28. Буде дитина!

Юліан Опільський

З усім жаром молодої, палкої та сильної людини віддавався Андрійко новій для нього розкоші. І Офка переживала аж тепер весну свойого життя. Наче, викликана творами мистців Ренесансу, старинна богиня Венус прилетіла з Пафосу у засніжене, замерзле Полісся і розсілася при огні у кімнатці Офки, зв’язала двоє молодих зі собою своїм божеським поясом, а тямку закрила своїм серпанком. Одно тільки бажання було в обох, одно стремління, одна ціль: насититися самому і дати другому зглибити усю безодню розкоші, яку розвертає перед молодими любов.

Неначе гарні, зоряні сни, минали дні та ночі, тижні, місяці. Більше досвідна Офка вміла у любовну гру вводити щораз то інші переміни, була невичерпна у дотепах, оповіданнях, пестощах, одним словом, не допускала у буйний цвітник своїх любощів найтяжчого ворога любовної страсті – нудьгу-переситу. Вічно нових тонів добирала птичка любовної ласки; її трелі та переливи завсіди пліняли ухо чудовою та все новою гармонією, складом, висотою, краскою. Вічно шаліла молода кров, а винахідчивість любовниці знала її завсіди наче підтяти батогом до дальшого безтямного вакхічного танцю.

Аж десь по Йордані звільніли морози, а околичні селяни стали навідуватись у Незвище. Вони приносили вісті про війну поляків з Німецьким орденом, про перемир’я зі Свидригайлом та про завзяту війну на Поділлі та в Галичині. На Стрітення мав відбутися з’їзд для обговорення умов Вічного миру.

Десь у марті вперше відізвалося в серці Андрійка щось ніби докір совісті, ніби жаль за сим, що покинув був осінню. Правда, його змагання, як і змагання багатьох-багатьох других мужів, розбилися об холодну стіну великокняжої тупості та злої волі його дорадників, але все-таки… чи людина живе тільки любов’ю?.. Не втерпів, запитав Офку про її гадку.

– О так! – відповіла з поспіхом, наче боялася, що коханкові прийде якась друга гадка. – Так, людина живе тільки любов’ю… і надією…

– Надією? – спитав молодець. – Яке ж добро жде нас після сеї чари несказанного блага, яку випиваємо щодня обоє?

Офка всміхнулася якось загадково, на її личку зацвів сильний рум’янець, а очі чомусь-то устремилися в землю.

– Так, Андрію! Зразу надіємось успіху, ніжної ласки, відтак безтямної розкоші любовних ночей, а вкінці… Материнства…

– Офко! – закликав Андрійко, зриваючись із місця.

З тихим хлипанням припала жінка до його груди.

– Я вже від осени знаю, що… та я боялася, що ти мене перестанеш любити. Аж тепер кажу тобі се, щоби ти знав, що в мене під серцем зостав від тебе… та щоб ти не кинув мене.

– Я – тебе? Зірничко моя! То ти справді гадаєш, що я міг би се вчинити?

Він обняв її, мов мати обіймає розжалену дитинку, та пригорнув до груди, наче могутніми раменами бажав закрити її від горя та небезпек. А вона підняла поблідле личко горі і прошептала:

– Ох, ти будеш мусів те вчинити, бо прецінь ми вже не самі, нам треба власної хати та посілля. Кердеєвич…

– Так, се правда! – сказав. – Їхати треба, та тільки ненадовго. Заки пожовкне листячко осінню, вернуся та заберу вас відсіля, ген у степи, на південь, у круті балки, в зелені байраки, в широкий, вольний світ!

Одначе легше було пообіцяти, ніж справді покинути Незвище. В кілька днів опісля надійшов від Кердеєвича лист, у якому сповіщав Офку, що важко ранений у боротьбі з князем Олександром, якого ватага напала на нього в Лопатині. Лист привіз із Пінська купець, який доставляв заразом у Незвище потрібні Офці харчі, вино, хутра та прочу куплю. Він розказував про бої на Волині, про завзяття обох сторін та про невдоволення литовського боярства і деяких панів зі Свидригайла. Про прибуття Кердеєвича вліті не було й мови, аж пізньою осінню або зимою могла надіятися чи обавлятися Офка його приїзду.

