5. Офка Кердеєва у Луцьку

Юліан Опільський

У нарізній вежі Луцького замку, якої вікна виходили на широко розлитий Стир, при широкому, золототканим покривалом накритому столі сидів сорокакількалітній муж у кінчастому шоломі, карацені та кольчузі східного виробу. Острі, виразисті черти лиця та суворий погляд лискучих чорних очей надавали усій появі мужа грізний воєнний вигляд. З-під довгих, навислих вусів не видко було уст, і тільки голос, який із них добувався, перечив усій появі. Був він лагідний, м’який, наче голос батька, коли говорить до любимої дитини. Перед столом стояв, похиливши голову з пошаною, Андрійко.

– То ти, дитинко, – сказав лицар, – дбаєш про своє й моє ім’я. Ім’я мужа – се найтугіше забороло проти покус ложі, облуди, розкоші. Скажеш собі: «Я вчинив би се, хоч би й навіки пропасти прийшлося, але Юрші сього вчинити не слід!» І ось відлетять від тебе дияволи, якщо ти справді Юрша…

– І я так гадаю, дядьку! – тут хлопець підняв очі. – Ось тому й не остався на Поліссі, тільки пришкандибав аж тут.

– Гаразд! Я не мав часу приїхати швидше, бо на заході уже йде війна. Де ж боярин Микола?

– Боярин відвіз мене сюди, а опісля поїхав у Олесько, бо у нього було діло до боярина Богдана Рогатинського. По дорозі сюди не могли ми туди поїхати, бо якраз біля Олеська горіли тоді села.

– А не знаєш ти, за яким ділом поїхав боярин?

Через хвилю зводив хлопець, видко, внутрішню боротьбу. Вкінці підняв голову і, паленіючи, промовив:

– Знаю!

– Що ж се було?

Хлопець мовчав. Бистро глядів на нього Юрша з-під насуплених брів.

– Ну, кажи!

– Не скажу! Не во гнів вам, дядьку, але не скажу!

– Ов? А се чому? – поспитав суворо дядько.

– Бо се не моя тайна!

– Так? – сказав на те протяжно й холодно воєвода. – Не твоя тайна? Коли ти її знаєш, так вона твоя, а як твоя, то скажи її мені. Сам зрозумієш, що у княжій кріпості годі держати людей, які носяться з не своїми тайнами. Видко, вони небезпечні, коли й мені їх знати не ялося.

Андрійко поблід і затиснув уста.

– Воля ваша, дядьку! – сказав і замовк.

– Ну, кажи!

– Не скажу!

– Скажи, а то присилую!

– Воля ваша, дядьку, а тайна не моя, й ніяка насила мені її не вирве!

Хвильку глядів ще дядько на братанича, вкінці встав.

– Бачу, дитинко, що ти іменно такий, яким я тебе бажав видіти. Тільки, бачиш, як хочеш заховати тайну, то не зраджуйся, що її знаєш.

Молодець глянув сміло у очі дядькові.

– Я говорив правду, коли ви мене питали! – відповів! – Іншому не відповів би зовсім.

Воєвода підійшов до хлопця, обняв його і поцілував в чоло.

– Гарно, дитинко, вчинив, що сказав правду мені, а ще краще, що навіть мені не видав тайни. Тайна справді не твоя, а правда – се дорогий скарб, яким не кождого слід обдаровувати! Та, бачиш, я твою тайну знаю!

– Як-то?

– А ось як. Князь Ніс зі своїми синами, боярин з Рудників, Богдан з Рогатина, князь Несвизький, твій батько та ще кількох інших – се одної матері сини. Усі ми бажаємо поставити князя Свидригайла на чолі нашого народу, і то не тільки боярства, але й мужиків.

– Так, але…

– Нічого «але»! Ми не знаємо, що князь на теє скаже, і се, що ти бачив по дорозі, се усе діється по нашій волі, тільки ще без ладу…

У сій хвилі увійшов у кімнату хлопець, одітий у обтислі рожеві штанці та зелену куртку з багато нашиваними широкими рукавами.

