12. Плани Свидригайла

Юліан Опільський

Ніхто не знав, чому саме великий князь Свидригайло у мартову негоду покинув Литву і поїхав до Луцька. Було се тим дивніше, що, проти свойого звичаю, виїхав тільки з патром Анзельмом та двома парубками, які вели верхові коні та везли збрую великого князя. На Кобрин та Ратно везли швидкі коні великокняжі сани, одначе хотяй як тайно відбувалася подорож, то не уйшла вона очей мужиків, які саме хапали за збрую. Лискавкою понеслася вістка, що Свидригайло їде станути на чолі народного повстання, і різні-прерізні ватаги почали стягатися до городів та містечок зустрічати володаря. Творилися наскоро і нові, а усі аж до сього часу спокійні села зворохобилися навіть у самій польській займанщині. Тут і там ворушилося навіть дрібне та середнє боярство.

Величезне військо, яке могло повінню залити увесь край від Дніпра по Одер, зібралося до трьох днів. Одно слово з уст великого князя – а велетенські товпи збунтованих підданих змінили б ся у непобідимі полки вольних горожан самостійної держави. Але слово се не вийшло з високих уст, а сам князь щез за Ратном безслідно, наче в воду провалився.

Через якийсь час напливали ватаги на ратненський шлях, роїлося Підляшшя, Західна Волинь, бояри та мужики ждали, розпитували, стежили, аж вкінці втратили надію. Поміж зібраними стали почуватися голоси остороги перед пімстою ляхів та панів-перевертнів, і нишком, крадьки один від другого стали бояри повертати домів, а за ними й їх слуги. Мужики довго ще не вірили, що великий князь уже переїхав, і з упором селюхів ждали його появи. Аж і вони махнули рукою і зневірилися.. Народна буря стала вгавати, боярство схаменулося зовсім, народне військо змінилося назад у бунтівничі ватаги…

А тим часом великий князь сидів у Чорторийську серед боліт та лісів у гостях у князів Чорторийських, перших вельмож на Білій Русі.

Як у Федька, князя Несвизького на Поділлі, або у Богдана Рогатинського у Галичині, як у Юрші на Волині були осередки повстанчого руху у руському народі, так у князів Івана та Олександра Чорторийських збігалися усі нитки великодержавних замислів Свидригайла. Тут з’їздилися на наради руські пани і князі, тут видавано грамоти, якими покликувано боярство до оружної розправи з Польщею, і туди саме їхав великий князь зі своїм Придворним капеланом.

– Благодать Божа та святого Антонія була з нами! – говорив патер. – Видко, реліквії, які везу зі собою, відстрашили мартових вовків від нашого шляху.

Великий князь сапнув невдоволено!

– Пусте городиш, гололобий! – відповів. – Вовків відстрашило хлопство та боярство, яке чорт знає чого від нас хоче, а твої реліквії повісити хіба на шию стадникові, щоби від нього тікала муха…

– Мухи – се теж диявольське насіння, а сатана об’являється у їх постати не раз. Ти ж бачив прецінь, великий князю, що діється, коли муха тне товарину. Не раз кажемо тоді, що чорт вселився у череду. І ми не помиляємося, кажучи таке. І у Святому Писанні вселився чорт у стадо свиней. Очевидно, се були мухи, перед якими безроги гляділи спасіння у воді озера…

– Ха-ха-ха! – зареготався Свидригайло. – Не зле вимізкував ти те усе, тільки не знаю, навіщо.

– Звісно, навіщо! На се, щоби ти, о великий Свидригайле, збагнув усю святість моїх реліквій та постарався придбати їх для своєї скарбниці…

– Пожди, може, коли на старість стану ще пасти свині, тоді й куплю твої святощі, щоби моя паства не захотіла скупатися так, як її євангельський прообраз.

– Ваша великокняжа достойність таки не вірять у святощі, які є у мене. Раджу вам тому купити кілька крапель води, яка вийшла з-під Мойсеєвої палиці, та обмити нею свою грішну душу. Раджу вам купити й кілька лусок з риб, які зловив святий Петро у Генісаретському озері, хай мовчать ваші гріхи, «аки риби безгласнії», коли прийде день суду, щоби не було з вами сього, що з удовою святого Гангульфа.

