10. За кохання Офки
Юліан Опільський
Андрійко вийшов від пані Офки майже непритомний. У передній кімнаті, де звичайно сиділа Марина, ждав на нього Сташко, який глянув тільки бистро на товариша і засміявся хитро. Рум’янець на лиці молодця, шарф на його груди сказали йому усе: Андрійко став одним із рабів старостихи, став знарядом її замислів, прислужником польського правління. Так йому принайменше здавалося, і тому, вивівши Андрійка надвір, запитав з усміхом:
– Правда, що старостиха не така страшна, як гадає твій дядько?
Овіяний свіжим морозним подувом, молодець стрепенувся.
– Страшна? Ні! Але нещаслива! – сказав. – І мені жаль її. Що буду міг, зроблю для неї, коли забажає, і гадаю, що вона ніколи не захоче чогось такого, що не личило б їй або мені. Се благородна «дама».
– А!
Сташко сподівався іншої відповіді, але не було уже часу добитися її від Андрійка, який спішився відходити. Вернувши у хату, переказав сю відповідь старостисі. Вона була іншої гадки, ніж Сташко.
– Коли він ще може думати, що я благородна, та міркувати, чи мені послужити, чи ні, то, видко, не так-то легко взяти його на мотузок, як Скобенка та інших… – сказала і гнівно тупнула ногою об землю.
І справді. Слова Андрійка, висказані до Сташка, були до певної міри брехнею, першою брехнею, яку висказав хлопець у житті. Своїми словами бажав він тільки позбутися влізливця та остати самим зі своїми гадками.
Поява Офки осліпила його. Як за першим разом, так і тепер ся молода жінка не завагалася очима, голосом, поглядом відкрити молодечій душі хлопця усю горючу безодню змислової розкоші. Дотиком руки та колін передала вона його молодечій крові усі дрогання розпаленої бажанням груди, і сі дрогання вмить довели усе єство Андрійка до несказанного заколоту. По чисте серце хлопця простягла свої кігті пристрасть, і воно з острахом відверталося від неї, як від незнаної небезпеки. Могучо заговорили у ньому пориви молодого тіла, а услужна уява підсувала марево «лицарської служби» як предліг до розкішних сходин у тихому пахучому кутикові при огні…
Але те, що знав Андрійко про Офку, її візвання та підлесні слова, її скарги на гнет та смуток самоти, а вкінці розмова з дядьком, якої був свідком, – усе те остерігало його, що тут під гладкою верхнею криється пропасть. Він вичував у її словах лож і не вірив їй зразу. Без сумніву, не оперся б Андрійко понаді молодо! жінки, якщо вона забажала б добути собі його любов. До сього вона мала середники й дороги, про які недосвідному боярчукові навіть не снилося, а все-таки не удалося пірвати його за собою зразу. Вона знала, що сю кріпость добуде хіба облогою, а він усвідомив собі, що стоїть на роздоріжжі та що нелегким стане йому вибір шляху, який поведе його до честі і правди. Бажаючи звести його зі сього шляху, вона мимохіть остерегла його, а він, людина без ложі й облуди, обдурив її своїм поведенням, а Сташка словами.
Тим часом гамір, який панував у їдальні-сінях з початком обіду, утишився нагло, і Андрійко увійшов туди, неначе у церков. На двох величезних коминах у протилежних кутах сіней горіли соснові колоди ярким полум’ям, від високої склепленої стелі звисали павуки зі свічками й освітлювали увесь збір довкола довгого та широкого стола. Горішня його частина була вища, бо тут сидів сам воєвода як заступник великого князя у окруженні достойніших гостей – Монтовта, Семашка та старшого Кирдея. Але саме під сю хвилю вони не сиділи, а стояли і вітали високого, стрункого молодця в прегарній кованій медіоланській збруї зі струсячими перами на шоломі. Лице молодця було поважне, а так само мовчали й усі прочі. Андрійко добачував у його чертах подібність до когось знайомого, але не міг собі зразу пригадати, до кого саме. У сій хвилі потягнув його хтось за рукав, і Андрійко оглянувся. Се молодий Горностай тягнув його до себе на лаву.
– Хто се? – спитав Андрій, указуючи движком голови на лицаря у збруї.
– Се Танас, князь Ніс! – відповів Горностай. – Привозить вісті з Вільна.