– Пані Офка, старостиха кам’янецька, – сказав із поклоном, – питається, чи може прийти за пильним ділом?

Михайло Юрша відступив від братанича, а його чоло стягнулося.

– Скажи своїй пані, що я завсіди рад послужити їй, оскільки на се позволяють мої повинності супроти мойого князя і народу.

Русявий хлопець поклонився знову і відійшов. Відходячи, зирнув на Андрійка, а на устах його появився усміх. Хлопець був у віці Андрійка, та з блідого лиця і змучених, синцями обведених очей гляділи на світ пересит та життєвий досвід скороспілості.

Хвилину по його відході станула у кімнаті жінка у кармазиновій сукні з білими шовковими вставками та прикрасами по боках. Довкола вирізу на груди блистів золотий позумент, на якому нашито кільканадцять брильянтів. Спереду над ізгибом, між обома грудьми, видніла величава застяжка зі смарагдом, окруженим малими брильянтами у золотій філіграновій оправі. Рукави, угорі вузькі, обтягали туго повні рамена, а удолі спливали широко, у виді грецьких, аж до колін. При кождому движку з-під широкого рукава указувалася мала, повна, мов алебастр, біла рука, стрійна у золоті нараменники.

Коли Андрійко глянув у лице прибувшої, аж занімів зі зачудування. Такої краси не бачив ще зроду. Здавалося йому, ангел Божий зійшов із неба між людей, та небагато бракувало, а був би вкляк посеред кімнати і підняв руки горі, мов до святої ікони у Печерській лаврі. А вона, видко, відчула повний подиву погляд хлопця, бо на ходу звернула на нього свої великі, чорні, мов терен, глибокі, мов море, очі. З-під тонких, лучистих, над носом темним пухом получених брів упав її погляд на хлопця, і прошибло його наскрізь, мов булатна київська стріла. Він поблід, а його руки мимохіть піднялися до висоти лиця. А тоді на білих, мов молоко, ягодах заграв рум’янець, ніжний, наче перший луч сходячого сонця на весняному снігу; повні, мов спілий гранат, коралові усточка стягнулися до приязного усміху.

Шумлячи шовками, жінка боярина Кердеєвича поклонилася і сіла на застеленій ковром лаві, з якої щойно повстав воєвода Юрша, який, не знать чому, похмуро глядів на красавицю. Коли сіла, поспитав коротко й холодно:

– Чого бажає жінка мойого колишнього друга боярина Кердеєвича?

– Чому кажете «колишнього», достойний воєводо? – спитала, підіймаючи осліпляючо-білу рученьку, неначе з просьбою. – Чи ж він вас у чомусь обидив, що ви відібрали йому своє серце?

Лице боярина дрогнуло, немов хтось вразив його у щойно засклеплену, а ще незгоєну рану.

– Не відбирав я йому серця так довго, доки він не дав собі відібрати свойого!.. – відповів.

Пані Офка засміялася сріблистим голосочком.

– Невже ж ви, достойний воєводо, бажали й могли стати Грицькові жінкою? – спитала. – А може, може, мали на його серце інше приміщення? – додала жартівливо.

Юрша заперечив головою.

– Ні, пані, – відповів поважно, – ваші випади неудачні. Не тут у мене спорохнявів частокіл. Ви самі знаєте, що мій друг був боярином, а не шляхтичем, і се причина мойого огірчення.

– А хіба те не все одно?

– На пергаміні – може, а на ділі – ні! Ось ми, бояри, сидимо спокійно у дворищах, а шляхтичі благословлять ногами землю, ту саму, якій вони тільки лиха заподіяли. Наша споконвічна земля не має місця для шляхти, хіба на могилу для неї!..

Грізно стягнулися брови воєводи, а чудова ляшка замовкла. Усміх щез з її уст, і вона стала пригризати їх білими, мов жемчуг, зубами.