– Гангульфа? Не чув я ще про такого святця.

– Не сей буде блаженним, хто, знаючи, повірить, а сей, хто повірить, не питаючи про докази. «Віра твоя спасет тя», а не докази! Чи святий Гангульф був справді святим, не знаю, але знаю те, що на ньому об’явилася Божа всемогучість. Власна його жінка змовилася зі своїм любасом, якимсь «женолюбивим та сладострастним опатом», щоби згладити його зі світа, бо він більше глядів у небо молитву і побожні вчинки, ніж на повинності самця. Опат убив Гангульфа, а щоби відвернути від себе підозріння, постарався про се, що на могилі небіжчика стали творитися чудеса. І справді, місто говорити про ненадійну смерть нестарого ще чоловіка всі заговорили про чуда. Раз у прияві грішної жінки опат розказував про се знакомим. Та тоді зареготалася вдова, кажучи:

«Ах, щодо сього, то, бігме, усе брехня. Що небіжчик, земля йому пером, не творив чудес, про се могла б я найкраще судити сама. Гей, скорше моя г… заговорить людським голосом, ніж сей бідачисько довершить чудеса».

І погадай собі, великий Свидригайле, у сей мент заговорила згадана часть тіла на доказ, як короткозорим є слабий ум, як всемогучу власть має свята римська церков та як страшного гріху допускається сей, хто не вірить у се, що вона подає до вірування. Купи, князю, у якого побожника путника зразок єгипетської темряви та глянь у неї. А вона нічим супроти страшенної темряви пекла, «ідіже вічний плач і скрежет зубов». А коли глянеш, тоді я продам тобі за декілька широких грошів зразок звуку дзвонів з великої святині Соломона, яку збурили вавилонці. Звук сей, замкнений у глиняному збанятку, заграє тобі на смертному ложі небесним звуком і уведе тебе у Царство Божіє…

Анзельмус говорив те все тоном провідника, а хвилями ніби чорт виглядав йому з-за ковніра та глузував із власних слів. Великий князь кілька разів з-під ока зирнув на патра, вкінці зареготався грубим голосом, аж луна пішла помежи вкриті снігом сосни.

– Хитрий з тебе макогін! І глузуєш, і лякаєш, а одним пальцем завсіди глядиш княжої калити.

– Се якраз те саме, що роблять деякі руські пани.

Князь споважнів вмить.

– Як-то? – спитав.

– А ось держать дві сороки за хвіст. Одна – се великий князь, друга – се простий нарід, пся кров хлопська та дрібнобоярська.

Свидригайло нахмурився, а очі набігли йому кров’ю.

– Витолкуйся! – кивнув коротко і хрипло.

Анзельмус усміхнувся хитро.

– Я глузую або лякаю, – відповів, – бо ти, князю, або налякаєшся, або засмієшся, а в обох разах купиш у мене «реліквію», з якої будеш мати душевну користь, так як я грошеву. Тобі, бач, треба спасіння, а мені гроша! Деякі руські князі боготворять тебе, а підбурюють хлопство до бунту. Або великий князь стане на чолі народу, а вони, як його провідники, стануть першими в державі, або Свидригайло сам дасть собі раду з ворогом, а вони будуть його дружинниками, або, вкінці, Свидригайло не стане на чолі народу і впаде, а тоді вони виберуть князя з-поміж себе. Тобі ходить о власть, народові – о свободу, а їм – о впливи.

Свидригайло почервонів, мов рак.

– Ти правду кажеш, Анзельме, я знаю, що се правда. Чи гадаєш, що князі Чорторийські такі самі? Як так, то вертаймо!

І вже підняв руку, щоби завернути сани.

Анзельмус пригриз уста і спинив князя.

