4. Дрібна війна проти поляків

Юліан Опільський

Князь Олександр не відповів зразу. Він заглядав раненим у очі та здіймав бранцям з голов шоломи й шапки, – видко, глядів когось між ними, але не находив. Боярин догадався, про що йому ходило, тому сказав:

– Ні Кердеєвича, ні Бучацького тут нема, вони прорубалися до дверей і втікли.

Аж тоді звернув молодий князь зір на боярина. Його грізне смагле лице поясніло вмить.

– А, се ти, Миколо! – крикнув. – Яким світом? Відки, куди? Що там старий, Мартуся?

– Обоє живі й здорові, саме від них їду до старого Юрші з його братаничем-сиротою.

– Юрша в Луцьку! Там сподівалися ляхів з весною або й швидше. А вони між тим тут забрали замок у Скалі, Червоногороді, а ось тепер і тут, у Смотричі. Якщо староста Довгірд не встережеться у Кам’янці, то й його ще готові заскочити!

– То сі люди, що з тобою…

– Се околичні бояри і хлопи, що нізащо не хотять лядських, ні Вітовтових порядків, тільки своїх князів і давніх свобід.

– Значить, се зрада!

– Звісно, що зрада, та, бач, хто раз пізнається з ляшвою, той знає, що саме у сьому уся їхня сила. Від століття між ними а нами тільки зрада і зрада: ні одного удару рукою без зради у серці, ні одного слова з уст без зради на умі! Але вибачай, треба зарядити погоню за Кердеєвичем та остеречи Довгірда.

Князь вийшов і став видавати прикази. Ранених та бранців виведено з кімнати, а по хвилі запалали огні перед заїздом, при яких варили вечерю ратники Олександра.

Повернувши в кімнату, він сам зняв шолом, відставив меч і засів без питання до полишеної Бучацьким та Кердеєвичем страви.

Жива розмова велася між обома приятелями: зразу про Руду та смерть Василя Юрші, відтак про наміри відбудови Руської держави, про рух між дрібним боярством та хлопами, а вкінці про події дня. Аж тепер дізнався боярин з Рудників, яким світом узявся князь Олександр у Смотричі.

– Як тільки умер князь Вітовт, – розказував князь, – Семен Гольшанський і Жигимонт Кейстутович закликали мене і звістили мені, що великий князь полишив володіння над Литвою та Руссю Жигимонтові і наказав йому розірвати якнайшвидше усяку зв’язь з Польщею. На се пригадав я Гольшанському, що найбільше попертя має під сю хвилю не Жигимонт, тільки Свидригайло, який нізащо не виречеться литовської корони. За ним будуть усі литовські князі та мало не всі київські, волинські, ну і подільські. Дрібне боярство та хлопи також підуть за ним, бо ніхто другий не подбав про се, щоби вчас зібрати докупи їхню силу, зложити їм приречення свобід та самостійності і дати їм потрібних начальників. На се завважив Кейстутович: «То вони вскорі розчаруються! Свидригайло – се вельможа, для якого нема землі, ні народу, а є тільки престіл, власть і чарка». Але Гольшанський успокоїв князя, і ми всі поїхали до Троків, де між тим Свидригайло, не знаючи ще навіть, що Вітовт умер, забрав усю власть у свої руки. Довкола нього зібралися були вельможі з усієї Литви та Русі, і в день після нашого приїзду вимогли на королеві надання Литовсько-Руського князівства Свидригайлові. Старий хитрун Ягайло крутився, наче в’юн у болоті. Його дорадник Збігнев Олесницький бігав від одного до другого, обіцював золоті гори, привілеї, надання, навіть дівчата, але вони всі стояли, як стіна. Навіть Жигимонт не згадав ні словом про останні хвилі Вітовта. Король надів Свидригайлові на руку перстінь, труби заграли, бомбарди загуділи, ну… і маємо великого князя!