– А!
Андрійко нагадав собі сейчас Олександра, якого бачив у Смотричі. Так, се його черти гляділи на зібраних з-під підсуненої крати наличника, а очі, ах, правда… се очі Мартусі!
І вмить успокоївся Андрійко, а усміх роз’яснив його лице.
«Гей, чому-то її тут нема?» – подумав і сів поруч Горностая.
Тим часом старий Сава зняв з голови молодого князя шолом та розтягав ремені панцира. Двох покоєвих отроків поздіймало з нього залізні наголінники і надягнуло на нього поверх лосевого кубрака синю, золотим позументом обшивану «яку» з широкими буфастими рукавами. Він сів тоді до стола і враз із другими заспокоював голод і спрагу. Говір при столі почався знову, гори м’ясива щезали із срібних, цинкових або й деревляних підносів, підчаші раз у раз наливали кухлі пивом та медом.
– Відки-то в тебе, братіку, така гарна шовкова стяжка? – спитав Горностай Андрійка.
Сей спаленів увесь, бо нагадав собі, що, проходячи, не заховав її. І справді, гарний багряний шарф, зібраний у велику застяжку, прикрашав його зелену курту.
– Ах, се пам’ятка… – відповів.
Горностай засміявся добродушно.
– Я й бачу, що се пам’ятка, і то не аби від кого. Видко се по красці твойого лиця, яка є зараз така сама, як у сеї стяжки. Тут у вас на заході новий лицарський обичай заводиться.
– Як-то?
– Ну, бо в нас дівчина дає милому тільки мережану хустину.
– Ах, се не дівчина, се дама!
Тут Андрійко став товаришеві розказувати, як-то на заході є звичай, що благородні пані мають лицарів, які їм служать не з любові, а з поважання, та у сій службі борються зі зміями, чарівниками та ворожими лицарями. Горностай слухав сього довгий час, але вкінці перервав Андрійкові.
– Бо у нас на Київщині кажуть, що якщо ляшка дасть тобі стяжку, то запрошує тебе до свойого ліжка…
Андрійко обурився страшенно.
– Як ти можеш так говорити? Се погані язики таке вигадали. Знаєш прецінь, що у святій землі лицарі…
– Я ж не кажу, що так є, але гадаю, що так буває. У мене є вуйко з Гулевичів, коли знаєш. Він бував у Італії, Німеччині, Польщі і завсіди сміється, якщо зійде розмова про лицарство. Він каже: «Міщух, хлоп, наш боярин побивають ворога мечем, топором, буком, чим попаде; благородний лицар зводить йому жінку або дочку». Може бути, що колись захід мав у серці своїх найкращих синів невичерпний скарб чеснот. Але тепер воно не те стало! Ба, се й дивно було би, коли б двоє молодих людей гнули тільки теревені про якусь «службу», якої ніякий чортяка від тебе не потребує.
Андрійко не дав себе переконати і гадав саме відповісти Горностаєві, коли зачув слова молодого Носа.
–…Ні, не повелося. Смотрича ми не відбили! Пронюхали вражі ляхи і приготовилися як слід до облоги. Так само не віддали прочих замків, мимо приказу короля.
– Прецінь Збараж, Кременець, Олесько ми здобули! – замітив воєвода. – День у день надходять вісті про повстання хлопів із Галицької, Волинської і Холмської землі, і всі вони мають успіх. Боярин Микола з Рудників побідив навіть пана Зарембу…
– Серадзького каштеляна? – спитав живо князь.
– Так!
– Де ж він тепер?.
– В тім-то й біда, що втік таки на першу ніч по погромі.
Князь Ніс не втерпів і ударив кулаком об стіл.
– Гей! Великою заслуга боярина, що побив ляхів, та тричі більша провина, що випустив його живим.
– Чому? – усміхнувся старий Монтовт. – Ми його тут усі знаємо, і на ньому нема ніякої більшої вини…
– Гей! Достойні бояри! – закликав князь. – Не знаєте ви сього чоловіка. Королеві та сенатові не ялося виступати отверто проти нас, бо вони зв’язані грамотами, умовами тощо. Тому їм потреба метких а вірних орударів, які б не мали ні крихти совісті і були спосібні навіть до зради, убійства, обману. Через їх руки йде отрута, яка затроює нас байдужістю або і злою волею. Обіцянки, погрози, підхлібство – се їх збруя. І таким саме є Заремба… Ах, чому його нема тут у луцькому стовпі, там, куди заходить тільки кат і гробар?..
