22. Штурм Луцького замку

Юліан Опільський

Страшне було пробудження в польському таборі після випаду луцької залоги. Ціле крило табору було спустошене, а мешканці розгромлені. Четвертина малопольського лицарства згинула від кіс напасників, а більша половина сих, що остали при життю, стогнала від тяжких ран, синців та побоїв, які потерпіли під час утечі. Ні одно шатро не остало ненарушеним. Чого не знищили Андрійкові та. Грицькові ратники, то пограбила челядь.

Добуток цілого походу від Перемишля по Луцьк пропав безповоротно, а обладовані краденим добром конюхи та пахолки малопольських шляхтичів ще тої самої ночі покинули табір. Чимало челяді вигинуло під час нічної боротьби, так що побиті, поранені, потовчені та ограбовані пани опинилися після випаду без слуг, одежі, поживи та збруї. Озлоблені до крайності, накинулися на великопольську шляхту, яка втікла з Підзамча намість дати поміч нападеним.

Великополяки боронилися сим, що і на них напала переможна ворожа сила, якої не могли у темряві доглянути. Вкінці одні і другі звалили вину на недогляд старшини і цілою юрбою стали жалуватися на короля та князя Земовіта. Насилу втихомирив Заремба уми шляхти. Він приобіцяв малополякам коні, одіж, збрую та поживу, а великопольському лицарству віддав під опіку безпеку усього табору, щоби мало нагоду відзискати добру славу, втрачену при втечі з Підзамча. При сьому завважав ще, що король аж занедужав зі злості та обурення на неслухняність польського лицарства та гадає покинути військо, бо, мовляв, краще помиритися з братом та прикоротити самоволю дрібної а бутної шляхти, чим глядіти, як усі великодержавні затії пропадають саме через її нездарність.

Шляхта спокірніла, бо справді Свидригайло мав чимало приклонників між польськими та литовськими магнатами. Якщо король захоче вернути під щит «Погоні», признати Свидригайла і спільно з ним та з підмогою князів і вельмож ударити на шляхту, то пропали усі привілеї Казимира Великого, всі уступки самого Ягайла, і шляхта знову стане тільки службою панів та князів…

Щоправда, ні король, ні сенат, ні канцлер не казали сього Зарембі, але Заремба знав се сам, а шляхта також. Вмить утишилися нарікання, і аж коло полудня оживився табір знову, коли король велів будувати нові шопи над замковим ровом та ладитися усім до наступу.

Ні сеї, ні слідуючої днини не чуть було у польському таборі ніяких криків. Вечірні огні гасли швидко, а денний рух починався вже з розсвітом. Нові шопи були готові третьої днини, і тринадцятого серпня почався наступ на Луцьк.

Тим часом Юрша збагнув уже другої днини по випаді, що буде приступ, а не переговори, і приготовився відповідно до прийняття ворога. У величезних казанах стояла вода та смола наготові, при кождій стрільниці лежали в’язки стріл, запасні тятиви, олов’яні кулі до пращ, а поза заборолами – зложено каміння та бальки. Сама брама, яка творила про себе немовби кріпость у кріпості, була під особистим проводом воєводи. Правий нарізник обороняв Андрійко, лівий – Горностай зі Савою. Старий Монтовт, який також доконче домагався уділу в обороні, одержав провід горішнього замку та п’ятсот запасних людей під проводом Грицька.

Зі старим Монтовтом був чималий клопіт. Старець не міг дарувати воєводі, що він обходився без прибічної боярської ради, а окружав себе молодиками та мужиками.

– Се нечуване, – говорив, – щоби безпека замку була в руках, щоправда, вельми відважних та хоробрих, але аж смішно молодих, недосвідних людей – дев’ятнадцятьлітнього Андрійка і двадцятьлітнього Горностая, та щоби обороною займалися люди, які ще рік сьому ходили за сохою та плугом. Що зробить воєвода, коли замок упаде? Уся відповідальність впаде на нього, та не буде в усій Литво-Русі боярина, який би не осудив його безпощадно. Що то буде? Що то буде?

– Що буде, Бог знає! – відповів на се воєвода, який зачув падькання старого. – Та не мені про се журитися. Коли замок упаде, мене в живих уже не буде.

– Ба, не про твою голову тут іде, а про замок…

Тут воєвода засміявся і поцілував старого в плече.

– Не журіться, ваша достойність! Минув уже час лицарських боїв та збруї. Доки тільки їздець на важкому коневі числився борцем, досі треба було до воєнного діла тільки бояр, шляхти, панів та кінних ратників. Але се уже минулося. Тепер усяка твердиня має високі стіни, заборола, гармати, а кам’яна куля чи бальок, кинений метавкою, однаково торощить І збрую лицаря, і кожух мужика. Сьому сто літ ударяв лицар на лицаря, а піший мужик чи навіть ратник не числився за ніщо. Мало було людей на світі, удвоє менше, чим тепер. А ось я розбив двома сотнями слухняних, карних мужиків цілий лицарський табір. Чи розумієте се, ваша достойність? Будь у мене не дві, а двадцять тисяч таких ратників, як мої, та зі сотня вправних орударів, я б тоді і римського цісаря не побоявся…

– Бажав би я бачити вас тоді у бою з двома або трьома тисячами лицарства у чистому полі! – гарячився Монтовт. – Комонники розбили б ваші тисячі, мов яструб кури!

– Забуваєте, ваша достойність, що піші ратники мають самостріли, луки і пращі, а при нападі комонників стають у круг. А нема такої збруї, які б не розпалася від удару топора на сажневому топорищі. Забуваєте також, що ми не в полі, а в кріпості, а тут треба в першій мірі ладу і послуху, щоби кождий мій движок був ударом тисячі мечів або топорів, а моя воля – волею усіх.