Князь Олександр попив вина з кубка, обтер вуса і так продовжав:

– Сейчас вислав великий князь післанців до Юрші на Волинь, до Федька Несвизького у Київщину, а мене до старости Довгірда у Кам’янець, щоби відібрати усі землі на ім’я Свидригайла. Та ось, видко, бісові ляхи згори знали, що з прилучення Литви нічого не буде, тому вже заздалегідь польські пани назбирали ратників і на першу вістку про смерть Вітовта на спілку з перевертнями опанували західноподільські замки. Ти знаєш, Миколо, що польський ратник гірш татарина, і ось уже на Волині і тут маємо пограничну війну. Б’ється хто хоче і з ким хоче, нема ні ладу, ні складу. Два-три роки такої замішанини, а край переміниться у пустиню. У замках сидітимуть польські пани, та не буде у них сили підбити край. Але і край не здобуде замків… Якщо князь або король не вишлють військ, то наші внуки хіба обсіють дідівські лани, а все те через тих Кердеєвичів-перевертнів та гладкі, а брехливі слова Ягайлових дорадників.

Князь замовк та попивав раз у раз вино Кердеєвича.

– Ти Кердеєвича не винуй, – обізвався боярин Микола. – Ти не знаєш, як дуже змінився наш колишній друг за сі останні роки. Він просто старець без думки та волі, мов той сновида, що то, заглядівшись у місяць, лізе на замкову вежу, ведений нечистою силою. Крикнеш – нечиста сила покине його, але тоді і він із розторощеною головою гепне собою об землю.

Князь Олександр не відповідав. Довший час глядів перед себе у задумі, а його грізне лице лагідніло на виду. Він виглядав, неначе сей, що у захваті бачить небо. На устах появився усміх, коли спитав:

– А чи знаєш ти, Миколо, сю «нечисту силу», що звела Грицька?

– Ні, але чував про неї.

– Ну і що ж ти чував?

– Всіляке. Вона, як кажуть, гарна…

– Гарна! – крикнув князь. – Се ангел, не жінка! Бував я у Німеччині, Чехії, Угорщині, Литві, Русі, Польщі, а такої краси ще не видав. Як гляне на тебе своїми оченятами, то танеш, мов квітневий сніг…

– Ти де її бачив? – спитав боярин.

– Вона тепер у Луцьку. Там пробував перед двома місяцями й її батько, серадзький каштелян Заремба.

– Чого ж ти так напосівся на її чоловіка за зраду, коли сам танеш від її погляду? – запитав злобно боярин, який добре бачив, що пані Офка успіла й у серці бувальця Олександра оставити доволі-таки глибокий шрам.

Князь почервонів, мов рак.

– Я розумію тебе, Миколо, – сказав, – та ти, праведнику, не розумієш мене. Будь Кердеєвич нашим другом, так я облизався б та й годі! Але він усім нам ворогом став, тому і я зовсім не погнівався б, якби вона повдовіла… Та тоді не бійся, братіку, за мене! Я не з тих, що розкисають, мов вчорашній хліб. Я по волі чи по неволі вхопив би сю зіроньку оружною рукою, а тоді…

– Сказився б, як сказився Кердеєвич, бо вже й тепер начинаєш казитися, – докінчив боярин Микола. – Не знаєш ти, брате, жіночої лесті, сих солодких оков, якими вона оплете серце мужа. Згадай Далілу і Самсона, згадай Ягайла і Ядвігу, згадай Кердеєвича, який колись також одушевлявся маревом руської корони на руській голові. А тепер? Як Самсон у філістимській неволі, так вертиться спідліла душа Ягайла у руках польських панів та злизує усе, що наплювали вони. Кердеєвич в обороні кайданів, що оковують його родину, побиває мечем твоїх ратників. Не дивувався б я, якби ся гадюча краса замрачила ум вісімнадцятьлітньому отрокові, – тут Микола глянув на Андрійка, – але ти, князю, у твойому віці… бережись!.

Князь потер чоло рукою, наче відганяв непотрібні думки.

– Я і сам собі те казав не раз – відповів, – і коли я у віддалі, то я розумію се гаразд. Одначе, коли прийдеться станути око в око з «нею», тоді якісь дивні, просто дикі бажання зриваються у серці, та здається, що увесь світ дав би за одну хвилю самоти…

Князь не скінчив, бо боярин друлив його ногою попід стіл.