У виду сього Андрійко припинив свій виїзд о тиждень, а за сей час нечайна відлига унеможливила взагалі всяку подорож. Над землею розшалів західний вітер, якого ніхто не затямив на Поліссі. Він ніс зі собою дощі, які повінню зливалися на відтаялий сніг та перемінювали його у непроходиму, зимну грязюку. Вмить порябів, почорнів непорочно білий, хрустальний світ, а разом із ним змінилося не одно і в Незвищі.

Мужики-ратники покинули дворище, бо по розмерзлих мокляках не міг уже пробратися ніякий ворог, а служба заходилася біля розчищування та навоження огороду. Офка виходила на рундук, та вже не покидала дворища. Широка спідниця на обручах скривала її вагітність перед оком служби, та ходити все-таки не наважувалася Офка у днину. Хіба вечором виходила, сперта на рамена Андрійка, слухати журчання весняних вод, покрику звіру в пущі та голосів перелітної птиці у повітрі або на багні.

Позеленіли жовті пуп’янки на деревині, опав цвіт із овочевих дерев, надходив травень зі своїми пахощами та трелями соловія, але вигоріле багаття пристрасті не бухнуло новим огнем. Поважний настрій, наче ожидання чогось великого, заставляв Офку з довір’ям клонити голову на плече Андрійка, а він піддержував її могутнім раменом і наче додавав їй сили та певності, що будуччина поверне їм ще сі гарні хвилі, коли-то у Незвищі витала богиня Венус.

Та все-таки не раз і не два ходив Андрійко сам-один у ліс над мокляки, які пишалися новим ярко-зеленим одягом свіжого очерету та шувару. А тоді, коли у місячному сяєві заводив пісню соловейко, коли над водами гомоніли покрики чапель, а озерця обзивалися хорами жаб, тоді чув молодець у серці якусь невияснену тугу за чимсь, що колись йому снилося, а чого не зазнав досі. Хвилями здавалося йому, що він будиться з похмілля, що все пережите – се тільки гарний, але гарячковий сон. Чи се, що пережив він з Офкою, се любов? Де ж ділися сі оспівувані ніжності, зітхання, де пісні, розмови, прохання, де ожидання та радощі задля одного усміху, поцілуя? Невже ж усе те згоріло в пожарі нестримної похоті?

І мимовільний сумнів став мучити Андрійка: або любовні заходи молодих літ – се брехня, або його пожиття з Офкою – не любов, а щось друге, щось ніби любощі Грети з Горностаєм. Але у наскрізь правій душі молодця почуття повинності-обов’язку взяло верх над усіми сумнівами. «Раз вона стає матір’ю моєї… о Боже!.. моєї дитинки, то вона мені – всім у світі, і нема добра, ні краси поза нею!»

Так що ж?.. Хотяй навіть тіні не було у його пожитті з Офкою, та все-таки щораз то голосніше обзивалися в ньому давні змагання та стремління. Жар любовної страсті прислонив їх тільки на хвилю, а коли опав туман, поза ним не було нічого…

Офка розуміла особисті бажання людини, які б вони й не були, бо світ, із якого вийшла, поклав собі був Богом якраз особисту користь. Одначе поза се не сягала вона гадкою і не розуміла, що поза користю одиниці є ще щось вище. Король, Заремба, його свояки, канцлер, сенати, князі, пани, бояри, вона сама та опутаний нею Кердеєвич – всі вони одно тільки мали на умі: заспокоєння себе самих.

Тож коли Андрійко заговорив про садження на новинах свіжих сіл у полудневій Київщині для оборони земель перед татарами, вона мовчала, а опісля радила йому, побіч боярських слобід, садити і села для неперехожих мужиків, щоби розбагатіти у дозвіллі та безпеці, збудувати замок та виторгувати від великого князя чи короля нові надання або й княжий титул.