Старий Монтовт не знав, що відповісти, і відійшов, воркотячи. Зате залога була наче в захваті. При випаді не згинув, на превелике зачудування всіх, ні один ратник. Щоправда, відділ Андрійка та Грицька чимало потерпів від ран, але всього двадцять двох ратників мусіло покинути наслідком сього службу на довший час. Весело вигукуючи, ладилася мужва зустрічати ворога. Дещо придавлений настрій, який заволодів був душами скитальців після перемиського погрому та смерті боярина, уступив зовсім місце почуттю вдоволення задля довершеної мети. Вони ладилися до боротьби, наче до весілля, виспівували всілякі глумливі або й сороміцькі пісеньки про короля, канцлера та Зарембу, піднімали себе взаїмно на сміх та раз у раз питали проводирів, чи не час уже на стіни. Але ждати приходилося довго.

Вправді, тринадцятого серпня в польському таборі був рух уже від ранку, та аж коло полудня перші відділи ворога покинули табір. Була се здебільшого челядь, яка з мішками піску, в’язками пруття і довгими бальками та дошками йшла засипувати рів, щоби через нього перевезти таран. За челяддю слідували піші ратники та лицарі в збруях, з топорами, короткими мечами та чеканами.

Деякі з них мали навіть кулеврини, бо видко було димок, який уносився з запалених льонтів. Таких відділів було три. За середущим, який стояв напроти головної брами, поступив збитою лавою відділ чехів у довгих кольчугах, зі щитами, що закривали цілого чоловіка. Між ними і за ними пестріли барвисті струсячі пера на шоломах та яркі назбройники з гаптованими гербами. Було се західне лицарство, яке поляки знадили зі собою на хрестоносну виправу проти «татар і схизматиків». Усі відділи ховалися за облоговими шопами, і вслід за сим почали довгі, шкірами криті будівлі посуватися вперед. А тоді з-над головної брами заревів ріг. Усе, що жило в замку, кинулося на стіни. Остали тільки ратники Монтовта і Грицько.

Показалося, одначе, при обсаді стін, що тисяча двісті мужа вистане вповні до оборони бойової лінії. Тому відправив воєвода три сотні мужів на майдан як запасний відділ. Грицько велів їм станути напроти обох веж та брами і буть готовими на кождий кивок воєводи.

З гуркотом та скрипом підойм котилися шопи над рів. Коли стали до нього наближатись, два замкові пушкарі-німці приложили огонь до запалу. Загуділи пушки, наче грім, а бовдурі диму бухнули з дула спижевих потвор, наче зі змієвого гирла. Гармати, які були прикріплені до деревляних саней, подалися взад, доки не здержалися на поперечній рамі, а кам’яні кулі з гуком та шумом пролетіли понад шопами. П’ятдесят кроків дальше вдарила одна з них у звалища погорілої хати і розскочилася на дрібні окрухи, а друга попала у молодий, пожежею обсмалений ясень і зломила його, як тріску. Шопи станули.

Вправді, в польському війську було чимало людей, які чули вже не раз гук огнестрільного оружжя, та челядь завсіди ще дрожала з переляку на вид клубів диму та страшної обгорілої каменюки, яка торощила все, що ставало їй в дорозі, а пекольний гук потрясав душею навіть найхоробріших. Бо й що значила хоробрість та відвага проти скаженого розгону кулі? Справді, пекольною є сила порохового вибуху, а чорт прошептав монахові Бертольдові тайну чорного винаходу!

Станули шопи, а в тій самій мірі, у якій слабла відвага у обложників, росли захват та самопевність у обложенців, і голосний оклик супроводжував обі кулі на їх погубному лету.

– Зависоко! – проворчав між тим пушкар і став вбивати глибше деревляний клин між зад гармати а задню основу саней, щоби сим обнизити висоту дула. Між тим помічники витерли дуло щіткою, змоченою в миленні, всипали у задню, вужчу часть гармати мішечок пороху та приткали його клоччям. Пушкар розчистив отвір запалу, а відтак знову прикрутив старанно передню, ширшу половину гармати до задньої. Прикрутивши, вложив кам’яну кулю в дуло, а помічники підоймами підсунули санки знову до передньої рами.

– Готово! – гукнув пушкар.

– Готово! – відгукнувся другий.

Оба похилилися над дулами, виглядаючи цілі, бо на боки не можна було звертати дула, хіба з усім деревляним ложем. Бували, вправді, і малі гарматки на деревляних кружках, але вони були мало що більші від ручних кулеврин, і тому Вітовт не вважав доцільним придбати їх для Луцького замку. Доволі було зате метавок, які мотузяними пружинами кидали каміння та бальки на ворога.

– Пали! – наказав воєвода.

Знову загуділи спижеві гирла, і сим разом одна з куль попала в крівлю шопи. Затріщало в’язання, продерлися шкіри, і куля впала досередини. Одначе шкіра та дерево спинили її розгін, і вона не розірвала шопи, тільки вибила діру і вбила двох людей усередині. Наче щипавки-кирчики з дупла, вибігли з шопи всі, що в ній були, і розбіглися по других шопах із окликами тривоги.

Втім від сторони Луцька показалося кількох їздців, а в одному з них пізнав Андрійко Зарембу. Їздці наблизилися до тікаючих, а по хвилі усі шопи, з виїмком влученої, посунули вперед. А тоді по раз третій загуділи гармати. Знову влучила куля одної гармати стоячу шопу. Діра в даху збільшилася значно під час, коли друга куля просвистала безуспішно. Пушкарі вичистили гармати, але вже не стріляли.