– Що я кажу правду, се скаже кождий, хто не є великим князем і не ходить у хмарі ладану лизунів та галапасів. Знаю, одначе, також, що якраз князі Іван і Олександр не є сими панами, про яких говорю. Чи гадаєш, великий Свидригайле, що вони були б у Чорторийську, якби належали до «хлопських» проводирів? Вони ждуть на тебе не задля впливів, а задля тебе самого. Ось диви, бачиш коні та конюхів там при полонці? Се ратники князів, а не хлопи…

Справді, видко було неподалік при потоці кількадесят рослих коней, яких поїли парубки.

Князь Свидригайло замовк і ледве рукою відповів на гучні оклики парубків та ратників, які висипали на його прийом із забудовань широкого дворища Чорторийських. Він, насупившись, напружував ум над словами підступного Анзельмуса, який говорив вправді про дві сороки, забув, одначе, сказати про третю, тобто про гроші. На них, щоправда, не було підпису князів литовських та деяких руських панів, але вони тим голосніше дзвеніли у калиті францісканця.

За сі гроші побожний патер улив у неприступний та неподатливий дух князя недовір’я до своїх найвірніших сподвижників – руських самостійників, а навернув його до гордих, честолюбивих а непостійних князів і вельмож. Через, те непосидючий, завзятий та меткий, хоч, може, й не надто розумний, великий князь оставав у зависимості від своїх ленників, і вони не боялися уже, що на горді карки наступить їм тверда стопа мужика та пригне їх до колін великого князя-освободителя.

Попри другі прикмети чи хиби, великий князь був ще незвичайно недовірчивий та підзорливий. Доволі було йому порадити отверто що-небудь, щоби викликати у нього спротив. Позірно приймав він усе спокійно, але по хвилі ні відси ні відти появлялося рішення часто у якраз противному змислі, ніж бажав собі дорадник. Тому мали»у нього успіх тільки такі дорадники, які уміли побудити невірчивість князя супроти кого другого, а своїх порад не висказували впрост. Мізкуючи над підозріннями, забував тоді слабий ум Свидригайла оцінити як слід саму раду, її причини та самого дорадника.

Ось чому Анзельмус кинув нарочно тінь на найгарячіших приклонників князя, а до сього ужив веселої побрехеньки про святого Гангульфа та свої «реліквії». Мимо сього, одначе, хто знає, чи великий князь по зрілій розвазі не був би став сумніватися про влучність рад свойого капелана, – на щастя, показалася на засніженій дорозі чимала дружина їздців, і гадки Свидригайла припинилися.

У високих смушевих шапках та у довгих, татарським кроєм пошитих, ярких каптанах їхало передом на баских конях дванадцять трубачів з буйволячими, сріблом кованими рогами. Вітальна фанфара неслася далеко понад засніженими полями, а коні, немов знаючи, що тут ходить про виставу і нарядність строю та рухів, гордо потрясали головами і побрязкували балабонами та бляшками при багатій упряжі. За трубачами їхали у бобрових каптанах та довгих шубах князі Чорторийські Олександр і Іван, а над ними несли хорунжі два княжі прапори з литовськими державними знаками «Погоні».

За князями їхала уся двірня, стольники, підчаші, дворецькі, а вкінці кількадесят східноволинських та білоруських княжих бояр. Оба князі були у темно-зелених ловецьких каптанах, які раз у раз визирали з-під обширних шуб, а чудові, самоцвітами саджені запинки-аграфи спинали їх під шиями панів. Золоті ланцюжки й ретязі при упряжі і збруї видавали металічний брязк, а яркі краски боярських одягів аж за очі хапали, тим більше, що відбивали різко від непорочно-білої пелени снігу.

Коли сани Свидригайла під’їхали на відстань яких сто сажнів, оба князі зіскочили з коней. Пахолки забрали їх від панів, а оба князі поставали по боках дороги: старший, Іван, – по правій, молодший – по лівій стороні. Олександр держав у руках срібний піднос зі золотою чаркою та кованим золотим збанком. Сани під’їхали і станули, а тоді князь Іван низько поклонився шапкою великому князеві.

– Вітай, великий князю, на землю перших слуг твоїх! Хай побут на ній буде тобі солодким, як сей мід!

