14. Помста

Юліан Опільський

Як тільки Скобенко увійшов у кімнатку дверника, кинув собою до землі і застогнав не своїм голосом. Судорожно затисненими кулаками виривав жмутки кучерявого чуба та товк чолом об долівку, доки не бризнула з нього кров. А тоді засичав з болю, наче роздавлена гадюка, і зайойкав на всю хату.

– Ой-ой-ой-ой!

Опісля зірвався і, вхопивши себе за голову руками, став бігати по кімнатці, наче божевільний. Поміж пальці руки стікала кров і мішалася з пиллю долівки у чорну, мастку грязюку, а стони та зойки раз у раз добувалися з-за затиснених зубів.

З широко відчиненими очима глядів дверник на дію, усуваючись з дороги ошалілому парубкові. Грицько стояв на порозі недвижно. Вкінці вхопив за плече Скобенка і потряс ним, наче садівник грушею.

– Тю, схаменися, отямся! – гукнув.

Скобенко замовк, зупинився і глянув на Грицька, наче зі сну збудився.

– Мовчи, тварюко! – говорив висланець боярина. – Не реви, бо почують, то будеш битий! Ось сядь, напийся меду і поговори з нами на розум. Може, ми й порадимо тобі.

– Ох, порадьте, братіку, порадьте, – лебедів Скобенко, складаючи руки, як до молитви, – віддайте мені мою Марину, моє життя, а весь вік служитиму вам не як друг, не як товариш, а як раб…

– Марина – се служниця ляшки, правда? – питав Грицько.

– Так!.. Ах, то ви її не знаєте? Ну, тепер розумію, чому ви й самі не божеволієте з розпуки. Ах! Ви не знаєте її, ні!

По лиці його, як горох, стали спливати сльози. Вони змивали з ягід криваву грязюку і брудними краплями падали на засалений, у зубці вирізуваний ковнір кубрака. Грудь парубка стала знову підноситися хлипанням, здавалося, що ось-ось нова хвиля скорбі й розпуки ударить об берег його свідомості. Та рука Грицька здавила йому до болю плече і насилу прикликала до притомності.

– Не рипи, тільки розкажи усе, що знаєш! – приказав Грицько. – Чому ти покинув Луцьк і боярина Андрія?

Скобенко розказав, запинюючись та повторяючись, усю правду. Накінець жалівся, що Заремба виправив його по нагороду до Офки, а ся збула його нічим. Грицько паленів, чуючи, якими дорогами ішли Заремба та його дочка, паленів зі стиду за малодушність своїх князів, а рівночасно будився у ньому подив.

«Що за хитрі-прехитрі люди, сі ляхи! – подумав і не знать чому нагадав собі у сю мить Свидригайла. – Невже ж і там причиною були їх наклепи та троюдство?..»

Скобенко скінчив оповідання і тупо глядів перед себе, вичерпаний, утомлений споминами віроломства Офки і Заремби, приголомшений страшенною вагою нещастя, безнадійності. Мовчав і Грицько, який ламав собі голову над загадочними подіями.

Не чули вони, як, знуджений незрозумілим оповіданням, дверник висунувся за двері хатини, спльовуючи та двигаючи раменами, а у хату увійшов Олександр.

На його лиці слідні були переживання останніх днів, але в очах малювалася не розпука, а гнів, гнів мужа, якого честолюбивість оскорбить жінка або володар і йому не ялося з ними ставати до бою. Упокорення гризе серце, наче страшна недуга, але не відбирає сили, ні самоповажання. Напроти! Воно бунтується проти незаслуженої нечесті і рветься до подвигів, щоби доказати всім, у чому лежить його вартість та значіння. І хотяй обізветься у ньому не раз і бажання месті, то воно не стає ніколи ціллю усього життя тямучої людини… Князь Олександр чув оповідання Скобенка, а чим дальше воно поступало, тим краще розумів він понуки, задля яких сталося се, що сталося. Коли Скобенко замовк, князь підійшов до стола і поклав руку на плече парубка.

– Не журися, хлопче! – сказав. – Тобі осталася месть. Гей, я радо помінявся б з тобою!

Наче лискавкою осліплений, зірвався Скобенко.

