27. Кохання Андрія та Офки

Юліан Опільський

На превелике зачудування, Андрійко другої днини дістав сильну гарячку. Стара Горпина, яка знала всілякі ліки, заявила, що йому пошкодили духи багна та що гарячка потриває аж до перших морозів. Поки що показалося неможливим, щоби молодець їхав сейчас із Кердеєвичем, а староста не міг на нього ждати, бо на заході боротьба з Польщею, мимо укладу, не втихала.

Появилися навіть знову мужицькі ватаги, які нападали на всіх, хто прибував до сіл грабити поживу чи пашу. Але тепер, по році, сей мужицький рух не мав уже ціхи всенародного повстання. Мужик боронився тільки від ворогів, які дибали на його працю або бажали накинути йому польське панщинне право. Поодинокі самостійницькі князі використовували сі місцеві вибухи й повертали гнів народу проти поляків та перевертнів. Почалася війна усіх супроти усіх, бо головні польські війська пішли на Прусію та у Наддністрянщину, куди загостили були волохи.

Сама шляхта з невеликою піддержкою малополяків мусіла поборювати повстанців на Поділлі, Волині, в Холмщині та Галичині. Туди мусів їхати Кердеєвич, бо на чолі одної з ватаг стояв князь Олександр Ніс, який накинувся в першій мірі на волості Кердеєвича. Він глядів Офки або пімсти, а старості грозило його завзяття знищенням майна та значіння. Тому, не гаючись, сів Кердеєвич з прибічною службою на човни та поїхав горі Прип’яттю на захід. У Незвищі остав Андрійко сам-один під опікою Офки та Горпини, а кільканадцять ратників із місцевого селянства та замкових слуг і стая величезних, злючих собак стерегли дворища.

Недуга Андрійка тягнулася недовго. Коли перші осінні дощі наповнили водою усі рівчаки та заглиблення багнистої почви, самі ж багна змінили в озера, коли доступ у Незвище став зовсім немислимим, – він устав здоровий та веселий.

Аж сам здивувався молодець, чуючи, як огнем переливається в ньому молода, палка кров. Понурі картини минувшини та будуччини, які тривожили його уяву ще недавно, щезли безслідно й оставили по собі тільки щось ніби сором. Було се почування, яке родиться в серці зрілого мужа на спомин молодечих розчарувань та прикростей. Людина сміється сама над ними і над собою, хотяй колись уся душа рвалася від них на часті, а сердечна кров топила безпощадно у свойому розшалілому плесі всі свобідніші зриви молодості. Так, не те стало тепер. Мандрівник з деяким зворушенням глядів на щойно перескочену пропасть, але перед ним стелився рівний, мов полотно, битий шлях, і душа всміхалася до нього.

Уставши, Андрійко подякував Богу за рятунок молитвою, а опісля побіг над ріку, щоби розглянутися за човном, який перевіз би його в Чорнобиль. Одначе у прибережних лозах, де звичайно пасся товар, тепер шуміла жовтава хвиля. Купини ліз творили тільки низенькі зелені острови, які погиналися та дрожали під натиском вод. Дальше за ними – чи то море розлилося? Чи перенісся у тьмаві ліси Полісся безмежний Дунай?

Величезний простір, якого меж не находило око на замряченому овиді, покривала вода. Не ся лінива, сонна вода Прип’яті, а якесь страшне, розшаліле море без краю, без стриму, злюче та дике. Раз у раз стрілою проганяла струя грубезні пні дерев з корінням та гіллям, які лівобічні притоки ріки нанесли у русло Прип’яті. Вони слідували по собі одні за другими, наче їх хто нарочно пускав долі струєю, щоби припинити плавбу на ріці. Бо справді, годі було й подумати, щоби хтось відважився повірити свою судьбу слабкій чайці серед сього дивовижного круговороту води, бризків, мряки, пнів, крислатого чорного гілля та поплутаної, наче рамена топельника, гнучкої лозини.