– Ходім спати! – сказав до Андрійка, який увесь час пильно слухав розмови і не тратив ні одного слова.

Князь порозумів, що боярин не бажає собі дальшої розмови про жінку Кердеєвича у прияві вісімнадцятьлітнього хлопця, і встав також, Микола з Андрієм пішли спати, а князь поїхав таки сейчас у город, щоби оборонити його перед сподіваним нападом польської шляхти, яка опанувала була замок.

Допізна вніч не міг Андрій заснути. Переживання останньої днини глибоко вразили його молодечу уяву. Вправді дорогою не раз приходилося чути розмови про справи держави, великого князя, короля та таке інше, але аж нині побачив він, як ллється кров. І дивно! Сей вид не наполохав його. Противно! Дивлячися на сверкаючі мечі, здавалося йому, неначе у його груди вселився демон боротьби та що душа ускочить поміж ті лискавки булату та громи ударів. Він знав свою силу і мав чималу вправу, набуту при лицарських вправах з молодими боярами з сусідства; багато дечого научив його і батько, але довершити лицарського виховання сина боярин Василь уже не успів.

Зате у стрілянні з лука або зі самострілу не перевищив його досі ще ніхто. Під час, коли англійські лучники утрапляли стрілами прив’язані на довгий мотузок голуби, Андрійко бив своєю метавкою дикі голуби на лету. Цвіла у роді Юршів і штука верхової їзди, і її посів молодець уповні. Тільки вправи у двобою довгим мечем недоставало йому. Був у роді Юршів удар, якого батько учив синів, коли вперше їхали на рать, але і сього удару Андрій ще не навчився. Про сей-то удар, про славні бої з лядськими лицарями мріяла молода, розпалена голова хлопця.

Та ось серед тих картин опала дрімота на утомлені повіки, і місце їх зайняли спомини недавньої минувшини – побуту у Руді. Йому снився лискучий Змій Горинич, і не знать чому його образ набрав черт жіночої статі. Андрієві приснилася жінка пана Кердеєвича, стрійна у якусь диявольську, змієву красу, що тягне у свій круг усі очі, серця, краде душу, а там і силує синів топити меч у лоні матерів. Вона страшна, ся краса, та нема способу оборонитися перед її несказанним чаром. Він пірве людину зі собою, мов вода підбувшого потоку всохлий листочок, закрутить нею, відбере тямку і вгорне у якийсь дикий круговорот бажань, похотей, почувань чи шалу.

По годині неспокійних снів збудився молодець, облитий холодним потом. У кімнатці заїзду, де спав він із боярином, було темно, спокійно, тихо. Біля нього спав тихо та віддихав правильно боярин, а крізь болону, яка заступала вікно, видко було криваві відблиски розкладених кострів. Наче око казочної потвори, гляділо криваве віконце на молодця, і, вдивляючися у те світло, заснув Андрій удруге і спав сим разом аж до рана.

Зі сходом сонця розбудив боярин слуг і велів сідлати коні. Попоївши дещо грітого пива зі сиром, виїхали подорожні із заїзду. Одначе не поїхали у Кам’янець, тільки на північ, у сторону Тернополя. Їзда була доволі важка, бо у дві години після сходу сонця почав падати дощ, сей дрібний а густий осінній дощ, що просихає на руці, а усе тіло пройме холодом та вогкістю. Болото хляпало під копитами коней, а їздці, закутавшися у широкі плащі, їхали мовчки, погружені у думках.

Котрийсь із ратників боярина співав півголосом пісеньку про се, що бачила придорожня береза, під якою ночували татари з ясиром, а її одноманітний ритм також не настроював нікого до оживленої гутірки. Здавалося, що сей сірий краєвид – се сіра, безпросвітна судьба,. якій настрічу їдуть отсі їздці. Здавалося, що над сею нещасною чорною землею не може бути іншого світла й погоди. Ні дня, ні розсвіту – тільки довгий-предовгий, вічний сумерк…

Аж ось зачорніло щось при дорозі серед чистого поля.