– На жаль, – продовжав Юрша, – не знав я, що мій друг за жінку проміняє душу. Лицарська честь не дозволяє мені в’язнити вас або відіслати до чоловіка на поталу мужицьким ватагам, які бушують по усій країні і творять суд над ворогом нашої віри. Тому остаєте тут на волі…

– Саме у сій справі бажала я дещо з вами, достойний воєводо, поговорити.

Юрша пересунув рукою по чолі, наче відганяючи понурі картини й гадки.

– Говоріть, пані! – сказав тихим голосом.

– Кажете, достойний воєводо, що я на волі. А тут між тим не пускає мене сторожа у город. Знаєте прецінь, що, кромі Марини, яку дарував мені чоловік, не маю іншої служби, і за кождою дрібницею мушу сама ходити по грецьких, німецьких, польських та чеських склепах…

Воєвода глянув насмішливо у очі Офці.

– Ім’я твоє, пані, є ім’ям премудрості – Софії. Не треба, одначе, думати, що вона уся вселилася у вашу гарну головку, так що для других не остало нічого. Живемо на Волині, пані, а по Волинь не посміють хіба навіть і ваші земляки посягнути. Не дістануть вони її, хотяй би у кождому городі були услужні купці та гарні жінки, які передають вісті і письма, а надто небезпечних ворогів зводять з ума грошем або красою!

Ніжне личко Офки почервоніло, мов грань.

– Як-то? До чого гнете, воєводо? Як ви смієте?..

Але не сказала більше ні слова. Приказуючий движок руки Юрші спинив її.

– Се я повинен би про се спитати вас! – сказав спокійно. – Але я не питаю, бо шаную вашу молодість та лицарський обов’язок. Я не питаю, але ставляю варту біля замкової брами, яка не пускає жінок до купців, а купців до жінок. Ось і все!

– Чи се усе, що можете мені відповісти? – спитала красавиця.

– Так єсть!

Хвильку сиділа пані Офка на лавці, аж ось стали її уста замітно дрожати. Руки закрили лице, і нагло розплакалася старостиха, мов дитина.

– Ах, я нещасна! – лебеділа. – Де ти, Грицуню, діваєшся, що мене оставив тут на наругу ворогам? Бідна ж я, бідна, сама, мов билиночка в полі, ні батька, ні мами, та ще й узаперті… О Боже!

– Плачте, пані, плачте, се облегшить вам вашу долю, а мені дасть доказ, що я не помилився, – замітив поважно Юрша.

Вмить успокоїлася старостиха.

– Як-то?

– Звісно, як! Жіночі сльози – се остання збруя у жінки, і то збруя однако небезпечна для усіх, проти кого звертається. Їй не опреться ні батько, ні чоловік, ні любовник. Видко, усі інші способи завели тебе, коли уживаєш сього. Але тям се! Я тобі не батько, не чоловік і не любовник. Я рука й голова князя на Волині…

– Ох, коби він був тут! – крикнула молода жінка. – Він, певно, пустив би мене у город на покупки. Але се моя вина! – додала по хвилі. – Я повинна була відразу знати, що краще мати діло з паном, чим з його холопом.

Се сказавши, встала й пішла до дверей. Юрша, почувши обиду, поблід, мов стіна, але не сказав ні слова. Також і Андрійко, який бажав зразу кинутись навколішки перед нею та жертвувати їй свою поміч і услугу, спинився, чуючи її останні слова. З усеї розмови догадався сейчас, що пані Офка посилала з Луцька вісті ляхам, які ладилися повалити самостійність Литви, а принайменше відірвати від неї Поділля та Волинь на вічне рабство й загибіль руського імені.

Хвилю сидів Юрша мовчки, оперши голову на руки. Далі піднісся і звичайним своїм лагідним поглядом обкинув братанича.

– Бачиш, Андрійку, яку цяцю прислав мені сюди Кердеєвич. Не тільки занапастив свій рід і себе, а ще й се останнє жерело погожої води, сю опору князя і народу бажає затроїти своїм поганим духом.