Андрійко сперся о низьку, головату вербу, яка стояла над водою, й мовчки глядів на величну картину розшалілого живла. Він знав, що хотяй і опаде вода в Прип’яті, то осінні дощі перепинять плавбу до грудня або й січня. А по леду та снігу, санями…

– Не мізкуй, не мізкуй, лицарю, і не квапся! – почув нагло за собою дрожачий від старості, хриплий голос Горпини. – Не квапся та вертай у хату, а то знов ухоплять тебе злючі духи багон.

– Здорові були, бабусю! – відповів з усміхом Андрійко. – Не бійтеся про мене! Я зовсім здоров! Ні сліду не остало з поганої недуги.

Оперта на ціпок, старуха підійшла та кістлявим, заскорузлим пальцем відхилила повіки й уважно приглядалася його очним галинам.

– А не болить у тебе голова та спина? – спитала.

– Зовсім ні!

У безлічі брижок, які укривали все лице старухи, зарисувалося кілька глибоких зморщок на чолі, а маленькі безцвітні очі устремилися десь у тьмаву віддаль. Нагло рука з кістлявим пальцем піднялася вгору, наче при осторозі.

– То зле, то дуже зле! – сказала шепотом. – Як так, то ти, лицарю, не мав пропасниці, а тебе врекла отся, там!

І рукою вказала на дворище Офки. Андрійко споважнів.

– Як-то? – спитав. – Невже ж молода, гарна жінка може наврочити? Не кажіть, бабусю, нісенітниць! Видко, ви не любите її, тому й говорите таке.

Стара потрясла головою.

– Не люблю її, кажеш? – відповіла. – Ні, се неправда! Я ненавиджу її, власними руками задавила б її, як сліпе котеня, укинула б у найбільшу глибінь Чортового болота… Ось де правда!

– За віщо ж ви її ненавидите? – питав Андрійко, якого мимохіть зайняла ся розмова. – Вона ж гарна, як весна, і, бачу, добра, бо держить вас, бабусю, у дворищі, хотяй певно знає, що ви її не теє… Вона добра, як Божий ангел. Бачив я її на іншому місці, вона була там недобра, злюча, хитра, але тут…

– Правда твоя, сину, – перервала йому стара. – На її устах мід, у руках золото, але в серці… Гей, чи був ти коли на Поліссі у морозний Різдвяний вечір? На небо вийде місяць та обсипує сріблом увесь світ. Мороз скує драговини й болота у рівнесеньку скатерть, сніжок ніжненьким пухом обмережає усі галузки дерев, усе пруття ліз та вільшини, усі стебельця очеретів, комишів та трощі, а мережки іскряться, наче жемчуг, наче самоцвіти-алмази. Сріблисто-синява габа укриває усе, і не чуть ні шороху, ні звуку, ні голосу. Усе спить, дрімає, усе зціпеніло, завмерло, тільки над Чортовим болотом, яке не замерзає ніколи, стоїть туман. Він підіймається високо-високо, а його, вершок купається у місячному сяйві, наче лице ангела, який іде присипляти все, що осмілиться у таку ніч не піддатись сонному чарові ночі. Сей ангел кладе свою руку на чоло заблудившого мандрівника, обіймає рукою сироту, яку прогнали безсердечні люди з рідної хати, і всі вони засипляють серед білих мар смерті, а його ангельська добрість – се холод, байдужність, се усміх помершої жалібниці. Такий-то холод, сину, такий приязний усміх гостить у серці Офки.

Говорячи те, стара загляділася вдаль, підійняла кістляву руку, наче показать бажала Андрійкові, як ангел смерті йде через замерзле Полісся. Мовчки слухав молодець і через хвилину справді наче бачив те, що розказувала Горпина. Одначе вона не переконала його. Се, що розказував йому про Офку Сташко і що бачив він сам у Луцьку, говорило щось якраз противне.

– Не так воно, бабусю, є на ділі, – замітив невдоволено. – Будь Офка таким холодним ангелом, не прикувала б вона до себе старосту!