– Се тополі, – сказав півголосом Андрій.

– Ні, се осокори, – пояснив Грицько, – видко, недалеко є потік або жерело.

Поїхали далі і вкоротці порівнялися з деревами. Нагло боярин Микола здержав коня і пильно вдивлявся у крислаті, мрякою дощу окутані дерева.

– Махни-но конем, Кострубо, щось воно там під деревами теліпається. Повісили кого чи який біс?

Коструба звернув конем із дороги, та вже по кількох кроках завернув назад.

– Там чотирьох людей висить, і то не віднині, бо аж годі під вітер до них приступити.

– Що се за одні?

– А Бог їх знає, хто вони. На них нема і сорочки. Звідси не видко, бо вже почорніли, але звольте з’їхати з дороги, то побачите самі.

Боярин покрутив головою та мовчки посягнув рукою до меча, чи, бач, легко виходить із піхви. Андрійко здригнувся на згадку, що ось тут, кілька кроків від нього, повісили чотирьох людей. Йому нагадалися усі казки та пересуди, зв’язані з місцем, на якому хтось повис.

Тільки один Грицько не зважав ні на сопух, ні на ляк, тільки сміло під’їхав конем ід повішеним і ударом шаблі протяв один мотуз. Він бажав, бач, роздобути собі на щастя мотуз повішеного. Узяв його, та нагло крикнув із зачудуванням.

– А що там таке? – спитав Андрій.

– Уже знаю, що се за люди, боярине. Се ляхи!

Андрій і Микола переглянулися. «Значить, між Польщею а Руссю ллється вже кров», – подумав кождий із них про себе.

– А ти почім знаєш?

– О, я їх добре знаю, – відповів Грицько. – Вони завсіди одною рукою крадуть, а у другій держать «ружанєц». Саме такий ружанєц найшов я поруч із мотузком на шиї повішеного.

І Грицько, вдоволений, сховав мотуз у торбу.

Справа повішених вияснилася таки тої самої днини. На полуднє приїхали подорожні у доволі велике село. Ледве, одначе, угляділи їх мужики, як на село немов налетіла орда. Жінки кинулися за дітьми, яких кількоро ходило по вулицях, вхопили їх і побігли чимдуж у сторону доволі високої та просторої хати, яка стояла біля церкви. Якраз із сеї хати вибігло до тридцять парубків з ціпами, залізними вилами, косами, списами та сокирами і вмить обскочили їздців.

– З коней! – гукали одні.

– Бий їх, собачу віру! – кричали другі.

– Грабіжники, поганці, ляшва проклята!

Боярин та Андрійко здержали коні, а челядь стала тиснутися до панів. Здавалося, що мужики кинуться зразу на мнимих ляхів, та тоді Коструба зіскочив з коня і так могучо гукнув «стій!», що напасники зупинилися. Швидко вияснилося, що подорожні – се свої люди, а не ляхи, і піднесені ціпи та вила опали. З громади виступив не старий ще мужик і вклонився бояринові в пояс.

– Не во гнів тобі, боярине, – сказав, – ми мусимо в селі держати поготівля проти всіляких грабіжників, яких привів зі собою лях Заремба та відступник Кердеєвич. Їх до двадцять було в селі тому тиждень, бо тивун нашого боярина Рогатинського не слухав приказів лядських заволок, і вбили його, а відтак пустилися по селі грабити. Ми нічого не знали про напад, і аж опісля налягли на них громадою, декого вбили, а прочих повісили. З того часу держимо сторожу від усякої сволочі, бо її тепер чимало тягається по усій околиці. Відки се, не знаємо, але, видко, задумують шляхтичі якесь погане діло. То ми й рішили не пропускати нікого, хто не їде в імені князя Свидригайла…

Опісля мужики попросили подорожніх остати у них та переночувати у дворі вбитого поляками тивуна, і боярин з Рудників згодився. Заїхали у двір, який носив ще сліди недавнього нападу. Виломана брама, побризкані кров’ю порізаного товару паркани та стайні, порубаний частокіл свідчили про завзяту оборону мешканців, про безоглядність напасників, про грабіж та убійство. Перед дверима, які вели у хату, видніла велика темно-червона плахта запеклої крові. Тиждень дощу та осінньої негоди тільки розмили кров, але не змили її ні з землі, ні з пам’яті живучих.