– Дивно мені, що ви так за ним побиваєтесь! – завважив Монтовт. – Що може Заремба проти великого князя, коли король і сенат не признають його отверто, а ми всі піддержимо княжі змагання?
Танас замовкла хвилю, й усі ждали відповіді на поважний заміт найстаршого волинського вельможі. Вкінці підняв молодець сумні очі на старця.
– Непорочний білий волос вінчає вашу голову, батьку! – сказав. – А побілили її сніги многих зим та багатого досвіду. Одначе, мимо сього, не збагнули ви сього, що рішає тепер у світі. Не правда і слушність та загальнопризнане право, а слова й письма князів, королів, канцлерів та хитрощі таких Заремб. Се не Руська Правда, ні Литовський Статут, а польські закони, не нарід, а шляхта, не лицарство хреста, а розбійницьке право п’ястука. Король признав великого князя Свидригайла і віддав йому Поділля. Але пан Заремба повідомив вчас всіляких Кердеєвичів та Бучацьких, а сі не дали замків, мимо приказу.
– Як-то? То приказ був правосильний і на письмі? – не вірили деякі.
Молодий князь сягнув за пазуху і видобув звиток пергаміну з привішеними печатками.
– А ось! – сказав і подав грамоту Монтовтові й воєводі. – Я сам був висланцем великого князя, та що з сього? Чого не взяло хлопство голими руками, се остало за ляхами й останеться, якщо не найдеться боярська управа та княжий провід.
– Чому ж князь не йде сюди з військом? – спитав старший Кирдей.
Молодець двигнув плечима.
– Князь веде переговори з королем і війни не хоче зачинати, а король також удає, буцімто не бажає собі розливу крові між Польщею а Литвою. Але панове Заремби робить своє і ладять над усім кайдани.
– Видко, князя не дуже-то й обходить наш нарід та боярство! – обізвався Бакинський.
– Звісно, що там князеві боярин або хлоп? Ними опікується тільки король, а опікувався небіжчик Вітовт! – докинув Семашко.
– Боярством – може, хлопами – ні! – сказав Юрша. – Тому-то й тепер треба нам поперти змагання простих людей, коли князь про нас не дбає.
– У боярстві і народі сила, а не у князеві! – усміхнувся злобно старший Бабинський, батько Прокопа.
– Без князя годі що-небудь розпочинати! Хто знає, чи він бажає собі хлопського руху? – заговорили бояри.
Юрша замовк, а на молодому лиці князя показався вираз утоми.
Горностай друлив Андрійка ліктем.
– Не знать, якого лиха сей безвусий князьок верзякає про байдужість Свидригайла, – сказав. – Тепер ніякий чортяка і не пчихне в сей бік, де борються хлопи, Юрші, Несвизькі, Рогатинські та другі.
Андрійко мовчав, а у душу його перший раз закралося підозріння й обава, що піднята боротьба може не довести до успіху!..
Два дні після ігрищ роз’їхалися гості, і хотяй на загал не вдалося Юрші підняти волинське боярство, все-таки чимало молодих з того часу навідувалося у Луцьк. Вони часто приїздили до замку, а Андрійко мусів їх приймати як господар, водити у. город, до всіляких купців та слухати довгих оповідань про коні, пси, про надання почесті, герби і грамоти, про які мріяв мало не кождий.
Надармо намагався молодий Юрша зайняти їх боротьбою, яка велася на пограниччі. Вони, може, й зайнялися б нею, якби при ній був великий князь із двором, вельможами та на західний лад поприбираним лицарством. А так вони тільки відмахувалися від нього, а заходилися біля молодого князя Носа, бо надіялися почути дещо про усе те, що їх займало. На жаль, князь Танас пересиджував цілими днями з воєводою, укладаючи грамоти, які опісля списував Андрійко. Післанці від князя Федька Несвизького, від Богдана Рогатинського та від мужицьких ватаг прибували день у день, так що годі було молодим боярчукам вдоволити свою цікавість.
