бо я зумію перевести великокняже військо хоч би й під кімнату короля…

– Військо, військо, та де воно є? – розлютився нагло Свидригайло. – Острозький торгується, наче Анзельмус за реліквії, Монтовта нема, Жигимонт ніби жде приказів, а то чортзна-якої мари сидить у Овручі. Певно, знову якусь дівку запопав. Ігі! В. мене молода жінка, а й то остала в Ошмяні, а я тут. Війна більше ялася мужеві, ніж баба. Та ось у мене через таких бабіїв нема війська. Коби я так спустився на своїх велебних бояр та князів, чорта з два зібрав би на рать, не військо. Ігі, ігі, ще раз ігі! Хіба скоморохів поведу, чи як? Тьфу!.. На щастя, і молдавські воєводичі, і татари, і орден за мною…

Тут замовк, бо замітив, що говорить забагато. Попив вина і звернувся до Андрійка.

– Ти сам бачив, хлопче, що в мене війська нема, але я другим способом зумію наклонити поляків відступити від облоги. А заки вони удруге зберуться на рать, то з трьох боків нападуть на них вороги… Поляки стануть проганяти татар, молдаван, німців, а ми за сей час позбираємося і викинемо їх і з Волині, і з Холмщини, і з Поділля, відберемо усі наші волості: Львів, Перемишль, а навіть Ряшів. Але поки що годі…

Глумливий усміх блукав по устах князя Семена. Замітив се Андрійко, і, не знать чому, видалося йому, що Гольшанський глумиться з нього: «Бачиш, мовляв, я знаю, що ти гадаєш, та, проте, не ти, а я держу душу князя у моїй жмені!»

– Милостивий князю! – заговорив нагло, почервонівши, мов грань. – Позволь і мені сказати слово!

– Ну?

– У нас у замку всього чотирьох бояр, а дві тисячі мужиків…

– Я ж посилав вам бояр, – перервав князь, – але вони, як пише Юрша, не хотіли повинуватися і пішли собі. Вони так само неслухняні, як тут.

– Саме про се я й говорю, ваша милість! – відповів Андрійко. – Наші мужики слухають без спротиву і несуть воєнну службу нарівні з боярством або й ще краще…

– За се поселю їх у Київщині на боярських службах! – заявив великодушно Свидригайло. – А ти розкажи мені дещо про облогу!

Андрійко поклонився і став розказувати, що бачив і пережив, а вкінці спитав:

– Чому ж, ваша милість, не звелите зібрати у великих землях своєї могучої держави так з двадцять тисяч таких ратників? Татари, молдавани, поляки нищать села й хутори, а так ратники одним махом викинули б ляхів під Краків, а ні татарва, ні молдавани не ссали б нашої крові…

– Пусте балакання! – вмішався князь Семен. – Тут були вже такі, що бажали підняти на ляхів увесь народ, та опісля вони перш усього звернулися б на нас, природжених своїх панів, і не князювати нам тоді на землі наших батьків! Вельми мудро вчинив його милість великий князь, що заборонив смердам хапати за збрую. Боярин Юрша…

– Я за себе говорю, не за воєводу!. – застерігся Андрійко.

Князь Семен усміхнувся солодко.

– Ах, як так, то й мені не дивно, що по твоїй головці ходять усілякі лицарські замисли, як ось у блаженної пам’яті боярина Миколи з Рудників. Гарні се замисли, висока ціль. Свобода всіх людей – се євангельська мрія, так що ж! Ні небіжчик, ні ти, хоробрий молодче, не знаєте світу з його поганню, злобою, ложжю. Вчорашні приятелі стають нагло ворогами і мечем, яким під твоїм проводом вибороли вчора побіду над ворогом, нині відрубають голову тобі. Невдячна є песя хамська кров. Тям се і не зводи благородної та лицарської душі великого князя ложними картинами неєствуючої величі!

«Се чорт боронить ангелам приступу до душі!» – погадав Андрійко і ледве по хвилі здобувся на відповідь.

– Не я зводжу його величність, великого князя Литви й Русі! – відповів позірно спокійним голосом. – Не я! Не зводжу його, бо він на те зарозумний, і сам знає, що в’яже нас усіх до його особи. Не любов, ні вірність, а жадоба значіння, впливу, землі, гроша…

Навіть вироблений статист, як князь Семен, повстав з лави, а на чолі Свидригайла стала набігати жила гніву.

–…Вам треба, щоби він зависів від вас, і тільки від вас, так як Янові зі Сенна та Вінкентієві Шамотульському хочеться взяти в магнатські руки Ягайла а здавити боярство та люд. Але й моя молодеча голова зрозуміла, що князі – се неначе весняні криги на воді, що ніби вкривають воду, а перейти по них годі! Бо вони раз туди, раз сюди, куди їх поверне княжа гордість чи користолюбивість. Тільки народ, простий народ дає опору великому князеві!..

– То ти волів би, хлопче, щоби великий князь зависів від хлопа, чим від рівного йому степенем князя? – спитав глумливо Гольшанський, удаючи, наче все те його вельми бавить.

Але ось Свидригайло простяг руку.

– Розумієш, хлопче, статистику, се правда, але забуваєш про одно, а не знаєш другого…

Устав з крісла.

– Забуваєш, що небіжчик боярин Микола дістав від мене заборону бунтувати хлопство. Невже ж ти гадаєш, що я нині зроблю те, чого не бажав зробити вчора? А не знаєш про се, що між королем а мною станув уже мировий договір?..

Андрійкові потемніло в очах.

– Що за злодій наустив вашу великокняжу милість на таке безглуздя? – закричав не своїм голосом Андрійко.

А Свидригайло посинів. Здавалося, що дрожача від гніву рука вхопить важкий срібний збанок з вином і розчерепить голову молодця. Але по хвилі тяжкої, душної мовчанки князь сів ізнову.

– Я тобі був винен життя, хлопче, – сказав, – тепер ось я розплатився з тобою, а той сам чоловік є нам свідком. Віднині ти мій боярин, а я твій князь!.. Тям се! Тям се і не забувай! Ти питав мене передше, і я відповів тобі, бо ти був мій друг. Тепер ти обидив мене, я прощаю тобі, але кажу тобі і приказую: іди геть від мене! Не ти моїм суддею!

– Князю! Батьку! – благав крізь сльози навколішках Андрійко.

– Проч! – гукнув Свидригайло.

Прожогом кинувся молодець до дверей, скочив на коня і за хвилину щез у пралісі дорогою, яка вела в Овруцьке.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 286 – 297.