– Месть, кажеш? – засичав, а його очі, здавалося, вискочать із оправи. – Месть, кажеш, а на кім?

– Ха-ха! Звісно, на кім, на сьому, хто украв тобі твоє щастя! Він тебе не знає, тобі легко… Офки не буде при ньому, не остереже його. Ха-ха! Вона теж помилилася. Гей, Жигимонте Кейстутовичу, здається мені, що і ти сим разом перечислився у дечому!

Він потер чоло рукою і нагло звернувся до Грицька.

– Відки ти тут узявся? – спитав.

Грицько оповів.

– Вийди відсіля! – приказав князь Скобенкові. – Вийди, але не відходи далеко. За хвилю покличу тебе сюди і укажу дорогу до месті.

Скобенко вийшов. Лице його не дрожало уже від судорогів хлипання. Грізно стяглися брови на чолі…

– Сядь! – приказав князь Грицькові і став його випитувати про Свидригайла, боярина Зарембу і Скобенка. Хоч і як його ум був зайнятий Офкою та князем, то мимохіть зродилися у його душі два почування: одно – се подив для сього мужика, який віддався так неподільно справі народу, як ні один із князів, друге – се почуття стиду. І мимоволі спаленіло від сорому лице князя Олександра.

– Скобенкові забрав князь дівчину! – відповів, коли Грицько розказав усе, що знав. – А мені поставив Офку до очей і спитав її, чи хоче вона їхати дальше зі мною, чи остати з ним. Я бачив, як старий грішник завертав до неї очима, наче закоханий чорт, а вона, угледівши те, відвернулася від мене і поклонилася йому, кажучи, що «для бідної, самітної жінки краща опіка Кейстутовича з дружиною, чим бездружинного Носа». Мене пірвав сміх і жаль, що я для такої… скривив душею та покинув Юршу, і злість узяла мене на себе, на неї, на князя, на увесь світ. Вона тим часом подякувала мені за опіку і вийшла, а тоді Кейстутович зареготався на все горло і каже: «Коли хочеш, княже Олександре, то бери собі її силою нині уночі. Мені її і так не треба. Мусиш мені, одначе, лишити Марину. На чорта мені Офка…» У мене наче грім луснув, так дуже зачудувався. Зразу бажав було справді зробити так, як радив Жигимонт, але опісля погадав я собі, що я Офці віддав душу, а вона проміняла її за стару, витерту всілякими повіями княжу постіль на Антоколлі. Тоді я протверезився. Може бути, що в неї ще які дальші замисли, бо вона на службі у польського двора, але се мені байдуже. Честолюбивість – се для мужа друга любов. Де вони зударяться, там гине одна з них. Гей, правду казав боярин Микола! У мене вмерла любов, і я сейчас їду назад у Луцьк. Там має надоспіти Свидригайло з військом, начнеться війна. Побачимо, що вдіє великий князь без народу! Побачимо…

– А Скобенко? – нагадав Грицько.

– Скобенка припоручу Жигимонтові. Він прийме його, бо ми розійшлися, як други. Буде парубок якийсь час казитися, а за місяць-два віддасть йому князь дівчину ще й із приданим, а може, і боярською службою наділить. Ха-ха!

Грицько глянув бистро на князя.

– А як він справді думає про месть? – сказав, мов від несхочу. – Кров Кейстутовича впаде тоді на тебе, княже!

– Ба, змиють її сльози усіх батьків та чоловіків, яких скривдив сей стадник! – відповів князь, але очі його не стрітили чомусь погляду мужика, який бажав у них вичитати правду.

А тоді погадав собі Грицько, що деколи ненавидять люди того, хто здіймає плівку з їх очей, більше, чим самого скритого ворога, якого не бачили досі…

Мимо просьб та плачу, вислав Жигимонт слідуючої днини паню Офку у Дубно, відкіля недалеко уже було Поділля, де пробував Кердеєвич. Князь велів се вчинити старшому биричеві, бо сам, мовляв, нездужає. Не помогли лементи, прокльони, погрози, а навіть відклик до князя Олександра. Сей-бо заявив, що не може ставати всупереч рішенням князя крові. Остаточний приказ виїзду приніс Офці Скобенко, якого поява поділала на паню, наче удар батога по лиці. Вона замовчала і повинувалася.