Так минув січень. Лютий начався страшними хуртовинами. На Стрітення скажений західний вітер позавівав снігом стіни замку до половини. Мороз звільнів, але пориви вихру видували останки тепла з людини мимо одягу так, що холод більше давався взнаки, ніж у січневу негоду. Андрійко мав тепер більше вільного часу, нових післанців не було, а гості здебільшого покинули Луцьк. Оставав тільки молодий Прокіп Бабинський і Горностай. Бабинський дружив зі Сташком, а Горностай – з Андрійком, але щоднини вечором сходилися молодці над задньою фіртою замку, там, де мешкав Андрійко. При великому комині засідали вони їсти вечерю та побалакати перед сном.
Одного вечора, десь коло двадцятого лютня, біля переправи через Стир найдено червону хоруговку на довгій тичці. Її видко було добре зі замку, і все, що жило, кинулося до вікон та на заборола стін. Боярин, який туди поїхав, приніс вскорі червону хустину. Всі оглянули її найточніше, але не найшли ніяких познак, від кого се та що воно значить. Тої самої днини вполудне стрітив Андрійко пані старостиху, яка вийшла на майдан з Мариною, Сташком та двома невідступними татарами. Він віддав їй глибокий лицарський поклін, якого научив його Сташко, а вона з приязним усміхом кивнула йому головою. Коли, одначе, молодець бажав іти дальше, спинила його рухом руки.
– Куди спішите, лицарю? – спитала. – Чому не заговорите до мене? Невже ж прогнівила я вас чим?
– Ви, пані? – відповів Андрійко. – Зависоко ви наді мною, щоби мій гнів міг досягнути вас, занизько я стою під вами, щоби посмів хотяй би осуджувати ваші слова та вчинки, а не то гніватися.
– Коли так, то я осмілюся пригадати вам, що у вас є служба. Неважка вона, правда, – бо чого ж може вимагати покинена усіма, слаба жінка, – але все-таки служба. Ви винні її мені, лицарю, і я вимагаю її від вас.
Андрійко покраснів.
– Я все на ваші услуги, старостихо!
І послушно пішов за Офкою поруч Сташка. Вони прийшли невдовзі у кімнати старостихи, та, заки увійшли туди, спинилася Офка при вікні, крізь яке видко було безмежний простір Західної Волині, укритий снігом.
– Чуєте сей західний вітер, лицарю? – спитала. – Се мій рідний вітер! Він приносить мені з віддалі поклик рідні й вітчини: «Вертай до нас!» Гей, коби-то можна махнути на захід!
– На захід? – спитав Андрійко. – Що ж спинює вас, пані, їхати на захід? Прикажіть, а сейчас зладить воєвода усе до дороги. Ви знаєте прецінь, що тільки на просьбу пана…
– Ах так! Знаю, але, бачите, саме через мойого чоловіка не можу я виїхати в Польщу, тільки мушу томитися у неволі… Я б поїхала радо, та ні він не дозволить, ні Юрша не пустить…
– Так, пані! Вовки, мужики, морози, заметіль – усе те перешкоди…
Пані Офка махнула нетерпеливо рукою.
– Ах, чула я се вже не раз і не два. Без сумніву, що се великі й поважні небезпеки, але чи на них нема ліку? Двадцять ратників або хоч би один хоробрий лицар, який би віддався щиро справі самітньої жінки, – і небезпеки як би й не було…
Андрійко мовчав, і так перейшли обоє у кімнату, де пані Офка сіла при комині. Світло, проціджене крізь червоні сочки вітрини, обдавало її рожевим заревом. Вона поклала руку на плече молодця і говорила далі:
– Був колись лицар, який клявся радше згинути, чим віддати мене на поталу ворогам, але його тут нема.
– Пані! – не втерпів Андрійко. – Він тут! На поталу не дам вас і я! Горе сьому, хто би бажав доторкнутися вашої дорогої голови!
Швидко, мов русалка, що цілує у сні розмріяного хлопчину, похилилася краля над Андрійком, а гарячі її уста діткнули його чола. Андрійкові потемніло в очах.
– Ні, лицарю, – сказала тихим, солодким голосом. – Не слід мені виривати тебе відсіля. Одначе, як ласка, ти міг би, не покидаючи Луцька, послужити мені, даючи вісточку сьому, про кого говорю.