– Може, – сказала на те бабуся, – що її тіло іншим буває у одрині, чим так, але пізнавать людей мене не вчи! Тисячі бачила я на свойому віку, а я не завсіди чапіла у Незвищі… Одначе такої жінки, як Офка, не бачила і не знала я ще ні на Литві, ні на Поділлі, ні на Волині. У неї нема всього того, що повинно бути у жінки, нема благородності почування для Божих та людських справ, а є тільки честолюбивість, бажання багатства, власті, сили, месті і, може бути, бажання розкоші, палких обіймів, любовного шалу. Жінка – товаришка чоловікові, вона – шафаркою усього, що прикрашує життя, вона – провідницею чоловіка у світі, а не навпаки! Так є завсіди, так було і буде, доки хрести стоять на наших церковцях. Хотяй, на вид, рішає чоловік, та на ділі кожда його постанова, кожде слово, кожда гадка виростають, наче цвіточки на грядці, яку управляє й обходить жінка. Ти сього ще не знаєш, бо ти молодяк. Ось поглянь на вчинки Кердеєвича! Не завсіди був він сим, що тепер…

– Я знаю! – докинув Андрійко.

– Як знаєш, то добре, бо, певно, зрозумієш, що бажаю сказати. Вона оплела, опутала його своєю змієвою красою й довела до сього, що він, наче злодій, крадьки мусить приїздити у своє посілля. Люди пальцями показують у ньому зрадника рідної землі, віри, народу, сміються з польських малюнків на його щиті та глузують зі старого, що взяв молоду жінку. Але біда не в сьому, а в тому, що всі його вчинки, гадки, замисли не ті стали, що передше. Наче хто виполов із його душі рожі та лілеї, а посіяв полин… За се я ненавиджу її, бо я… – тут стара вдарила себе в висохлу грудь, – бо я виплекала його сама при своїй груди, а з неї виссав він любов до всього того, що тепер оплював.

– Видко, тому, що вона чужа, з-поміж інших людей та з іншого світу, тому і нема в неї розуміння сього, що любимо і цінимо ми, – відповів молодець.

– Гей! Коби так хто узяв її з нашого світа та завів у безвісті, коби вона так вернула туди, відки прийшов до нас ангел смерті…

– Пек, цур та пек! – аж скрикнув Андрійко, з острахом дивлячись на старуху, яка відходила в напрямі малої хатчини, що стояла над самим краєм багна.

На малому рундуці перед дворищем привітала Андрійка старостиха. На чудовому її лиці стояв вираз задуми і смутку, довкола уст зарисовувалася злегка брижка болю. Глибоким поклоном, якого колись навчив його Сташко, стрітив її молодець, а вона відповіла ледь замітним рухом голови та вказала йому місце напроти себе на малій лавочці. Сівши, Андрійко заглядівся увесь у прегарну картину жінки на тлі почервонілих листочків дикого вина та жовтого хмелю.

– Бачу, лицарю, що ваше здоровля поправилося значно, – начала звичайним, холодним тоном.

– Так, пані, завдяки ласці Бога та вашій помочі. Тому я після ранішньої молитви тільки вам, пані, винен вдяку і не забуду її, доки мойого життя. Своїми ліками спасли ви моє тіло, а своєю появою рятуєте душу від загибелі у безпутті.

Із-під спущених вій на гарне лице молодця упав погляд темних очей, загадковий, як і сама жінка.

– Уже раз, – сказала, – ті самі уста обіцювали мені лицарську службу, та серце забуло, що вони казали, ще заки потемніла дарована мною стяжка.

З-за глибокого вирізу золотисто-жовтого корсета видобула кармазиново-червону стяжку, ту саму, яку колись найшов князь Олександр. Вії чорних очей піднялися зовсім, погляд Офки устремився просто в лице молодця. Воно злегка поблідло, та Андрійко не дав себе збити з пантелику.

– Ви забули, достойна пані, що ся стяжка мусіла бути знаком відповіді для князя Носа, раз Сташко подер свою на ганчір’я. Не моя вина, що ви, їдучи з князем, забрали зі собою і стяжку.

На лиці старостихи зацвів рум’янець.