– Се кров сих, яких ми тут покарали! – сказав провідник парубків. – Ми ось тут порізали усіх, хто попався нам у боротьбі, бо ось там у сінях дворища лежав убитий тивун… Він добрий був, і йому належалася месть…

Андрійко глядів широко отвертими очима на чорно-червону пляму, а на її тлі указувалися йому дикі картини морду та грабіжі двора, радісні гукання напасників, рев товару, розпучливий плач жінки й дітей… А опісля удруге нападають мужики на грабіжників, і серед скажених криків, злості та смертного переляку, мимо розпучливої оборони, тягнуть половлених злодіїв перед поріг хати, де на лаві лежить убитий тивун. У його головах горить свічка, у ніг ридає безталанна жінка. Отут одного поганця за другим, наче товар у різниці, вбивають мужики. Ллється кров, харчать убивані, нелюдськими голосами кричать, стогнуть, скавулять сі, які щойно ждуть зловіщої черги…

Молодець зблід і відвернув очі від кривавої плахти. У дверях хати привітала гостей молода ще, струнка жінка з двома діточками. Одно було при груди, друге, хлопчик-триліток, держав рукою за мамину спідницю та тривожно висував із-за неї кучеряву головку. У широко відчинених очах дитини малювався несказанний жах перед чужими кінними мужами. На лиці жінки слідно було глибокий біль, який, одначе, не смів відібрати її сили, волі й відваги до життя… Вона, бач, мала діти! Тому-то спокійне було лице жінки, а біль закам’янів у її чертах у природний звичайний їх вираз. Була се тивуниха Марія.

Вона прийняла гостей по закону і у їх прияві видавала прикази двірській службі на другий день. Після вечері винесла бояринові меду і сама сіла при комині кормити дитину. З подивом глядів боярин з Рудників на молоду жінку, а Андрійко, який пильно слідив за ходом розмови, бачив вкінці у ній воплочену удруге Божу Матір. Наче на святу, дивився на неї і присягав собі в душі при першій стрічі з ворогом згадати її безталання і сих, що його спричинили…

– Бачу, що ви, Маріє, даєте собі раду й без чоловіка! – сказав із признанням боярин Микола, беручи хлопчину-трилітка на коліна. Він, бач, вельми любив діти.

Вдова звернула на гостя темні, від сліз лискучі очі.

– Даю собі раду, кажете? – повторила. – Даю, бо мушу! Хто ж нагодує отсих двоє хлоп’ят, якщо мене не стане? Думаєте, боярине, що я пережила б була мойого Михася, не будь у мене діточок? І не хочеться жити, і мусиш. Люди добрі, то й не обидять удови й сироти. Коби тільки не прогнав з посілля дідич…

– Дідич? – здивувався боярин. – Прецінь се волость Богдана Рогатинського, а сей вас не скривдить. Се благородний чоловік, а ваш Михась не тільки служив йому, але у сій службі і згинув.

– Се правда! Хай мене Бог боронить, щоби я казала лихе про боярина Богдана! Але, бачите, Рогатинський в Олеську, де збирає ватагу проти ляхів. Се йде пиняво, бо у нас до праці завсіди рук доволі, та до бійки, грабіжі їх нема. У ляхів не те! У них і пан Заремба кинув майно й уряд і попхався сюди на моє горе, мою смерть… У Польщі завсіди чимало найдеться сволочі, розбишак, голодранців, лінтяїв, і боярин Богдан може впасти. Що ж тоді буде з нами?

– Ба, не бійтеся! Тут паном має бути великий князь Свидригайло.

– Має бути, має бути! – повторила жінка. – Чи одно має бути, а нема? Король має бути паном над Польщею, а великий князь Вітовт тут. Не помогли грамоти, старости, княжі тисяцькі. Сі – своє, бояри – своє, а шляхта – своє. Задобре шляхті діється у нас, і вона по-доброму відси не піде!..

