26. Андрій у Кердеєвичів

Юліан Опільський

З розсвітом розсталися. Скобенко віз із Овруча лист до великого князя у Степань, а Андрійко загадав поїхати до Руди, а там і вернути у посілля небіжчика батька у Юршівку. Один рік війни отворив йому очі на весь безмежний праліс осіб та подій, у якому губилися другі. Хвилями здавалося йому, що се якісь злобні демони перерубують лід на ріці невидимо, незамітно. Колись ступить на сей лід одно з грядучих поколінь і… провалиться у безодню, а холодна хвиля високо вибухне вгору і погрузить усе…

А як так, то навіщо тинятися по світі безпросвітно, безрозрадно, навіщо каляти душу нечистю та нечестю других? Чому не покушати солодощів життя, якими упиваються другі?

Намість їхати просто на схід, у Овруч, де під той час перебував Жигимонт Кейстутович, Андрійко подався вліво, у область Уборті, та невдовзі засіріли перед ним великанські багна Прип’яті. Вправді дорога на Чорнобиль була суха та вела повз Уж, одначе Андрійка тягла якась непереможна сила у Мозирщину. Безмежну рівнину перерізувало безліч рік, річок, потоків, нетечей, які спливалися й перехрещувалися зі собою, наче якась по-мистецьки в’язана сітка. Численні озера, озерця, стави, а то й просто баюри лучилися з текучими водами постійно або тільки в дощову пору. Береги усіх сих вод покривали комиші та шувар густо поплітаною стіною, наче зберігали у собі якусь тайну. І справді, тайни були в сім безмежжі вод, тайни великі, страшні – се поліські вікна.

Андрійко чував уже не раз про чортів та топельників, які в них пробували, і тому боявся вечорами оставати без даху над головою. Нечиста сила усякого зведе зі світу без труду, бо немає людини, яка б хоч уряди-годи не відвернула своєї гадки від Бога. А якщо тільки таке станеться, з-за найближчого куща лозини, з таємничої глибини вільшини виповзе чудовище й утягне необережного під сю ярко-зелену паполому мохів, ряски та шувару. На щастя, була осінь, та ще не пізня, дощі надобре ще не зачалися, то і доступ до людських осель був легкий. На невеличких, дещо понад рівень багна піднесених піщаних або глинястих валах стояли щетинкою соснові ліси, а в них – села.

У сих селах жив тихий, добрячий, ясноволосий люд, який більше половини життя проводив у човнах та на сплавах, данину платив рибою та дьогтем, а землі управляв небагато, бо її не мав. Білоруські мужики, радо приймали під стріху лицаря, але не розуміли його оповідань про великого князя, поляків та татар!

– Татари до нас не прийдуть! – відповідали. – А великий князь та поляки не лакомі на наші піскуваті нивки та на наших в’юнів. А як вони до нас не прийдуть, то й яке діло нам до них?

Коли Андрійко питав про Незвище, поліщуки казали:

– Се хіба тамошні люди знають, куди до нього дорога. Се над самою Прип’яттю, а доступу туди нема, хіба човном. Та й то не кождий туди вас повезе, бо там, кажуть, несамовито. Там один боярин запроторив раз свою невірну жінку, а вона з розпуки тікала й утонула в багні. З того часу ходить ніччю по багнах і надить до себе молодих та втягає у безодню. А як хто не дасться на підмову, то й так наведе човен на корняк або колоду, й молодяк йде пасти соми у пучину.

Мимохіть здригався Андрійко, чуючи се, та проте не гаявся. День і ніч їхав перед себе, доки не сказали йому, що тої самої днини доб’ється до Прип’яті. Останню ніч перебув у хаті тивуна князя Гольшанського у Вільшині. Тивун вельми чудувався, що Андрійко бажає дістатися у Незвище, куди ніхто ще з сеї сторони не їхав.

– У Незвище їдуть тільки рікою! – пояснював. – А туди буде нелегко. Але ось я вам дам провідника, то він і доведе вас, куди треба.

І справді! Як тільки відійшов від посілля тивуна на гонів два, перед його очима розвернулося безмежне, безкрає болото, вкрите тонким шаром баговиння та гниючих ростин, на яких ярко світилася нездорова, ясна зелень. Один крок на сю зрадливу почву грозив неминучою загибеллю, а провідник мовчки вказав рукою на чорний ліс:

– Ось там, за багном, ліс, великий ліс, а посеред нього – Незвище. Ми туди їздимо тільки зимою, а тепер хіба тільки пішому можна перейти. Тому оставте, будь ласка, коня у тивуна або вертайте та їдьте в село човном довкола у Прип’ять, а Прип’яттю заїдете у Незвище без труду.