– На нині доволі! Більше годі зробити! – сказав один, а другий додав: – Вечором пересунемо ложе, то, може, завтра знову кого поцілимо.

Юрша не налягав, бо знав, що з гармат годі обстрілювати движимого ворога. Тому дав знак метавкам.

Заскрипіли гужі, і град каміння та бальків полетів на шопи поляків. Кидали також горшки з запаленою смолою, щоби підпалити деревляні криші. Одначе не було в них розгону гарматних куль, а й ворог не боявся їх. Вправді, не одного влучили каменюки, декого вбили, поторощили члени або поранили, але шопам не сталося нічого, вони витривало сунули до рова, доки не найшлися над краєм.

Все-таки гармати зробили своє, бо ніхто не важився ще тої самої днини на приступ. Воєвода велів припинити обстріл та відправив усіх зайвих ратників на вечерю. Западав вечір.

Андрійко та Горностай пішли на браму, де воєвода при останніх лучах сонця приглядався польським роботам.

– Сьогодні не буде вже нічого, а шкода! – завважив Горностай.

– Звісно! – згодився воєвода. – Але вони до завтра очуняють і підуть приступом.

– Ба, але куди? – спитав Горностай. – Рів повний води…

Воєвода засміявся.

– Або засиплють рів, а тоді ми заложимо заставу, і вода не уступить із рову, лиш розіллється багнюкою, або збудують дарабу, а тоді спустимо воду.

– Ага!

Горностай із подивом придивлявся усьому. Він ще ніколи не бачив нічого подібного й гадав, що усяка облога мусить бути чимсь незвичайно нудним, одноманітним, бездіяльним. Тепер наглядно бачив, що у війні не тільки кінь, броня та копіє мають значіння, але й лопата, й сокира теслі, а голова є о много важнішим орудником полководця, чим сила плечей, рамен та ніг.

Нагло у стіні середущої шопи, яка стояла саме напроти головної брами, зачорнів отвір, а по хвилі крізь нього став сипатися у рів пісок, глина, каміння…

– Засипують рів! – закликав Андрійко.

– Еге ж! – сказав Юрша. – Іди і прикажи Кострубі, щоби заложив заставу при впуску та відпливі рову!

Андрійко послухав і побіг, а тим часом крізь чорне віконце сипався пісок далі неперервною струєю. З плюском та хлюпотом падали земля та каміння у воду, хвилювали та занечищували її, але щезали у ній безслідно. Видко, вода розмивала пісок та глину, а каміння поки що було ще мало.

Запала ніч, обложені перестали стріляти, але при шопах не вгавала праця. При кривавому сяєві смолоскипів на возах і на плечах челядь довозила знадіб’я для засипування рову.

Коли другої днини пітьма уступила перед розсвітом, показалося, що уся праця поляків була безуспішна. Вода, виперта всипаною землею та камінням, не сплила до Стиру, а тільки розлилася по Підзамчу. Стало очевидним, що треба би хіба два місяці часу, щоби засипати рів та переждати, доки не спливе або не висохне вода. Між поляками чуть було оклики невдоволення та зачудування. Челядь бездільно бродила по болоті, а воєнні шопи виглядали, наче сільські хати під час повені. Луцькі ратники швидко збагнули, в чому річ, і стали голосно реготатися з панів, які навіть тільки глуздів не мають, що жаба або ворона.

Горностай не розумів притику і поспитав Саву, а сей пояснив.

– Бачите, боярине, жаба вміє по болоті мандрувати, а пан, хоч би й який, не втне сеї штуки.

– Ага! Ну, а ворона?

Старий засміявся.

– Кажуть, що ворона бажала води, а тут не було ніде, тільки в мисчині, до якої годі їй було досягнути. Тоді вона досі носила камінці та кидала в мисчину, доки вода не підійшла, й вона не напилася. Так і поляки – досі сипали землю в воду, доки вода не розлилася по таборі.

– А що ж поляки сьому винні? Прецінь в околиці нема тільки каміння, щоби висипати греблю через рів.

– Але є ліс, і можна набити палів, переплести, а тоді вже сипати. А так вода сполоскала усе, що насипали, а сама виступила з берегів.

Безрадно стояли над водою товпи польських ратників та лицарства, вкінці німецькі майстри придумали покопати рівчаки. Челядь ухопила за заступи, і вкоротці стала вода спливати з Підзамча до Стиру.

Коли вполудне вийшов на стіну Юрша, води в таборі вже не було. Остало зате болото, по якому бродила челядь, носячи до шіп бальки та пруття, сим разом майстри зв’язували бальки у великі крати, які намагалися спустити на воду рову. Замкові метавки скрипіли раз у раз, стріли та каміння летіли дощем на робітників, і трупи падали густо. Позаяк, одначе, усю роботу викінчувано поза шопами, а тільки при спусканні крат на воду обложники були виставлені на стріли зі замку, тому підприняття доведено-таки до кінця. До вечора шість крат плавало по воді, і Юрша видав приказ пильнувати всю ніч цілої оборонної лінії.

– До завтра, – пояснював Андрійкові, – вони виповнять сі крати пруттям та дошками, а ранком підуть на приступ з драбинами, і то нараз із трьох місць. Води не спустимо, бо краще повбивати їх на воді, ніж тільки на болоті. Пушкарі не вдіють нічого, хіба стрілятимуть до шіп.

– Пушкарі вже націлилися на обі середущі шопи і завтра розпічнуть обстріл, – відповів Андрійко. – Грицько і Коструба обіцяли всю ніч пильнувати стін.

