29. Андрій у рідному дворищі

Юліан Опільський

Плили доволі швидко, а що в човні мали потрібну поживу, а ночами світив місяць, то й не приставали до берега аж до Києва.

Мати руських городів тоді вже сильно підупала. Поза Печерською лаврою, не було, властиво, в ній нічого, що могло би притягати до себе очі руського народу. Державне та суспільне життя збиралося, наче притоки в головному руслі, на дворах князів, вельмож, знатніших бояр. Зате доволі швидким живчиком било міщанське життя, головно торговля. Татарські купці приїздили туди цілими валками та привозили арабську, перську та малоазійську куплю, бували зрідка вірмени та греки, але головно був тут осередок обміну плодів усієї Київщини, Полісся та Задніпров’я. Тут Андрійко і Грицько купили коні і поїхали осілим краєм за Рось, де кінчилися густіше заселені волості, а тільки зрідка в балках та густих байраках крилася від татарських набігів нечисленна людність.

Отут, правобіч Росі, лежало у глибокій балці, крізь яку пропливав доволі значний потік, село Юршівка. До нього належала уся полоса краю поміж долішнім закрутом Росі а горішнім бігом Гірського Тікича, а й дальше, над Синюхою, землі стояли пусткою. Черкаси, Канів та округи над Ворсклою мали державцями князів Глинських зі стародавнього татарського, давно, одначе, зрусаченого роду.

Уже в Києві зачували Андрійко й Грицько, що князі Глинські беруться насильно займати опорожнені наслідком воєнних подій та татарських набігів княжі й боярські волості. Живучи здебільшого на Задніпрянщині, вони не брали участі в боротьбі Литво-Русі з Польщею та радше оглядалися на Москву, чим на Вільно або Краків. Молдавські та татарські союзники Свидригайла вельми облегшували їм роботу, руйнуючи двори та села, забираючи людність в ясир. Незначні останки населення доповнювали князі Глинські переселенцями зі Задніпров’я, втікачами з Литви, Підляшшя, Волині, Поділля. Нечисленні та безсильні власники не сміли оспорювати протизаконні грабіжі оружною рукою, а відкликатися не було до кого.

Усе те занепокоїло Андрійка, тим більше, що знав дуже добре про ворожнечу між небіжчиком батьком а молодими князями. Вправді в Юршівці та околиці мусіли вже бути Грицькові ратники, все-таки й вони не зуміли б собі дати ради без нього. Тому спішив день і ніч на південь, аж на зорі п’ятої днини після виїзду з Києва переправився вплав через Рось, якраз напроти Юршівської балки.

Усе спало ще в селі, навіть собаки не перебріхувалися, видко, всі були перетомлені попередньою дниною. І справді, всюди стояли свіжі зруби нових хат, виведені під дах та оббиті вже дошками. На превелике диво, при зрубах не видко було робітників, які звичайно люблять просипляти коротку літню ніч на гиблівках біля розпочатої роботи. Інших праць у сьому часі не було, бо до жнив було ще дві неділі. Усе те немало чудувало Андрійка, а Грицько сказав:

– Се щось несамовите! їдьмо далі!

Аж ось у сірині ранку зачорніла старенька церковця, попівство, а за ним велике, тому двісті літ із модрини побудоване дворище Юршів. І тут мимохіть скрикнув Грицько:

– А що? Не казав?

У дворищі світилося, весь майдан був повний коней та возів, а брама стояла отвором… Здержалися. Грицько поприв’язував коні до найближчого плота, а сам став лічити верхові коні. Було їх тридцять два а, поверх сього, дванадцять возів, біля яких спали на розстелених кожухах, сінниках та перинах мужики, жінки, діти. Біля брами лежали воли, корови, вівці.

– Се переселенці! – замітив Грицько.

– Ба, але не наші! – відповів Андрійко. – Наші, певно, гостюють по хатах в селі, по околичних хуторах, доки не поставиться потрібне число хат.

– Такий був наказ, така умова, і так є на ділі! – сказав по надумі Грицько. – І тутешні мужики, і бувші луцькі ратники навикли слухати й шанувати слово Юрші… Се чужі люди!

– Певно, князя Глинського! – догадувався Андрійко.