– Кільки ж на се треба часу? – питав Андрійко.

– Різно! Якщо буде верем’я, то чотири-п’ять днів.

Через хвилину вагався Андрійко, бо і що ж йому за діло до Офки? Одначе, з другої сторони, тягнула його туди якась непоборима сила. Збудилися, бач, в ньому зрив молодечих почувань, бажання незвичайних пригод, переживань, трудів, а все для любимої жінки, яка усміхом рожевих уст мала нагородити його за се.

«Невже ж я люблю Офку?» – питав себе Андрійко, але не находив відповіді на се питання.

Та якраз сей сумнів вплинув на його рішення.

«Поїду, там буде видко!» – погадав і віддав коня пахолкові тивуна, який провадив його на край багнюки. Провідник, високий худощавий парубок у полотняній одежі, перехрестився, вдарив земний поклін, а опісля узяв довгу жердку в руки, а другу таку саму подав Андрійкові. Відтак ступив ногою на податливе, гнучке підложе, перейшов швидко кілька кроків і спинився на купині, яка поросла купчаткою. Опираючись на жердку, оглянувся за Андрійком, а заки сей, за його приміром, найшовся на купині, мужик був уже на другій. Отак скакали оба з купини на купину, місцями находили більші острівці, бивно порослі осокою та ситником, зате деколи брели крізь ріденьку грязюку по коліна.

Андрійко вельми дивувався, бо зовсім не міг замітити, по яких знаках відшукує мужик дорогу. Лук та меч прив’язав собі на плечі, щоби не спинювали його в мандрівці, й витривало слідував за провідником. Важка се була дорога. Уся спина і крижі боліли від постійної напруги більше, чим після чотиригодинного бою з поляками. Тому, коли дійшли до більшого острівця, вже недалеко берега, станув сам, обтираючи з чола піт, і попрохав провідника спочити.

Перед ним чорнів на гонів десять високий бір, берегом якого бивно росли вільхи, трепети та лозина. Дерева та кущі стояли густо, і не видко було ні сліду людської оселі. Але ось нагло почувся далекий звук рога.

– Що се? – спитав Андрійко, наслухаючи.

– Хтось полює! – відповів провідник, отворив берестянку з хлібом та салом і сів снідати, користаючи з передишки. – Видко, хтось приїхав з того боку, бо досі не чув я у Незвищі ловецького рога.

Андрійко знову завагався. Як там, у Незвищі, є хто-небудь із рідні Офки, то його положення було б зовсім незавидне. Ба, в такому разі можна не зайти туди, куди бажалося, але поглянути завсіди варто.

Останню частину дороги відбули оба мандрівники також без перешкоди, бо в близькості острова сухої землі підложе ставало твердіше. Водяні ростини уступали місця лозині та вербам, а по корняках шувару легше було ступати.

Хвилю припочав провідник на березі, а відтак з місця завернув у багно, щоби ще перед вечором станути у Вільшині. Боявся, бач, болотяних чортів та утопленої боярині. Андрійко остав сам.

Перш усього витер чоботи травою та листям, припоясав меч, поправив на собі одежу, а відтак рушив уперід, відшукуючи стежки у лісі. Раз чи два почув ще звук рога вже ближче та виразніше, але не бачив ні живої душі. Тільки болотяна птиця кричала на багні, а деколи шелест у кущах та травах зраджував утечу дрібного звіра перед ловецьким рогом.

Більше години мандрував Андрійко лісом, вкінці стали дерева та кущі рідшати, а на прогалинах росли вересіль та пізньоцвіти. Лай собак розлягався у лісі перед ним, а Андрійко вправним ухом пізнав по їх голосі, що вже увиділи звіра, і то грубого – медведя або тура.

Скочив наперід, аж гульк! – опинився на прогалині, порослій короткою травою. Високий ліс окружав її звідусіль, а саме з сього лісу долітав лай собак. У похиленій поставі, з очима, зверненими у ліс, стояв на поляні муж з рогатиною в руці та з топором при боці, а три кроки за ним у темній, вишневій, хутром обшитій сукні – прегарна жінка. При її виді живо забилося серце Андрійка, а кров хвилею вдарила йому до голови. Пізнав Офку.