– Се мало! До півночі нехай Горностай покажеться на стіні, а по півночі – ти!

– Добре, дядьку, послухаю!

– Дитинко моя люба! – зворушився воєвода. – З тебе – справжній Юрша з крові й кості. Коби я тільки міг тобі лишити після себе волю, за яку борюся! Гей, гей!

– Виборемо її, дядьку! – відповів хлопець. – Або у побіді, або у смерті! І побіда, і смерть дають волю.

– Так, і тільки вони! Бо свобода, яку дає безсоромність, насила, самолюбство, – се кайдани, гірші залізних оков. Вони, наче каміння, повисають на шиї людини і тягнуть її у нідра диявола!

Воєвода пригорнув братанича до своєї геройської груди, й оба розсталися. Розсвіт мав принести обом тяжку боротьбу зі заклятим ворогом, а може, й вічну розлуку.

Опівночі розбудив Грицько Андрійка.

– Уставай, боярине, – сказав, – відразу надягай збрую, бо недобре щось твориться за стінами.

Одним скоком був Андрійко на ногах. Грицько, який сам, проти звичаю, наклав був уже собі на голову низький, гладкий шолом, так званий чепець, поміг молодцеві попритягати ремені нагрудника та наголінників і подав йому меч, щит та кінчастий молот до розбивання збруї ворогів. Щит був малий, круглий, але цілий критий сталевою бляхою з острим, кінчастим рогом посередині.

На стінах стрітив Андрійко Горностая, який збирався йти спати.

– А що там? – спитав його.

– Нічого великого! Тільки ляшва уже під стінами. Переплили, сучі сини, рів.

– Що ж ти на се?

– Я нічого! Що ж пораджу навпотемки?

Андрійко засміявся.

– Іди, іди спати, і хай тобі присниться Грета! – сказав нишком так, щоби не почули ратники. – Спасибі, що не пустив ляшви й за забороло.

Горностай збентежився, але не відійшов, а Андрійко велів сейчас принести кілька околотів соломи. Її запалили і скинули у кількох місцях зі заборола вдолину. Солома полетіла в рів, але, заки погасла, освітила товпу поляків, яка успіла перекинути три плаваючі мости. З обох боків мостів стреміли вже палі, які не допускали, щоби поміст пересунувся вправо чи вліво або відчалив від берега.

– Запаліть бочки! – приказав Андрійко. – Лучники, сюди!

Приказ передано вмить, і по хвилині заблимали три огоньки: один – над брамою, другий – між брамою а полудневою вежею, а третій – на північній вежі. Вони більшали, наче розцвіталися у темряві у великі червоні квітки, аж бухнули в небо полум’ям та обдали кривавим сяєвом стіни, рів, мости та товпу челяді, яка носила дошки, пруття, тягла драбини, бальки, очепи. Три бочки дьогтю розгорілися з палахкотінням, а вслід за сим задзвеніли тятиви, і сотки стріл стали низати повітря. Освітлення було слабке і непевне, але все-таки стріли попадали в ціль. Проймаючі зойки, прокльони, крики ранених та вмираючих залунали здовж рову, і товпа польських робітників відхлинула. Польські лучники стали відповідати, одначе їх стріли безсильно відбивалися від луцьких стін. Зовні не видко було людей на стінах, тож і годі було когось поцілити.

За кілька хвиль опустіли мости, але в шопах на березі чатували ратники й лучники, так що годі було вийти крізь ворота та понищити мости. Андрійко велів тоді осадити на довжезних жердках великі очепи і порозривати в’язки пруття та дошки на мості. Але й се не вдалося, бо будова вже засильна й заважка. Отак вовтузилися вартові до ранку, перекликаючись з поляками прокльонами та глузуванням.

– Го-го! – реготалася челядь зі шопи, коли очепа, по раз, може, десятий вирвала з моста тільки один прутик місто цілої в’язки. – Го-го! То не сніпок на стрісі! Не твоя хамська голова вигадала, не твоя рука й розкине!

– Еге ж! – відповіли зі стіни. – Се як панське м’ясо: ухопиш за карчило, а в жмені – тільки клапоть панської шкіри. Перегнила, бач, панська сила!

– Пожди! Пожди! Випоре ще вона тобі кишки!

– Хіба своїм небіжчикам, коли з голоду здихатиме.

– Вонючі кабани!

– Коров’ячі калюхи!

І справді! Поживи ставало чимраз менше, й у польському таборі чистили та приправляли для челяді калюхи. При їх вишкрябуванні вітер заносив гостру воню аж на стіни Луцького замку, де ратники швидко догадалися, що се значить. До своїх насмішок додавали руські ратники ще й докази, що в них голоду нема, і кидали при помочі пращ разом з камінням обглодані кістки.

Се озлобило поляків до крайності, і вони відповіли градом стріл. На се кинули ратники кілька огневих стріл, які були обвинені обсмоленим і запаленим клоччям.

– Ось ми вам посвітимо, щоби краще ціляли! – гукали.

– Прямо в пекло! – докинули другі.

Світало. На сході зарожевіло небо, а шпилі луцьких веж заблистіли мідяними рефлексами. В замковій каплиці задзвонили на Утреню, і все, що жило, стало навколішки. Вслід за сим надійшли з кухні парубки з гарячим борщем та величезними бохонцями хліба. Ратники, з яких кождий мав при собі власне горня, показували паруючу страву полякам та вимахували у повітрі бохонцями, застромленими на списи. Один розмахнувся і перекинув такий бохонець через рів. Вмить кинулося кількох відважніших піднімати хліб. Але що ж? Се був тільки кусень кори, зігнений у виді бохонця, а наповнений піском. Зареготалися ратники з лакомих чи тільки голодних поляків і вже навіть не стріляли на них. Сі, пізнавши свою ошибку, чимдуж тікали під ослону шіп і аж відси засипали противників грубою лайкою. Та ратники не відповідали, тільки їли сніданок, раді й веселі.