– Добра відповідь! – усміхнулася. – Тільки, бачите, я не хотіла прохати вас, тому прохала Сташка, не знаючи, що він…

– Не знаючи?.. – спитав протяжно Андрійко.

– Так! Живучи посеред служби, і не гадаєш, що се також люди з крові і кості, молоді, палкі…

– Не тільки служба була при вас, пані!

– Ох!.. Ви…

Найкращі столисті рожі зацвіли на личку Офки. Вона відвернула голівку вбік та з-під довгих вій стежила за кождим рухом Андрійка.

– Ви знаєте, лицарю, що лицарська служба а любов – се не одно!

Андрійко склонив голову.

– О так, знаю! Недарма кажуть люди, що ви гарні, добрі, мов ангел, та не сей, що купається у сяйві вічного світла, а холодний, мов крига, мов ангел смерті!

Офка засміялася коротко, нервно.

– Ох, лицарю! – заговорила. – Невелика між нами різниця віку, але досвідом я куди старша вас. А досвід сей добула я на самоті. На самоті, кажу, бо можна бути самітнім і серед товпи, і при боці чоловіка… Поглянеш довкола себе – і бачиш тільки голови, туловища, збруї, котеллі, таперти, киреї, шуби, сіраки, та не бачиш людей.

– Одного вечора в Луцьку казали ви мені се, пані!

Офка зірвалася нагло з місця і одним кроком була при молодцеві. Її ягоди горіли рум’янцем, наче розрізаний гранат, червоні уста пашіли вогнем, блистіли очі. Її ручки узяли руку молодця і стискали сильно, пристрасно.

– Ох, не згадуй мені сього, лицарю, се було тільки слово і більш нічого. Тоді не гляділа я в тобі душі, а найшовши її, збентежилася тільки. Але тепер, тепер, коли ми самі, а довкола нас тільки розгукані живла та тупоумна служба, не ховаймося від себе за сумніви, недовір’я, облуду! Питаєш мене, чому я холодна, мов ангел смерті? Бо я нещасна! Ось чому! Се, що я тобі казала там, при комині, було тільки слово, се, що кажу тепер, – се правда!

Задихавшись, сіла біля Андрійка на лавочці. З-під розрізу сукні виглядала розхвильована віддихом грудь, а ті самі оп’яняючі пахощі обдавали його, що тоді там, у одрині замку…

Але сим разом не стояло на перепоні нічого. Се, що ділило Андрійка від спокус Змія Горинича, розпалося, розвіялося, між Офкою а ним була тільки ненависть до всього, що їх ділило досі.

Тихо, незначно ліве рам’я молодця обійняло стрункий стан жінки, а рука діткнула повного, пружистого тіла.

– Ах! – зітхнула Офка та через хвилину всім тілом пригорталася до геройської груди Андрійка.

– Не вини мене за холод, лицарю, не знаючи мойого горя. Пізнаєш його, то й осудиш сам!

Вирвалася з обійму, сіла на своє попереднє місце і стала розказувати про Кердеєвича. Зразу не був їй по нутру підстарший уже та надто поважний муж, одначе незабаром оглядала вона його на турнірах, у яких одержав першу нагороду за тйост. Наче грушки, летіли його противники з сідел, а він усім велів рачки лізти до її стіп, де вставали аж за її дозволом. Се дуже їй подобалося, а коли батько, знайомі, а навіть король забажали її руки для Кердеєвича, вона згодилася.

Пізніше стрітила свойого колишнього товариша діточих забав, який, побачивши її, запалав пристрастю до неї та за всяку ціну бажав розірвати щойно загадане подружжя. За його порадою стала Офка ставляти Кердеєвичеві усякі умови, гадаючи, що він їх не прийме, і так розіб’ється усе. Одначе, засліплений красою дівчини, боярин готов був за її ласку запродати душу чортові й годився на все. Він понижувався, просив, жебрав, і тоді втратила вона до нього пошану та прихильність, і все єство збунтувалося супроти зненавидженої злуки. Вона відмагалася, гляділа оправдання, викрутів, бажала тікати, та все надармо.