В першій хвилині бажав підбігти до неї та звітатися, коли нечайно угледів на шапці мужа з рогатиною кармазинову стяжку. Ах, і в нього була така стяжка…

Скрадаючись гущавником, підійшов ближче, щоби пізнати оборонця Офки, і побачив спокійні, хоча грізні черти Кердеєвича. Відкіля він тут узявся? Що він робив тут, серед Свидригайлової займанщини, він, перевертень?

Одначе події, які послідували по собі лискавкою, перепинили його гадки. З лісу викотився на поляну якийсь клубок звірячих тіл серед окликів наганячів та псярів, які бігли звідусіль, підцьковуючи собак, махаючи рогатинами, топорами, дрючками. Був се величезний медвідь, з яким саме ловецькі собаки гуляли «свинського тропака», тобто чіплялися його відзаду та боків а справно відскакували вбік перед лабами та страховинною пащею. Вийшовши на вільний простір, звір угледів людей і здержався, заревів з лютості, став на задні лаби й одним махом скинув зі себе собак.

Наче спілі грушки з дерева, попадали собаки у траву, а звір, вискаливши страшні зуби, зближився до Кердеєвича. Сей підняв рогатину, розмахнувся і вдарив звіра в груди. Але вістря, видко, осунулося по кості, бо староста похилився нагло вперід, а в слідуючій хвилі медвідь повалив його одним ударом лаби на землю. Рогатина випала з рук Кердеєвича, і здавалося, що йому ось і кінець.

Але голосний оклик переляку надбігаючої челяді та блискуча поява Офки заставили медведя забути про лежачого. Він зі ще голоснішим ревом кинувся вперід і ось-ось досягнув би був скам’янілої з переляку жінки, коли нагло, наче лискавка, кинувся хтось між звіра та Офку. Заки хто зміг отямитися, вдарив медведя ножем у бік, а сам, відскочивши о крок, добув юршівського меча.

Смертельно ранений звір заревів страшенно і усім тілом та останком сил подався вперід. Напоровся, щоправда, на меч Андрійка, але його лаби впали з розмахом на плече та голову молодця. Він упав, а медвідь закрив його своїм важенним тілом та облив власною кров’ю. У голові Андрійка потемніло. Через хвилину намагався він ще вилізти з-під давлячого тягаря, але надармо. Лютий біль у плечі прошиб, наче ножем, його тіло, і він омлів.

Думка Андрійка стала будитися з безтями, наче пізньою осінню приходить у пітьму днина, поволі, пиняво, незначно та неохітно, нерадо. Пітьма сіріє, ясніє, та не щезає, як літом від удару меча бога сонця, а розпускається у світлі, мішається з ним, так що наостанку не знать, що се – ще пітьма чи вже днина. Отак-то звільна у кромішній пітьмі безтями замаячів перший розсвіт: свідомість єствування.

«Я живу!» – сказала душа та намагалася з трудом позбирати усе, що знала про себе. Довго ясувала вона собі всілякі речі, аж дійшла до останніх подій і спинилася у своїх міркуваннях, наче, побачивши звіра, ловець подається взад.

Ні, розібрати події, які після облоги Луцька молотом ударяли о себе та його свідомість, не в силі вона. Вона живе, то правда, але поза сим довкола неї пітьма, а радше сумерк. А після сумерку буває ніч…

Ніч! Вона обіймає його звідусіль. Тисячами сліпих очей глядить йому у серце з усіх боків та підходить до нього все ближче та ближче. У всьому просторі тільки лишень світла, що в ньому, а й воно маліє, маліє, аж уже тільки одна іскорка остала. Невже ж і вона погасне? Але ні! Ось він чує, що до нього доходить якесь інше світло, погляд очей! Лискучих, великих очей, з яких пробивається живуча душа. Він не бачить їх, але чує. Вони тут, близько нього, вони глядять його очей та впиваються в його затиснені повіки, шукають серця, моргають ритмічно під той сам розмір, у якому воно б’ється. Хто се? Хто се?

Андрійко розплющив очі.

Сон се чи ява? Вона тут! Відки? Яким світом? Чи се вже той світ, чи, може… Офка? Сей звідний образ краси, що Змієм назвала Мартуся?.. А він, він бачить її блиск, її понаду, купає душу й тіло у несказанному чарі, який розсіває її поява довкола себе, хотяй і знає про її лож, облуду, злобу.