Нарівні з другими снідав і Андрійко після спільної молитви та раз у раз поглядав на сонце, яке підіймалося над овидом і золотило увесь світ. З-над ріки почулися покрики журавлів та іншої птиці, а у польськім таборі залунав знічев’я ріг. Сього не бувало звичайно ранком, бо шляхта не любила, щоби її будити надто вчасно. Тому звернув Андрійко зір на табір і… нагло зірвався, так що порожній горщик покотився під забороло. Над табором стелилися ще дими огнищ, при яких варено снідання, але з-поміж синявих його полос виходили барвисті товпи ратників та лицарів пішком, без коней та без довгих одягів, у збруях або шкіряних кубраках, у шоломах та чепцях, з коротким оружжям в руках.

«Приступ!» – мелькнуло Андрійкові крізь голову, і він післав по воєводу. Юрша прийшов швидко, долинаючи на собі нашийницю. За ним ступав Горностай у повній збруї, з павиними перами на шоломі. Воєвода дав тихим голосом кілька приказів, і вмить зароївся майдан від ратників. Одні запасні оставали біля палати і середущої брами, другі сходили майданом удолину до стін й ділилися так, як учора поділив їх був воєвода.

А тим часом товпи поляків дійшли до шіп і стали порядкуватися під їх ослоною. Попереду йшли найдужчі парубки з довгими драбинами, на кінцях яких були великі, сильні гаки. До кождої драбини було до двадцять носіїв. Безпосередньо за ними поступали панцирні лицарі та скартабеляти, які спромоглися були на броню, шолом та щит. На кінці йшли ратники й оружна челядь. Панцирні мужі мали вдертися на стіни замку й ослонити собою дальші ряди, які мали доконати відпертого від стін противника. Три штурмові відділи вистроїлися у подовгасті, сильно стиснені товпи. Про їх суцільність та порядок дбали уставлені по боках лицарі. З окликами та співами, при звуках труб, з прапорами на чолі підходили вони до мостів.

Та ось загуділо, загриміло, бовдур гризького диму окурив стіни, і дві великі кулі зі свистом та гуком понеслися понад головами напасників. Хвилька ожидання – відтак тріск, ломіт, крик, і одна зі середущих шіп завалилася під тягарем двопудової кулі. Друга попала просто між челядь середущого відділу та звалила й поторощила кількох. Проймаючі стони та зойки, крик переляку потрясли повітрям, і юрба розскочилася. Лави станули. Рівночасно почали метавки та луки свою роботу: кінчасті бальки, каміння, стріли низали повітря в усіх напрямах; труп падав густо, і здавалося зразу, що напасники не дійдуть до стін. Та ось, мов один муж, закричали воєводи: «Вперед! Вперед!» Роги загуділи знову, лицарство пігнало поперед себе носіїв із драбинами, й само поперло на мости… Приступ пішов далі.

Ось він уже під стінами. Червоні від утоми та розгарячені від бою лиця носіїв підіймаються горі, а вслід за сим звільна підноситься і довжезне, зубате чудовище, підпиране здолу руками, жердками, списами, – драбина. Бризнув дощ стріл. Одна драбина впала, друга захиталася, й лише третя наближалася до вершків заборола. Та ось понад заборолом показалися голови оборонців, які аж досі крилися за стрільницями, а вслід за сим висунулася, наче довжезна рука, у сторону драбини – очепа. Вона зачепила собою об гаки драбини і сіпнула нею з усієї сили. З бризком та хлюпотом упала драбина у воду.

Двічі не вдалося полякам приставити драбин до заборола при брамі, але за третім разом зачепили-таки залізні зуби за стіну. Біля першої станули незабаром друга, третя, четверта й утворили широкий похилений поміст, по якому сейчас стали спинатися польські лицарі. Так само наступали поляки на північну вежу, де верховодив Горностай, і на частину стін біля південної вежі, якою управляв Андрійко.

Але успіх був неоднакий. Горностаєвим ратникам удалося повалити драбини, і то вже тоді, коли на них було повно лицарства. То Коструба поломив молотом повбивані у стіни гаки драбин, а опісля залізними вилами попідважував драбини й поскидав у воду. Повстав страшний заколот. Обтяжені збруєю, лицарі потопали, як каменюки, в болотистому рові, а дощ стріл та каміння не допускав челядь рятувати панів.

Вкінці сталося таке, що у найбільшій метавці під час стрілу пукла гужева пружина. Важенний заострений бальок, який мав торощити по тім боці рову уставлені шопи, вилетів через се з нерівно меншою силою і, звинувшись у повітрі, з усім розгоном упав на міст. Пукло в’язання моста, вода вмить позабирала в’язки пруття, і міст був зірваний. Закричали в один голос поляки й, оставивши потопаючих їх власній судьбі, подалися. Тим часом стріли летіли дальше, раз у раз падали мужі, а з їх уст бухала кров.

Тоді ясно побачили всі, що їм нема рятунку, ні побіди на стінах замку, і в дикому переполосі стали тікати на той бік, скачучи через прогалину в мості.