– Піде, бо ми їй дорогу покажемо! – кликнув Андрійко, радий, що може й собі сказати слово.

Вдова глянула на хлопця, і сумний, суворий вираз її очей злагіднів дещо.

– Попробуй, сину, – сказала, та нагло рум’янець зацвів на її пожовклих ягодах, а очі заблистіли люто, – попробуй, а побачиш, що тільки такими малюнками, як ось сей перед моїм порогом, можна прогнати злодія з чужої комори!.

Боярин Микола мовчав, а серце Андрійка стиснулося, наче у тривозі. Щезла десь охочість до лицарської розправи та двірських і лицарських пригод, а з пітьми, яка закривала будуччину перед його пізнанням, виринула страшна змора безпощадної, лютої боротьби двох народів, боротьби, яка не знала милосердя, ні благородності, тільки ціль: знищити, викорінити противника та його трупом нагодувати месть…

Гості удалися на супочинок, а слідуючої днини вирушили у дальшу дорогу. Давно не видане сонце знову засвітило на небі, і хотяй уже не гріло, та все-таки веселіше було їхати розмоклим шляхом.

Поготівля, яке подорожні бачили в одному селі, було й у других, крізь Які приходилося їхати. Усюди мужики держали сторожу проти грабіжників, які увихалися біля більших польських замків. Ще гірше було у Львівській землі, де за вісімдесят літ успіло осісти доволі багато польських панів, з якими прибувала на нове посілля й їх служба. Були се люди, які їхали на схід не на те, щоби працювати, а щоби тільки панувати, і вважали свій рід, мову, звичаї, віру нескінченно вищими від руських.

День у день стрічав боярин Микола мужицькі ватаги, які ішли зводити свої рахунки з сими підпанками, які, не знаючи стриму пристрастям, допускалися просто нечуваних проступків та злочинів. Страшні були сі злочини, але й кривавою була заплата покривджених. Усе, що звало себе польським, гинуло з рук огірчених мужиків. Горіли двори, і то не тільки польські, але й усіх перевертнів, які, заманені привілеями короля Ягайла з 1413 року, покинули рідну віру, обичай, мову, побраталися з гладкими, лелітками західного лицарства пристроєними польськими панами та поженилися з химерними, дотепними і так легкими, ах, як легкими у розумінні життя та його понад, польками.

Безцільно приглядалися усьому зі своїх старих дворищ нащадки галицьких бояр, які не мали відваги покинути рідних святощів, ані охоти обстоювати за мужицькою справою. Замало було у них сили, щоби завести на взір перевертнів панщину, бач, поляки не піддержали б православного, а то й самі підбурили б мужиків проти них. Зате забагато було в них боярської гордості, а ся позволяла їм тільки князя слухати, а не волі народу.

А князя не було. Свидригайло не післав навіть відпоручників на Поділля. Князь Федько Несвизький, боярин Богдан Рогатинський на власну руку тільки починали бій, а обох піддержували тільки мужики.

Так-то цілий край опливав кров’ю!

Здавалося не раз подорожнім, що се татарва відновляє часи Батия і лунами по небу значить свій шлях на землі. Серед багатством, плодами, всіляким добром цвітучої землі раз у раз стрічали вони згарища дворів, сіл, церков, бачили трупи коней, людей, а над ними хмари вороння. Туго зачинилися ворота городів, бо і там упосліджені нащадки давніх руських огнищан-купців із голоду, холоду та нужди хапали за збрую і кидалися на зайшлих, привілеями обдарованих католиків із Польщі та Німеччини, якими заповнила давні городи Русі королівсько-княжа державна мудрість. Світ валився, а видці мимохіть питали себе: чи се старий лад гине, чи, може, новий розпадається?

Так-то посеред сих страшних, кривавих картин ворохобні, грабіжи, заколоту, безголов’я, утечі та опору, нападу й оборони заїхали подорожні до Луцька, оминувши Львів та Буськ.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 78 – 87.