І князь Іван, наливши чарку, яку подав Олександр, випив до великого князя.. А сьому аж очі заблистіли, коли у його ніздрі вдарив запах славного на усю Литву коригайлівського меду. Випив раз і другий, а вкінці узяв збанок із рук Олександра.

– Коли я вам великий князь, то я тут господар! – гукнув і випив, як господареві годиться, по черзі до обох князів, а навіть до патра Анзельмуса, який з медовим лицем, облизуючись, стояв набоці.

– Як ваша воля, великий князю, – сказав, – то я обійду сани довкола та з другої сторони прийду до вас у гості.

Оба князі усміхнулися собі в уси, знаючи, що їх свояк таки любить випити лишню чарку і не гордить при сьому дотепом та побрехеньками. І справді Свидригайло зареготався на весь бір.

– Гарний звичай вигадали батьки! – відповів. – Навіщо, мовляв, мають всілякі заволоки випивати увесь добрий мід; а якщо вип’ю до кождого зокрема, то хоч половину урятую для себе.

– Не половина, а й увесь мід у Чорторийську жде приказів вашої великокняжої милості! – сказав з поклоном князь Іван.

– І мід, і вечеря, а по вечері ще щось або хтось, що буде солодшим від меду, – добрі други, – докинув Олександр Чорторийський.

Патер Анзельмус нащурив уха, а й Свидригайло споважнів вмить.

– Хто такий? – спитав швидко.

– Побожні магістри німецьких орденів уже від двох днів ждуть на вашу великокняжу милість, – відповів князь Іван, похилившись до уха Свидригайла. – Вони й тепер вийшли б були з нами зустрічати, так бояться, щоби не побачив їх хто посеред нас передчасом.

– Русдорф, Рутенберг? – спитав Свидригайло і аж в долоні плеснув од радощів.

Князь Іван кивнув головою.

– Ха-ха! Тепер уже вірю, що вечеря буде неабияка. Ходи, патре, поїдемо!

Анзельмус, не знать чому, поблід та пригриз уста. Видко було, що бажає сказати декілька слів князеві Олександрові, та не знав, як се вчинити, не звертаючи на себе уваги підзорливого Свидригайла. Та ось нетерплячка не позволила великому князеві ждати, аж весь похід впорядкується.

– Гей, хло’! – гукнув на парубка. – Подай-но мені коня! Хай мій макогін вилігується по ведмежих шкірах, мені вони уже успіли надоїсти.

І, наче двадцятьлітній молодець, скочив на коня та чвалом понісся поміж ратників, які розступилися перед ним. Князь Іван дав знак братові, і сей остав із патром Анзельмусом біля саней, а сам почвалав за Свидригайлом.

Довго та живо говорили зі собою молодший Чорторийський і патер Анзельмус. Вони поволі слідували за ратниками, а патер раз у раз потягав зі збанка, який Свидригайло полишив у санях, коригайлівський мід! Видко, брала його досада…

Вечеря добігала кінця. По литовсько-руському звичаю, у сінях замку засідали до столів князі з усею ріднею та службою, так що кількасот осіб вечеряло разом. Литовські та українські бояри і служба вели себе вельми умірковано і здержливо, бо знали, що після вечері князі перейдуть у свої кімнати, а тоді й їм можна буде повеселитися доволі. Зате служба німецьких гостей, привикла до грубих жартів всіляких шпільманів та бенкельзенгерів, не могла всидіти на місці а, не маючи нічого кращого до діла, пила донесхочу.

Вкоротці почулися з-поміж лівонських і пруських кнехтів хриплі прокльони, оклики та п’яний регіт. Дарма дворецький силкувався їх втихомирити, підливаючи свіжого напитку. Вони загрозили йому побоями, а навіть вилляли на голову збанок меду. Зареготалися опісля в один голос, а якийсь п’яний співака завів хриплим голосом звісну пісеньку про дівчину, яка прохала молодого ратника до себе на ніч.