Не так гладко пішло Андрійкові. На його крилі поляки не устремилися на вежу, відкіля о много легше було боронитися, тільки на само забороло, яке було нижче і доступніше. До вершків стіни приставлено п’ять драбин, а по них стали вилазити на стіни обложники. Поміж гербами на їх щитах та назбройниках видко було і непольські, бо тут було чимало лицарських гостей із заходу. Тому було менше крику, а більше холодної розваги та справжньої лицарської погорди смерті і ран. То хотяй на сьому крилі, може, найбільше ворогів упало від стріл, та таки, може, найшвидше найшлися напасники око в око з оборонцями.

Андрійко знав, що в рукопашному бою не достоять його ратники вправному лицарству. Тому, не гаючись ні хвилини, гукнув на запасних з довгими списами та топорами, а сам кинувся з мечем, щитом та спущеною кратою на ворога. Між тим лицарі, наче з гарячої купелі, вискакували на забороло та з вправою воєнних людей робили собі довкола місце мечем, топором та молотом. Кількох ратників з розчерепленими головами упало зі заборола, інші мимохіть подалися, бо бачили, що їх шоломи та щити не опруться страшним ударам західних борців. З ними міг боротися тільки рівний їм силою та вправою лицар або ціла товпа ратників з довгими списами. А сеї ось під рукою не було…

Все-таки відступаючі мужики ослонювали себе щитом і гуртувалися біля Андрійка, який вміло виступив на бій з переможним ворогом. Одним метом чекана розбив перше всього шолом на голові якогось велетня з Великопольщі, що вирвався був надто вперед, а коли оторопілий і приголомшений лицар подався взад, відправив його могутнім ударом меча на той світ. Радісно гукнули ратники Андрійка, побачивши побіду, і по трупі вбитого кинулися за Андрійком вперед. Зав’язалася січа.

Градом летіли удари на щит Андрійка, але молодець, ведений дивним інстинктом воєнних людей, умів його завсіди підставити заздалегідь, так що ні один з мечів не досягнув шолома. Зате стародавній меч Юршів нагадав собі колишні часи геройської слави, а його дамасковане вістря миготіло довкола голови Андрійка, раз у раз спадало на шолом, плече або щит ворога, а тоді дзвеніло, наче удар молота об сталеву штабу.

Розступилися перед напором лицарі і, ослонюючись щитами, ждали спосібної хвилі, щоби повалити дружним напором загонистого борця, а за сей час перелазили через забороло нові ратники, і перед Андрійком ставало тісно і глітно. Його ратники не відступали вже ні кроком, але гинули у нерівному бою один по другому. Він сам з невеликим гуртом здержував напір властивого лицарства, але чув, що довго йому не опреться. Берег його щита наче повикушувала собака, усю поверхню порили мечі та топори противників, і Андрійко поняв, що щит ось-ось розпадеться, а тоді він сам-один упаде під ударами многих.

Та, проте, ні жаль молодого життя, ні тривога не здавили його серця. Противно: усе його єство огорнуло дике завзяття, властиве войовничим душам навіть у останню хвилю. Зуби зціпилися, лице приблідло, тільки очі горіли якимись ніби вовчими огоньками; молодець відступив крок взад і зібрався весь у собі, ладячися до скоку. Та саме в сю мить згукнулися лицарі й рвонулися за ним усі враз. Одним скоком був Андрійко між ними і всім своїм тілом ударив об залізну стіну. Кинув щит і, ухопивши меч в обі руки, закрутив ним над головою та спустив на нашийницю найближчого.

«Згину, – погадав, – та вперід дам знати про себе і воєводі, і всім! Во ім’я Отця і Сина…»

Не сподівалися лицарі нападу, тим більше, що гурток, який ослонював боки Андрійка, стаяв уже зовсім. Вони ладилися вже зійти зі стін на майдан, щоби зломити головну браму та спустити зводжений міст. Безумне геройство молодця спинило їх у першій хвилі, а в другій – положення змінилося зовсім. Кільканадцять мечів та топорів мірило в Андрійка, який останками сил увихався у хаосі, зложенім з мечів, щитів, збруй, рамен та голов, серед ломоту, брязку, крику та сопіння. Але сим разом кілька ударів упало вже на збрую, яка позагиналася від них тут і там, а на тілі множилися болючі синяки. Він слаб з кождою хвилиною, ак нагло поховзнувся і впав…

Його упадок повітав голосний оклик радості між польськими ратниками, але з другої сторони відповів йому наче якийсь нелюдський рев скажених звірів. Лежачи у крові та поросі, побачив Андрійко, як найближчих лицарів відкинула наче якась нелюдська сила під забороло, а вслід за сим затупотіли на східцях, що вели на забороло, кроки оружних мужів.

«Се запасні!» – погадав собі молодець, зірвався г сів. Сівши, побачив, що довгі списи запасних зробили своє і відперли напасників аж під забороло, на якому роїлися поляки. Довкола нього не було нікого, тільки над ним сюди й туди коливалися списи дещо нижче стоячих ратників.

Вмить визнався у положенні і, збираючи всі сили, устав. Підняв над головою меч, якого ні на хвилину не випускав був з руки, і гукнув:

– Ану? хлопці! Топорами всі враз за Миколу!

Ратникам, які вважали Андрійка вбитим, наче сонце засвітило. З нечуваним захватом пустилися всі східцями вгору; на оторопілих, бо певних уже побіди польських лицарів стали градом падати непереможні удари сажневих топорів. Також копійники згуртувалися довкола вождя і, наче снопи вилами, стали скидати поляків зі заборола. З вежі летіли між тим на напасників стріли й каміння та робили між непокритими збруєю ратниками чимале знищення. По першім відділі запасних прийшов другий. Тоді останній лицар, якийсь француз з вежею та львом на щиті, переліз з поворотом забороло й ослонював відворот прочих. Але ще не зійшов до половини, коли камінь поцілив його в голову, а драбину перевернули Андрійкові запасні. Він упав у рів та вже не показався наверх.