Гірше стріли татарина вдарили сі слова Андрійка, але він бачив, щО тільки любов до нього піддає Офці такі самолюбні гадки. Вона ж не була винна сьому, що її ніхто не навчив думати й почувати інакше, а пізніше життя поперло ще науку самолюбства незбитими примірами досвіду.

І знову сидів він раз вечором у червні на виверті серед лісу, а враз із хмарою комарів, які дзвеніли довкола нього, обсіли його сумніви. Опер чоло на долоні та глядів у червоні рефлекси світла на лискучій поверхні лісного озерця. Нагло чиясь рука доторкнула його плеча. Підняв голову. Над ним стояла Горпина.

– Задумався, лицарю? – спитала. – Засумувався? Чого? Навіщо? Лихом об землю! Жіночка цвіте, мов маків цвіт, вроди-краси тобі не брак, срібла-злота теж ні. Відкіля ж узявся смуток?

Андрійко зморщив брови.

– Жіночка? – заговорив суворо. – Хто дав тобі право?…

– Хто? Мій сивий волос та досвід. Залюблені завсіди гадають, що світ не бачить їх любові, як не бачать світу вони. Та, проте, не я стану тобі за се дорікати. Рівний глядить рівного. Не рівня ж чорним кучерям Офки сива грива Грицька. Гей! Минула молодість, а на старості літ хто у виборі не поспитає розуму, той доложить честю… Не твоя вина, ні її… Се вина крові, яку Бог улив у ваше молоде тіло. Чому ж сумуєш, лицарю?

Андрійко не відповідав. Він справді сумував, та не знав, що відповісти Горпині.

Через хвилину приглядалася йому старуха та стежила зором, за чим глядять його очі у краєвиді, і легкий усміх промайнув по зів’ялих губах.

– Гей! Знаю я, молодче, чого тобі захотілося, знаю, знаю! Коли бачу, як гуляють твої очі по просторах, то так, начеб ти сказав мені: «Туди, ген, удаль несеться моя думка, не задержить мене пахнуча молодим тілом тепла постіль!» Тобі діла захочується, може, ні?

Андрійко зі зачудування аж зірвався. Справді, Горпина відгадала найтайніші його гадки швидше, чим він сам міг собі їх усвідомити. А старуха вела далі:

– Ніхто не стане орати мечем, сіяти щитом, у шоломі сажать курей, ніхто жеребцем не возить води, а лицар не на те носить пояс, щоби бабіти при жінці.

– Ох! – вирвалося в Андрійка. – Я б давно вже поїхав зладити домівку для неї у свойому посіллі, та тепер годі!

– Годі?

Бистро глянула старуха на молодця, наче не розуміючи гаразд його слів… Нагло якийсь огоньок засвітив у її мутних очах.

– Чому годі? Ти їдь, лицарю, – казала, – я сама збережу твою кралю від гніву Кердеєвича; якби знічев’я появився, я збрешу, уйму зо два місяці, вигадаю недугу й не допущу, щоби він забрав її відсіля. Вона твоя тілом і душею, і я збережу тобі її хоч би тому, що ти освободиш мойого Грицька від неї…

Андрійко наче в сонце глянув. Кинувся дякувати бабусі, але вона пошкандибала домів, а за нею пішов і він.

Першим, що замітив при повороті, був невеличкий човен, який хилитався на водах пристані. «Хто б то міг бути?» – питав себе і прожогом ускочив у хату.

У їдальній кімнаті сиділа Офка зі заплаканими очима, а біля неї – гарно одітий, невеличкий собою, худощавий муж у півпанцирі, з мечем при боці – Грицько Кознар.

Звіталися, а вслід за сим Офка вийшла.

– Ти говорив із нею? – спитав Андрійко.