– Але ж вона гарна, дяденьку, як… як…

– Як диявол, який береться спокусити Божого угодника. Її краса, синку, пірве тебе, як пориває усіх, та приглянься ближче а побачиш, що ся вишня – се отровниця, що під шовковими звоями ангельських кучерів ростуть чортячі ріжки.

З острахом глядів хлопець на дядька, бо у його до напруженого думання непривичній голові ніяк не могло поєднатись се, що почув, з сим, що побачив.

Але Михайло Юрша не дав йому довго роздумувати.

– Ходім на майдан! – сказав. – Маю нині розіслати людей на села й переглянути сили, які маємо.

Радо пішов Андрійко за дядьком.

Луцький замок лежав на стрімкому боці Стиру і був доступний, властиво, тільки з одної сторони. Мимо сього, звідусіль окружали його високі мури зі заборолами, критими хідниками та вежами, а посередині стояла палата князя, у якій під той час мешкав Юрша. Каштелян Заремба виїхав був до Серадза, і у кімнатах княгині, які знаходились направо від великої сіни, пробувала пані Офка з Мариною. Вона була постійно під вартою чотирьох татарських ратників, яких Юрша колись привів зі собою з українського пограниччя та обдарував свободою. Живучи у дозвіллі, татари були віддані свойому володареві тілом і душею, тому-то саме їм повірив воєвода стереження жінки Кердеєвича.

За палатою, у горішній часті замку, стояла ще мурована зброївня, а поруч неї столп, тобто старинна вежа, виставлена з великих зломів тесового каміння. Була се найстарша частина усього замку, а заразом найбільше обезпечена від нападу. Вхід до неї находився два сажні понад землею, і тому треба було до вежі вилазити по драбині. У долішній часті були комори на припас і глибоченний колодязь, якого дно сягало до рівня ріки. Під вежею були пивниці на меди, вина й всілякий припас, а під пивницями – льох на в’язницю для найнебезпечніших в’язнів.

Осібним будинком була князем Вітовтом на західній стороні майдану поставлена кухня, у якій варили їсти для усієї залоги замку. У східній стороні майдану стояла капличка, у якій щодня читав піп Богослуження для залоги. Коли князь пробував у замку, капелан правив для нього «мшу» у кімнатах.

По обох боках в’їздової брами вискакували уперед дві низькі, широкі кругловежі, які від боків боронили доступу до замку. Над самою брамою лучила їх крита галерея, якої долівкою було склепіння брами. У середній стіні хідника були густі стрільниці, а у долівці – лійкуваті отвори, якими виливано на нападаючих кип’яток, смолу або олово, якщо вони виломили би ворота. Луцьк не міг щодо своєї оборонності рівнятися з Перемишлем або Марієнбургом; все-таки стіни замку були грубі й могли опертися довший час усякому ворогові.

По майдані крутилося кількадесят мужиків у коротких кожухах та високих шапках, усі зі списами або косами та топорами. Деякі мали під кожухом широку шаблю, за поясом ніж, а мало не кождий на плечах – лук та стріли у берестяному сагайдаку. Між мужиками видко було Кострубу і Грицька, які сварилися завзято зі собою. Коли побачили обох Юршів, підійшли оба і поклонилися.

– Достойний воєводо і ти, боярине! – заговорив Грицько. – Рішайте ви, кому з нас оставати тут, а кому йти за другими.

– Куди? – поспитав Андрійко.

– Туди, куди йдуть сі усі, – тут указав рукою на товпу мужиків, – у пограничні села збирати нарід до боротьби з наїзником.

– Ідіть оба, а мені оставте Скобенка! – відповів молодець. – Він і так нікуди не годиться, хіба на боярські покої.

Дядько Юрша усміхнувся.

– Уважайте тільки, що на случай війни Луцьк буде в облозі, а ваш боярин у небезпеці. Не завадило би, щоби хоч один з вас був тоді з ним у замку.