Грицько щез тої самої ночі, а князь Олександр ждав приїзду великого князя Свидригайла, щоби під його стягом змити сором відступства від святої справи народу. Багацько думав він про неї та нагадував собі вислови Грицька, але і йому не ставало ясним становище Свидригайла до руського племені та його земель. Куди не глянь – усюди мрак, темрява, неясно перемішані зі собою понуки, причини, наслідки і висновки, пристрасті, забаганки, стремління і каверзи. Не розумів їх Грицько, не розумів і князь Олександр. Хотяй, одначе, мужик таки збагнув більше, чим князь, та ні один, ні другий не знали про се і блукали, мов двоє людей, які, чуючи свої голоси, глядять себе напомацки у сутінку вечора. Глядять довго, з трудом і мозолем, а найшовши, оглядаються – де вони? Та довкола нікого і нічого не видко, тільки сумерк закриває увесь світ від двох пар очей, як передше закривав його від кождого зосібна…

Другої днини Грицько щез із заїзду при Віленській дорозі, але не поїхав далі. Він заховався у селі Деревищі і ждав, щоби підсохли дороги.

Весна у 1431 році була напрочуд гарна, ясна, тепла, погідна. Від приїзду Грицька у Деревище не впала ні краплина дощу, та вогкості не бракло ні на землі, ні у воздусі. Тому наввипередки розвивалися пуп’янки на галуззях, а овочеві дерева вкривалися цвітом через ніч. Наче білі сніжні кулі, стояли вони довкола хижин та насичували вечірній літеплий легіт солодкими пахощами. Над підсохлими полями буяв жайворонок та видзвонював веснянку, а ластівки низали воздух у всіх напрямах над полями та водами. Водяна птиця незлічимими громадами обсіла багна, озера, ріки. Качки та гуси, кулики, бекаси, гупала, пірникози, лебеді гніздилися та з криком, гамором, шумом і лопотом крил зліталися на жир.

З вечірнім леготом плила десь з південного заходу у край якась таємнича струя життя, якусь нову мову винаходила собі природа, строїлася у якісь невидані, нові краски, якісь нові почування будилися у серцях. З голодними мартовими вовками забулася ледяна студінь зими та сонливість коротких, похмурних днів, зривалася й душа до нового лету у майбутнє. Голодний звір наївся і спочив, а зате олені, лосі, глухарі, чаплі наповняли ліс голосами пристрасті, яка обіймає увесь світ та у якій міститься уся його будуччина. Розтаяла земля видала безцінні скарби, які скривала від осени у своїй хрустальній скарбниці, а преясне сонце гріло та сміялося разом з квітками з останніх потічків жовтої, брудної води. Забулися на хвилю безнадійні вигляди і зневіра у народі.

Враз із леготом весни заговорили люди знову про війну, визвольну війну руських князів з Польщею. Раділи усі – бояри і мужики, раділи витиснені на передмістя українські міщани, яких католицьке магдебурзьке право викинуло поза межі горожанського життя. Одначе у сьому весняному зриві не було сього, що обіцювала зима та провесна. Були се бажання, радощі, живе заняття справою, та не було захватного кличу до діла. Діло вмерло у ледяному холоді зими. Розтаяла земля, та не розтаяли душі князів-вельмож. Засвітило сонце, та не для усіх. Сей, хто мав право і обов’язок рушити у бій за землю, яку оросив своїм потом та сльозами, не одержав дозволу оросити її ще й кров’ю. Князі заборонили мужикам хапати за збрую, і мужики послухали…

Грицько їхав поволі, з села до села, обминав двори, посілля вельмож та князів, міста та биті шляхи. Манівцями перекрадався під Перемишль, бо там надіявся віднайти боярина. Коли, одначе, прибув у Вишню, зачув від тамошніх мужиків, що боярин зібрав «велику рать» і йде добувати Перемишль.