– Може, пану старості?
Тінь промайнула по лиці молодої жінки.
– Йому… Ні, не йому! Сей лицар – се Олександр, князь Ніс…
– Ах, сей!
Андрійко поблід. У душі його наче хто зареготався злобно. Нагадалася корчма у Смотричі та присутність Танаса у Луцьку. Чому вона до нього не звертається? Місце, діткнене її устами на його чолі, пекло, неначе огнем. Зірвався.
– Пані! – сказав, а слова з трудом добувалися крізь затиснені зуби. – Зрозумійте, що князь Олександр не повезе вас у Польщу, тільки на схід, у Литво-Русь, у море крові й сліз… А пан староста запитає колись воєводу: «Куди дів ти мою жінку, яку тобі повірив, як другові?»
Хвильку мовчав Андрійко і стежив за вражінням своїх слів на лиці пані Офки. Але у ньому не змінилося нічого. Той сам вираз зворушення й ніжності, що передше, витав на ньому і тепер.
– Але, – продовж а в по хвилі, – я винен вам службу і доповню її. І як тільки дізнаюся, де пробуває ваш лицар, приведу його вам.
Пані Офка встала також і усміхнулася, як усміхалися сирени до нещасних моряків Одіссея.
– Не помилилася я, вважаючи вас лицарем, – сказала. – У вас справді лицарський дух і вдача… Та я не вимагаю від вас, щоб ви покидали Луцьк. Ви тільки доховайте тайни перед воєводою та не кладіть мені перепон, якщо я забажаю відсіля виїхати.
– Ах, пані! – засміявся Андрійко якось дивно. – Якщо ви самі забажаєте, а князь дасть воєводі грамоту, що узяв вас від нього, то можете їхати хоч би й нині.
Гнів блиснув у очах пані Офки.
– Не розумієте мене, лицарю! – сказала старостиха невдоволено.
– На жаль, я розумію вас аж надто добре, та бажав тільки переконатися. Ви не хочете, щоби воєвода дізнався про се, що ви звели князя, – так, не перечте: ви – князя, а не він вас – та що обоє збираєтесь узяти у Кердеєвича се, що йому ще осталось: родинну честь! Хай і так! За добре діло завсіди буває і гарна заплата.
Поклонився і вийшов. У його душі кипіло безмежне обурення на сю неймовірну погань, яка розсілася у серці красавиці. Обурення се було тим більше, що з ним в’язалася ще й зависть… «Не ти, а другий!» – сказала вона. Ох, чому вона не забажала такої послуги від нього?.. Але вмить отямився Андрійко: така послуга – се зрада, се погань, се гріх! Слава Богу та Матінці його Святій, що ся чаша не йому писана! А до того князь Олександр зуміє, певно, опертися їй. Він се заповідав у Смотричі бояринові Миколі, а він… він піддався б їй без обмеження. Пропала б голова його для святої справи, як пропав Кердеєвич… Чи тільки князь Олександр удержиться?..
Андрійко сумнівався, а рівночасно погадав, як дуже зажуриться воєвода, коли дізнається про утечу Офки з князем. І нагло з’ясував собі, що його першим обов’язком є повідомити воєводу про наміри старостихи та що він мимохіть вліз у чималу халепу. Бо чи послухав совісті, чи звідниці – все мусить кривити душею, брехати, удавати, промовчувати.
А се для нього було страшне.
Прийшовши у свою кімнату над брамою, сів на лаві біля комина і брався розбирати ще раз усю справу, коли нагло відчинилися двері й у кімнату увійшов, а радше вбіг Сташко.
– Ти зачим? – спитав його Андрійко. – Може, ще чого бажає твоя дама?
Сташко зареготався, мов божевільний.
– Ха-ха-ха! Дама, моя дама, ха-ха-ха! Чого вона хоче? Звісно, чого! Ха-ха! Тільки не ті питимуть воду з сеї криниці, що сього надіються, не ті, а другі, яким про се, може, й не сниться. Ха-ха! У жінки любов та вірність – пусте! Аби здоров хлоп, то й готово!
Андрійко зірвався, як опарений.