– Нічиї більше вони й не можуть бути! – підтвердив Кознар. – Значить, позір. Треба перш усього відшукати Кострубу.

Позабирали коні і поїхали на попівство. Під час, коли Грицько будив попа та розпитував про Кострубу, Андрійко глядів на хати селища, які чимраз ясніше виступали з ранньої сутіні, а ціла хуртовина гадок пролітала крізь його голову: ось перед ним дворище його батьків, а він, його отчич та дідич, стоїть перед ним і вагається – увійти туди чи ні! Не так уявляв він собі несповна два роки сьому поворот під рідну стріху, не так! Ось із ним прийшли люди – поселенці, які мають збільшити значіння його роду, імені, звеличити його славу…

Та се не побідники супроводжують побідника, а побиті, поконані, зломані, прогнані з рідної землі втікачі рятують свої пропащі голови у безвістях далекого сходу. І жаль, і глум, бо ж побила їх не сила й насила, а каверзи, самолюбство, тупоумність, брехня. На полі слави побіда завсіди ішла з ними, та, проте, саме на них упало горе побіджених. Гей! Видко, з державною самостійницькою гадкою, зі сонцем волі зайшло і світило справедливості. А він сам? Виїхав хлопцем, вертає мужем, а за ним – Офка, перед якою небіжчик боярин остерігав Носа у Смотричі, а дядько Михайло – його в Луцьку…

– Боярине! Коструба тут і твоє добро на попівстві! – штовхнув його в бік Грицько, й Андрійко прочуняв.

Вельми зрадів, побачивши Кострубу, який, мимо вивищення до боярського стану, не змінив ні свойого вигляду, ні вдачі. Від нього дізнався Андрійко, що попередньої днини вечором прибули в Юршівку оба князі Глинські – Семен та Кирило – з тридцятьма ратниками та замковою службою і тивуном, якого бажали осадити у дворищі. Андрійків тивун покликався на свойого боярина, але князь Кирило зареготався і відповів, що на могилі власника давно поросла мурава, а нема тепер на Русі нікого, хто би надавав землю. Тому вони, як найближчі сусіди, беруть її по стародавньому праву.

На се заявив Коструба, що на Юршівських землях або на нових займанщинах під покровом Юршів має осісти ще з півтори тисячі ратників, які прийшли сюди з Волині, Поділля та Галичини. Дуже не по нутру князям була ся заявка, тим більше, що до п’ятдесяти нових хат збудовано таки в самій Юршівці. Вкінці сказав Семен, що вельми рад новим поселенцям і не заборонить їм осідати, де захотять, коби тільки згодилися на провід князів Глинських. Воєводи Монивидовича і так ще нема, а молодий Юрша згинув десь від року, а хоч би й жив, то нема в нього права на землю.

– Нема його й у вас! – відповів на те Коструба.

– Нема права, то є сила! – засміявся князь Кирило.

– Не знать, чия більше, – не згодився Коструба, – чи Юршівського імені, чи тридцятки ратників князя, від якого несе баранячим лоєм.

Страшенно озлобився князь на Кострубу, але сей не ждав, аж дійде до бійки, бо в селі справді було тільки кількадесят мужів, та й то при будові. Тому покинув дворище і пішов до попа, у якого гостював від приїзду, бо дворище було за сі два роки сильно підупало. На ніч розіслав гонців по околичних хуторах, щоби всі верхом та зі збруєю прибували виручати посілля від напасті. На перші години дня сподівався Коструба помочі і ладився ще перед обідом прогнати князів із Юршівки.

Андрійко обняв і поцілував вірного Кострубу, мов брата, і дякував йому за обстоювання прав законного власника. Та тепер, коли власник сам появився, провід переходив до нього.

– Де моя збруя? Де кінь? – спитав гордо у свідомості, що їде у бій за добро своєї жінки і… дитини.

Коли сонце заглянуло в Юршівську балку, головною дорогою їхала у дворище чимала ватага ратників у шоломах, дехто в латах або півпанцирах, а всі з копіями, луками, топорами, мечами. За ними мужики з косами, вилами та бардишами.