Та ба! – заскреготало щось у його душі. Що ж вийшло з правди, благородності, вірності, які блистіли, мов сонячний світ, у його душі? Нічого! Померк блиск, розвіялися високі мрії, благородність, правду, вірність продали за гроші, честолюбивість, наживу, а то й безглуздя. А тут остала краса Змія Горинича, краса оп’яняючої макової цвітки, та все-таки краса…

Лискавкою, наче в гарячці, мелькали гадки та картини крізь уяву молодця. Рука порушилася, наче бажала розірвати хмари-привиди, у які не хотілося вірити… А в сій хвилині сильний біль прошиб усе єство лежачого, і в сю мить вернув спомин останньої хвилини ловів.

Отямився.

– Що зі мною? Де я? Хто ти? – спитав, глядячи в очі, які збудили його.

У відповідь почув низький, лагідний мужеський голос, який говорив з докором:

– Бачиш, я казав, що його пробудимо. Але ти, Офко, завсіди вперта. Ось ще йому пошкодить.

Очі, у які глядів Андрійко, засвітили якимсь вогким огнем.

– Зашкодить, гадаєш, Грицю? Ні, не зашкодить. Йому вже час будитися до вечері. Прецінь у нього нема ніякої рани. Ми й не дотикаємо його, а наші очі чей же не пошкодять же йому!

– Мої ні, а твої… ти знаєш! – відповів з веселістю муж, і в сій хвилині щось прислонило чарівні очі Офки. Було се брижками пооране, добряче та заразом грізне лице Кердеєвича.

– Кердеєвич! – прошептав Андрійко і в сій хвилині погадав собі, що він у неволі. Одначе ся гадка ні раз не збентежила його, ні дратувала.

Неволя? Пусте! Чи се не все одно – жити у великій чи малій тюрмі? Хіба се не байдуже, чи він буде побивати других, чи його запроторять у холодну? Або знає він, чи сі, з якими схрещував він меч, вороги чи приятелі? Хто знає, чи Кердеєвич та його відступництво не таке саме добре, як великопанські затії Свидригайла та великолитовські затії Жигимонта? Усе те ні раз не підходить до його намірів, мрій, стремлінь. Вони не зі сього світу. Се або вчорашні спомини, або Завтрашні затії, а поки що байдуже все…

– Добрий вечір тобі, лицарю! – заговорив між тим Кердеєвич. – Ти пізнав мене, то, видко, гарячки в тебе нема. Ось випий отеє, то полегшає.

І староста простяг до Андрійка чарку з напитком. Молодець узяв чарку і випив її зміст. Було се гаряче грецьке вино з корінням та ще якоюсь приправою. Напиток знаменито покріпив сили потовченого, так що він двигнувся і сів, а першою річчю, яку зустрінув його погляд, були чорні, лискучі очі Офки та її сніжно-біла грудь, до половини відслонена глибоким вирізом сукні.

– Здорові були, достойне панство! – сказав. – І вибачте, що зовсім ненадійно попав у ваше посілля. Я ніяк не міг надіятись, що тут, серед земель Гольшанських… по сьому боці, під владою Свидригайла…

– А що се одно одному шкодить? – усміхнувся староста. – Війна війною, а волость волостю, чи вона тут, чи там…

– Волость – так, але ви…

– Ми волимо спокій. Тут тихо, приютно, безпечно, тут нема ніяких напасників, ні грабіжників, ні капосних причеп, – тут замиготіли огоньки в очах Офки, – то й я не раз покидаю боєвище та двір і їду сюди на відпочинок. Тепер мені треба їхати надовше, може, на півроку, а може, на рік, тож я мусів ще раз поглянути на моє гніздечко.

Андрійко поблід.

– То ви мене повезете у Польщу? – спитав.

– У Польщу? Навіщо? – відповів староста. – Хіба щоб сам захотів. Але я не радив би тобі туди їхати, бо легше туди дістатися, ніж вернути. Невже ж ти, лицарю, у Польщу вибираєшся?

– Не розумієте мене, достойні! Я в ваших руках як бранець, тому гадаю, що мене заберете у Польщу, але я сам туди ні раз не наважився б їхати.

– Ти бранець? – зірвався Кердеєвич і нагло зареготався та кинувся обіймати Андрійка. – Ти, наш спаситель, який спас від смерті мене і Офку, – бранець? Чули ви таке, батечки? Ха-ха-ха!

– Так, ви бранець, лицарю! – заговорила з усміхом старостиха, – але тільки любов’ю та приязню прикуємо вас до себе. Усім життям не виплатимо вам повинності, бо ж ви нам се життя дали вдруге.