Але ось піднявся великий князь, за ним князі Чорторийські, вкінці патер Анзельмус. Мимохіть устали й усі прочі, а шум, який піднявся від того, заставив невмісного співака замовкнути. Патер Анзельмус відмовив коротку молитву, оба князі перехрестилися широко, а там і вийшли, оставляючи при столах боярство та службу. Довго здержувана охота вибухнула тепер із усею силою, наче гамір між учнями, коли дяк віддалиться.

А тим часом у іншій частині замку засіло до стола шістьох мужів: Свидригайло, Анзельмус, оба князі і двох дужих, плечистих лицарів. Один, із сивим уже заростом, мав на собі багатий, шовковий, у золоті хрести вишиваний, довгий каптан, а волосся спадало аж на плечі довгими кучерями. Другий, ще молодий, з ясною бородою та волоссям, зібраним у сітку на вершку голови, держав між колінами довгий та широкий лицарський меч у багатій піхві. На собі мав білий одяг з хрестом, під яким видніли два мечі.

Перед ними стояли серед останків вечері наповнені вином чаші, а поруч них кілька високих срібних збанів напитку. Служби не було. Самі князі наливали собі вино та пильнували гнотів олійних ламп, які горіли у великому п’ятираменному ліхтареві. Усі присутні слухали саме слів старшого з лицарів, який говорив повільно і поважно.

– Ідучи сюди, – говорив, – гадав я відвести тебе, брате Свидригайле, від війни з поляками. Підлий се та трусливий нарід, без Бога в серці, без віри в душі. Зате є в нього лакомство, захланність, а над усе – нечувана брехливість, зручність і хитрість, супроти якої сам сатана блідне й тікає у пекло. Сею хитрістю довели вони до злуки Польщі з Литвою саме тоді, коли римський цісар став звертати увагу на західні границі цісарства. Вони зломили всі договори, покористувалися поміччю усе! Європи та святого отця в Римі, щоби під покривкою виправи на татар згнобити Русь, роз’єднану межиусобицями. А тоді зібрали сили Литви і Русі і ними побили нас… Але недосить сього. Каверзами й обіцянками підбурюють населення наших земель проти побожного лицарства, та недалеким, може, є час, коли світська влада і міста виступлять ворожо проти слуг Христа…

Старий замовк і через хвилю тер чоло рукою.

– Ся нечувана зручність, віроломство і облуда, з якою видають себе в Римі за найкращих католиків, спричинили, що по грюнвальдському погромі наслідник магістра Ульріха Гайнріх фон Пляцен взявся обновляти наш орден, привернути духовну карність лицарства у Марієнбурзі, завести давній лад, давню карність. На жаль… наше «побожне» лицарство – се не товариші Германа фон Зальца, не геройські поборники правди та Христової віри. Се не ті самі, що у страшенній війні з 1283 року боронили святий хрест, – один проти соток поганських повстанців. Десятки тисяч поганців померло під мечами побожного лицарства. Їх жінки, діти погинули з голоду, холоду, від недуг, меча й огня, а у Божій землі воцарився Божий хрест… Теперішні «брати» скинули магістра Гайнріха вже в три роки по погромі, а місцева шляхта та міста одержали місто прав тільки тягарі, податки, драчки, службу. Буриться нарід, негодує, Польща користає зі сього, і чимраз нижче над головою розпитих та розбавлених братчиків висить у шкіряний лапоть убрана стопа ляцького варвара…

Знову замовк старий Павло фон Русдорф, а і товариші мовчали та німо гляділи на поблідле лице бесідника. Один патер Анзельмус не міг усидіти на місці. Зором, устами, всім єством так і ловив кожде слово великого магістра. З лицарської їдальні долітали крики кнехтів, пісні скоморохів та регіт п’яного лицарства над плюгавими жартами шпільманів, а вкінці залунав хором рефрен сороміцької пісні:

Schone Bas’ Anna,

Halt die Kanna,

Halt feste!

Halt die Kanna feste!

Пауль фон Русдорф усміхнувся гірко.

– Ось чуєте, яких-то нащадків мають колишні оборонці Аккону та Семигорода і поборники Христа у поганських Пруссах…

– Чи не зачорно, брате, осуджуєш наше лицарство! – вмішався магістр Рутенберг.