З хат стежили старці, жінки й діти за походом, доки не скрився за частоколом дворища. Попереду їхав на лицарському жеребці Андрійко у повній збруї, зі спущеною кратою на лице та струсиними перами на шоломі. При мечі висів йому синій мальований щит, а копіє віз за ним Коструба.

У дворищі запанувало замішання, крик, гамір. Приведені князями замкові слуги виганяли наосліп товар за ворота та тягли за собою жінки й діти. Але юршівські мужики не пустили їх.

– У нас, – казали, – до вас діло, а ми з часів небіжчика боярина Василя навикли всі справи рішати копним судом, громадою.

– Але ми не перехожі каланники! – звинялися наполохані пришельці.

– В Юршівці нема каланників. Є тільки бояри і кметі. Ходіть!

Перед дворищем розгравалася між тим цікава дія.

Двох середнього росту мужів – один у кінчастому шоломі, карацені та панцирі, з щитом і мечем при боці, а другий в шапці-місюрці та визолочуваних на східний спосіб латах, з кривою шаблюкою та круглим щитом – вийшли напроти Андрійка, який зіскочив з коня і підходив до них певним, міровим кроком.

– Що ви тут дієте під моєю стріхою? – спитав гордо, а відтак, удаючи, що пізнає обох аж тепер, додав: – Князі Глинські, бачу! Давно не бачили ми себе так близько, правда? Там, де ми, – тут вказав рукою на дружину, – боролися за свободу нашої землі, не видко було ваших лиць, хоробрі герої! Тому, будь ласка, їдьте за своїми баранами на Ворсклу, а до нас не пхайтеся!

Здавалося, що кров заллє мужа у шоломі. Його кругле лице посиніло, а малі скісні очі сипали іскрами. Він скочив до Андрійка, мов тигр, та, може, прийшло б було вже тепер до розливу крові, якби не Коструба, який опустив копіє і вістрям діткнув груди надбігаючого князя.

– Хто ти, проклятий стерваку? – прохрипів, подаючись узад. – Гадаєш, що налякаєш нас своїм собачим хвостом на голові? Гей! Рата!

З брязком та тупотом вибігли зі стаєнь та з дворища ратники і стали товпитися біля князів.

Але в тій хвилині лицар одним движком підняв наличник шолома, і усім явилося гарне, хотяй бліде лице молодого Юрші.

– Се той, що пропав від року, – пояснив зібраним мужикам Коструба, – та не має права на свою землю.

– Я – Андрій Юрша! – сказав тим часом Андрійко до князів. – І ти, князю Кириле, добре мене знаєш.

– Ха-ха! Ще краще – ти мене! – зареготався князь Кирило.

Хвильку гляділи собі в очі оба, і нагло вхопився Андрійко за серце.

«Ах! То се таки ти!..» – погадав, а його гарне лице одичіло вмить, налилося кров’ю. Поступив крок вперед.

– Геть відсіля! – гукнув, аж коні найближчих ратників присіли на задах. – Геть ви всі! А ти, – тут вказав рукою на князя Кирила, – добудь меча, щоби нинішнім днем закінчилося наше знакомство!

І швидким рухом вирвав із піхви меч. Та в сю мить Коструба, Грицько та юршівські мужики перегородили його від князя Кирила.

– Не забудь, достойний боярине, – заговорив найстарший у громаді кметь, – що ти на копному суді, а не в степу. Тут про шкіру йде річ, то і ми мусимо знати, хто нам голова. Знаємо і ми, що в вас є свої рахунки, і радо поможемо вам звести їх як слід. Ми всі будемо свідками правосильності Божого суду. Але поки що викажися своїм правом на волость небіжчика боярина Василя Юрші!

На се закричали ратники, як один муж.

– Ми всі поручимо за його право та грамоту випишемо на спинах сих заволок!

Андрійко успокоївся дещо і склонив голову перед громадою.

– Вибачайте, громадо, слова та вчинки воякові, який навик перше бити, а аж опісля доказувати своїх прав. У мене є потрійна порука. Перша – се сила моя і моїх ратників. Вона так само добра, як управлення князів Глинських, або й ще краща, бо моїх ратників більше, чим їхніх. Друга – се ось те дворище, яке вже більше чим двісті літ є в посіданні роду Юршів. А третя – ось се…

Тут Андрійко видобув із-за пояса завинену у платок грамоту великого князя Свидригайла.