«Відкіля узяв він ратників? – питав себе Грицько. – Невже ж він, не ждучи дозволу великого князя, рішився з весною на самодійний виступ проти Польщі?» Аж засміялося щось у Грицьковому серці й поясніло від гадки, що, правду кажучи, таким самим володарем був би боярин Микола, Юрша чи Рогатинський, як і Свидригайло, ба, може, й кращим! А боярство завсіди буде таке, яким захоче його мати володар…

У переправі через підбулу Вишню Грицько мало не втратив коня, але вже не опізнювався. Скільки мога, пер вперед і, швидко минувши Мостище, наблизився до широко розлитого Сяну. Здалека бачив уже високий, баштами укріплений, до кінцеватого насипу подібний замок і надіявся, що другої днини стрітиться з боярином. Знав, одначе, що мужицькі роти держалися здебільшого горбків та яруг, а сих не було на схід від Перемишля. Зате доволі їх було на південь, і тому звернув Грицько з дороги направо, у село Негрибку. Село те стояло саме край побоєвища, яке тільки разів отекло татарською, мадярською, ляцькою та руською кров’ю там, де Вігор злився зі Сяном. Грицько не знав сеї славної минувшини села, але знав, що там чимало могил, за ними ліс, а далі уже лісисті горби та темні яруги аж до мурованого стовпа. Там сподівався застати як не самого боярина, то принайменше сторожу.

Хто ж, одначе, опише зачудування Грицька, коли по жмудній переправі через бистротечний Вігор не найшов ні живої душі у селі. Тільки голодні собаки вешталися по обійстях, але ні мужиків, ні жінок, ні дітей не видко було на вулиці.

«Що се за притичина? – питав сам себе і не розумів, що саме могло статися. – Хати цілі, не попалені, значить, ворога тут не було, зарази теж ні…»

І нагло щось здавило грудь мандрівника якоюсь дивною тривогою. Прожогом кинувся у ліси і їхав все вперед і вперед, ждучи, коли-то на тлі темносинього неба замаячить високий мурований стовп. Вогке галуззя шмагало його по лиці, колючки рвали одіж, литовський коник, який привик вправді до лісів, не вмів гаразд спинатися по обривах, спотикався раз у раз, – але Грицько не щадив його. Аж ось вихилився з лісу якраз над дорогою, якою їхав колись полк Заремби у погубну балку. І нагло червоне зарево вдарило його зір. Було воно слабке, незначне – тільки пляма у краєвиді.

– Се Горохів хутір! – сплеснув у долоні Грицько.

Горохів хутір лежав у глибокому яру між Княжичами а Перемишлем, Хат було у ньому небагато, може дві-три, і сі вигоріли уже звечора, так що у кривавому зареві заходу з-під Мостищ не видко було луни. Тепер тільки багаття жевріло серед зелені лісів, як хто глянув на нього згори. Наліво мерехтів на вершку холмика мурований стовп.

У страшнім непокою пустився Грицько туди. Чвалом переїхав балку, у якій біліли ще порозтягані вовками та круками кінські кості, і став спинатися на протилежне узбіччя.

Нагло почувся різкий голос.

– Стій! Хто ти?

І вмить кільканадцять темних постатей окружило їздця.

– А, се ти, Грицьку? Злазь з коня, дальше не поїдеш! – заговорив знакомий голос.

– Коструба! – пізнав Грицько товариша. – Де боярин?

– Або ще у ляцькому пеклі, або вже у небі.

– Як-то? Що ти верзеш? Він гине, а ви тут?..

– А ми тут! – відповів Коструба. – Саме тому він гине, що ми тут, а якраз тому ми тут, що він згинув.

– Дотепів тобі забагається! – гримнув на Кострубу Грицько, але замовк, коли глянув у мертвецьки бліде лице приятеля.

– Еге ж, дотепи мені в голові! – відповів на вид спокійно. – Ми усі страх які дотепні, так, що аж у ліс заховалися та, наче лісовики, лякаємо людей.

– Кільки вас?

– Ми усі!

Грицько подався взад.

– Як-то усі? Дві тисячі мужа? – питав у найбільшому зачудуванні. – Боярин згинув, а ви тут, у лісі, на страхопудів засілися? Як се розуміти?