Русдорф покивав головою.

– Дав би се Бог, щоби се була тільки веселість. Всі знаємо – і ти, брате, і достойні князі, що, будь під рукою жінки, пир змінив би ся вмить у найпоганішу оргію, про яку мріють, говорять, співають співаки, кнехти, лицарі, і то не тільки світські, а й духовні. У вас, литовців та русинів, нема ще сього, але й у вас, видко, вже нема у боярах тої великої любові, «коли хто душу віддає за своїх другів». Вони дбають тільки про надання, впливи, княжу ласку, про гріш. Не до них і не до нас, лицарів ордену, належить будуччина, не у нас сила і значіння, не в нас. Ось чому не бажав я радити тобі війну, Свидригайле! Одначе, їдучи сюди, бачив я товпи оружного люду, який збирався по дорогах вітати великого князя. Гей, коби-то мене так вітали у пруських городах та селах! Швидко заволодів би хрест німецького лицарства на всіх землях між Балтиком а Підляшшям. І я погадав собі тоді: Пробі! Свидригайло має в руках невичерпний скарб людової сили. Тисячі і десятки тисяч, хоч і невправних колійників, можуть залити повінню усю Польщу, а тоді, може, поражені видом розбурханого моря народу, отямляться і наші братчики. До них, сих велетенських товп, належить судьба країв. Благо сьому, хто стане на чолі їх, а горе й погибіль їх ворогам! З усіх сил допоможуть ордени сим товпам і тобі, великий князю, їх цареві.

Свидригайло аж тепер, при кінці, зміркував, до чого гне великий магістр, і порушився неспокійно. Зирнув раз і другий на патра та князів і, певно, був би взяв під розвагу слова старого досвідного магістра, коли б князі Чорторийські заспорили з його поглядали. Але вони оба добре знали вдачу свого князя і ні одним движком не зраджували, як дуже цікавить їх рішення щойно порушеного питання. Ось рішалася їх судьба, їх будуче відношення до особи володаря, та ні один, ні другий не моргнув і вусом.

– Вибачте мені, побожний магістре, – заговорив вкінці Анзельмус. – Я вбогий, жебручий францісканець, та куди мені до ваших розумних, досвідних голов. Все-таки не раз лучається мені слухати проповідей високопоставлених духовників, які стоять близько коронованих осіб. Ось раз навів один із них казочку про бика, на якого напав лев. Наляканий до смерті бик побіг настрімголов перед себе. І ось стрітив його козел. Здавалося, що розгуканий бик рознесу на рогах слабосильного кізла. А сей, хотяй душа постигла в п’ятах, то все-таки наставив роги, наче бажав напасти на переможного противника. І о диво! Ще дужче наляканий бик завернув з дороги і наосліп побіг геть, ширячи переполох між звірами. Ще раз, кажу, вибачте мені, достойний пане, але мені видиться, що сю казочку можна приложити до вас. Литовсько-руський лев наполохав перед двадцяти роками пруського бика, а сей тікає тепер перед польським кізлом. Ось що!

– Справді! – докинув Свидригайло, радий, що може й від себе щось додати. – Ти, брате, забув, що сим разом литовсько-руське боярство буде з тобою проти ляхів, а не з ляхами проти тебе. Загибіль ворога певна!

– Так, без сумніву, так, – відповів спокійно Русдорф. – Я певний сього, що, хотяй світ завалиться, Свидригайло не зрадить союзників… Знаю, одначе, й се, що сей ляцький козел найде таки у нас дома тисячі союзників у міщанах, світській шляхті, мужиках, словом, усіх, кому надоїла кормига духовного ордену. Тому бажаю опертися на союзникові, перед яким задрожав би увесь світ, а саме на руському народі.

Свидригайло аж покраснів із вдоволення, коли почув похвалу своєї вірності з уст великого магістра. Але саме тому видалося йому, що союзники не вірять у його сили.