Оба парубки відійшли, а воєвода зібрав мужиків довкола себе і розсилав їх по одному у різні села та містечка: одного – у Сяніччину, другого – у Перемишль, третього – у Ярослав, Городок, Вишню, Буськ, Рогатин, Теребовлю, Галич, Володимир, Грубешів, Красностав, Белз. По двох-трьох розходилися мужики й сідали на свої дрібні коні. Коструба з Грицьком поїхали у Нижанковичі та Добромиль.

Тої самої днини відбув також воєвода з братаничем першу пробу фехтунку і з радістю замітив, що, побіч незвичайної сили, є у нього й немале знання. Хлопець умів зовсім добре орудувати доволі важкою шаблею, умів завдавати удари і відбивати випади противника.

– Доволі на нині! – сказав вкінці старий Юрша. – Заки прийде облога, зроблю з тебе першого рубаку на усю Волинь.

Проча часть дня зійшла Андрієві на огляданні замкових стін, ланцюгового мосту, зброївні, кухні та прибрамних круглих веж-ронделів. У одному з них стрітив Андрійко рожево-зеленого пажа пані Офки, який зараз начав з ним розмову про всілякі замкові сплітки, про свою паню, поза якою, видко, й світа не бачив, та про заходи князя Олександра Носа і багатьох інших, щоби позискати ласку красавиці. Вкінці заявив довірочно Андрійкові, що його пані любить молодих хлопців, бо має старого чоловіка, і просив його відвідати колись у покоях старостихи, то, певно, й її побачить. На превелике диво, Андрійко не слухав спліток, а на запросини аж замахав руками.

– Куди мені йти в гості до чужих, які мене ще у вічі не видали! – сказав. – Я боюся…

– Чого?

– Що дядько гніватиметься!

– Ха-ха-ха! А хіба дядько про се дізнається?

– Звісно!

– Хто ж йому скаже? Прийдеш ніччю, коли ніхто тебе й не побачить, я тебе не видам, ні пані Офка, ні Марина, а ти сам…

– Іменно я! – відповів хлопець. – Лож не осквернить моїх уст перед опікуном, який заступає мені батька.

– Чи і нинішню розмову розкажеш йому? – запитав живо паж.

– Ні! Ти не знав мене і гадав, певно, що мені так само тяжить опіка воєводи, як тобі. Тому я не видам тебе, але на будуче не тягни мене зі собою туди, куди мені не ялося ходити!

Злосливий усміх промайнув по лиці пажа, але голос його звучав жалісно, коли знову заговорив.

– Ах, легко тобі таке говорити. Та, бач, я, молодий, моторний, нидію тут сам-один без товариша, без розривки, то часами й бажало б ся мати когось при собі…

Андрійко глянув приязно на ровесника.

– Чи ж я тебе гоню від себе? Противно! Прийму тебе у себе або гратися буду з тобою на майдані луком, рогатиною, навіть мечем довгим або коротким. Кільки тобі літ?

– Дев’ятнадцять!

– Тільки, що й мені! Ось і гаразд, що стрітилися. Перед обідом звичайно учить мене дядько фехтів, а пополудні виїздить у город судити суди на ринку або розсилає гонців, то ми можемо тоді погерцювати по майдані.

Оба товариші розпрощалися сердечно, а особливо Андрійко рад був несказанно, що найшов прецінь когось, що не був ні старцем, ні дитиною, тільки якраз йому під пару.

Вечором увійшов у його кімнату Скобенко з вечерею.

– Дядько спить? – спитав Андрійко.

– Ще ні! Боярин Микола вернув, і оба радяться у нарізній вежі.

– А! Боярин вернув?

– Еге ж!

– Добре, можеш іти спати!

Скобенко неохітно подався до дверей, але перед порогом відвернувся знову.

– Боярине! – начав несміло.

– Чого тобі? – поспитав молодець живо, зачудований неожиданим запитом.