Отак приступ був відбитий також і на полудневому крилі замку.

Найтяжчою, одначе, була боротьба на брамі, де проводив сам воєвода. Тут напір ворога був найбільший, найзавзятіший. Одні за другими вступали польські ратники на щаблі драбини і лізли витривало вгору на головне забороло вежі та на сусідню частину стіни. Сотками летіли їм настрічу стріли та олов’яні кулі, а з горішніх галерей вежі – каміння та бальки; не раз торощив бальок драбину, а всі, що були на ній, падали коміть головою у рів. Та на місце поламаної вмить притягала челядь другу, а польське лицарство, споєне вином, не бачило небезпеки, не зважало на рани та смерть, тільки відважно дерлося на стіни та заборола.

Вкінці до двадцять драбин стояло рядком на вузенькій полосі землі між ровом а стіною, а громада наступаючих зросла до трьох тисяч, у чому було до двісті самого лицарства. Рук неставало людям Юрші, щоби здрулювати всіх, кому повелося долізти до кінця драбини. Сам воєвода відкинув остаточно непридатний задля близькості лук і топором торощив шоломи та щити нападаючих. Але й він пізнав швидко, що не остоїться на вежі перед напором. Чимало його ратників упало в нерівному бою, тож коли нова сила противника нахлинула на перше забороло вежі та зі свіжими силами стала спинатися на ослизлі від крові та мізку драбини, Юрша відступив з заборола у нутро прибрамної вежі.

Перший поверх сеї вежі вискакував понад властиві ворота мурованим заборолом у виді вичілка-балкона, на який саме устремилися поляки. Сей балкон треба було тепер опорожнити. Одначе за ним була властива стіна і залізні ворота, що вели у нутро критого хідника, з якого виходили на забороло стрільниці. Отут, у холоді тьмавого мурованого хідника, спочили борці, а поляки серед гучних окликів радості заволоділи заборолом. Трупи, повідрубувані руки, голови, обломки збруї, щитів, мечів, списів, топорів, каміння, стріли укривали долівку, а кров спливала крізь отвори у долівці, т. зв. «носи», якими звичайно виливано окріп або смолу на ворога, коли здобував саму браму. Настала передишка.

На частині стіни біля вежі ішов тим часом бій дальше завдяки помочі, яка наспіла від третьої запасної сотні. Отут змагалися зі собою на більше отвертому місці майже рівні сили. Видко було, що головний напір був звернений на вежу. Не минуло й часу, потрібного на два «Отченаші», як загримали топори та підойми польської челяді о залізні ворота критого хідника. Крізь стрільниці летіли знову стріли, але польські ратники стали вбивати у тісні віконця деревляні клини і рубали дальше. Забороло розлетілося вмить під їх ударами, а його кусні полетіли у рів. За ними поскидали поляки і трупи і стали рубати підлогу. Вони бажали дібратися до ланцюгів, якими підтягано вгору зводжений міст, і попроривати їх. Тоді міст упав би вділ і відслонив би ворота до кріпості, так що тоді можна б було б дібратися до них топором.

Не судилося, одначе, полякам достигнути своєї цілі. На другому поверсі прибрамної вежі показалися крізь ширші вікна людські голови, а вслід за сим висунувся на залізному дрючкові величезний казан. Його перекинули, і на маленьку площу вичілка хлюснуло так з півбочки кипучого дьогтю…

Заверещали нелюдськими голосами ратники, лицарі та челядь і кинулися тікати серед ненастанного зойку та скавуління попарених. Та дарма. За першим казаном показався другий, третій, десятий, але сим разом були вони наповнені тільки кип’ятком. Привітані дьогтем та водою, поляки тікали, мов зайці, бо знали, що й той, хто з життям уйде, не уйде смерті, якщо занадто попариться. Тому за коротку хвилину опустів увесь простір перед брамою аж по міст. Тікаючих супроводжував голосний регіт оборонців.

Кількагодинна завзята боротьба, грудь о грудь, падучі довкола трупи, нудка воня крові, яка обильно обмила заборола, долівку, стіни, помазала лиця й руки, а часто заливала й очі, упоїла всіх і відібрала їм останки людських почувань. Ратник бачив тільки кров і смерть ворога, а про свою думав аж тоді, коли з його власною кров’ю тікало й життя. Усі ратники були п’яні кров’ю, як польське лицарство вином, і дика радість обхоплювала їх, коли бачили попарених ворогів.

– Вдирають, як чорти перед свяченою водою! – гукали одні.

– Або як таргани від огню! – кричали другі.

– Куди там! Се точнісінько безроги у кориті!

І справді! У їх очах не був ворог нічим більше; як безрогою, а вони самі – різниками.

Але не довго тішилися ратники Юрші побідою. В’язання мосту затріщало знову під стопами наступаючого полку. Виглянув воєвода крізь повідтикані стрільниці і задув у ріг.

– Чехи йдуть! – сказав. – Хто живе – до мене! Що з Андрійком і Горностаєм?

– Оборонилися, але Горностай мусить пильнувати стіни, бо поляки не покидають берега, а Андрійко сильно побитий! – відповів Грицько.

– Чи поранений? – спитав воєвода і бистро глянув у очі Грицькові.

– Ні, воєводо, тільки втомився.

– Іди приведи тут усіх його зайвих людей і пішли до Монтовта.