– Сташку! – крикнув, налякавшись. – Що тобі? Ти в гарячці чи що? Ось я покличу старого Саву, він тобі кров пустить… Або зажди, у мене єсть від гарячки молитва…
Сміх Сташка урвався, але в очах горів злий огонь, а віддих свистів у горлі, неначе у важкій утомі. Руки раз у раз затискалися довкола червоної стяжки, яку держали та рвали на шматки.
– Ах ти, облуднику! – шипів голос Сташка, наче гадючий сик. – Удаєш благородного дурня, який буцімто не знає ні світу, ні двірських каверз, ні жіночої лесті, а тут сам стаєш орудником її, знаючи усі підлі її замисли. На моє питання кажеш, що тобі її жаль… Га, що за милосердний самаранин! Castus Josephus! Ха-ха-ха! Гей, коби-то я знав, за яку ціну обіцяв ти свою поміч старостисі та чи дістав вже на неї завдаток…
– Мовчи! – гримнув молодий Юрша, а очі його заблистіли люто. – Мовчи, бо забуду, що я дужчий від тебе, й одним махом руки роздавлю тебе!
У погляді Андрійка було щось таке, що спонукало Сташка замовчати. Він сидів посинілий і з трудом переводив дух. Звільна успокоювався Андрійко.
– Я повинен визвати тебе на двобій, – сказав вкінці, – і я вчинив би се певно, але я не лях і не стану користати з моєї переваги. Противно, я відповім тобі, бо не хочу, щоби хто-небудь повіз у світ вістку, що Юрша зумів лукавити…
– Ти сам підбив мене до сього, що я став на лицарську службу старостихи…
– Ах, ся служба,.. – не втерпів Сташко, зриваючись.
– Мовчи, знаю! – докінчив Андрійко. – Ся служба була тільки предлогом, щоби мене повести шляхом Кердеєвича, Носа та многих-многих інших. Такою вона для вас, але для мене – ні, ось що! Тому я й обіцяв старостисі, що не стану перепоною в її змаганню… Радо признаю, що краса сеї жінки звела мене з ума, і тому жаль мені її було зразу. Але коли дізнався про се, що вона кохає другого, та й то не свойого чоловіка, моє захоплення змінилося у жовч, яка заливає моє серце. Ся гіркість – се завдаток моєї нагороди…
– Кохає, кажеш? – замітив Сташко. – Ох, вона не кохає нікого!
– Коли так, то мені таки жаль її, бо хто любов утратив, сей згубив душу! Батько учив мене: «Люби мене, слуг, мужиків, звірину, деревину, Бога, рідний край, православну віру, батьківський звичай – тоді житимеш. Якщо утратиш любов, так ти – холодним трупом, якого татари залишили серед степу на поталу сіромі»… Але ось вертаймо до старостихи. Мені жаль її, бо вона гідна сього, але я не люблю її, бо вона не стоїть моєї любові, а й до сього не слід її любити другому, раз вона повінчана…
– Ох, повінчана…
– Так, повінчана! Може бути, що се у вас невелика річ, але у нас вінчання – закон незломний! Я обіцяв не зрадити її, коли хто по неї приїде, я обіцяв се, хотяй зразу здавалося, що хтось серце вириває мені з груди. Ось бачиш сам, чи у мене є яка облуда та лесть.
Сташко засміявся нагло, але так, як сміються хіба осуджені душі у аді.
– Ох ні, нема облуди, ні ложі у тобі, се правда, і ти прости мені, якщо я обидив тебе. Але є облуда і лож у ній!
Тут Сташко показав Андрійкові пірвані шматки червоної стяжки, а поблідле його лице почервоніло знову.
– Так, у ній єсть лож, облуда, підлість та усе те, що я, нерозумний, закидав тобі. Ти гадаєш, що сей хтось доперва приїде?.. Він уже тут… Ся червона хустина – се знак від нього, а ось се – її відповідь. Я маю її повісити над сею брамою, куди доступ буде забезпечений.
І кинув пошматовану стяжку на долівку.
Хвилину мовчав Андрійко. Він не сподівався, що розв’язка прийде так швидко, і се збентежило його. Він сів поруч Сташка та протягнув рукою по чолі.
– Що ж, – сказав по хвилі, – чим швидше, тим краще.