– Чи у вас… то єсть не конче у вас… нема якого діла до сеї пані?..

– Якої пані?

– Ну, сеї старостихи, що то у неї Марина…

– Яка Марина? Що тобі, Скобенку? Ти, може, з глузду теє?..

Гарний молодик почервонів, мов грань.

– Бо я думав було…

– Що таке?

– Що у вас є яке діло туди, я його вельми радо полагодив би і пішов туди.

Андрійко все ще не розумів челядника.

– Яке ж у мене може бути діло до Марини? – чудувався. – Я ж її у вічі не бачив!

– Ба, ні, не до Марини, а до пані! До Марини – то вже я…

Андрійко порозумів, і кров вдарила йому до голови. Сцена у кімнаті воєводи, сплітки пажа, тепер знову бажання Скобенка поучили його про багато дечого. Видко, дядько воєвода добре вчинив, що поставив варту біля воріт красавиці, бо вона за усяку ціну бажала притягнути хотяй би його, недолітка, або ковтуна Скобенка. Навіщо? Сього він не знав, але певно знала вона.

– Ні, у мене нема діла до пані Офки, а й тобі не раджу заходити собі з Мариною. Служниця старостихи – се, як чував, боярська дитина і на тебе глядіти не стане, а якщо тебе кличе, то, видко, бажає тебе підвести на якусь нечисту справу. Тому бережися, щоби не попав у халепу! Ти приїхав зі мною, і я відповідаю за тебе перед дядьком. Якщо дізнаюся, що ти не послухав твойого господина, побачиш, що буде, а радше почуєш на власній шкірі! А тепер шуруй спати!

З похиленою головою, наче вишмаганий пес, пішов Скобенко геть, а Андрійко з’їв скоро вечерю і відчинив високе, вузьке вікно, яке виходило на ріку. Студене повітря овіяло його, але він не зважав на се. Крізь його голову наворотною хвилею пропливали усі вражіння цілої днини, так сильні, а так різнорідні: дядько, паж, пані Офка, її краса і злоба, її хитрощі, Скобенко, Марина, незнана якась затія ворогів князя Свидригайла, якої нитка губилася у палаті воєводи, а саме в покоях старостихи.

Вкінці огорнула хлопця цікавість, він замкнув вікно і вийшов з кімнатки, яка лежала у критій галереї над задньою фіртою замку. Таких кімнаток було три, а усі виходили на вузький коритарик, з якого вели одні східці удолину до фірти, а другі – угору, до критих хідників на стінах кріпості. У сьому коритарику було також віконце, крізь яке було видко палату, зброївню і начальну вежу.

Андрійко вийшов на коритарик, і першим, що завважив, було те, що Скобенка, який спав у сусідній кімнатці, не було. Крізь віконце побачив, що у сій половині палати, де жив воєвода, світиться багато світел, видко, відбувалася якась нарада. Але і у половині, де перебувала пані Офка, світилося ще в одній кімнаті. Чи там був Скобенко? А як був, то про що вони там говорили?

Андрійко вернув у кімнатку, узяв кобеняк і рішився йти та прослідити усе як слід. Коли, одначе, вийшов на коритарик, світел у воєводи вже не було. Через майдан ішов зате хтось з брязком лицарських острог та піхви меча, і то якраз сюди, бо по хвилі заскрипіли чоботи на східцях… Тихо ускочив Андрійко у свою кімнатку, а ледве скинув кожушок та сів при комині, коли у кімнату ввійшов боярин Микола.

– Гаразд, хлопче! – закликав. – Дай-но тут свою маківочку, хай поцілую. Воєвода вельми радий, що ти тут. Видко, припав ти йому до серця. Радій, хлопче, з сього, бо Михайло Юрша нікому даром душі не віддасть.

Примітки

є ім’ям премудрості – Софії – насправді Офка є мабуть простонародним скороченням канонічного імені Євстафія.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 87 – 96.