Батько стеріг її, як ока в голові, а на всі заміти та вагання відповідав невідмінно: «Добре, добре, все те поладнається після вінчання». Тоді вона в останню ніч перед відданням рішилася на все, але тої самої ночі… віддалася свойому коханкові, щоби зненавиджений чоловік не чванився її віночком. Вона надіялася, що Кердеєвич не видержить сього останнього удару й відступить від наміченого подружжя. На диво, сам її коханок прохав її сього не робити, бо, мовляв, так, як є, краще буде й на будуче.

Обманути «божевільного старцуна» – невелика штука, а під широкими полами його боярської киреї доволі буде місця і для двох, не то для одного. Офка вперше скривила тоді душею, обманюючи Кердеєвича, а коли по тижневі любовник виїхав і пропав десь на заході, вона поволі привикла до своєї ролі жінки нелюбого, та ангельськи доброго чоловіка.

Дальше оповідання перервала служниця, яку Офка держала намість Марини, – бліде шістнадцятилітнє дівчатко з синіми, мов фіалочки, очима та сумним личком. Вона доложила, що обід на столі, й обоє подалися у кімнату.

Нутро дворища було уладжене вельми виставно. Усі стіни вкривали дорогі узористі оббиття, спроваджені з Італії, зарівно, як і важкі опони та занавіси при вікнах та дверях. На столі пишалася чудова срібна застава, багато золочена та різьблена у всілякі взірці. Наче живі, звисали з бережків підносів та поставників цвіти, виноград, колосся або м’язисті фігури жінок та мужів, сплетені в дивовижні групи. У кождому такому творі західного мистецтва слідно було любов до краси людського тіла у його найвищому розцвіті та свобідне бажання зірвати окови божкарсько-облудного середньовіччя.

Пророче почування митців відкидало замарану безліч потайними гріхами, подерту жорстокими вибухами пристрасті білу пелену брехливої невинності, а з-під неї вискалила до нього зуби бестія. Митець усміхнувся, погладив її по кудлатій голові і підняв з пониження, пороху, гнилі до висоти людини, а її первісні, живлові пориви – до висоти гідного людини стремління.

Ось так повстало відродження штук, яке швидко найшло у невичерпаній скарбниці старинності взірці та оправдання. Твори сеї нової штуки поволі тільки находили признання у зіпсутій і варварській Польщі та на візантійсько-монгольському сході. Зате найшли вони у декого сильно розвинений змисл для природи та простодушність, властиві руському народові. Ось чому не завагався Кердеєвич прикрасити гніздечко своєї кралі саме сими першими відчитками нового мистецтва..

Під час обіду старостиха й Андрійко їли небагато, зате живо розмовляли дальше. З природи річи на чергу прийшли великі події, які розгравалися в останніх роках володіння Вітовта. У всіх сих подіях брала Офка визначну участь. Вона перетягнула чоловіка поміж перевертнів, вона облегшувала Зарембі його діяльність та звідомлювала польські круги про замисли та затії самостійників. На закид Андрійка, що се не було гарно, потрясла гордо головкою:

– Не гарно? Може бути, та, бачиш, подружжя чи любов – се боротьба, в якій одно улягає другому. Якби Грицько, узявши мене, показав, кромі доброти, ще хоч би якусь волю, якесь хотіння чи стремління і туди присилував і мене глядіти, якби він показав був яку-небудь силу у своїх змаганнях та прогнав на сто вітрів усіх, хто ділив мене від нього, тоді, певно, не мав би причини твій нарід називати його перевертнем. А так… куди хочеш, туди він і погнеться, годі ж мені, як хмелині, оплітатися довкола безсильної билини. Я жінка! Не забувай сього, Андрійку, а, як така, вимагаю від молодяка жару, палкості, крові, безтямної, п’яної розкоші, від зрілого мужа – поваги, сили, волі; бо він голова, не я! Він – дуб, я – хмелина, моє листячко вкрашає його порепану кору. Він опора для мене, не я для нього, і я, певно, не ринула б його, старого дуба, задля молодого верболозу.