Мужики, яких назбиралося за сей час кількадесят, мовчали, аж Коструба заговорив по хвилі, указуючи на виднокруг понад лісом в полуднево-західній стороні.

– Бачиш відповідь на твоє питання?

Над лісом зарожевіло небо. Зразу тільки легкий відблиск, наче сходячого місяця, витав на небі, але він кріпщав і ширшав чимраз більше, доки весь овид не залився кров’ю.

Довгу хвилю гляділи мужики на луну, і тільки час від часу підіймалася грудь зітханням.

– Пожар! – процідив крізь зуби Грицько.

– Княжичі і Корманичі горять! – відповів Коструба. – Се Заремби робота. Месть!

– А боярин?

– Пропав! Ляхи пірвали, як ми колись Зарембу.

– Пропав! Пропав! – заговорили мужики. – Царство Небесне героєві! Великий чоловік був. Не видавав нашого брата. Дарма що боярин.

– Ба, й між боярами люди бувають, і між князями! – підтвердив Коструба. – Біда тільки, що не всі йдуть із народом.

– Годі, браття, до чого бик навик, – завважив хтось.

– Ба, коли навик до лихого, так батогом його чи боярина! – гукнув Грицько. – Дайте-но їсти та розказуйте, що сталося. Бачу, щось страшне. Та хотяй би й найгірше, кажи, Кострубо! Ти тут найбільше тямущий.

– Еге ж, тямущий, тільки чорт у хвості більше має глуздів, чим я тепер у маківці. Ось дайте йому, хлопці, попоїсти, а я розказуватиму про все.

Грицько сів під стовпом і гриз хліб та сир, який подали йому ратники, а між тим розказував Коструба події останніх днів.

– Ти знаєш, брате, що ми вирізали Заремби увесь полк, так що ні хвоста від нього не осталося. Одного тільки Зарембу спіймали і замкнули у старій кузні біля двора. Та він, сучий син, видко, знається з нечистим, бо слідуючої днини і духу його не було у кузні, хотяй ми й обставили її довкола ратниками…

– Його увільнив Скобенко! – пояснив Грицько.

Коструба аж стиснув кулаки.

– Скобенко, кажеш, а відкіля ти се знаєш?

– Від нього самого.

– А чому ж ти не вбив його, як дізнався? – гукнуло кількох ратників.

– За віщо? – двигнув плечима Грицько. – Самі кажете, що тут була нечиста сила. Іменно вона вселилася у Скобенка, а він покривив душею! Не кленіть його і не карайте! Більші і розумніші за нього показалися слабшими від лядської лесті, а за дівкою не один не то ноги зірвав, а то й голови збувся.

– Мудро говорить! – почулися голоси.

– За дівкою, кажеш? – заговорив Коструба знову. – Ну, я так і знав, що се щось несамовите. Де дідько сам не годен, пішле бабу… Досить, що Заремба втік. Боярин вельми сим загризся і велів іти за слідами. Сліди вели просто у Перемишль, а втікачів було двох. До Перемишля манівцями нема і півтори милі – пропало усе!

– Ми розставили варту по усіх дорогах, а боярин став скликати на рать околичних бояр. Обіцював їм бойові коні та збрую побитих ляхів. Приїхали бояри, оглянули, і аж очі засвітилися молодим до ясної збруї. Пішла чутка поміж боярством, що буцімто збрую прислав князь і обіцює її сьому, хто носити її буде у його службі. З того часу день у день зголошувалися бідніші бояри до служби. За ними пішли і багатші, та сі стидалися брати даром збрую і прибували оружні, з дружинами. Набралося у нас комонників до шістсот. Вони гуртками їздили по битих шляхах і не перепускали до Перемишля ні припасів, ні оружних дружин.

У городі почався голод і недостаток, управа посилала післанця за післанцем: «Кажіть, мовляв, чого вам треба, беріть і йдіть собі ід чортовій мамі». Боярин засміявся: «Хай, каже, Заремба верне у кузню, то й добре». Ковтуни, може б, і були видали, так королівський каштелян не теє. І так було аж до вчера. Саме вчера досвіта вийшла з міста ціла юрба напівподохлих від голоду людей. Ми оглянули її як слід і пустили з Богом у Ярославль та Дубецько. Тоді каже боярин: «Ось заки сі втікачі розкажуть за Сяном у Малопольщі про перемиську нужду, треба нам буде відібрати город і замок».