– Коли вірите у мою вірність, чому ж не хочете вірити у мою силу? – спитав. – Чи не одна доля жде мене, як і вас, на случай пораження?

– Ба, – усміхнувся Рутенберг, – на се ваша княжа милість зволять послухати другої казочки. Раз дивувалася муха, яка сідала на лисині єпископа, що його достойність тільки разів б’є себе по голові, щоби убити муху. А єпископ на се: «Правда, я терплю біль не раз і не два, але від сього не вмру. Якщо, одначе, тільки один раз зачеплю тебе рукою, то ти згинеш безповоротно, роздавлена рукою». Побіджений Свидригайло завсіди зможе звернутися до народу, і сей не зрадить його. Куди ж звернеться побитий орден?

– Як-то куди? До Свидригайла! – гукнув великий князь, вдаряючи себе долонею у грудь. – Не такий-то він безсильний, як вам видається. От послухайте! Ленне право литовське дещо інше, ніж ваше, бо у мене є право і сила відняти землю неслухняному, і він не втіче від моєї руки. От бачите князів Чорторийських. Вони мені други, а навіть свояки. Якщо, одначе, котрий із них не послухає приказу – стане в одну мить із князя безземельним бурлакою. Може, ні?

Тут Свидригайло звернувся впрост до обох князів. Молодший, Олександр, не втерпів, і глумливий усміх промайнув по його лиці, але Іван підтакнув головою і потвердив поважно:

– Так, є така у нас установа, але, щоправда, віддавна ніхто її не примінював, бо й нема приміру, щоби хто не послухав великого князя. У сій постанові бачите, побожні магістри, запоруку сили і власти великого князя, навіть без сих тисячів, про. які ви згадували. Правда, ми можемо і сі товпи покликати, але тоді товпи сі перестануть бути кріпаками, а стануть свобідними кметями, путні бояри та замкова служба забажають боярських надань, я там і кинуться на нас, природних власників і господарів сих земель. Чи ви не бачите сього? Я присягну, що саме ся гадка заставила великого князя зійти з дороги сим одушевленим товпам. У них є лев, то правда! Він може вмить розірвати наших ворогів, се правда! Навіщо ж, одначе, кувати меч на власну шию та ще власною рукою?

Оба брати перекинулися поглядами, великий князь вдарив кулаком об стіл, а відтак, ухопивши величезну чашу вина, гукнув весело:

– Ось так, князь Іван висказав саме те, що я сам думав, тільки куди краще і справніше. Звісно, вчений чоловік, не те, що я, вояк, ловець і… ну, і пияк! Ха-ха-ха! Випиймо ж за добру згоду та на вірний союз, на погибіль ляхам!

І душком випив чашу.

Оба князі та Рутенберг пішли за його приміром, тільки Русдорф мовчав та, видко, надумався. Узяв вправді чашу до рук, але поволі, видко, без охоти. Патер Анзельмус поналивав чарки вдруге а, ждучи на магістра, став поволі говорити:

– Не вагайтеся, illustrissime, заключити союз із наймогутнішим володарем Сходу! Він від вас нічого не править, кромі оружної помочі, та й то недармо! Часи важкі, хто не з нами, той нам ворог, у нас нема місця для таких, що то ні пес, ні баран. Знаєте прецінь, що горбатий та зизоокий жид не хотів заплатити мита лицареві, яке він установив по грошу від голови. Його витягли з носилки та поставили перед пана. А сей каже: «За се, що ти їдеш дорогою, належиться мені один гріш, якого ти не хочеш мені заплатити. Але ось бачу, що ти жид, а се коштує також гріш; так само оплачуються у мене усі каліки. За зиза заплатиш третій гріш, а за горб – четвертий. Отже, плати чотири гроші, коли одного було тобі мало! Плати або вертай домів!»

Довго ще вніч велися переговори між обома магістрами, переплітані жартами та чарками. Аж над ранок союз заключено, князь упився, а патер Анзельмус затирав руки у малій кімнатці прибрамної вежі та, підібравши поли, скакав довкола стола, на якому красувалася чимала купка срібняків…

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 161 – 172.