– Так, говорив і з дива зійти не можу, як могли ви так змінити за півроку сю преславну Офку з Луцька. Все-таки не надіявся я, щоби Юрша…

– Ах, я не Юрша, я звичайний собі когут, який брався літати, гадаючи, що він орел. А він між тим тільки когут, і в курнику йому місце, при курочці та курчатах.

– Бачу, що й ти зневірився, а се негарно. Мої люди ждуть на Юршу. Невже ж маю поїхати сказати їм, що найшов тільки когута?

Андрійко потер чоло рукою.

– Не бійся за мене, Грицьку, я зневірився, то правда, але справи не покину! Я не Кердеєвич, ні Ніс!

– Те саме казала мені й Офка. Завтра, боярине, їдемо разом у Юршівку!

Подали вечерю. При столі розказував Грицько про перемир’я та про спори Свидригайла з поляками за пограничні волості. Розказував і про піжмурки Кердеєвича з Носом та про їх двобій під Лопатином, вкінці про здобутки Федька, князя Несвизького, на Поділлі. Молдавські воєводичі Ілля та Степан, татарські мурзаки, збунтоване хлопство і боярська рать оказувалися куди сильнішими від польської шляхти. Також Богдан Рогатинський підняв голову, а в Луцьку місце Михайла Юрші, який засідав у прибічній раді Свидригайла нарівні з князями Чорторийськими та Івашком Монивидовичем, зайняв князь Олександр.

Зате а Литві дещо змінилося. Литовські пани та бояри вельми спорікали на Свидригайла за се, що опирався головно на русинах і з них набирав здебільшого ратників та орударів. Вони розказували, що він, прогнавши патра Анзельма, вибирається знову вернутися до православної віри та поневолити католицьку Литву, як колись київські та турово-пінські князі неволили поганську.

Як на місці зрубаної тополі виростають десятки молодих гонів, так на місці одноцільної визвольної війни народу вибухли десятки дрібних, а зі сього користали всі, що не бажали сидіти дома та глядіти легкого зарібку в багатій, медом та молоком пливучій країні.

Усі західні та північні землі роїлися від княжих, боярських а навіть мужицьких ватаг, але дати опір польським придвірним полкам, татарським грабіжникам або «союзникам» із Молдави – на те сили не було. Звичайне собі безголов’я правління, яке не виросло з народу, тільки на народі. Ось чому і Грицько вивів своїх ратників із Волині у Галичину і туди всілякими дорогами, за поміччю Юрші та Рогатинського, спровадив сі рідні своїх ратників, які бажали покинути кров’ю та пожежею залиту Перемиську землю. Добутою на ляхах збруєю зоружив свій ще до півтори тисячки мужів числячий полк і помандрував на Дубно. Кременець, Збараж, Меджибіж, відкіля ратники, вже як великокняжі служебники-бояри, попрямували з Кострубою в Юршівку на Поросся. Грицько поїхав ще з початком мая відпитувати Андрійка у Степань. Довго глядів надармо, вкінці завдяки овруцькому попові попав на слід Скобенка, а сей справив його у Незвище.

Допізна вніч сиділи всі троє при столі, аж коли на сході стало ясніти літнє небо, розсталися на супочинок. Останній се раз спільна кровля та спільний намет укрив їх любов та щастя перед заздрісною судьбою. Уостаннє пригорталася Офка до груди одинокого мужа, який зумів пірвати за собою її горду, палку та самолюбну душу. Але радості, щастя не дала обоїм ся ніч, – тільки сльози, жаль, розпуку. Одно словечко Офки: «Остань!» – а Андрійко не оперся б спокусі. Та вона не висказала його, хотяй серце стискалося в груди, наче передчуттям чогось страшного, а донедавна рожевою надією оповинена будуччина видалася нагло чорною безоднею Чортового болота. Важку боротьбу зводив і він зі собою, та конечність виїзду була неминуча. Перед зимою мусіло Незвище опустіти, а краса Офки мусіла заховатися у безвістях віддалі.

Аж останнє «прощай» з трудом проказали уста, і, пірваний течією Прип’яті, човен поплив долі водою.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 325 – 331.