Якраз завважили ми на сяніцькому гостинці величезну товпу людей і гадали зразу, що се помічне військо для Перемишля. Але ось підійшли вони ближче, глядимо, а се наші. Питаємо: хто, відкіля, за чим? Вони кажуть, що йдуть на Перемишль із підгірських громад. Панів, мовляв, прогнали та повивішували, а тепер прийшли й туди. Дарма силкувався боярин відвести їх від наміру іти приступом на Львівський та Угорський тракт. Там рівно, то правда, але зате по невдалому нападі нема куди заховатись, хоч гинь…

Підгіряни не послухали, тільки просили, щоби й ми ударили на замок з полудня. Десь коло полудня підійшли ми під город, притягли драбини і йдемо приступом через підміські яруги на стіни. Міщани бороняться розпучливо, та дарма: ми таки вдерлися у місто. Але тут така юрба всілякої міської сволочі кинулася на нас, що годі було зробити і кроку. Баби лили нам на голову воду, смолу, кидали каміння, лави, столи, поліна, міщани стріляли з луків, метавок, пращ, метали списи, келепи, молоти. Чортяка не такий, а мазюкою був би розлився від таких дарунків.

Ми обставили людьми здобуту частину стін та башту, яка стоїть біля владичої палати, а тоді боярин сів на коня та чвалом пігнав на Угорський тракт до підгірян та боярської кінноти, яка там мала зібратися, щоби боронити юрбу піхотинців від польського лицарства. Але ба… Їй-Богу не знаю, що вперід розказувати. Чи за бояр, чи за підгірян.

Коструба замовк і перевів дух. Грицько обтер уста та напився води з кухля, який подав йому ратник.

– По старшині розказуй, – відповів. – Починай з бояр.

– Про бояр? Хай буде про бояр. Як тільки боярин від’їхав, почали міщани наступ на наш стан. Ми відбили його та наперіщили їх учетверо стільки, як нас упало при наступі. По сій науці вони тільки викрикували іздалека, шпурляли каміння та стріли. Дехто з-поміж них мав ще й таке німецьке бухало, що то гуде й смердить, а навіть зуба не виб’є. Тямите, як ми сього боялися?..

Аж ось задудніло позад нас, і ми злякалися, хто би се міг бути. А то наші бояри приїхали помагати бояринові, бо, мовляв, під приказом хамів не гадають служити. Вони об’їхали город довкола, бо їм сказали, що боярин добуває замок… Мене взяла злість, і я питаю: «То ви, достойні, на конях бажаєте лізти на стіни? Ну, нічого, пробуйте!»

Вони прийшли, поглянули, а далі кажуть: «Ні, се не наше діло битися по вулицях з голотою! Де боярин?» Я в сміх, вони в крик, а там поїхали далі за боярином. Але вже було запізно. Заремба зібрав усі коні, які були в місті, посадив на них своїх голоп’ятих шляхтичів, і двома відділами з обох брам, Угорської та Львівської, виїхали настрічу підгірянам. Але підгіряни не вчилися робити «їжака», як ось ми, і під напором довженних копій розскочилися, мов полова. Все-таки з одним відділом були би вони упоралися і в розсипці, бо біля Львівського тракту грузько, то і комонникові нелегко.

Якби бояри були зчепилися з другим відділом, то, може бути, було б усе як треба. А тут Заремба зміркував швидко, що бояр дасть Біг, і приказав наступати другому відділові. Не знаю, чи се правда, але кажуть у Негрибці, що з підгірян не остало ні одного в живих. Усіх вирізали шляхтичі, а кого не вбили, того потопили у Сяні. Відучера не бачив ні одного з них. Видко, таки правду сказали негрибецькі мужики. Боярин попався у полон, а бояри, зміркувавши, що біда, протягом одної години роз’їхалися по волостях, так що і духу від них не осталося. Ми самі, а що з боярином, не знати…

– Яким же ж чудом ви спаслися? – питав Грицько.