Западав вечір. Сірі тіні клалися на ліси та луги, а долішній обрій неба, там, де він стикався зі землею, червонів, наче заревом пожежі. Червоне се зарево поширювалося звільна, аж облило собою третину небозводу. Порожевіли на хвилю сірі тіні та опари, які здіймаються під вечір із вогкого снігу. Але тільки недовгий час жевріло світло на небі. Вскорі виповзла десь зі сходу і півночі пітьма та почала боротьбу з останками денного сяєва. Через хвилю обхоплювали ще відблиски то хмарку, то кригу лискучого леду на Стиру, то вершок дерева, то сучкуваті вітрини замкових вікон, аж подалися й померкли. Мрак, темрява, холод запанували скрізь; світло блідло, блідло, аж щезло. А тоді Андрійко повторив:
– Чим швидше, тим краще! Якщо все те довше потягнеться, то ще всіляке може бути! Бачиш, Сташку, пані Офка не будить у мене щирого прив’язання, пошани. Але вона тягне мене усею силою, і я боюся сеї сили. Перед нею боярин Микола остерігав уже князя Олександра. Але що тобі? Тю, схаменися! Що ти, плачеш?
Сташко вхопив себе обома руками за голову, а усю його стать потрясали якісь внутрішні судороги, ніби хлипання…
– Ох, Андрійку, ти не знаєш, що у мене в душі діється. Ти не знаєш Офки! Ти бачив її всього кілька разів, вона для тебе нічим. Але я увесь день при ній, вона при мені передягається, сідає при мені, дотикає мене, а вечором, коли гляну крізь проверчену у дверях дірку, то бачу вид, від якого мішається ум та дрожать коліна під розпаленим бажанням тілом. З сим бажанням, з сим видом, з палкими снами про несказанні, а недостижимі розкоші зрослася моя душа, і я не в силі виречися близькості моєї пані нізащо в світі. Ні, радше смерть!..
Наче у пропасть глянув Андрійко, чуючи се. Він бачив ось, до чого доводить Офка своїх поклонників, і на нього повіяло холодом.
– Бідний ти… – начав, але потік слів, який із уст Сташка лився, не дозволив йому скінчити.
– І подумати, що є люди, яким ся краса і розкіш були щоденним кормом та що хтось є навіть її власником, то можна збожеволіти. Я бачив у її очах дивні огні, коли вона говорила з тобою та гадала, що я сього не бачу. Не бачив і ти, як вона пожирала тебе очима…
Андрійко дрогнув.
– Так, я знаю її і знаю прояви її почувань. Якщо ти забажав би був її ласки, вона не відмовила б тобі, о, бо вона не з сих, що дорожать собою та честю чоловіка. Вона повія, як усі гарні жінки у нас, коли над ними нема догляду або якщо у них нема копиці дітей. Ох, я знаю їх, і звірська злість огортає мене, коли питаюся: «Чому ж саме я маю бути сим виклятим, який умирає зі спраги над рікою?» Але слухай!
Тут очі Сташка засвітили нагло, мов очі мартового вовка. Він нахилився до уха Андрійка, а від нього так і несло гарячкою.
– Слухай! – шептав Сташко. – Вона одна, нас двох, а ні один з нас не обійме її перед сим… Олександром чи як йому там. Ходім, зажадаємо від неї нашої часті…
Кров ударила Андрійкові до голови. Лице скривилося з відрази та немовби болю, як лице сього, що наступить на ядовиту гадюку. Одним махом могутньої руки кинув Сташком до дверей, випрямившись на увесь ріст, а сей заточився та гепнув собою об одвірок. Одначе, мимо болю, обернувся знову до Андрійка.
– Коли не хочеш, то воєвода знатиме ще нині про намірену втечу.
– Проч! – сказав хлопець таким голосом, що спокусник прожогом вибіг з кімнати.
Добру хвилю простояв Андрійко серед кімнати. Червоне лице блідло, аж зблідло зовсім, а тоді глибоко віддихнула утомлена грудь молодця. Він похилився і підняв останки пірваної стяжки, якою мав Сташко сповістити Носа про се, що Офка його ожидає. Одначе зі стяжки зісталися одні ганчірки. Андрійко спокійно добув із-за пазухи червону стяжку, яку дарувала йому старостиха, і повісив між вичілками над фіртою. Вчинивши се, гукнув на хлопця і велів просити Горностая і Бабинського та подавати вечерю.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 142 – 153.