Також Андрійко висповідався перед Офкою з усіх своїх замислів, змагань та розчарувань. Не змовчав нічого, навіть свойого виступу супроти Заремби та відправи у Свидригайла. Офка слухала його пильно.

– Що ж гадаєш тепер почати, лицарю?

– Раз назавсіди відчахнутися від пропащої справи!

– Радше від сих, що її запропастили! – не згодилася Офка.

– Все одно!

– Ні, не все одно, лицарю, не одно! Чи нечистий або грішний піп – не піп? Чи не має стійності свята Тайна, якої уділює вірним? Сосуд глиняний, але вино благородне, люди грішні, та справа свята!

З подивом глянув Андрійко на Офку.

«Чи се, що кажеш у сю хвилю, суща правда, чи тільки слова? – питав себе в душі, – Як се правда, так я глядів правди там, де її не було, а найшов її там, де і глядіти не думав».

– Я гадаю вертати у своє посілля в Полудневу Київщину. Там, у Юршівці, зводитиму давні порахунки з татарами та князем Кирилом Глинським. Боярин Грицько Кознар, який був колись у мене слугою, привезе мені з Луцька мої гроші та добуте мечем майно; доволі в мене й мойого давнього, а з-під ляцької кормиги тисячами тікатимуть усі ті, що колись бажали прогнати наїзника з рідної землі. Тепер вони, як пчоли до матки, збіжуться до мене, а я при їх помочі садитиму на новинах цілі села. Не можу боротися за волю народу, то можу принайменше трудитися для нього.

Офку, видко, одушевив його план.

– Усе те гарне – сказала вкінці тихо. – Та, одначе, тобі ще не достає жіночої любові, яка прикрасила б тобі труд рожами розкоші. Ох, бо ти не знаєш ціни сього, що подає тобі своєю любов’ю кохана людина…

Тут устала з крісла і вибігла з їдальні.

Вийшов і Андрійко на рундук, а опісля тихою ходою попрямував у вкритий густою осінньою мрякою ліс. Кров молотом стукала йому в висках, віддих ставав у груди, серце, здавалося, розсадить могутню грудь. Що значили слова Офки? Невже ж вона надить і його, як надила Кердеєвича, Носа, Сташка та тільки-тільки інших? Раз уже втвирала вона йому свої рамена там, у Луцьку. Так казав Сташко, й він сам бачив у неї не холод, не байдужність, а жар невтишеної пристрасті, яка призбиралася в її цвітучому тілі при боці нелюбого чоловіка. Ах! Се тіло!..

Андрійкові здавалося хвилями, що велетні пралісу погинаються на всі сторони, як верболіз, а холодне повітря не могло вгасити внутрішнього огню. Уперше в житті бажання любові. нестримне, живлове, обняло його, мов пожар, відбирало хвилями тямку й кидало усе тіло в гарячку, не меншу сеї, яку щойно перебув. Так, вона наврочила його, ся чудова жінка, та не навістила його недугою, а непоборимим зривом невиданої, нечуваної досі пристрасті, сього дикого, первісного похопу до найм’якшої, найніжнішої розкоші…

Дрожачи на всьому тілі, напівзбожеволівши від помотаних гадок та від напливу розшалілої крові, яка, наче полум’я, бушувала а його тілі, Андрійко щораз приспішував крок. І тоді нагадалися йому його луцькі проходи по багнах, по нетрях, коли вся душа ставляла опір зривові пристрасті. Але тоді здержували його привиддя, які заповнювали його уяву геройськими кривавими подвигами, що мали збурити старий, пережитий світ, а подвигнути другий… Не було місця для любові, розкоші. Та ось тепер нема уже привидів, а є бажання, сильніше від нього, від людей, Бога, є нове стремління, певно означене, ясне, а перешкоди нема ніякої, хіба…. хіба опір. Гей! Опір Офки! Де нема стриму для його душі, там нема й опору для тіла! А потім… може, слова її були словами згоди?.. Може, не буде й опору?..

І стрілою побіг Андрійко у дворище.

Смеркало. Понурий осінній день умирав на заході. У віконцях пекарні світилося, видко, служба ладила вечерю. При брамі псяр спускав з прив’язі британів на ніч, яка надходила темна, чорна й непривітна.