– Грамота, єсть грамота! – гукали ратники й мужики та сейчас метнулися за попом, щоби її прочитав. По хвилі старенький піп вволив бажання громади. Коли, одначе, прочитав, князь Кирило зареготався голосно:

– Бачу справді, що ти, лицарю Андрію, сказився зовсім, коли слухаєш смердів. Їм яке діло до тебе та нас? Також і ся грамота – се клапоть телячої шкіри, більш нічого. Нема у Свидригайла сили припильнувати виконання заряджень, та ніякий біс і не пчихне на його писанину. Є в тебе сила – се інше діло, але також не мужицьке! Ха-ха! Уважай, лицарю, щоби і ти не скрутив собі карк на мужицькій правді, як твій старий!

Се сказавши, видобув меч із піхви. В сій хвилі гукнув Грицько:

– Чи всі чули, що каже грамота?

– Всі, всі! – відповіли мужики й ратники.

– Як так, – заявив блідий, мов труп, від несказанної лютості Андрійко, – то отеє беру посілля під мою руку, а по мені – розумієте мене? – тут вказав рукою на князя Кирила, – по мені управу надання поручаю Іванові Кострубі аж до приїзду мойого дядька, воєводи Михайла Юрші з Волині, або когось другого, хто викажеться грамотою руського або литовсько-руського великого князя. Всі ви свідками мойого заповіту!

– Так буде, як бажаєш, достойний боярине! – сказав провідник громади. – Але нехай Бог та його Святі бережуть тебе та правду і дадуть тобі і правді побіду над супостатом. Як ти і твій рід ішли завсіди з громадою, так тепер всі наші бажання за тобою!

– З Богом у бій! На суд заволоку! – кричали мужики, а ратники добували мечів та топорів, щоби берегти святості Божого суду.

Жваво скочили до себе противники. Князь Кирило з диким окликом, мов хижа птиця, кинувся на противника, який ловив щитом усі лискавкові удари князя та повертався лицем до ворога. Сам зрідка тільки завдавав удар, а тоді, наче тріски, летіли зі щита противника окрухи металу та обривки шкір. Уже меч князя виписав на гладкій верхні Андрійкового щита всілякі узори, та ще ні разу не доторкнувся ні шолома, ні збруї. Вкінці проминув перший порив завзяття, оба противники станули на місці і тільки обмінювалися ударами.

Князь Кирило, був, безумовно, подвижніший від Андрійка. Він, видко, одідичив по татарських предках дикість степовика, і його рухи були необчислимі, нагальні, скорі. Пізнать було, одначе, що недоставало йому вправи та лицарського поміркування у двобою. Двобій був для нього не звичайним, щоденним лицарським ділом, так сказати б, працею, а випливом злості грабіжника, якому відібрали добичу. Зате Андрійко здавив у собі на хвилю жадобу пімсти за смерть батька та загарбання посілля, тому не бракло йому потрібного спокою. А коли замітив, що його противник починає томитися, рішився завдати останній удар.

Зібрався в собі і похилився дещо наперед, наче бажав глянути в очі противникові, а сам рушив з місця. Голосний оклик радості привітав його виступ, бо несвідомі юршівці починали вже про нього боятися, бачачи жвавість князя, а його повільність. І тепер напирав більше щитом та лівим раменом, ніж мечем, а всі удари, які завдавав противникові, були звернені на його праве плече.

Чимраз густіше летіли удари на щит князя Кирила. Дарма намагався він заставлятися від них мечем. Меч Андрійка виминав виставу і вдаряв об щит, який підставляв йому князь. Чимраз ближче підходив Андрійко до князя, аж сей подався і став поволі уступати. Рука під щитом мліла та боліла, а відбитий меч опадав аж до боку. Князь знесилювався. Тоді стрілою кинувся Андрійко вперед та щитом ударив противника так, що сей заколебався на ногах. У слідуючій хвилі повис меч над головою князя, і він підняв щит і меч, сподіючись знову удару з правої сторони.