– Прибіг хлопець із Негрибки і розказав, що сталося. Тільки тамошні люди знають ляхів не віднині, то й повтікали в ліси, а нас звістили про погром. Спасибі їм за те!

– Що ж ви зробили?

– Ми відступили ніччю, коли по криках та брязку збруї догадалися, що Заремба вернув із погоні. Над ранок міщухи притихли, видко, ладилися до наступу або спали, то ми й утікли у Горохів хутір, а відтам манівцями по двох-трьох зайшли аж сюди. Ляхи вчора спалили Горохів хутір, нині Княжичі, а що буде завтра, Біг знає!..

Коструба замовк і задумався. Десь здалеку з гущавника долітав аж сюди клич глухаря, якому відповідали другі. Хвилями у вогкому весняному повітрі лунав далекий рик оленя. З полудня доходив лай собак із корчми, яка стояла між Княжичами і Гороховим хутором на шляху. Чорні, склублені хмари раз у раз закривали місяць.

– Гей! – заговорив укінці Грицько. – Уся твар-живина радіє весною: звір, птиця, комаха, дерево, зілля, тільки людина ні. Вона червонить землю кров’ю, а небо кервавить луною…

– Се ляхи мстяться за повстання, – відповів хтось.

– Гей! – підняв голову Грицько. – Як я з вами розставався, горіли двори, тепер горять мужицькі хати! Горе!

Коструба мовчав.

– А боярин наче у воду канув! – сказав той сам голос, що й перше. – Хто ж заплатить ляшві за сльози, за кров, за пожежу та руїну?

– Хто? Ми! – відповів Коструба. – Чи то нам треба князя чи бояр, щоби огнем та кров’ю пом’янути душу раба Божого Миколи?

– Гей, не ми, Кострубо, не ми! І не поминать нам душі одного борця. Нам великий князь заборонив воювати, бо йому не треба вольного народу, а смердів-каланників…

– Невже? Що ти верзеш? Ошалів? – почулися з-між ратників запити, якісь гарячкові, поривисті.

– Я не брешу, братіку! Коби-то мені хто сказав, що я спав та мені така погань тільки приснилася! Праву руку віддав би за се, світа очей не пожалів би! Але ба, се правда! Що нам робити, запитаєте? А ось що! Розійтися по селах і ждати, що вдіють бояри і князі без нас.

Коструба кинувся, наче вжалений гадюкою.

– Як-то? А наша присяга? А пам’ять боярина? Кожда крапля його святої крові впаде прокльоном на нас і на наші діти. Що ж, ідіть, коли хочете, оріть, сійте, збирайте, гніть спину під лядський нагай, доки після смерті не прийдуть чорти по вашу підлу душу і не пірвуть її. А Бог і ангели його відвернуться від неї, бо у неї ляк перед богопротивною ляшвою більший, чим любов Сотворителя…

Громада загомоніла. Почувалися оклики обурення, негодовання. Закипіло у зборі.

– Не йдемо домів! – гукнули вкінці мужики.

– Не йдете? – спитав Грицько. – Не йдете? Га, тоді хіба прийдеться весь вік звікувати у лісі, наче вовки або опришки. Що ж, і так живуть люди, а там чи се надовго? Рік-два погуляємо, а опісля, чи в сей, чи в другий спосіб, прийдеться гризти сиру землю, то й не будете бачити будуччини! Але ба, яка користь із сього для нашої землі, для народу? А чи не народові і не землі клялися ми служити життям і кров’ю? Не хочете йти під панський нагай, то й гаразд! Відцурається вас добра доля, та Бог не відцурається. Ходіть за мною, підемо у Луцьк до Юрші. Він мудріший за нас і скаже нам, куди звернути нам наші списи і топори, або… повчить нас, що робити, аби сповнити присягу і поборювати кривду нашої землі.

– У Луцьк, у Луцьк їдемо! – заговорили мужики і кинулися скликати прочих, ладити коні, харчі, одежу, збрую.

На полудні зарево стало бліднути. У глибині лісу відізвався пугач.

– Ранок недалеко! – сказав Коструба, беручи в руки дубину. – Спішімся!

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 182 – 193.