Андрійко не розумів слів старостихи й аж по довшій розмові дізнався, що медвідь згинув сейчас від його меча та що його непритомним принесли у дворище.

– Отут, – кінчив староста пояснення, – під опікою Офки та моєї старої мамки Горпини одужаєш, лицарю, а там і поїдеш у свою путь. А тепер ходім на вечерю.

Нелегко було Андрійкові піднятися з лежанки. Від довгої та жмудної мандрівки по багнюці та від боротьби з медведем боліла його кожда кісточка, а лівою рукою годі було взагалі рухати як слід. Шуміло дещо й у голові, та, проте, настрій Андрійка значно направився. На старосту не глядів уже тим самим ворожим оком, що давніше, бо почування нетерпимості ослабли в його душі.

Зате при виді Офки плавало його серце в захваті, у якійсь неземній розкоші, а не було уже кривавих привидів племінної ненависті, які передше боронили йому доступу до джерела краси та любові. Напроти! Усе, що досі в’язало його до життя, розпалося, пірвалося, щезло, втонуло у зневірі, глибоко запала в серце обида, ся найстрашніша Обида, яку можна заподіяти мужеві, кажучи: «Йди геть, ти мені не потрібний!»

Весело проминав час при вечері. Кердеєвич ні словом не згадував про князя Носа, а Андрійко волів теж забути про се у прияві Офки. Зате розказував зі захватом про оборону Луцька, про ратників «боярина Грицька», про замисли боярина Миколи та свої. Кердеєвич споважнів, замовк і аж по довшій хвилині відповів:

– Справді, видко, тепер у світі лицарський стан упадає, коли навіть у нас починають люди думати про мужицьке військо. У хлопах є, без сумніву, велетенська сила, та, проте, не віл поводить візником, а візник волом, хотяй віл і дужчий за нього. Мужик – се велика сила, але сліпа, несвідома своєї величі як живло. Чи з нього вийде розсвіт свободи Руської землі? Не знаю і не вірю, щоби се сталося швидко. Луцькі ратники держаться завдяки Юрші, тобі та Горностаєві. Не будь вас, вони розплинулися би, наче осінній дощ, що маленькими струмочками звогчує землю, хотяй, з’єдинений, міг би могучою хвилею пірвати зі собою усе живуче. Поки що князі держать верх над світом, а боярство та шляхта беруться відібрати у них сю власть до рівного поділу між усіх. На мужиків нема ще місця.

– Так, достойний пане, – замітив Андрійко, – тільки наше руське право, наша независимість стояла свободою мужика…

– А позаяк мужик не може бути свобідним, то й на самостійників ще не час! – усміхнувся Кердеєвич.

Знову насилу вгамувався молодець і здержався від відповіді.

– Мені се байдуже! – заявив. – Бо бачу, що я крушив копіє за пропащу справу.

Коли в сій хвилі підняв голову, очі його стрітили погляд Офки, ясний, мов сонце, палкий, мов огонь.

– За яку-небудь справу не крушить копіє лицар – завсіди він лицарем, що стоїть понад мужиком, князем чи боярином! – сказала.

– Так, але упадок справи ломить не раз і лицаря! – відповів Андрійко.

– Без сумніву! – сказав на те Кердеєвич. – Тому повинен лицар не йти в життю тільки за зривом своїх почувань, лишень розважити добре силу противників та союзників, і аж тоді кинути свій меч на сю чи ту терезку ваги.

– Як-то? А рідний край, мова, віра, народ? – противився ще Андрійко.

– Лицар стоїть над усім тим, як найнижчий духовник над найвищим володарем світу! – відповів Кердеєвич холодно, а Андрійко замовк. Не переконали його слова перевертня, але відповісти на них не почував себе в можності. Аж тут вмішалася Офка:

– Забуваєте, лицарі, про се, що повинності лицаря не кінчаються на боротьбах. У нього є ще служба жінкам чи жінці. Чи ж вона не виповнить порожнечі у лицарській душі сього, що боровся за пропащу справу?

Тут знову глянула в очі молодцеві так щиро і так любо, що молодець спаленів, як рожа.

– Ха-ха-ха! – засміявся добродушно Кердеєвич. – Ось пізнати, що моя жіночка грає на струновій бандурі. В сам час ударила струну, яка найголосніше повинна обзиватися в серці молодяка.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 306 – 314.