Таємничо лежав перед Андрійком рундук та неосвітлені кімнати Офки й його власні. Наче злодій, крадьки увійшов у свою кімнатку. Зі стільчика при дверях піднялася біла стать і заговорила тихим голосом:

– Пані жде з вечерею у себе, – вказала рукою на двері у протилежній стіні і щезла, наче привид. Була се покоївка Офки. Андрійко остав сам.

Його очі звернулися у вказаному напрямі і, на превелике диво, у темряві побачив червонявий відблиск далекого огню або прислоненої оливної лампади. З б’ючим серцем подався туди.

У стіні, у якій досі не завважав був ніякого отвору, тепер указалися відчинені двері. А в сей мент щось ніби кліщами здавило серце перед останнім, рішаючим боєм і відібрало йому всю силу, все завзяття, всю певність себе. Насилу переступив поріг і… завмер у подиві-захваті.

При червонявому сяєві ватри, яка палахкотіла на комині, на низькому, подушками та коврами вистеленому тапчані напівлежала-напівсиділа Офка, вдивляючись у полум’я розмріяним зором. Ніжненький нарис її носика та уст зазначувався на темному фоні сутіні, наче найкращий малюнок італійських митців.

На ній була легенька, напівпрозора муслінова нагортка, з-під якої виглядала коротенька – від половини грудей до колін сягаюча – кармазинова туніка, без рукавів, з глибоким вирізом на груди та з розрізами по боках. Осліплений казочною появою красавиці, Андрійко стояв, як укопаний, і вхопив себе руками за груди, яким забракло повітря до віддиху.

Та ось підняла краля головку і звернула очі на молодця.

– Добрий вечір, Андрійку, – сказала тихо, – ти вернув уже? Ходи! Вечеря жде! – І протягла до нього повну, білу, мов алебастр, амброю пахучу руку.

– Офко! – заговорив швидко, задихаючись та запинюючись від нечуваного подражнення. – Офко! Серце моє! Здивуєшся або й лякатимешся нахабності твойого гостя, але вибачай! Не під силу мені боротьба з твоєю красою, понадою і з огнем, який бушує в мойому нутрі. Ти одна, одна зможеш втишити бажання моєї груди, одна ти даси мені цвітку любові, до якої молюся, молиться буду та до якої молився вже там, у Луцьку, коли я, як божевільний, відпихав руками від себе щастя. Моєю стань, Офко, якщо не захочеш побачити мене мертвим або божевільним!

Він обняв її білі круглі коліна та цілував їх у безтямі упою. А на устах Офки зацвів неземний усміх. Її рука ніжно обняла шию Андрійка й намагалася підняти його горі.

– Устань, коханий! – казала. – Устань, я стидаюся, мої коліна обнажені, мій одяг у неладі, служба пішла спати, ми самі! Невже ж ти користати бажаєш зі своєї переваги?

– Як-то? – закликав молодець. – Чи тільки те відповідаєш мені на мої слова, які є лишень тінню почувань?

Але ні! Так не було! Усміх на устах став жартівливим, рука відкинула муслінову нагортку, а біла, наче слонова кість, повна, розкішна грудь плінила зір молодця.

– Чи знаєш, Андрійку, що се я викликала у тебе штукою гарячку, щоб ти не поїхав? – спитала голосом розбещеної дитини. – Так, бо я хотіла тебе мати при собі, у моєї груди, у моїх уст.

– Ах!

Наглим рухом оплела шию Андрійка і потягла його до себе, і уста обоїх злучилися в довгому першому поцілуї.

Усе тіло Офки, наче вийнята з води риба, погиналося, корчилося, дрожало. Туніка розпахнулася на шиї, білі, пружисті півкулі грудей, дрожачі від бажання та жару любові, виглянули з-під золотої борти, і п’янкі уста Андрійка припали до них, наче спрагнений мандрівник до спілої суниці.

А тоді закрутилося усе довкола них у якомусь шаленому вирі безтямної розкоші…

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 314 – 325.