Та в сей мент упав меч Андрійка найсильнішим ударом із усіх, які завдавав досі, але не на правий, а на лівий бік князя, на карацену, яка ослонювала шию. Не протяв її зовсім, але продер кільканадцять сталевих звен, протяв б’ючку та шийні м’язи. Наче підтятий дуб, звалився князь у порох, відкинувши меч та обломки щита. Кинув меч і Андрійко і прикляк біля умираючого князя.

– Признайся, князю, прилюдно до скритовбійства, яке довершив недалеко відсіля над моїм батьком, признайся а одержиш прощення, конечне для тебе на сьому другому суді там…

Мутні очі князя звернулися до Андрійка. Крізь пальці лівої руки, якими намагався заткати рану, бухала кров у мірових відступах часу, але все слабше і слабше.

– Умираю! – прошептав князь Кирило. – Попа! Так, то я вбив Василя… Прости!

– Хай простить тобі Бог, як прощаю я! – сказав грімко Андрійко й устав. До вмираючого підійшов піп із хрестом і Грицько, який зі свойого сагайдака добув у платину завинену стару, заржавілу стрілу. Його лице нагло осунулося, пожовкло, очі станули в стовп, усе тіло випрямилося і… вже труп тільки лежав перед громадою.

А тоді і піп, і Андрійко вклякли над ним і молилися. Через увесь час двобою та при останніх хвилях князя громада мовчала мертвецьки, тільки князь Семен підняв руки горі, наче побачив яке страхіття, і подався взад. Аж устали піп і Андрійко, а Грицько закликав дзвінким голосом:

– Усі бачили, як виявилася Божа правда. Злочинець поніс заслужену кару. Хай оправдає його найвищий суддя на небеси, а ми віддаймо честь і поклін законному власникові волості і побідникові.

– Слава! Слава! – закричала громада.

Та в сій хвилі перебіг князь Семен простір, який ділив його від Андрійка, і підняв руку з ножем.

– Здихай, псявіро! – хрипів і, хапаючи за плече молодця, глядів місця, де вістрям міг би досягти тіла.

Відрухово кинувся молодець узад, одначе, хто знає, чи уйшов би був смерті або хоч би важкої рани, якби не меч та щит князя Кирила. На біду, зачепив за них ногою князь Семен, а заки відзискав рівновагу, прискочив Коструба, ухопив обома руками ошалілого князя й підняв, мов кота, понад голову. У слідуючий мент, наче справді кіт, якого хазяйка викидає з хати, полетів князь між своїх ратників так, що, падучи, повалив з ніг трьох чи чотирьох із них. Повалені утворили один великий клуб, з якого на всі боки стирчали руки, ноги, довгі рогатини та піхви мечів. Вмить голосний регіт залунав у громаді.

Але ошалілий зі злості князь не тямився вже. Уставши, приказав ратникам ударити на Андрійкову дружину, а й сам скочив на коня. Та ратники не послухали, бо бачили рішаючу перевагу по стороні противника. Вони придержали князя Семена, підняли вбитого Кирила, уложили на віз і виїхали з посілля. Поїхали самі, бо переселенці, побачивши Юршівські порядки, остали та прохали в Андрійка дозволу поселитися таки тут.

Андрійко згодився на се, і таки тої самої днини, після обіду, став переводити в діло свої замисли. Переведені Свидригайлом у боярську службу, Грицькові ратники розселилися вже були поза Россю, Синюхою, Тікичем і побудували собі хутори та селища у балках та яругах, обезпечили хати ровами, частоколами, валами і поставили біля них із кругляків малі хатини, яких підвалини глибоко вкопували в землю. Отут, у ті хатини, мали тікати хлібороби в разі наглого нападу татарви.

Андрійко установив десятників, сотників та йменував Кострубу тисяцьким, Відтак узяв пришельців із Задніпров’я та бідніших у замкову службу, яка мала оброблювати бОярські поля. Ратну службу мали повнити по черзі бояри-ратники, а всі мешканці мали оплачувати певну данину на виживлення залоги дворища. Отак швидко і справно полагодив Андрійко за поміччю Грицька, Коструби, тивуна та громадського голо ви усі важніші справи. Боярський суд мав відбуватися раз у місяць, копний, громадський – раз у рік, на Івана Купала.

Того самого вечора Грицько виїхав у Чорнобиль, а Андрійко вперше від двох літ спочив під стріхою предків…

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 331 – 339.