Грицько побіг до Андрійка, а Кострубу післав до горішнього замку за підмогою. Воєвода остав сам зі своїми.

А чехи спокійно спиналися по драбинах на вичілок. Були вони усі в довгих, грубих кольчугах, з великими щитами, які держали над головами. Поверх щитів накинули ще волові шкіри, що покривали увесь відділ, наче дахом. Небагато лиха заподіяли їм і стріли та каміння. Всього кілько упало, прочі лізли далі.

Аж дійшли до залізних дверей критого хідника і загримали в них топорами. Даремні були зусилля Юршових ратників. Зрідка тільки вдавалося влучити декого стрілою або ратищем. Раненого або вбитого відсували товариші взад, а на їх місце ставали другі. Струю дьогтю та кип’ятку привітали тільки сміхом і рубали дальше долівку і двері.

– Марне ваше, словутні панове! – гукали. – Виливайте увесь кип’яток швидко, бо як вас досягнемо, то викупаємо у ньому всіх бранців!

Занепокоївся воєвода дещо, та, проте, згуртувавши своїх ратників, ждав, аж упадуть двері вичілка. Вони гнулися чимраз більше, аж трррах! – упали, а по них з брязком та тупотом вбігли у тьмавий хідник чехи.

Будь се в отвертому полі, то, певно, не видержали би мало ще вправні ратники напору ворогів, які звикли були до постійних воєн та змагань з лицарством. У тісноті місця не було спромоги відступити, і тут, у сутіні критої галереї, почалася різня, страшна різня серед глоти, пітьми, горячі, сопоту, харчання та зойків. Ломіт топорів глушив оклики та стони працюючих грудей, не було часто й місця на розмах, а тоді противники боронилися самою вагою свойого тіла та збруї.

Посеред сеї товпи, широко розставивши ноги, стояв воєвода і відпирав усі зусилля переможного ворога заволодіти галереєю. Довкола нього швидко виріс вал трупів, який служив заборолом йому та ратникам, одначе він знав, що при усій хоробрості, відвазі та добрій волі мужиків у сій боротьбі вони не дадуть собі ради. До сього треба було воєнних людей з душею героїв, зі серцем диких звірів. І тоді пожалів, що визбувся усіх бояр зі замку…

Ні хвилі, одначе, не подумав Юрша про втечу або піддачу. Не було вдачі воєнних людей у його підвласних, але була вона у нього, а з ним достоювали місця й вони.

«Один крок взад – а з моїх героїв поробляться зайці!» – мелькнула гадка у воєводи, і він, не вагаючись ні хвилі, ладився до останнього бою.

«Чи погром буде, Бог знає, але я бачити його не буду!» – рішив і зі свіжими силами ударив на напираючих чехів.

Деяку полегшу принесли йому помічні відділи Монтовта та Андрійка, але сили руських ратників зуживалися у такому скаженому дужанні о много швидше, чим у привичних противників, і воєвода не мав ні хвильки віддиху. Його очі стала звільна заслонювати мрака смертельної втоми…

Що ратники воєводи потомлені, те бачив і Грицько, який, вернувши від Андрійка, приглядався боротьбі здалека. Він подався у саму галерею, де шалів бій, та швидко вийшов відсіля блідий і наляканий.

– Пробі! – сказав до Коструби шепотом. – Радьмо щось, бо вони не видержать, а тоді пропаде брама і весь долішній замок.

– Ба, але як? – сплеснув у долоні Коструба.

Хвилину надумувався Грицько.

– Води вони не бояться, – міркував півголосом, – дьогтю також ні… Ага! – крикнув і вдарив себе рукою по чолі. – Коструба, давай соломи. Бігом!

Сам Грицько побіг сходами на другий поверх, де кип’ятили дьоготь на огнищі.

– Маєте дьоготь?

– Є! – відповіли слуги, які топили під казанами. – Тільки що ся собача віра понакриває себе шкурлатами, а по них спливе усе гладко.

– Се нічого! – гукнув Грицько. – Лий на вичілок! Приказ воєводи!

По хвилі показався Коструба та кілька слуг зі соломою.

Чотири казани один по другому випорожнювалися над вичілком і утворили доволі велику калюжу на прорубаній долівці. Не зробило се великого вражіння на чехів, бо тільки горяч збільшилася. Але ось вслід за дьогтем надлетіли величезні околоти горючої соломи, і вмить увесь дьоготь станув у огні…

Дармо силкувалися чехи затоптати його окутими чоботами. Смола горіла сама собою і вмить нагріла збрую та залізну обув. Серед мовчаливих і спокійних борців стали почуватися прокльони, крики, сикання, які швидко перемінилися в рев та вереск. Стіна огню перегородила усіх, що були в галереї, від прочих, що були на драбинах та мості. Вичілок опустів удруге. Кинулися тікати і сі, що були у галереї, та ніхто з них не відважився вступити у огонь, який розгорівся без перешкоди. А в сій хвилі Юршові ратники налягли на них товпою…

З другого поверху вежі лилися між тим дьоготь та смола струями у огонь, і вскорі стала огняна річка переливатися через останки заборола й обхоплювати драбини. Тоді побачили і прочі чехи над ровом та на мості, що для їх товаришів нема вже рятунку.

І тоді спокійним кроком, відкинувши не придатні вже волові шкури, подались чехи назад у табір. У ту саму хвилю вивели ратники блідого і до смерті втомленого воєводу з вежі та подали йому чарку меду. Але він не прийняв її, тільки вбив свій червоний аж по ручку лицарський меч у землю і підняв очі на небо у тихій молитві. Уставши, велів завести себе до Андрійка.

Наступ був відбитий.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 257 – 273.